Джеймс Кемерон розповів про роботу над третім Аватаром – ексклюзивне інтерв’ю

18 грудня в український прокат виходить третя частина видатної франшизи Джеймса Кемерона «Аватар». У «Аватарі: Вогонь та попіл» режисер повертає глядачів на Пандору, яка цього разу постає темнішою, жорсткішою і майже апокаліптичною. На тлі нових стихій, культурного протистояння та появи Народу Попелу розгортається інтимна історія родини Джейка і Нейтірі, що намагається жити з травмою втрати, не втрачаючи здатності любити й боротися. Фільм поєднує масштабний візуальний атракціон із притчею про ідентичність, війну ідей та крихкий зв’язок між людиною і природою. Наталія Серебрякова відвідала закриту пресконференцію для членів «Золотого глобусу» та записала розмову з Джеймсом Кемероном.

Це, ймовірно, ваш найемоційніший фільм. Що надихнуло вас на цю історію, і що було для вас найбільшим викликом?

Мені здається, що ми закладали фундамент для цієї історії вже давно. У першому фільмі ми створили світ і доволі просту історію кохання, адже наша увага була спрямована назовні – на все, що нас оточувало, на нових істот. Це було щось шокуюче нове, раніше такого ніхто не бачив. Навіть я сам ніколи не робив нічого подібного.

Джеймс Кемерон (фото The Golden Globe)

У другому фільмі ми показали інші частини цього світу, ускладнили сюжет, ввели нових персонажів – тулкунів, народ Рифу і так далі.

У новому фільмі ми переходимо на ще складніший рівень, представляючи Народ Попелу. Але водночас після трагічної події у другій частині – смерті старшого сина – для мене було надзвичайно важливо емоційно заземлити цю історію. Візуально фільм надзвичайно фантастичний, у буквальному сенсі цього слова, як фантасмагорія. Тому я хотів, щоб він був укорінений у справжніх людських реакціях на травму, втрату, горе.

Комерційне кіно зазвичай легковажно обходиться з такими речами. Найчастіше у фільмі хтось помирає, наприклад дружина, а чоловік одразу вирушає у криваву помсту, і ми дві години захоплюємося цим насильством. Я не вважаю, що масове кіно чесно й по-справжньому говорить про втрату. За останні десять років у моєму особистому житті було багато втрат. І горе не зникає миттєво. Воно не є просто спусковим гачком для дії.

У новому фільмі Нейтірі стає значно темнішою, а історія загалом набуває глибшого емоційного виміру. Чому для вас було важливо піти саме в цьому напрямку?

У цьому фільмі Нейтірі справді занурюється в ненависть, і це робить її певною мірою расисткою. Їй доводиться пройти складний внутрішній шлях, аби знову навчитися бачити людей за їхніми цінностями, за добром, яке є всередині них, незалежно від кольору шкіри чи інших зовнішніх ознак. Я відчув, що після двох фільмів, які створили основу цього світу, ми нарешті можемо дозволити собі значно глибше зануритися в характери та емоції персонажів.

Ви неодноразово говорили про недооціненість акторської гри в «Аватарі». Що саме, на вашу думку, глядачі та індустрія досі не розуміють?

Те, що ми робимо в павільйоні з технологією захоплення руху, без перебільшення є однією з найкращих робіт у кар’єрах цих акторів. Ми говоримо про лауреатів премії «Оскар» – Кейт Вінслет і Зої Салдану, а також триразову номінантку Сігурні Вівер. Вони самі скажуть вам, що це одні з їхніх найсильніших ролей, але ці роботи часто залишаються недооціненими.

Кіноіндустрія та акторська спільнота довгий час сприймали це як «не справжню» акторську гру, а якусь незрозумілу анімацію. Насправді причина проста: неможливо зрозуміти те, з чим ти ніколи не стикався. Я свідомо довгий час приховував наш процес, аби не руйнувати магію для глядачів, але згодом усвідомив, що цим завдав несправедливості акторам.

Я й досі час від часу читаю в медіа, що Сігурні Вівер «озвучила» Кірі. Вона не озвучувала Кірі. Вона виконувала цю роль протягом вісімнадцяти місяців. Для порівняння: зйомки «Титаніка» тривали шість місяців. Тут ми працювали утричі довше. Так, ми одночасно знімали два фільми – другий і третій. Але якби це було лише озвучення, ми б упоралися за кілька днів, а не за місяці чи роки.

Це надзвичайно складний і детальний процес. Ми можемо дозволити собі такий час, тому що сама робота із захопленням гри акторів є відносно недорогою. Фільми «Аватар» коштують дуже дорого, я цього не приховую. Основні витрати йдуть на фінальний етап – створення світу за допомогою комп’ютерної графіки та візуальних ефектів.

На відміну від більшості знімальних процесів, де через високу вартість кожного дня репетиції стискають до мінімуму, ми не поспішаємо. Ми репетируємо щодня, безпосередньо перед зйомками. Щоранку починаємо з обговорення нових сцен. Іноді ми просто сидимо на майданчику, оператори йдуть по каву, а ми говоримо про сцену. У це вкладено багато роздумів і репетиційної роботи.

