Ілона Демченко: “Jam Factory вже досить близька до того, якою я бачу ідеальну інституцію”

Львівська Jam Factory Art Center — одна з небагатьох мультидисциплінарних мистецьких інституцій, що запустилися вже під час повномасштабної війни.

Нещодавно стало відомо, що новою програмною директоркою Jam Factory стала культурна менеджерка та продюсерка Ілона Демченко.

Анастасія Платонова для Суспільне Культура поговорила з Ілоною Демченко про її візію розвитку інституції, оновлення в команді та ключові програмні напрями центру.

Ілоно, почнімо з твого бекграунду та історії твоєї професійної практики. Адже ти за останні роки зробила справді багато різного, і не все з цього повністю публічно оприявнено.

Я завжди визначала себе як менеджерку: все своє професійне життя я практикувала організацію процесів та допомогу командам у реалізації їхніх цілей та завдань. У різний час я робила це в різних сферах: правозахисті, спостереженні на виборах, в IT, і от вже понад 10 років роблю це в культурі.

Як і для багатьох людей мого покоління, переламним моментом для мене стала Революція гідності. Вона дуже сильно вплинула на те, як я бачу свою роботу та власну роль у розвитку країни. Саме тоді я пішла з IT та приєдналася до ініціативи “Родина Майдан”, що опікувалася родинами Небесної сотні.

Першим культурним проєктом, з яким я працювала, стала ініціатива “Культура-2025″. Я допомагала проводити публічні обговорення в регіонах та вела організаційно-паперову роботу. Це стало для мене дуже несподіваним досвідом, коли я перебувала в одній кімнаті з людьми, і не завжди розуміла, про що вони говорять. І це, з одного боку, було для мене викликом, а з іншого — надихало та мотивувало. Було дуже цінно працювати разом із людьми, що навіть в умовах стресу війни, яка тоді саме розпочалася, все ж знаходили в собі ресурс, аби витворювати нову стратегію культури і мислити про стратегічні речі. І саме тоді я захотіла стати частиною цієї професійної спільноти, оскільки бачила в цьому багато сенсу і користі.

Далі мій професійний шлях швидко “роздвоївся”: з одного боку, я почала працювати в Центрі сучасного мистецтва (разом зі мною до команди належали Анна Погрібна, Віра Балдинюк та Людмила Скриннікова), одній з визначних інституцій в сфері візуальної культури, що мала довгу історію. З іншого боку, в той момент Гете-інститут запровадив посаду, що передбачала управління спеціальними культурними проєктами, що реалізовувалися на кошти, які Німеччина виділяла на розвиток української культури. Цю посаду обійняла Фредеріке Мьошель, яка і запросила мене попрацювати з нею (чим, певно, дуже здивувала решту Гете-інституту, адже в той час я взагалі не говорила німецькою).

Моїм основним завданням була точкова підтримка культурних проєктів в Україні, зокрема в регіонах: я багато їздила країною, спілкувалася з людьми, дивилася на різні проєкти тощо. Таким чином я пропрацювала чотири чи п’ять років, паралельно підхоплюючи невеликі культурні проєкти як менеджерка. Часом навіть виходила з-поза культурної бульбашки — до прикладу, якийсь час співпрацювала з благодійним фондом “Повернись живим”.

З часом мені захотілося рухатися далі, і я зібралася звільнятися з Гете-інституту. Але саме в цей момент стало відомо про запуск проєкту House of Europe — ініціативи, що реалізується Гете-інститутом (в першій фазі свого життя це був консорціум з кількох інституцій, і саме Гете-інститут серед них був опорною). Я пройшла кілька інтерв’ю і доволі несподівано для самої себе опинилася на посаді керівника відділу грантових програм.

До того часу я стикалася з грантовими програмами лише як грантоотримувач, і не мала досвіду запуску подібних проєктів. Та й взагалі в Україні тоді було зовсім небагато грантових програм в сфері культури. Жодних детально розроблених інструкцій, як робити грантові програми, не було. Навіть Гете-інститут до того часу ніколи не реалізовував настільки масштабних грантових програм ніде у світі. Тож ми з колегами мусили фактично стати співтворцями цього проєкту. Це було дуже цікавим викликом, і все вдалося не в останню чергу завдяки злагодженості й відданості команди. Особливо я тут хочу відзначити Олену Оногду, яка багато працювала зі мною в різних ролях, а після мого звільнення обійматиме мою колишню посаду.

