Інформаційний вакуум в ув’язненні, повернення додому та російська мова у Києві: інтерв’ю з Дмитром Хилюком

Шості “Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе”, які відбулися 14–15 листопада у Києві, стали простором для відвертого та насиченого емоціями публічного інтерв’ю із журналістом Дмитром Хилюком, який був викрадений росіянами під час окупації Київщини та понад три роки провів у незаконному російському ув’язненні.

Про його утримання в Росії, відновлення після звільнення та роботу журналіста під час війни з Дмитром говорила журналістка “Радіо Свобода” Ольга Сніцарчук.

Суспільне Культура у співпраці з PEN Ukraine публікує текстову версію розмови. Далі — скорочена пряма мова Дмитра Хилюка.

“Довелося знову вчитися звичних речей”

Відразу після повернення додому я думав, що до всього готовий і все зможу робити відразу. Але виявилося, що ні. Адже в полоні в нас не було зовсім ніяких особистих речей. Тож я собі купив гаманця, поклав туди візитівки, банківську картку, яку відновив, поклав якісь картки на знижки, які познаходив вдома, і паспорт. Мені десь тиждень знадобився, щоб я цим гаманцем навчився користуватися, тому що навичка автоматичного користування речами була втрачена. У мене на перших порах була така паніка… Я постійно думав: “Де мій паспорт? В яке відділення я його поклав? А де картка банківська? А може, вона в мене випала? Може, десь її загубив?”.

Зараз вже потихеньку призвичаююся до нормального життя. Але доводилося згадувати навіть такі звичні речі, як іконки в телефоні. Я згадував, де, що і як виглядає, як цим користуватися, тому що за досить довгий час воно забулося.

Це речі абсолютно буденні на побутовому рівні. Але там (у російському ув’язненні, — Ред.) в нас не було нічого: ні ручки, ні папірчика, щоб щось написати, намалювати та якось зайняти себе.

Тож я сидів і подумки згадував якісь математичні формули зі школи, наприклад, як ділити в стовпчик. Знову ж таки, написати не було де, тож я в голові складав якісь формули, обчисляв площу круга.

Досить цікаво порівнювати це з досвідом сучасного життя, коли є YouTube, Google та навіть штучний інтелект. Адже коли в тебе нічого немає, то дуже в пригоді стають якісь шкільні знання, які ти отримав ще 30–40 років тому. Добре, що вони були отримані, тому що без них ти нічого не можеш дізнатися, крім того, що в тебе в голові. Це база, яка неймовірно важлива. Вона допомагала мені не деградувати та від’єднатися від розпачу, від негативних емоцій. Найбільше допомагало щось порахувати, наприклад, скільки я в полоні секунд, скільки це буде у хвилинах, а скільки в тижнях. Хоча математику я в школі не любив і в мене найвищих оцінок ніколи не було.

Інформаційний вакуум в ув’язненні

Ми всі знали, що війна триває, тому що ми в полоні. Якби війна закінчилась, то нас би там не було. Що ми ще знали? До нас доходила інформація від нових полонених — і це було не дуже часто. Крім того, щоб щось дізнатися, вони ще ж мали потрапити не просто в ту тюрму, де ти перебуваєш, а й до тебе в камеру, щоб можна було поговорити. Адже росіяни не дозволяли перемовлятися між камерами.

І що ми знали? Знали, що триває війна, що ворог захопив сухопутний шлях від Маріуполя до Криму. Знали, що частина Запорізької області та Херсонської окупована, але якихось деталей ми не знали.

У квітні 2025 року до нас підселили хлопця, який потрапив у полон рік тому — в листопаді 2024 року. Він нам почав розповідати про шахеди. Я ще тоді здивувався такому слову й подумав: про що це він таке говорить? Тоді я зрозумів, що це такі невеликі безпілотники. А коли повернувся додому, побачив, що це серйозна проблема, що це бомбардування українських міст. У полоні ми цього не знали.

Нам було цікаво все: скільки коштує хліб, який курс долара, скільки коштує електроенергія, як країна живе. Ми ж абсолютно тоді нічого не знали. Був у нас цікавий випадок: один із новоприбулих хлопців розповідав нам про наступ ЗСУ на Курщину. Тоді у нас розмов було на місяць. Було дуже цікаво, хоча ми не знали більше нічого, окрім самого факту, що наші були в Курську.

Була у нас історія ще до вересня 2022 року, коли росіяни думали, що вони перемагають і що в них буде переможна війна. Тоді вони, навпаки, в кожну камеру по черзі заносили телевізор з якимось їхнім державним телеканалом. Примушували дивитися їхні новини, а потім на перевірках так званих ми мали переказувати їх, розповідаючи про “побєдоносне шествіє” російської армії в боротьбі з “фашистами”.

Але наприкінці вересня 2022 року вони швидко ці телевізори у всіх забрали, тому що вже не було чим хвалитися. У них тоді була перша мобілізація і вони зрозуміли, що ця війна буде затяжною. Ми бачили, що вони дуже злі приходили, тому розуміли, що в них на війні щось не клеїться. Інколи вони на емоціях проговорювалися. І з цих коротких реплік я робив висновки, що у них на війні усе не так, як вони хочуть. Це давало впевненість у тому, що президент України нікуди не втік, як вони казали до цього, що Київ стоїть, і не тільки Київ, а більша частина України, і що війна триває. І відтоді почався цей інформаційний вакуум — вже абсолютний.

