Сучасна війна неможлива без надійного зв’язку. Заради нього ЗСУ використовують десятки тисяч терміналів Starlink, а також величезну кількість радіостанцій, оптоволоконних ліній та інших засобів зв’язку. Проте без спеціально підготовлених людей ця техніка довго не протримається. «Слово і діло», за інформаційної підтримки ArmWomenNow, публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими різних професій. Героїня четвертої розмови – Тетяна «Харлі Квін» з батальйону безпілотних систем «Булава» у 72 ОМБр імені Чорних Запорожців. Під час онлайн-розмови з Тетяною зберігався напрочуд гарний інтернет. Це не дивно, адже «Харлі Квін» командує взводом зв’язку.
Як «Харлі Квін» потрапила до ЗСУ
Я займаюся зв’язком, командую взводом. У нашому батальйоні безпілотних систем це така посада, яка забирає 25 годин на добу. Коли йшла в армію у 2019-му, мені бракувало самодисципліни та контролю. Хотілося дати струс своєму організму, тому й вирішила, що треба йти на службовий шлях. Жодного разу про це не пошкодувала.
Планувала навіть раніше, але не складалися обставини. Дуже хотілося захищати країну й бути причетною до цього, адже розуміла, що можу допомогти. Мені здавалося, що в цивільному житті я займаюся казна-чим, хоча ці сили можна спрямувати на наближення нашої перемоги.
Чи має Тетяна технічну освіту
Ні, я гуманітарій до кінчиків пальців. Спочатку все давалося надзвичайно важко, але я поставила собі за мету: якщо вже прийшла сюди, то мушу всього навчитися. Прагнула здобути належний рівень знань, старалася, і все вдалося. Обирала між медициною та зв’язком. Крові я не боюся, і базові медичні навички маю, але врешті ухвалила саме таке рішення.
У чому труднощі роботи зв’язківцем
Це величезне поле цифр, інновацій, мегагерців, шифрування та кодів. Осягнути це дуже непросто. Потрібно безперервно навчатися, практикуватися, шукати нову інформацію та постійно кудись їздити на курси. Спочатку я думала, що все легко: натиснув на тангенту, відповів – і вже на зв’язку. Що тут такого, усе елементарно.
Коли я прийшла у 2019 році, воно й було відносно просто. Радіостанції стояли стаціонарно, лінія була постійною, ми нікуди не рухалися. Тоді нас так сильно не обстрілювали, не було ані «Старлінків», ані іншого надсучасного забезпечення. Обладнання від виробника налаштовували один раз, і воно працювало стабільно. На чергуванні ми хіба що прошивали техніку чи оновлювали програми.
Тепер з’явилося безліч нюансів. Часто виходиш із навчального центру з думкою, що все працюватиме безперебійно. А на практиці техніка виходить із ладу. Дивишся технічні характеристики від виробника, намагаєшся зрозуміти умови її роботи, але там не написано, як усунути несправність у польових умовах. Доводиться розбиратися самотужки, копирсатися в техніці. Цього в навчальних центрах узагалі не вчать.
Рятують закриті групи зв’язківців у месенджерах, де ми спілкуємося й обмінюємося досвідом: хтось знає один нюанс, хтось – інший. Звісно, бувають випадки, коли звертаєшся до вищого управління в бригаді, але й вони не завжди мають відповіді. Доводиться копати самотужки, поки не дійдеш до істини й не з’ясуєш, у чому проблема.
Якою була ситуація зі зв’язком на початку вторгнення
Ми виявилися неготовими до такої інтенсивності, у сфері зв’язку взагалі не були підготовлені й працювали на доволі примітивних установках. Противник на місці не стоїть: у нього є безліч новітніх засобів, якими він на той період міг повністю нас «заглушити», прослухати, запеленгувати чи створити критичні завади.
Зараз технології розвиваються настільки стрімко, що обладнання, яке раніше працювало бездоганно, раптово дає збої. Технічно все злагоджено, а зв’язку немає. Чому? Бо з’являються нові засоби протидії, які мені ще не відомі, і я тільки намагаюся глибше вивчити цю тему.
Ворог перейшов на новий рівень, і ми трішки відстаємо. У нас немає таких потужних установок, які можуть стати за 500 кілометрів від лінії фронту й повністю задушити радіозв’язок. Просто немає. У них залишилося багато радянського обладнання, яке вони модернізували й досі використовують, а в СРСР створювали чимало специфічних військових розробок. Ми відстаємо, але зараз активно наздоганяємо.