Це була надзвичайно цікава і дуже непроста робота. Я в цій системі спочатку відповідала за гранти міжнародної співпраці (це був найбільший лот і найбільший обсяг коштів), а також гранти культурної інфраструктури. Попит був шалений: якщо на першому опенколі в нас було біля 300 заявок, то на другому — вже 1500, з яких ми мали обрати всього 30.

За ці роки обсяг та різноманіття напрямів грантових програм у House of Europe дуже виріс: якщо ми починали з невеликих грантів в € 10–15 тисяч, то зараз це вже суми до € 100 тисяч.

Чи ти робила в той період щось паралельно з роботою в House of Europe?

Так, я продовжувала час від часу брати якісь сторонні проєкти — це специфіка мого мислення: мені багато чого цікаво і я завжди шукаю можливостей для розвитку. Також підхід мати водночас різні проєкти дає мені можливість не фіксуватись надто на чомусь одному і весь час перемикатись, зберігати фокус уваги.

Повертаючись до роботи в House of Europe. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, ми буквально з перших днів почали активно надавати екстрену допомогу, роздаючи культурним інституціям та фахівцям кілька пакетів emergency-грантів.

Паралельно мої думки в той період (гадаю, як і в усіх колег по культурі) рухалися в бік культурної дипломатії та роботи з міжнародними аудиторіями. І саме в цей час я отримала пропозицію допомагати в організації міжнародних культурно-дипломатичних проєктів PinchukArtCentre. Той факт, що ця інституція має добрі міжнародні зв’язки та активно представлена на світових культурних майданчиках, звісно ж, був перевагою.

Спершу я приєдналася як менеджерка до проєкту Russian War Crimes House — це була серія міжнародних фотовиставок про військові злочини Росії. Однією з важливих мистецьких робіт, яку ми показували в межах цього проєкту, було відео Олексія Сая, створене з кадрів, наданих нам Асоціацією професійних фотографів України: ми показували його на багатьох важливих світових майданчиках, від британського парламенту до штаб-квартири НАТО.

Моя співпраця з РinchukArtcentre триває і досі. Я працювала з ними на кількох великих міжнародних майданчиках: від Всесвітнього економічного форуму в Давосі до Мюнхенської безпекової конференції. Для мене цінність цього досвіду полягає, зокрема, у можливості попрацювати з новими для мене міжнародними аудиторіями та шансі говорити про Україну на серйозному глобальному рівні.

Також навесні цього року я мала нагоду попрацювати продюсеркою національного українського павільйону на Венеційській архітектурній бієнале. На цій бієнале в Венеції Україна представлена не так активно, як на мистецькій. Ми представили проєкт Dakh: Vernacular Hardcore, створений Богданою Косміною, Міхалом Міравським та Катериною Русецькою. Проєкт було реалізовано у дуже стислі терміни. Об’єкт вагою у 1000 кг та понад 6 м заввишки ми змогли повноцінно зібрали вже на самому майданчику в Венеції — це було надзвичайно складно технічно, проте ми впорались.

Цей проєкт став дуже помітним на Венеційській архітектурній бієнале і здобув багато міжнародної уваги. Наразі проєкт триває: за останні півроку ми зробили ще дві інсталяції на Ukraine Recovery Conference в Римі, одна з них наразі представлена в DCCC в Дніпрі.

Як з таким різнобічним бекграундом ти прийшла до інституційного лідерства?

Нещодавно одна важлива для мене людина запитала у мене, на кого я орієнтувалася, будуючи свою кар’єру. І в цей момент я усвідомила, що насправді ніколи ні на кого не взорувалася в цьому сенсі, і ні в кого не бачила такої професійної історії, як у мене. Я завжди йшла за інтересом, і зараз розумію, що це було стратегічно правильне рішення.