Потім ми починаємо грати сцену, експериментувати, пробувати різну мізансцену. У живих зйомках я дуже підготовлений режисер, але під час захоплення руху я дозволяю собі повну свободу. Я не роблю попередньої візуалізації, не малюю сторібордів і не вказую акторам, де саме їм стояти.

Я дозволяю акторам самим знаходити сцену. І в якийсь момент я подумав: я ж фактично ховаю за завісою всю цю магію, яка відбувається. Акторська спільнота цього не розуміє. Мені здається, що й медіаспільнота загалом теж цього не усвідомлює, бо ми про це нікому не розповідали. Тож ось чому я говорю про це зараз. Бачите, що ви запустили?
Це як зсув лавини.

А поки цей фільм не вийшов у прокат, не варто нудьгувати! Адже в онлайн-кінотеатрі SWEET.TV можна знайти світові та українські новинки кіно, перевірену часом класику, культові серіали та інші унікальні кінопропозиції. Зі SWEET.TV вечір гарантовано буде цікавим!

Ви створили екосистеми Пандори з нуля. Чи є в біології цього світу якісь деталі, які глядачі зазвичай не помічають або недооцінюють, але які були для вас особливо важливими?

Ми намагалися створити цілісну, логічну екосистему. Нашим головним натхненням, безумовно, слугували біологічні системи нашої власної планети – багаті та надзвичайно різноманітні.

Водночас ми виходили з того, що існують певні правила, які, ймовірно, діятимуть і в інопланетній екосистемі: тварини, що живуть стадами, травоїдні, хижаки – усі вони матимуть певний вигляд і певну будову. Ми багато вивчали біомеханіку того, як еволюція сформувала різні види на Землі. Те саме стосується океану: там обов’язково будуть великі домінантні хижаки, косяки риб. Риби збиваються в косяки не просто так: можливо, виживають не всі, але виживає група.

Отже, існують базові закони природи, біології та екології, яких ми намагалися дотримуватися.

«Аватар» часто сприймають не лише як наукову фантастику, а як емоційну алегорію. Як екосистема Пандори працює на цю ідею і на зв’язок із глядачем?

Є одна річ, про яку, здається, ми ще ніколи не говорили. Коли я вирішив, що на’ві будуть сині – з двома відтінками синього, зі світлими й темними візерунками, – ми подумали: можливо, і рослинність у лісі має бути синьо-зеленою, щоб це виглядало як камуфляж. Але коли ми це спробували, усе виглядало знебарвленим, ніби ми просто наклали синій фільтр на ліс, істот і весь світ.

Кадр з фільму

Тоді ми усвідомили: ми, як люди, які знімають фільм для людської аудиторії в усьому світі, сприймаємо зелений колір певним чином. Зелений означає достаток, життя, весну, ліс, природу. Тож ми вирішили: ліс має бути зеленим.

Але тоді виникає питання: якщо на’ві сині, чому вони не виділяються? Проте ж ліси не бувають помаранчевими, а тигр у них чудово маскується. Усе вирішують візерунки, смуги та структура. Ці принципи ми заклали ще в першому «Аватарі», і вони досі працюють, зокрема у використанні біолюмінесценції вночі.

Ми подумали: нехай це буде інопланетний ліс – чужий, але прекрасний, особливо вночі. Удень ми маємо масштаб і різноманіття, а вночі – красу, магію і відчуття дива. Ми завжди прагнемо зробити фільм «Аватар» майже сновидним досвідом. Ви не спите, ви у свідомості, але вас повністю захоплює історія цих людей. Бо для нас надзвичайно важливо, щоб глядачі сприймали їх саме як людей.
Так, вони заввишки три метри, сині, з котячими носами та вухами, і не зовсім схожі на нас. Але вони достатньо подібні до нас, щоб актори могли емоційно впливати на глядача.

Якби я був абсолютно логічним, я б сказав: ми летимо на іншу планету і знаходимо істот, які не схожі на нас, не рухаються як ми і, ймовірно, навіть не мають двох очей. Можливо, у них було б десять очей – хто знає. Але ми розуміли, що це не викликало б емоційного відгуку в аудиторії.

Кадр з фільму

Тому фільми «Аватар» радше є алегоричною фантазією, ніж жорсткою науковою фантастикою. Якщо згадати, наприклад, «Прибуття» Дені Вільнева – це прекрасний фільм про інопланетну культуру, де істоти не схожі на нас, не мислять як ми і навіть інакше сприймають простір і час. Це справжня наукова фантастика.

«Аватар» же ближчий до алегорії. Ми переносимо дію на далеку планету, щоб мати змогу говорити про проблеми, з якими стикаємося тут, на Землі: ненависть, недовіру, відчуження одне від одного, брак емпатії. Про все те, що я бачу у світі, який, на моїх очах, дедалі більше скочується до ненависті, ізоляції та насильства.

Але, розмістивши історію на іншій планеті, ми уникаємо прямого тригеру – конкретної політики, релігії, мови чи країни. Завдяки цьому фільм може працювати в усьому світі, несучи універсальне послання про відновлення зв’язку, надію, співчуття, любов і, зрештою, про сім’ю.