Роль «Старлінків» у військовому зв’язку
На «Старлінках» побудована вся наша робота, абсолютно. Ми використовуємо певні альтернативні засоби для підстраховки, але «Старлінки» – це основа. Зараз дійсно фіксується придушення з боку противника: вони глушать GPS-сигнал, термінал не бачить супутників і не може визначити своє місцеперебування. Ілон Маск передбачив функцію, яка вимикає позиціонування, і після перезавантаження «Старлінк» має підтягувати зв’язок без GPS. Проте це спрацьовує далеко не завжди.
Окреме питання – до самих пристроїв. «Старлінки» другої генерації (прямокутні, на ніжці) зараз працюють дуже погано по всіх Збройних силах. З ними постійні проблеми: то не бачать кабель, то не ловлять супутники. Думаю, це якась програмна фіча, яка обмежує їхню роботу в наших умовах.
Натомість «Старлінки» третьої генерації (пласкі, на підніжці) та «Старлінки» Mini працюють ідеально, з ними проблем немає взагалі. Зараз я намагаюся повністю відійти від другої генерації у своєму підрозділі й перейти на новіші моделі. Можливо, Ілон Маск навмисно так зробив, щоб застаріле покоління віджило своє і всі купували нове – краще й дорожче.
Як виглядає повсякденна рутина зв’язківців у ЗСУ
Моя рутина як командира взводу і будні моїх підлеглих кардинально відрізняються. У бійців часто немає того багажу знань і досвіду, щоб самостійно розв’язувати складні технічні проблеми. Тому з кожним питанням вони звертаються до мене: «Командире, виріши, ми не знаємо, допоможи, навчи, покажи». Виходить, що цілий день, окрім виконання своїх основних обов’язків, я навчаю особовий склад, виправляю їхні помилки, показую, як правильно робити, і контролюю виконання завдань, бо люди мають властивість забувати про якісь речі. Доводиться буквально водити їх за ручку.
Це виглядає як суцільний нон-стоп: щойно поговорила телефоном, йдеш комусь щось показувати, тут знову дзвінок – десь щось зламалося або не працює, треба їхати на переговори чи організовувати взаємодію. Буває, сама сідаю паяти кабель, бо єдиний паяльник у підрозділі кудись поїхав разом із бійцем, якого відпустили раз на місяць елементарно підстригтися.
Коли ввечері приїжджаєш, просто падаєш від морального й фізичного виснаження. Особливо важко, коли на позиціях під обстрілами зникає зв’язок, розбивають «Старлінк» чи антену на радіостанції. Ти сидиш і гарячково думаєш, як передати заміну. Можливо, вдасться домовитися із сусідньою позицією, щоб вони щось піднесли, або міркуєш, як туди доїхати під щільним вогнем. Оскільки виходи зараз надзвичайно небезпечні через ворожі FPV-дрони, ми вже прораховуємо варіанти доставки обладнання важкими квадрокоптерами типу «Вампір», хоча це теж величезний ризик, адже такий безпілотник коштує близько мільйона гривень.
Що стається, коли бійці втрачають засоби зв’язку
Нам доводиться моніторити й обліковувати величезну кількість майна на позиціях, стежити, щоб нічого не було втрачено. Не дай боже радіостанція потрапить до рук ворога – це неприпустимо.
Щойно бійці втрачають рацію, ми терміново беремося за перепрошивку всього підрозділу, міняємо конфігурацію та ключі. Де б ти не був, сідаєш, відкриваєш ноутбук на колінах і швидко складаєш нову програму. Причому без жодної помилки, бо одна неправильна цифра чи кома – і нічого не працюватиме.
І поки триває цей процес, треба координувати сили: частина позицій залишається на старій конфігурації, частина – вже на новій, треба розписати, хто на якому каналі виходить і як комунікує з командним пунктом. Найскладніше – знайти правильне рішення, щоб забезпечити безперебійний зв’язок у підрозділі без жодних збоїв.
Чим відрізняється служба зв’язківця у піхоті та БпЛА
У безпілотники командиром зв’язку піде хіба що такий самий навіжений, як я. До цього я п’ять років відслужила в піхоті, і порівняно з цим технічним хаосом там усе було значно простіше, такий собі «лайт», хоча ми теж постійно ризикували життям і здоров’ям у небезпечних зонах. Коли до мене приходять зв’язківці з піхоти й починають бідкатися, як їм там було тяжко, я відповідаю: «Рідні мої, я сама там була п’ять років і чудово знаю, як там. Ви просто ще не розумієте, куди потрапили».
