Інна Мірошниченко про усиновлення та моніторинг інтернатів. Інтерв’ю

“Це була спроба врятувати себе і дитину”. Історія 17-річної Насті, яка рік була в розлуці донькою

– Почнімо з історії, яка пов’язана зі скандальним перебуванням українських дітей в Туреччині. 17-річна Настя, яка стала мамою після евакуації, повернула собі доньку Мєлєк через рік розлуки.

Ви заявляли, що будете захищати її в суді. Це було спонтанне рішення, чому відгукнулися саме на цей випадок?

– Це було дуже спонтанне рішення.

Я знала про моніторинговий візит до Туреччини. Та оскільки він був за кордоном, були тільки представники державної служби. А ми, як громадські монітори, підключаємося на території України.

Про результати дізналась виключно з інформації, яка була розміщена на сайті. Але цього було достатньо.

Евакуація дітей за кордон не допомагає захистити їх від порушень, які є щодо них в Україні. І щобільше, наражає їх на додаткову небезпеку, коли діти не мають кому пожалітися.

Згодом пішла на прем’єру фільму від “Слідство.Інфо”. Він закінчується фразою, що проти Насті подають позов про позбавлення батьківських прав, яка мене дуже зачепила. І попри те, що я майже ніколи не плачу під час моніторингів, розплакалася, як мама.

Знаю, що в Україні немає кращого адвоката, ніж я, у сфері захисту прав дитини. Не тільки тому, що я така класна, а через те, що адвокати не йдуть в цю сферу, бо тут не платять. Буває також упереджене ставлення, відсутність мотивації, професійної етики.

Спершу в мені піднялась така хвиля, що я дуже хочу взятися за цю справу. Потім думаю, собі, Інна, заспокойся – Кривий Ріг, вдома четверо дітей, тут купа роботи, воно тобі треба? Але склалося так, що вписалася в цю тему.

Суд ще не відбувся.

– Тобто справа ще не завершена?

– Ні, не завершена. Вони з’єдналися з дитиною, але питання про визнання батьківських прав ще висить в повітрі.

Поки ми готуємо документи захисту, пояснюємо, що дитина з’єдналася з мамою, вони живуть і вчаться бути разом – немає підстав їх розлучати.

– Зараз Насті надається соціальна допомога, хто опікується цим процесом?

– Вона перебуває в державному центрі матері і дитини – це була наша умова в домовленостях зі службою (у справах дітей, – ред.) Бо протягом року Насті створювали амплуа, де вона – “мати, неспроможна виховувати дитину”, тому дівчинку треба тимчасово передати під опіку. Ми знайшли консенсус, що в центрі будуть укріплювати батьківський потенціал.

Рішення припинити попередню опіку Мєлек, встановлену на пана Фетісова, і повернути Насті дитину ухвалювала комісія – були представники Міністерства юстиції, Офісу омбудсмана, Обласної служби у справах дітей.

Ми з Настею постійно на зв’язку, тому я жартую, що в мене з’явилася дитина й онука. Бо реально, коли в житті дитини з’являється людина, яка про неї турбується, виникає гора різних запитань. І вони далеко не про представлення інтересів судді. Наприклад, Настя просила побути з нею, бо боїться, що дитина плакатиме.

Будь-які потреби, які в неї є, закриваємо разом із центром і працюємо над тим, щоб вона розвивала батьківський потенціал. Бо рік без дитини дуже травмуючий як для доньки, так і для мами.

“Поки я не подзвонила, Настя не знала, що треба робити, щоб повернути доньку”.

Фото: Олександр Чекменьов

– У Кривому Розі в Насті були сестра і батько, якого раніше позбавили батьківських прав. Вони зараз спілкуються?

– Тато помер в жовтні цього року. А з сестрою ми познайомилися, вона нам допомагала. У неї теж є чоловік, маленька дитина, і вона – опора для Насті.

Тому було важливо не віддалятися далеко від місця, де вона народилася, бо там є рідні, з якими вона зберігає зв’язок, хоче бачитися. Це дуже класно, тому що така сімейність часто втрачається у дітей при потраплянні в інтернат.

