— Станиславівська Єпархія утворилася у доволі складний історичний час. Які цінності зародилися тоді і стали для нас сьогодні осердям духовності сьогодні?
— Я думаю, що найбільшою цінністю, яку мали наші попередники, була віра. Віра — глибока віра в Бога. Саме за цю віру Церква зазнала численних переслідувань.
Коли на наші землі прийшов безбожний атеїзм, комуністична система намагалася замінити нашу віру і нашу Церкву московською церквою. Тому Церква була змушена піти в підпілля. Були арештовані єпископи, яких знищували. У підпіллі служили не лише єпископи, але й священники, монашество — як чоловіче, так і жіноче, яке було розігнане.
Наші люди, наші вірні любили Бога і шукали Його. У час підпілля храмами стали наші сім’ї, родини. У домівках хрестили дітей, вінчали молодят, звершували богослужіння, сповідали, причащали. Так жила Церква.
Ми маємо єпископів часів підпілля, які служили з великою жертовністю. Постать Григорія Хомишина — Єпископа, проголошеного блаженним у нашій Церкві. Він був арештований і помер у київській тюрмі внаслідок допитів і жорстокого ставлення. До сьогодні ми не знаємо місця його поховання, щоб мати змогу перенести його мощі додому, до Івано-Франківська.
Варто згадати й Єпископа-помічника Івана Лятишевського, який був засуджений. Його вдалося поховати на нашому цвинтарі, а згодом його прах був перенесений до Архікатедрального і Митрополичого собору Воскресіння Христового.
За часів підпілля маємо також Владику Симеона Лукача — блаженного, який сьогодні особливо прославляє Бога. Ми бачимо великі паломництва до місця його служіння. Це не може організувати людина — це дія Святого Духа, Який кличе людей до святих місць (— ред. йдеться про Відпустовий центр блаженного Симеона Лукача). Можна знайти кращі локації, більші будівлі, але саме те місце, де він служив у підпіллі, де думав про Церкву, де писав численні рукописи, перекладав духовні книги у час, коли не було друкарських машинок, стало джерелом духовної сили. Він готував матеріали для тих, хто в майбутньому навчатиметься і служитиме Церкві, щоб передати глибину богословських знань рідною мовою й підтримати Церкву у важкі часи.
Разом із цими постатями ми бачимо і Владику Івана Слезюка, який також дуже багато зробив для нашої Церкви тут, у Станиславові. Одним із важливих моментів було те, що Владика Слезюк у час підпілля висвятив на Єпископа Владику Софрона Дмитерка, який згодом продовжив його служіння і став першим Єпископом Церкви, що вийшла з підпілля.
Водночас ми знаємо, що людей, які свідчили своїм життям віру у живого Бога є значно більше. І сьогодні ми стараємося належно вшанувати всіх тих людей, які зі своєю відчайдушністю, не боячись смерті, не відступили — відстояли Бога, нашу віру, нашу національність і нашу культуру. Адже в ті часи Церква об’єднувала довкола себе все: і національні, і культурні середовища. Працювала «Просвіта», діяли різні спільноти. Все було з’єднане в одному розумінні: ми не мали своєї держави, але мали свою Митрополію і свою українську Єпархію. І в ті часи — і за Митрополита Андрея Шептицького, і за Єпископа Григорія Хомишина, і за Сас-Куїловського, Пелеша — Церква намагалася бути разом із народом, разом його відстоювати.
