Союзники почали обговорювати питання надання “платинових” гарантій безпеки Україні, щоб уберегти нашу країну від майбутнього нападу країни-агресорки Росії. Йдеться про певний аналог статті 5 Вашингтонського договору (статуту НАТО) з єдиною відмінністю: Україні не надається членство в Альянсі. Такі гарантії мають бути оформлені належним чином – так, щоб на них не вплинула зміна політичного керівництва країн-підписантів.
Водночас “платинові” гарантії не є стовідсотковим “страховим полісом”, адже є тут і низка важливих нюансів. Передусім кожна країна сама вирішуватиме, у якому обсязі надавати підтримку Україні у разі російської агресії, і буде керуватися виключно власними національними інтересами. Саме тому безпосередня участь армій країн-гарантів у відбитті ворожих атак на території України залишається відкритим питанням.
Чи потрібно Києву “благословення” Москви, аби укласти такий безпековий договір з союзниками? Наразі РФ категорично проти іноземної військової присутності на території України, що є прямими посяганням на суверенітет нашої країни. У цій ситуації США мають можливість “продати” Кремлю певні умови, через які той може піти на деякі поступки.
Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA висловив співдиректор програм зовнішньої політики, координатор міжнародних проєктів Центру Разумкова, військовий експерт Олексій Мельник.
– Під час останньої зустрічі на вищому рівні у Берліні йшлося про так звані “платинові” гарантії безпеки для України, platinum standard security guarantees. На вашу думку, про що саме може йтися? Наскільки такі гарантії дійсно можуть спрацювати і бути реальним захистом для подальшого акту агресії Росії проти України?
– У назві прослідковується паралель з різними категоріями банківських карток – звичайна, золота, платинова, тобто йдеться про якийсь найвищий рівень гарантій. Дійсно, це звучить доволі привабливо, але якими будуть ці гарантії насправді, нам ще належить побачити.
Вочевидь, ця ідея підтримується насамперед США. Думаю, що навіть назва гарантій – “платинові” – була придумана саме у Вашингтоні, виходячи з інших аналогій, наприклад, Трамп пропонує для VIP-мігрантів подібні елітні картки. Тому є сподівання на те, що ця ідея знайде практичне втілення.
Якщо по суті, то на сьогодні вже є більш-менш зрозумілим, що це може бути. Можливо, ці гарантії не будуть сильно відрізнятися від того, що раніше називалося Light NATO, або полегшений варіант статті 5 НАТО, який, власне, від цієї статті відрізняється лише тим, що країні не надається формальне членство, але забезпечується той самий рівень міжнародних зобов’язань з гарантування безпеки в разі збройної агресії.
Водночас, говорячи про гарантії на зразок статті 5 Вашингтонського договору, потрібно також тверезо оцінювати, що саме закладено в такі гарантії. Передусім це потужна міжнародна декларація, яка має бути оформлена як юридично зобов’язальна. Те, про що зараз йдеться, – це ухвалення рішення, підписання документів на найвищому політичному рівні і ратифікація цих документів у парламентах.
Що це дає? У разі зміни політичних лідерів, політичної влади зобов’язання залишаються чинними від імені держави. Тому є більша надія на те, що держава, яка є гарантом, буде виконувати свої зобов’язання, незалежно від того, яка політична партія буде при владі чи якими будуть особисті преференції політичного лідера на момент, коли в таких гарантіях виникне необхідність. Це з позитивного.
Якщо говорити про застереження, то стаття 5 Вашингтонського договору дає доволі широкий простір для трактування. Багато чого залежить від того, наскільки ці міжнародні зобов’язання на момент, коли в них виникне необхідність, будуть відповідати національним інтересам тієї чи іншої держави-гаранта.
Коротко підсумовуючи, можна сказати: так, це доволі добре, але все одно потрібно розуміти, що це не є страховим полісом, який на 100% покриває всі ризики. Отже, це лише один складник – дуже важливий, дуже потужний, – але лише один складник гарантій безпеки України на майбутнє, які або стримували б російську агресію в ідеалі, або в разі реалізації цієї загрози дозволили б з мінімальними втратами дати відсіч.
Іншими складниками є насамперед власні оборонні спроможності України, чисельність і якість Збройних сил і власна оборонна промисловість, яка убезпечила б Україну від критичного рівня залежності від закордонних постачань, як ми це мали з перших днів війни. В принципі, цей рівень залежності досі зберігається.
– Якщо ми проводимо паралель зі статтею 5 Вашингтонського договору, то чи може новий “платиновий” договір передбачати безпосередню військову участь армій країн-підписантів у відбитті атак агресора?