– Щодо батька Мелєк, як він представлений в цьому процесі? Чи буде в нього право на батьківську опіку?

– По документах Настя – мати-одиначка.

Вона народжувала сама і записала батька зі слів матері за статтею 35 Сімейного кодексу. Тобто батько не заявлений, ніяких прав на дитину немає.

Коли вони були в Туреччині, представники закладу попросили Настю написати пояснювальну записку, що все це відбулося за її згодою, і вона ніяких претензій не має, щоб не було підстав для порушення кримінальної справи.

Вони спілкуються з біологічним батьком дитини, він цікавиться справами, але особливої участі не бере, бо перебуває в іншій країні.

– Загалом за час цієї евакуації група від Офісу омбудсмана зафіксувала чимало порушень, зокрема дві вагітності неповнолітніх дівчат. В Україні чи на міжнародному рівні хтось займається цими справами?

– Насправді вагітність в інтернаті – це щось абсолютно “нормальне.” Жахливе, але часто буває.

Проблема моніторингів у тому, що в Офісу уповноваженого немає мандата повпливати на тих, хто ухвалює рішення. Офіс зафіксував, передав, а далі цим має займатися поліція чи прокуратура, залежно від ситуації, що склалася.

Як практика показує, далі нікуди нічого не рухається. За всі моніторинги, які були, ніхто ще не сів за свої злочини, хоча вони були очевидними.

Хоч розголос дуже цьому допомагає. Оскільки до цього випадку вже дуже багато привернено уваги, сподіваюся, що винні понесуть покарання.

Найжахливіше в історії з Настею та Ілоною (інша вихованка інтернату, яка також завагітніла під час евакуації до Туреччини, – ред.), що їх вагітних просто повернули в Україну і викинули напризволяще ті, хто мав відповідати за дітей в евакуації. Попросили написати документи про те, що вони тепер мають повну цивільну дієздатність, тобто служба за них не відповідає. І все.

Де вони живуть, чиїм коштом, як діти дітей? Ніхто не цікавився. І дівчата самостійно вирішували свої долі.

– Що було з дівчатами в той період?

– Ілона швидше потрапила в центр, де зараз перебуває Настя. Їй там допомогли стати на ноги і опанувати навички батьківства. Потім вона повернулася в рідне село.

А Настя натрапила на Фетісова, який злочинним шляхом викрав її дитину, і вона рік була без неї.

Їй сказали, що в центрі Фетісова дешевий гуртожиток для ось таких мам з дітками. Це була спроба врятувати себе і дитину, а не нехтування материнським обов’язком.

Він запевнив, що дитину заберуть, якщо Настя залишиться в центрі, тому треба “обнулитися” і обов’язково виїхати за кордон.

Домовилася, що вона поїде в Німеччину до хрещеної. Взяла з собою сестру. Тільки в автобусі вони дізналися, що прямують до Нідерландів. Коли приїхали, їх прийняли в церкві.

Пройшов якийсь час, нібито вже можна їхати додому, але у Фетісова були постійні відмазки.

Врешті дитина в 16 років, не знаючи ані англійської, ані тим паче будь-якої іншої мови, крім російської, якою вона спілкується, була вимушена шукати змогу повернутися.

Паралельно Фетісов подзвонив службі, сказав, що мати покинула дитину, виїхала за кордон, давайте позбавляти батьківських прав.

Служба телефонує Насті і каже: ти покинула дитину, ми будемо у тебе забирати її. Служба, яка має подбати, чому дитина за кордоном загубилася одна, повідомити консулу, викликати поліцію, допомогти їй знайти.

Поки я не подзвонила, Настя навіть не знала, що треба робити, щоб повернути доньку.

“Коли дитину вилучають з сім’ї, найчастіше її вже не повернути”. Про допомогу вразливим родинам

– Попередня історія змушує зануритися у тему про перебування дітей в інтернатах та опіку над ними опісля позбавлення батьківських прав.

Як до цього взагалі не довести? Хто в таких випадках має надати допомогу родині?

– Це має бути центр соціальних послуг від громади, держави. Законодавство у нас прекрасно виписане. Таку вразливу сім’ю можуть виявити, допомагати їй психологам, освітніми програмами, юридичними послугами, десь фінансово, житлом і так далі.