Традиційно існує два основних типи кар’єри — експертна та менеджерська. Так сталося, що я не є експертом ні в чому, проте мій різноманітний професійний досвід дозволяє мені мати такий погляд на робочі процеси, що дає можливість тестувати гіпотези, шукаючи найкращий шлях для реалізації завдань.

Окрім того, в культурній сфері людям часто бракує емоційної дистанції із власною роботою. Мені ж мій досвід “тисячі доріжок” дозволяє зберігати певну здорову відстороненість, що дає можливість працювати більш ефективно.

До всіх цих усвідомлень я прийшла поступово і намацальним шляхом. На сьогодні я розумію, що я — самоуправлінець, мої сильні сторони — це комунікація, бачення пріоритетів, менеджмент ризиків тощо. І саме в цій ролі я почуваюся найбільш ефективною.

Гаразд, давай поговоримо про Jam Factory. Чому саме ця інституція стала тією, яку ти захотіла очолити? Чи це пов’язано з попереднім досвідом співпраці, чи є інші фактори, що вплинули на твоє рішення взяти участь у конкурсі?

У мене справді давня історія взаємин із цією інституцією. Вперше я потрапила туди у 2021 році, коли на основній локації ще тривали будівельні роботи, а команда була ще зовсім маленькою. Божена Пеленська тоді вже керувала проєктом, а Богдан Грицук та Любов Ільницька розпрацьовували театральний напрям. Моя колега Катерина Ботанова тоді отримала запрошення курувати майбутню виставку-відкриття інституції, і запросила мене долучитися до команди. Було створено кураторську групу, куди, окрім Катерини Ботанової, увійшли Любов Ільницька, Оксана Карповець, Ксенія Малих та Ольга Бекенштейн.

Пам’ятаю, що навіть в умовах будівництва мене дуже вразило перше знайомство з локацією Jam Factory — це був не просто проєкт ревіталізації через культуру, а дійсно унікальний простір, до становлення якого уся команда підходила з глибоким залученням та повагою. На жаль, спершу ковід-пандемія, а потім і повномасштабне вторгнення дещо сповільнили темпи підготовки до запуску інституції. Тому було ухвалено рішення відкривати Jam Factory іншим виставковим проєктом, але я досі вдячна за те перше дуже тепле знайомство з цим місцем.

Задум же нашої виставки згодом таки був реалізований у 2024 році у виставковому проєкті “Структури взаємності”. Кураторська група також дещо змінилася: у ній залишилися Катерина Ботанова та Ксенія Малих, мене ж запросили долучитися третьою співкураторкою. Це була важлива для мене виставка, і я досі вважаю, що вона певним чином випередила свій час, оскільки її ідеєю було побудувати ком’юніті навколо Jam Factory (важливою складовою проєкту була серія воркшопів із залученням локальної спільноти).

Окрім того, я маю до цієї інституції і персональний сентимент. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, я приїхала у Львів із родиною саме туди. Команда Jam Factory була на місці, намагаючись всіляко допомагати тим, хто тоді цього потребував. І це також було важливим показником, що інституція не просто має цінності, прописані десь на сайті, а й практикує їх перед лицем такого великого виклику, як війна.

Тож коли я дізналася про конкурс на посаду програмної директорки, то рішення податися на нього стало для мене дуже логічним. А зважаючи, що одна з особливостей Jam Factory полягає у тому, що це мультидисциплінарна інституція, у якій є чотири ключові напрями роботи — візуальне мистецтво, театр, музика та кіно, — то мені видається, що залучити до програмного управління людину, що має такі менеджерські навички, як я, є цілком логічним кроком.

Чи ти плануєш поєднувати роботу в Jam Factory з іншими проєктами, чи наразі сфокусуєшся на інституційному менеджменті?

Моїм пріоритетом на цьому етапі однозначно буде робота в Jam Factory. Я хочу максимум уваги та сил присвятити цьому проєкту. Але я залишаю за собою можливість долучатися і до інших ініціатив, мені це важливо для підтримання натхнення та інтересу до роботи.

Я не питатиму про твою візію подальшої роботи інституції, адже вона мала б бути спільним продуктом бачення з командою. Але якою інституцією ти б хотіла бачити Jam Factory, яку інституцію тобі було б цікаво розвивати?