Мені довелося будувати цей підрозділ з нуля й усього навчати людей, а це дано не кожному. Проблем вистачає, ми працюємо без вихідних і не маємо можливості зайвий раз відпочити, бо зараз такий час. Сподіваюся, найближчим часом нам розширять штат, ми наберемо додаткових людей, і я їх усього навчу. Це дозволить дати бодай трохи перепочинку мені та моєму особовому складу, бо морально безперервна робота виснажує, а замінити нас нікому. Коли хтось іде у відпустку, ми взагалі зашиваємося.
Як довго Тетяна перебуває без відпочинку
Із середини жовтня минулого року – тоді я востаннє була у відпустці. Вже дуже мрію про неї. До речі, моя відпустка має розпочатися за тиждень, чекаю не дочекаюся, бо сил уже немає. Звісно, за підрозділ переживаю, як залишу його, бо виникатимуть питання, які хлопці не зможуть вирішити без мене. Але заспокоюю себе тим, що вони в мене розумники й упораються. Якщо я зараз не відпочину, то просто вигорю, а командир повинен зберігати тверезу голову.
Що допомагає «Харлі Квін» триматися
Я чудово розумію, що в країні війна і щодня гинуть люди. Якщо я не забезпечу зв’язок – не зможуть евакуювати поранених, буде втрачено керування військами, ми втратимо позиції, особовий склад і ресурси. Якщо я не виконуватиму свою роботу, ми будемо програвати в цій війні. Як можна це допустити, якщо я вмію і можу це робити, а замінити мене зараз просто ніким?
У мене немає вибору. Якби він був, я б із задоволенням трохи відпочила й зайнялася науково-дослідними розробками, вивченням новітніх технологій та пошуком нових рішень для покращення зв’язку. Я б повністю присвятила себе цьому. Але щойно я намагаюся зазирнути в цю сферу, мене знову затягує щоденна рутина зв’язківця з купою поточних завдань. Сподіваюся, колись ситуація зміниться, а поки що сили є – буду чекати.
Про мотивацію підлеглих
Я вважаю, що риба гниє з голови: який командир – така й атмосфера та внутрішні взаємини в підрозділі. Я спілкуюся з підлеглими спокійно й м’яко, прошу їх виконувати роботу й постійно нагадую, заради чого ми тут. Наводжу живі приклади: «Подивіться на хлопців на передовій. Вони щомиті ризикують стати двохсотими чи трьохсотими, у них немає зв’язку, їм страшно, і вони розраховують, що техніка працюватиме бездоганно».
Намагаюся цим мотивувати, адже мій взвод зараз перебуває в тилу й виїжджає не так часто. Звісно, я їх заохочую. За кожне чітко виконане завдання чи виїзд передбачено хороше матеріальне забезпечення, і це важливий чинник. Той, хто реально працює, отримує гідні виплати. А ті, хто відсиджується в тилу, не має мотивації й ставиться до служби як до звичайного підробітку на заробітках, отримують значно менше.
Про комунікацію в підрозділі
Це складна тема. Я намагаюся гуртувати людей, вникати в їхні психологічні проблеми. Знаю кожного свого бійця: у кого які діти, коли в дитини випав зуб чи коли дружина збирається фарбувати волосся. Я повністю в курсі справ підрозділу й намагаюся підтримати хлопців у потрібний момент, допомогти. Завжди повторюю їм: «Якщо вам щось не подобається – не мовчіть. Приходьте, я відкрита до діалогу, будемо розмовляти й шукати вихід».
Ніколи не кричу на них, не називаю «дебілами». Кличу до себе і спокійно пояснюю: «Ось тут ти неправий, це зроблено неправильно. Розумієш? – Так, розумію. – Тоді працюймо далі, щоб усе було чітко». За місяць, два, пів року такої роботи у нас сформувався злагоджений колектив. Звісно, інколи я буваю занадто доброю, хлопці розслабляються й починають сприймати м’якість за слабкість. Тоді доводиться нагадувати, що це не так. Я можу бути доброю, але водночас я сувора.