Коли дитину вилучають з сім’ї, найчастіше її дійсно вже не повернути. Тобто ця сім’я умовно втрачена.

Але 5-10 років тому з ними можна було працювати. Все починається десь в зародку, коли вразлива сім’я тільки створилася. Де, умовно, молодій мамі не розповіли, як бути мамою. Чоловік починає зловживати алкоголем, б’є, вона не йде від нього, народжує одну, другу, третю дитину.

Та коли на порозі з’являється служба – цю сім’ю вже не врятувати. Вони вже настільки багато років були в цьому болі, що не можуть зрозуміти, що не так.

– На практиці такої підтримки для вразливих сімей немає?

– Зараз служба сприймається як ворог, який забирає дітей. А за законом, як і в усьому світі, має бути другом. Коли хтось прийде тебе захистити.

Служба має запитати, що у тебе не вдається, чого тобі не вистачає? Ми зараз все зробимо.

Так наразі працює приватний сектор, благодійні організації, ті ж “СОС.Дитячі містечка”, “Місто добра”. Різниця тільки в тому, що держава може завітати до кого завгодно додому, бо це їхній обов’язок. А приватні працюють з тими, хто звернувся сам.

До них приходить мама чи тато, яким складно, бо вони не справляються. І їм прописують індивідуальний план: для когось – поговорити з психологами, для когось – отримати освіту, когось навчити готувати, а комусь просто зараз оплатити житло.

Такий соціальний супровід має бути від держави. Номінально він в нас є. На практиці – дуже мало де. Про якість я не можу сказати.

При цьому приватний сектор все одно працює в тандемі з державою. Якщо вони будуть ворогувати зі службами, ті не будуть передавати їм вразливі категорії сімей, які, відповідно, не будуть отримувати допомогу. Тому всі намагаються дружити, ні з ким не сваритися.

“Наші дитячі будинки здебільшого на 90% заповнені дітьми, які можуть і мають бути в сім’ях”.

Фото: Олександр Чекменьов

– Чому в держави не виходить організувати такий супровід родин?

– Насправді поки не вистачає політичної волі, щоб робити так, як воно дійсно буде корисним для всіх.

Десь можна зрозуміти службу, бо одна працівниця не може займатися вилученням, соціальним супроводом, позбавленням батьківських прав, усиновленням, консультуванням, і документи підписати, і на акти обстеження поїхати.

Людина фізично на це не спроможна.Особливо, коли ми говоримо про те, скільки вона за це отримує грошей. Мотивації залишатися після робочого дня – нуль.

З іншого боку, не вистачає компетенції, бо соціальні працівники не є юристами, а роботу треба робити зокрема юридичну.

Через велике навантаження і стрес люди часто не можуть контролювати себе емоційно. Зрозуміло, що це все дуже важко. Але це не є виправданням, чому послуги не надаються.

Треба дивитися зверху і визнавати – так, не працює. У благодійному секторі працює, а в нас – ні. Давайте запитаємо, що ми робимо не так. І благодійний сектор готовий ділитися досвідом.

“Дитбудинки на 90% заповнені дітьми, які можуть бути в сім’ях”. Що з реформою інтернатів і розвитком сімейних форм виховання

– Як гадаєте, під час війни який варіант найбільш реалістичний і компромісний – реформа інтернатів чи розвиток сімейної форми опіки? Або ж потрібна комбінація?

– У нас з 2013 року працює реформа деінституалізації. Ми не вступимо до Європейського Союзу, поки її не реалізуємо.

Вона передбачає не закриття інтернатів, а те, що підтримка біологічної сім’ї і прийомних сімей розвиватиметься настільки потужно, що потреба в інтернатах і дитячих будинках відпаде.

Зрозуміло, що завжди будуть інтернатні заклади для дітей, які не можуть зростати в сім’ях, наприклад, потребують цілодобового медичного супроводу. В усьому світі є такі заклади.

Наші дитячі будинки здебільшого на 90% заповнені дітьми, які можуть і мають бути в сім’ях.