Насправді я думаю, що Jam Factory вже достатньо близька до того, якою я бачу ідеальну інституцію. Команда за ці роки зробила надзвичайно багато і надзвичайно добре.
В якомусь сенсі завжди простіше, коли ти заходиш у нову для себе інституцію, і починаєш із критики. Мені в цьому сенсі було досить складно готувати мою кандидатську програму, тому що колегами пророблена вже дуже велика робота і результати чудові.

Своє завдання я тут бачу у fine tuning — подальшому покращенні того, що вже і так загалом добре працює.

Окрім того, ряд складних викликів останніх років відчутно вплинув на те, як швидко інституція розвивалася та інтегрувалася у певні процеси. Тож саме це “прискорення” зараз і буде моїм завданням разом із командою.

Як ти плануєш попрацювати з програмними напрямами?

Я б хотіла дещо консолідувати їх і зробити ще більш збалансованими. Також у нас вже є ще одне важливе оновлення в команді — разом зі мною розпочинає свою роботу в Jam Factory кураторка візуального напрямку Ася Цісар. Вона багато працювала як в Україні, так і за кордоном, а також долучилася до створення проєкту Secondary Archive, який я вважаю дуже цікавим.

Театральний напрям, з якого, власне, і починався Jam Factory, незмінно очолює драматургиня, кураторка та культурна менеджерка Любов Ільницька і її команда. Кінонапрямом займається кінокритикиня Дарія Бадьйор.

Моє ж завдання полягає в тому, аби зробити взаємодію між напрямами та їхніми кураторами горизонтально успішною і створити умови для подальшого розвитку.

Також я переконана, що, будучи інституцією, що працює у відносно безпечному Львові, ми маємо працювати не лише для себе, а й для спільноти, і заразом думати над тим, аби залучити і допомогти інституціям з інших регіонів. І я б дуже хотіла, аби наші програмні напрями враховували цю мету.

До речі, про локальну спільноту. Робота з нею від початку декларувалася Jam Factory як важлива складова інституційної ДНК. Яких результатів в цьому напрямі вдалося досягти та як ви з командою плануєте розвивати цей напрям надалі?

Я щиро вважаю, що цей напрям роботи Jam Factory добре розпрацьований, але, на жаль, недокомунікований. За ці роки була реалізована вже ціла низка проєктів, присвячених району Підзамче, які робила Анна Гайдай, а також ще низка ініціатив. Окрім того, вже після початку повномасштабного вторгнення був реалізований інтеграційний проєкт для діячів культури, що вимушено переїхали до Львова через події війни. Цей доробок створив важливі підвалини, на яких ми будемо далі розвивати цей напрям.

Зараз триває дуже цікавий проєкт для різних вікових груп дітей та підлітків. Ми плануємо продовжувати його і загалом посилювати освітній напрям роботи в Jam Factory.

Розкажи, будь ласка, насамкінець трохи про ключових членів команди Jam Factory.

Оскільки я вже мала досвід співпраці з цією інституцією, саме команда Jam Factory була для мене одним із важливих аргументів у рішенні податись на конкурс на посаду програмної директорки.

Крім вже згаданих менеджерів програмних напрямів, я хочу тут згадати мою чудову partner in crime, виконавчу директорку Jam Factory Тетяну Федорук. Вона вже дуже давно працює з проєктами нашого засновника Гаральда Біндера, і є чудовою лідеркою своєї команди. Її професійні та людські якості є дуже цінними для інституції.

Ще одна моя колега, яку варто згадати — це менеджерка виставкових проєктів Марія Буря. Вона дуже молода, проте талановита та цілеспрямована, і здатна давати раду з великими проєктами та серйозними викликами. Левко Піджарий, що був свого часу координатором будівництва Jam Factory, нині працює як ключовий працівник, що опікується приміщенням та технічними питаннями. Його величезний досвід роботи з приміщенням для нас безцінний.

Все це разом дає ту суму досвідів та експертиз, які, я певна, допоможуть нам і надалі успішно рухатись вперед.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]