Я знаю, що трохи відійшов від теми екосистем, але для мене все це пов’язано. Ви не створюєте такий світ без причини. Ви створюєте його заради драматургічної мети – щоб вплинути на глядача.

Ви добре знаєте, як фільми «Аватар» завжди знаходили шлях до глядачів різних культур у всьому світі, і ми цим пишаємося. Для мене основа цього успіху – звернення до речей, які торкаються всіх нас, незалежно від культури, мови чи конкретних локальних проблем. Це і є спільна людська екосистема, про яку ми також маємо думати, так само як і про нашу емоційну екосистему.

Цей новий фільм також здається особливо актуальним для нашого часу. Він нагадав мені про те, що ви згадували раніше: про долю людей, про ненависть, недовіру, а особливо – про долю біженців, мігрантів і переміщених осіб. Чи могли б ви про це розповісти?

Кадр з фільму

Отже, родина Саллі – це люди, яких вигнали з дому через насильство. Джейк Саллі йде, щоб уберегти свій народ, свій лісовий клан. Але це не має значення: ворог переслідує його, шукає саме його. Вони не чіпатимуть оматікайя без потреби, але вони шукають Нейтірі, шукають його родину. Тож у нього є дуже конкретна причина піти. Але будь-хто, хто був змушений покинути свій дім, переживає надзвичайно сильну емоційну травму.

Саме тому ми бачимо Нейтірі на початку фільму, коли вона говорить: «У мене більше немає мого лісу. У мене немає мого народу, з яким я виросла». Вона почувається чужинкою на чужій землі. Вона не з водного народу. І тут є цікавий момент: сама Зої Салдана теж не є «водною людиною». Вона радше як кішка. Вона навчилася затримувати дихання і працювати під водою, і у фільмі виглядає дуже впевнено, але це не її стихія – і вона сама про це скаже.

Тож ми працюємо з темою: де моє місце, де мій дім? А коли я знаходжу місце, де хочу бути, я маю на це право заслужити. Я маю заслужити повагу й прийняття цих людей. Те саме ми бачимо у Спайдера. Він відчайдушно хоче бути на’ві. Він щиро ними захоплюється, фарбує себе в синій колір, намагається стати частиною народу на’ві.

Він намагається стати частиною родини Саллі. Нейтірі цього не приймає, бо вона перебуває у дуже темному внутрішньому стані. Але Спайдера приймає наступне покоління – діти. І ми бачимо важливу тенденцію: інколи ненависть зупиняється на наступному поколінні, або ж, принаймні, її потрібно вивчати й засвоювати заново.

Мене часто запитують: чому цього разу оповідачем історії став Ло’ак? І причина в тому, що в голосі молодого актора Брітена Далтона є біль. Я його чую і відчуваю.

Кадр з фільму

Джейк був нашим оповідачем, але Джейк не може розповісти історію Ло’ака, бо він його не розуміє. Натомість Ло’ак може розповісти історію Джейка – навіть якщо він бачить у батькові легенду, тінь, що нависає над ним.
Його називають Вершником Останньої Тіні не просто так. Коли торук пікірує на тебе і ти відчуваєш його тінь, це останнє, що ти побачиш у житті. Звідси і ця назва. Вершник Останньої Тіні – це Джейк. Але він відкидає довгу тінь на своїх синів і на всіх навколо, бо певний час був легендарною постаттю.

Тут ми говоримо про стосунки між батьком і сином, про відчуття, що тебе не бачать, не визнають. Ло’ак почувається вигнанцем. Іноді навіть у власній родині він відчуває себе чужим.

Чи йдеться про фізичне переміщення, чи просто про відчуття, що ти не знаєш, де твоє місце, ким ти є, або що тобі бракує відчуття власної цінності – усе це ми бачимо сьогодні у багатьох молодих людей. Можливо, навіть більше, ніж раніше. Я виріс у непрості шістдесяті і пам’ятаю свої підліткові роки як складний період.

На цю родину чиниться величезний тиск. Вони переміщені. Чи зможуть вони вписатися? Вони намагаються заслужити своє місце серед Народів Рифу.

Їхні діти – змішаного походження. Усі знають, що Джейк частково людина, і ця напруга присутня в його шлюбі. Після першого фільму можна було подумати: це дивовижна історія кохання, вони будуть разом усе життя. А потім з’являються діти – перший серйозний стрес. Далі – війна. А тепер це ще й міжрасова родина, яка живе на новому місці і намагається бути прийнятою та визнаною цією культурою.

Я навмисно створюю для Саллі багато перешкод, і це змушує нас, як глядачів, бути на їхньому боці. Ми хочемо, щоб їм вдалося. Ми хочемо пройти цей шлях разом із ними. А потім з’являються справді серйозні загрози: Народ Попелу, люди, які приходять полювати на тулкунів і загрожують усьому співтовариству.

І знову ж таки, в алегоричному сенсі, фільм говорить про те, через що люди проходять просто зараз, у світі, який, здається, сповнений ненависті більше, ніж будь-коли в моєму житті.