Прибічники інтернатів реформу дуже критикують, використовуючи меседжі, які людям боляче чути. Кажуть, що хочуть закрити дитячий будинок і викинути нещасних сиріток на вулицю.

Ніхто не хоче викидати дітей на вулицю. Дитина має зростати в сімейному середовищі. І реформа передбачає паралельно два вектори. Перший – підтримка біологічної сім’ї. Тобто виявлення сімей до того, як вони стануть вже глибоко вразливими. І другий вектор – це розвиток сімейних форм виховання.

– Яка зараз розвиваються сімейні форми виховання?

– На дитячі будинки та інтернати з бюджету виділяють в середньому 11-12 мільярдів гривень на рік.

Дитина в дитячому будинку коштує державі близько 100 тисяч гривень, буває дешевше. В інтернаті – від 20 до 50. Сімейні форми виховання отримують в середньому по 5-7 тисяч гривень на дитину на місяць, залежно від стану здоров’я. Це середні цифри по наших моніторингах і фінансових звітах.

Як вижити мамі з татом і десятьма дітьми на 50 чи навіть 100 тисяч гривень, якщо всі ці діти мають діагнози, травми після закладу? Вони потребують постійної медичної корекції, педагогічного супроводу, логопеда, дефектолога, психолога, нейропсихолога…

Чи багато буде охочих? Ні.

Їм платять настільки мало, що цього не вистачає навіть на мінімальні потреби прогодувати дітей. А ще комуналка, зібрати дітей у школу, витрати, коли щось зламалось.

Батьки собі у всьому відмовляють. Який там манікюр, масаж, ви про що? Масаж – це, умовно, три заняття з логопедом для молодшої дитини.

Влітку виплати затримувалися на кілька місяців поспіль. І сім’ї були вимушені просити у людей допомоги. Не всі почуваються комфортно, коли вимушені просити. Я вже мовчу про те, коли вони чують критику “чого ви цих дітей понабирали”.

А річ у тому, що вони, може, і не планували 10. Але коли тобі телефонує служба, що вилучили трьох дітей, які потраплять або в інтернат, або до вас, то люди, які прийшли за покликом серця, готові поступатися всім.

При цьому дитина в закладі нібито забезпечена так, що мала би там жити в шоколаді. Це при тому, що інтернат не дає того єдиного, чого потребує дитина – підтримуючого середовища.

Доходить, що всі гроші з бюджету йдуть на забезпечення системи, яка є руйнівною і калічить дітей. І чомусь ніхто не хоче подивитися і сказати, так не працює, вкладаймо гроші сюди.

“Ніхто не хоче викидати дітей на вулицю. Дитина має зростати в сімейному середовищі.”

Фото: Олександр Чекменьов

– У чому проблема, крім небажання змінювати систему?

– Ці діти перебувають в сірій зоні, про них не знають, їм немає кому сказати про свої потреби. Вони перебувають в залежному стані від тих, хто на них наживається.

Під час нашого моніторингу був заклад, який треба розформувати, бо він для дітей з особливими освітніми потребами, а там таких немає. Діти просто педагогічно запущені.

А персонал починає чинити супротив через те, що це їхнє єдине місце роботи. І так само, коли хтось бачить порушення прав дітей і хоче піти проти, йому кажуть, дивись, тебе звільнять, а тобі немає де працювати. І люди вимушені не звертати увагу на порушення через те, що вони неспроможні прожити без цієї заробітної плати.

Оскільки ця тема така закрита, здебільшого люди сприймають дитячі будинки, інтернати, як такий собі дитячий садочок чи школу, де дітки просто перебувають цілий день, бо в них немає батьків.

Люди насправді не готові чути, що в усіх закладах постійно панує фізичне, моральне, сексуальне насилля.

– Як це насилля може проявлятися, і про які ще проблеми потрібно сказати?

– Дитина не може встати після сьомої з ліжка, інакше її поб’ють, бо є режим. Не може не спати після дев’ятої, не може їсти тоді, коли їй хочеться.

Найстрашніше – що діти, випускники закладу, не можуть усвідомити, що це не окей, коли їх били, карали, принижували увесь час, бо вони не мають іншого досвіду.