Звичний день виглядав так: о шостій — підйом, а у першій тюрмі нас ще й примушували співати російський гімн, потім треба було помити підлогу. Потім нам приносили так звану їжу. Після цього ти цілий день або ходиш, або сидиш на дерев’яній лавці, адже на ліжко сідати чи лягати не можна було. У першій тюрмі ми весь час ходили, бо там холодно було. Нам можна було спілкуватися між собою, але тихо. Потім обід, потім вечеря та вечірня перевірка, перед якою підлогу знову треба було помити. І о 22:00 ми лягали спати. Світло нам не вимикали, воно цілодобово було яскраве.

“Там не спілкуються — там обзивають, матюкають і принижують”

Я підозрюю, що мене могли затримати через те, що я журналіст. Бо ми з батьком тоді (у день викрадення на початку березня 2022 року, — Ред.) йшли від сусідів і поверталися городами, щоб не перетнутися з росіянами. Однак вони спеціально йшли вже нам на зустріч. Можливо, це була просто випадковість, а може, на нас хтось доніс. На користь того, що я просто став жертвою випадковості, говорить те, що із нашого села затримали ще приблизно 10 чоловіків — це абсолютно випадкові були люди. Може, це була якась просто вказівка зверху — зібрати якомога більше цивільних заручників чи для обміну, чи для якогось політичного шантажу.

Думаю, що той факт, що я — журналіст, допоміг мені у полоні. Не скажу, що до мене було особливе чи м’якше ставлення. Але, можливо, їм дали вказівку, щоб, коли били, щоб били не так, щоб людина отримала каліцтво, скажімо так. Можливо, отаке щось у них було.

У тюрмі в Брянській області, куди мене привезли спочатку, із нами трохи спілкувалися охоронці. Ну, як спілкувалися? Там не спілкуються — там обзивають, матюкають і принижують. І на українську мову вони дуже агресивно реагували — як бик на червоне. З ними ми мали говорити лише російською.

Але було кілька таких випадків, коли вони питали, про що я писав під час роботи журналістом, чи розпитували, як перекладаються якісь слова з російської на українську. То я їм щось розповідав цікаве про наші суди чи резонансні справи, бо був переважно судовим кореспондентом. То вони дуже дивувалися. Але переважно ці охоронці — тупе та агресивне бидло.

Ще було у мене два допити зі слідчими, які хоч якусь освіту мали, то вони теж цікавилися, як там у нас і що в Україні. Дивувалися гей-парадам чи нашим акціям протесту. Оце для них дивина була. Вони не в контексті нашого життя в Україні взагалі були. Їм усе це так дико й дивно було.

“Дивує російська мова на вулицях Києва”

Після повернення я здивувався неприємно, що московська церква ще існує. Я думав, що їх вигнали, а Мін’юст одразу забрав у них ліцензію релігійної організації. Виявилося, що ні. Тож доволі неприємно дивує, що в умовах війни філія ФСБ РФ в Україні працює на легітимних засадах за українським законодавством.

Також здивувало те, що російська мова ще з’являється після 2022 року. Скажімо так, забагато як для війни російської мови, зокрема в Києві. Я думав, що її не буде. Ну, припускав, що будуть лише якісь поодинокі випадки, що хтось говорить російською, але ж ні. Прикро чути російську на вулицях Києва, що діти, школярі розмовляють російською.

Також після повернення додому неприємно здивували чвари між політиками та корупція. Я розумів, що воно нікуди не зникло, але не думав, що ці явища існують у таких грандіозних масштабах. Це дуже прикро — коли одні люди гинуть на війні, а тут крадіжки та сварки.

Крім того, мій дім у Козаровичах змінився, тому що там була окупація. Росіяни познищували дерева деякі у дворі, адже у нас їхній танк стояв, окопи там рили, багато чого поламали.

Є й те, що приємно вразило. Зокрема те, що Київ будується, повиростало багато новобудов, які я не бачив 3,5 роки тому перед полоном. Я був переконаний, що взагалі нерухомість у Києві зупинилася і ніхто нічого не будує, тому що ситуація невизначена. Але місто живе. Тож це вразило приємно.

Я намагаюся знову працювати. Бачу, що формат роботи зовсім змінився. Дуже мало подій в Києві — зовсім не так, як раніше було, коли у мене іноді бувало по чотири події на день. Зараз цього немає. Для мене місто виглядає порожнім. Бо раніше воно було як мурашник, було багато людей та машин. І менше громадського транспорту стало. Я все порівнюю з початком 2022 року.

Я ще не звик до обстрілів. До цього звикнути не можна. Перший ми пережили у лікарні, коли повернулися до України 24 серпня. Я не можу сказати, що сильно боюся. Звісно, страх є, кожен боїться, щоб не влучило у нього та не скалічило. Але якоїсь паніки немає.

Захід відбувся за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Taiwan Foundation for Democracy.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]