Про пережитий досвід сексизму
Узагалі ніколи з цим не стикалася, абсолютно. Багато командирів у нашому батальйоні сприймають мене як рівну. Кажуть, що я маю сильний характер і специфічну «чоловічу» енергетику, бо ніколи не даю слабини, не плачу, чітко й організовано ставлю завдання й тримаюся до кінця. Інша жінка, можливо, вже б бідкалася, що втомилася, зламала ніготь чи хоче спати, але я собі такого не дозволяю. Працюю нарівні з чоловіками, і за це мене поважають, а дехто навіть побоюється.
Раніше я була іншою, моя нервова система була сильно порушена. Був період, коли я дійсно вигорала й не усвідомлювала цього: могла зірватися на крик через будь-яку дрібницю, нагримати на колег чи підлеглих. Потім, коли зовсім виснажила себе, подивилася на ситуацію збоку, щоб зрозуміти причини своєї поведінки. І збагнула, що це звичайна реакція перевтомленого організму на хронічний брак відпочинку та купу завдань у голові. Цю внутрішню злість я просто проєктувала на оточення.
Я повністю переосмислила свій підхід і тепер працюю по-новому. Щойно відчуваю, що починаю підвищувати голос, одразу зупиняю себе й розумію, що проблема в мені, а не в комусь іншому. Я працюю над цим. Якщо сам себе не витягнеш із цього стану, ніхто не допоможе, бо ти знаєш себе найкраще.
Як «Харлі Квін» провела останню відпустку
Фізично це було далеко від фронту, але знаєте, як військові проводять відпустку? 50% часу – це постійні робочі дзвінки. Ще 40% іде на вирішення бюрократичних формальностей та побутових проблем, які накопичуються за рік служби. І лише 10% залишається на те, щоб кудись вийти й подивитися на цивільне життя. Бачиш, як люди безтурботно гуляють, відпочивають у барах, танцюють, у них усе весело й чудово. А ти йдеш поруч у формі й ловиш на собі їхні погляди, яких іноді не розумієш.
Мені завжди здавалося: якщо я захищаю країну й роблю для цього все можливе, то не треба крутити пальцем біля скроні й натякати, ніби я дурна, що пішла воювати, адже мене туди ніхто не посилав. Коли я збиралася підписувати контракт, 95% моїх друзів і знайомих казали: «У тебе що, клепки немає? Навіщо воно тобі треба, живи спокійно тут. Війна ж десь там, далеко, а не у нас вдома. У нас усе прекрасно: кафе працюють, магазини відчинені, життя чудове». Ось такі два абсолютно різні світи, які зараз чомусь змушені співіснувати в одній площині. Це важко.
Проблема навчальних центрів
Нещодавно мій підлеглий їздив туди здобувати ВОС (військово-облікову спеціальність), адже нам потрібні профільні фахівці. Перша проблема – це терміни. Розпорядження про направлення приходить раптово, і на його виконання дають усього 5–6 годин. За цей час треба зняти людину з чергування, виключити з продовольчого забезпечення, оформити посвідчення про відрядження, зібрати, обмундирувати й відправити.
При цьому сама дорога в інший кінець України займає щонайменше 12 годин, навіть якщо виїхати тієї ж секунди. Я телефоную командиру цього навчального центру й питаю: «Ви взагалі розумієте, що це фізично нереально?» А він відповідає: «Так, розумію, але таке розпорядження. Якщо не виконаєте – по голові вас не погладять». У результаті ми запізнилися на півтори доби через складну логістику з пересадками на автобуси та потяги.
А саме навчання… Це просто поверхневе викладання інформації про ті засоби й можливості, які бойові підрозділи вже давно не використовують на практиці. Бійцю дали масив знань, які йому ніде не згодяться. Натомість дійсно актуальну інформацію стиснули настільки, що в ній неможливо було розібратися.
Коли мій підлеглий намагався ставити практичні запитання, йому відповідали: «Ти що, найрозумніший тут, що питання ставиш?» Він пояснював, що прагне зрозуміти суть, навіщо ж тоді приїхав, а йому казали, що на це немає часу. Коли він зауважив, що на фронті його командир робить зовсім інакше, викладачі відрізали: «Значить, твій командир робить неправильно. У нас є методичка й книжка, де все прописано, ми викладаємо суворо за ними й відступати не можемо».
У підсумку йому ще й знизили оцінку за те, що ставив забагато запитань і наводив мій підхід у приклад. А все тому, що у викладачів, які сидять у тилу, просто немає бойового досвіду.