У закладах діти обмінюються травмами.

Наприклад, в інтернат часто потрапляють глибоко травмовані діти, яких ґвалтували. Чи працює з такою дитиною психолог, чи надається допомога? Ні. Вона просто поміщається в інтернат, подалі від джерела небезпеки, і все. Але цей біль в дитині є.

Це призводить до того, що дитяча психіка нормалізує все, що відбувається, від опорного дорослого. Такі діти в переважній більшості випадків виростають і теж починають ґвалтувати. Все тому, що їхня психіка травмована, їм не пояснили, що так не окей робити.

І все, що може зробити дирекція закладу, це відправити, наприклад, того, хто зараз ґвалтує, в психіатричну лікарню на два тижні.Чи полікують за два тижні травму, яка вкорінилася в психіку протягом останніх 10-15 років? Ні. Дитина потім випускається з закладу і потрапляє, знову ж таки, в це ж середовище.

Так само всі інші діти, над якими знущалися, сильно били, тушили сигарети. Вони не розуміють, що це не окей, бо так робили їхні батьки, і починають множити насилля в закладі.

Двоє вихователів фізично не в змозі пояснити дітям, що так не можна. Вони кричать, теж б’ють. І виходить, що в закладі домінує закон сили – не бий, бо тебе поб’ють ще сильніше.

– Чи можемо тут говорити про невчасне надання медичної допомоги в інтернатах?

– Однозначно. Психологічна скоріше не надається.

А з медичною допомогою в закладі паралельно існують два світи – гіпердіагностування і недодіагностування.

Гіпердіагностування, коли дитині виписують всі можливі і неможливі діагнози. Одна з яких – це те, що чим більше дитина діагнозує, тим менше шансів, що вона потрапить в сім’ю. Вона залежиться в системі – випуститься, потрапить в геріатричний пансіонат, бо матиме інвалідність, яка не дозволяє бути дієздатною. І буде годувати цю систему назавжди.

Або паралельно недодіагностування.

Це випадки двох моїх дітей. Марсель був гіпердіагностований. Але більшість діагнозів знялися, включно з тими, які були “вроджені, пожиттєві, невиліковані”. У нього є питання по здоров’ю, які назавжди з ним будуть, але вони не заважають його повноцінному функціонуванню.

І паралельно є інша дитина, Ангеліна, яку ми взяли в віці майже 9 років. Забирали соматично здоровою дитиною, з розумовою відсталістю.

А, виявилось, розумова відсталість через те, що в неї абсолютно всі органи в організмі уражені, тільки серце здорове. І все це 8,5 років не діагностувалося.

Чому так? Бо немає індивідуального підходу. Коли це ваша дитина, ви підете до лікаря, порадитесь з іншим фахівцем, почитаєте на батьківському форумі, запитаєте у своєї мами та навіть у чата GPT. Тут у дитини нікого немає, що отримує, те отримує – на тому дякую.

– Чи бачили в інтернатах ситуацію, коли дитина при правильному діагностуванні могла б вирости здоровішою?

– В інтернаті всі діти потенційно більш здорові. Та стресова атмосфера дуже сильно впливає на розвиток нервової системи і мозку. Завдання дитини – вижити. А коли ти перебуваєш в стані виживання, то не може розвиватися нова навичка.

Дітям важко опановувати нові знання, вчитися писати, читати не тому, що вони “тупі діти алкоголіків”, а тому, що організм в стресі. Щоб дитина почала вчитися, вона має відчути себе в безпеці і розслабитися.

Дитина в закладі з народження ніколи не буде відповідати трирічному віку дитини, яка зростає в сім’ї. Це просто неможливо через те, що розвиток дитини, особливо в такому маленькому віці, сильно залежить від відчуття безпеки. А там суцільна небезпека, немає індивідуальності, ти не вивчаєш світ.

– Чому вихователі в інтернатах так себе поводять, окрім втоми?

– По-перше, відсутність знань. У нас постійно з’являється нова інформація про те, як працює дитяча психіка. А підвищувати кваліфікацію – це дорого.