– Саме про це йдеться. Спектр цієї допомоги і підтримки доволі широкий і залежатиме від того, яким буде безпековий інтерес держави-гаранта. Тобто вони можуть обмежитися потужними деклараціями про “глибоке-глибоке занепокоєння” і надати нелетальну чи летальну допомогу в обмежених масштабах – так, як ми це вже спостерігали починаючи з 2014 року, а також на початку широкомасштабного вторгнення. Або ж вони можуть відразу надати реальну військову допомогу, реальне військове втручання від, наприклад, закриття повітряного простору над Україною і до певного рівня присутності – того, що називається boots on the ground.
– Отже, якщо, наприклад, йдеться про дві країни-гаранти – Польщу та Іспанію, то, виходячи з інтересів обох країн, Польща має бути більш зацікавлена у потужному відбитті ворожих атак, зокрема із залученням власних Збройних сил, адже для неї загроза більша, ніж для Іспанії?
– Ви правильно обрали для прикладу дві країни. Одна з груп європейських країн – це ті, які мають сухопутний чи морський кордон з Російською Федерацією. Так, вони відчувають безпосередню загрозу якщо не масштабного вторгнення, то принаймні провокацій проти територіальної цілісності.
Буквально вчора (18 грудня. – Ред.) ми бачили один з таких прикладів, коли три російські прикордонники зайшли на спірну територію між Естонією і Російською Федерацією. Це була явна провокація, проба сил, якою буде реакція і наскільки далеко можна заходити в майбутньому. Таких прикладів доволі багато – дрони, диверсії тощо.
Натомість зовсім інше сприйняття російської загрози і загалом загрози національній безпеці у країн Західної Європи, зокрема в Португалії, Іспанії, Італії. Якщо конкретно говорити про Іспанію, то в їхньому ранжирі актуальності загроз вочевидь домінує південний напрямок – нелегальна міграція тощо. Так, вони визнають, що є російська загроза, але це не загроза безпосередньо для Іспанії. Принаймні на сьогодні.
Водночас тут також постає велике питання: як це сприйняття загроз буде трансформуватися в реакцію на загрози, у підтримку України, в реалізацію цих зобов’язань щодо гарантій для України.
Так, Польща є однією з тих країн, які найбільш реалістично оцінюють російську військову загрозу. Але Польща має морський та сухопутний кордон із Росією, зокрема є Сувальський коридор – одна з найбільших загрозливих територій. Чи буде польське керівництво направляти свої війська в Україну, маючи реальну загрозу з боку Білорусі і Росії на своїх кордонах? Будь-який польський лідер зважить двічі чи тричі, перш ніж ухвалювати таке рішення, адже щойно він вирішить направити до України навіть обмежений континент, виникне питання внутрішньої опозиції з польського суспільства: чому ми оголюємо наші власні фланги і оборонні спроможності, навіть за розуміння і співчуття до України? Це не просто мої домисли. Це заяви польських політиків, які неодноразово наголошували на тому, що вони розглядають варіант направлення власного контингенту “Коаліції рішучих”.
– Наостанок суто технічне питання. За яких умов може бути підписано угоду про ці так звані платинові гарантії безпеки і чи потрібна тут якась згода чи “благословення” від Росії?
– Росія вже, як ви кажете, своє “благословення” неодноразового висловлювала. Росія пропонує парадоксальний варіант гарантій, де вона має бути одним із гарантів безпеки України. Не знаю, чи в самій Росії до цього ставляться серйозно, чи це просто такий тролінг, але Росія декларувала свою позицію дуже чітко і неодноразово: Україна має бути нейтральною, а нейтралітет не передбачає подібних гарантій. Росія категорично проти будь-якої іноземної присутності на території України, і це пряме посягання на суверенітет України – дати Росії право вето на такі рішення.
Тому зараз ціль, яку перед собою ставлять американські перемовники, полягає в тому, щоб змусити Росію піти на подібні – навіть язик не повертається таке говорити – поступки, але щоб Росія це сприйняла просто як факт.
Водночас тут постає інша проблема. Використовуючи лексикон сьогоднішніх американських перемовників, зокрема Дональда Трампа, вони це продають. Вони хочуть щось таке продати Росії, щоб вона на це погодилася і щоб їй це було вигідно. На жаль, поки що в цій торгівлі переважно йдеться про поступки, які має зробити Україна.
Ключове – це території. Американці намагаються змусити Україну поступитись частиною Донецької області, наївно сподіваючись на те, що Росія купиться на такі поступки. Але я абсолютно впевнений, що щойно вони доб’ються цього, – що мало вірогідно, – росіяни скажуть: ну, дякуємо. Вони сприймають це все як належне. Стиль російської дипломатії – не win-win, тобто взаємна вигода, а гра з нульовою сумою.
Є також інший предмет торгівлі, який Штати за часів Трампа вже застосували – санкції, які він вносив. Це примус, який теж можна Росії продати, і те, що може реально спрацювати. Продати Росії пропозицію: якщо ви на це погоджуєтесь, ми не вводимо проти вас такі санкції. Це реально те, на що Росія, найімовірніше, буде готова купитися.