Боєць повернувся в розташування, отримавши сертифікат, і каже: «Миколаївно, я не зрозумів абсолютно нічого». І як після цього готувати кадрові резерви? Виходить, усю роботу ми вимушені виконувати самостійно на місцях. Мені доводиться особисто навчати свій особовий склад. Тоді навіщо потрібні ці центри, які дають стиснуту й непотрібну інформацію, яку неможливо осягнути за місяць? Це катастрофа.
У зв’язківців за профілем ВОС 420 немає належної підготовки. Кому про це казати, у які двері стукати – у Міністерство оборони, Сухопутні війська чи корпуси – я не знаю. Буде час – обов’язково цим займуся.
Можна ж залучити ветеранів, які через поранення вже не можуть виконувати бойові завдання, і перевести їх у тил викладати. Але ні, вони тримають штатних інструкторів, здається, на мінімальну зарплату у 20 тисяч гривень – я точної цифри не знаю, але це копійки за постійну виснажливу роботу з людьми, де треба постійно розжовувати й пояснювати інформацію. Це величезна системна проблема, кадрів катастрофічно бракує, і весь цей тягар лягає на мої плечі.
Проблема з самостійною оплатою «Старлінків»
Хочу окремо наголосити на оплаті «Старлінків» – це наш величезний біль. Для батальйону безпілотних систем потрібен колосальний потік терміналів, адже буквально кожна позиція пілотів працює виключно через них, кожна.
Ми отримуємо техніку по службовій лінії приблизно порівну з волонтерською допомогою, але питання абонентської плати повністю лягає на наші плечі. Шукаємо кошти, створюємо якісь внутрішні каси, складаємося самостійно. Міністерство оборони покриває лише мізерну частку цього всього. Це проблема всіх Збройних сил, більшість підрозділів так живуть.
І постає логічне питання: коли це нарешті врегулюють по-нормальному? Бо нам це відверто набридло. Щоразу, коли видаєш «Старлінк» на позицію, починаються довгі дискусії: «Хто буде платити? Я не буду. І я не можу. Знову я? Ну добре, скільки там з премії скидатися?». Це кричуща проблема.
Ми отримуємо суто фізичний комплект – саму тарілку. Далі ми самостійно реєструємо акаунт, налаштовуємо його й підв’язуємо особисту банківську картку для щомісячної оплати. Жоден термінал не приходить до нас уже оплаченим. Тобто проблема не в кількості пристроїв, а саме в абонплаті, яка становить близько 100 доларів на місяць за один термінал. Оскільки пристроїв у нас дуже багато, суми виходять величезні.
Було б чудово, якби розробили чіткий алгоритм, за якого Міністерство оборони забезпечувало б постачання вже оплачених «Старлінків». Це б суттєво полегшило життя військам. А то в тилу думають, що в ЗСУ всі мільйонери, які тільки й роблять, що відкладають гроші, а за кілька років служби можуть купити квартиру в Києві. Це абсолютно не так.
Нам критично потрібне краще забезпечення, новітні ресурси та майно, яке можна ефективно використовувати в підрозділах та загалом у Збройних силах. Хочеться, щоб технології розвивалися не лише в авіації чи сфері БПЛА, адже ті самі дрони працюють завдяки зв’язку – радіосигналу чи оптичному кабелю. Тому, якби нам оплатили всі «Старлінки», надали достатньо майна та підготували фахівців, ми б набагато швидше виграли цю війну, зберігши життя та здоров’я наших людей.
Про недостатню пріоритетність зв’язку
Так, є таке хибне сприйняття: «Ну, це ж просто зв’язківці, що там такого». А насправді ми зараз виходимо на один технологічний рівень із тими-таки дронами й намагаємося впроваджувати найсучасніші програми.
Парадокс у тому, що коли приходить обов’язкове до виконання бойове розпорядження із вимогою застосовувати найновітніше мікропрограмне забезпечення, нам взагалі не видають під це матеріальних ресурсів та обладнання. У нас нічого немає, але виконати ти зобов’язаний. Це теж величезна проблема. Велика частина фінансування йде на безпілотники, і це добре, я не сперечаюся, але нам теж потрібне забезпечення. Без якісного зв’язку ми програємо ворогу – і це факт.
Інтерв’ю провів Денис Ратушний
Організація інтерв’ю – ArmWomenNow