Психолог, який працює в закладі на 5-7 тисяч гривень, немає ані змоги, ані мотивації витрачати гроші на додаткове навчання. Вчителі або вихователі так само.

Вони дуже вигорають, бо реально немає заміни. Як і альтернативи роботи в селі чи містечку. Тобто пояснення якесь в них є. Воно їх не виправдовує, але нам дає розуміння, що система не працює.

Ну і плюс вони щиро вірять, що роблять все правильно, а ми “приїжджаємо попіаритися”.

“Це не батьки, які понабирали дітей за гроші, і не діти алкоголіків, повій наркоманів…”. Про перевірку і зміни системи опіки

– Що відбувається, коли заклад не прислухається до рекомендацій після моніторингу?

– Незалежно від ситуації складається висновок і направляється всім, хто може повпливати.

Є рекомендації для кожного окремого органу чи структури, що вони мають зробити.

Якщо неналежні умови проживання, розв’язання матеріальних питань (недостатня кількість засобів гігієни, спільна білизна) – це до директора.

Є випадки, коли діти перебувають в закладах дуже довго і не влаштовуються в сім’ї, бо не надається статус сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування (ПБП). Або діти, які по 5 років мають статус, але до них не запрошували кандидатів – це вже до служби направляється.

Якщо це медична частина – до лікаря, Міністерства охорони здоров’я, дирекції закладу, що це їхній лікар не виконує своїх обов’язків.

“Зламати систему не вийде – маємо працювати на паралельному полі”.

Фото: Олександр Чекменьов

– А чи перевіряє хтось за аналогією прийомні родини?

– Розвиток сімейних форм виховання – це теж не панацея. Звісно, є батьки-вихователі, які також ставляться зі зневагою до своїх дітей.

Нам про це кажуть в службах. Так почекайте. А ви для чого? Щоб бути на контролі, надавати соціальні послуги, дізнаватися, чи б’ють дитину. Чи їм потрібен асистент? Чи дитині потрібен психолог? Може мамі потрібен?

І це має робити клас служби у справах дітей. Я не буду казати, що ніде не роблять. Десь роблять, навіть набагато більше, ніж мають.

– Чи бачите ви зараз покращення в системі загалом?

– За останні кілька років однозначно бачу. Звісно, хотілося б, щоб реформа закінчилася і реалізувалася, але маємо що маємо. Покращення все одно є.

З’являється запит суспільства. Люди починають розуміти, що так, як є зараз, це не окей, і їм не байдуже. Вони не проходять повз, дуже відкриваються і допомагають, хто чим може.

Другий великий плюс: з’явилася, як я кажу, критична маса людей, готових щось міняти.

І це люди з різним впливом: адміністративним, медійним, психологічним, медичними. Ми всі об’єдналися і готові допомагати одне одному в тому, щоб дітям було краще. Це така волонтерська робота, але дуже круто, що ніхто з нас не має в цьому свого інтересу.

– А які основні проблеми залишаються?

– Система – це щось стале, яке дуже важко викорінити. Вона існує з 50-х років. Моїх батьків ще не було в проєкті, а система вже формувала і напрацьовувала свої закони. І викорінити її дуже швидко, тільки тому, що ми такі молоді, амбітні і знаємо, як краще – неможливо.

Це як розповісти бабусі, що вона неправильно виховувала маму. Бабуся ніколи з цим не погодиться. Йди звідси, шпана.

Виходить, що ця система годується за рахунок того, що всі в ній закручені, і дуже важко позбутися цієї залежності. Це основна проблема.

Тому зламати систему не вийде. Ми вже різні формати перепробували. Зараз вектор такий – маємо працювати на паралельному полі.

Укріплювати біологічну сім’ю. Розвивати сімейні форми виховання. Розвивати суспільство і руйнувати їхні стереотипи.

Це не батьки, які понабирали дітей за гроші. Це не діти алкоголіків, повій наркоманів, яких точно треба обходити. Це діти насамперед.

І от коли зміниться суспільний погляд на ситуацію, коли батьки будуть відчувати, що їхня робота престижна, а не волонтерська, їх буде ставати все більше, і потреба в інтернатах буде відмирати.

І система сама по собі буде битися в останніх конвульсіях, але відімре. Без бою.

– Ви вірите, що таке можливо?

Поки вірю. Але я і попередні всі етапи вірила (сміється).

Я вірю, бо вже пробувала з нею боротися. І, чесно, це такий депресивний стан. При цьому тобі погрожують, пишуть, що знищать. А як я можу мовчати, коли стільки дітей страждає?

Діти з різних сімей, з різним досвідом можуть бути щасливими, якщо їх любиш і поважаєш. І я дуже рада, коли у когось відкриваються на це очі. Здебільшого люди просто в шоці.

Треба просто всюди про це говорити, так чи інакше.

“Мені не можуть завадити, якщо усвідомлюю ризики і хочу цього”. Що треба знати про культуру всиновлення в Україні

– Здається, останнім часом в Україні побільшало родин, які готові всиновити дитину, чи, можливо, говорити про це відкрито. Ви таку тенденцію спостерігаєте?

– Так. Взагалі усиновлення не потребує реклами. У нас кандидатів в усиновлювачі набагато більше, ніж дітей, які можуть бути в усиновленні. В інтернатному закладі статус має 5, може 10 дітей, якщо пощастить.

Всі інші діти там проживають, але юридично в них є біологічні батьки, які за них відповідають, або опікуни, які влаштовують дітей в інтернат.

Виходить, наразі в Україні мають статус 5 тисяч дітей від нуля до вісімнадцяти. Включно з дітьми з інвалідністю і великими родинними групами. А кандидатів в усиновлювачі 2,5 тисячі. Це дуже приблизні цифри, аби просто розуміти пропорції.

І ці кандидати хочуть 1-2 дитинки 3-6 місяців максимум. Якщо хтось готовий взяти дитину старше 10 років, то він, як правило, особливо довго не шукає, бо таких дітей, на жаль, в системі достатньо.

“У нас кандидатів в усиновлювачі набагато більше, ніж дітей, які можуть бути в усиновленні”.

Фото: Олександр Чекменьов

– Чи може патронатна родина усиновити дитину?

– Не може, бо не можна міксувати форми. Ця родина може поміняти статус, але якщо вони усиновлюють, то вже закривають дорогу в патронат.

Наприклад, є патронатна сім’я, яка прийняла 2-3 дітей. Згодом цим дітям не знайшли прийомну сім’ю, тож родина вирішила припинити з патронатом, щоб cамій стати прийомною. Так можна, але треба вибрати щось одне.

При цьому знаю випадки, коли у батьків були усиновлені діти, а далі вони вирішили відкрити ДБСТ. Тепер у родині – четверо усиновлених, п’ятеро під опікою.

Мало їм було, то потім ще й один народився (сміється).

– Є думка, що для дитини може бути травматично переходити від патронатної родини до нових батьків?

– Безумовно. Ми не можемо закривати на це очі. Зміна середовища для дитини травматична. Але якщо неможливо врятувати біологічну сім’ю, то на допомогу приходить патронат.

Це те, що заміняє центр соціально-психологічної реабілітації. І в будь-якому разі він краще, ніж інституція. Тому що патронат – це сімейне середовище.

Звісно, дитина звикає до патронатних батьків, і потім, коли переходить в ДБСТ чи прийомну сім’ю – це травма. Так само травма, коли хочуть усиновити дітей, які перебувають в сімейній формі виховання.

Здебільшого батьки-вихователі також не хочуть, щоб в них забирали дітей, бо ставали ДБСТ, щоб опікуватися більшою кількістю. Вони не можуть просто усиновити всіх, бо коли у тебе 10 дітей – немає змоги працювати, а ДБСТ дає змогу отримувати мінімальну допомогу від держави.

І усиновлювачів, і батьків-вихователів можна зрозуміти.

Коли усиновлювала Ангеліну, мені написали, що не можу брати дитину з інтернатного закладу, тільки з сімейної форми виховання.

– Чому так написали?

– З позитивних версій: що дитина, яка не має досвіду інтернатного закладу, а росла в сімейній формі виховання, має менше ризиків в поведінці і може менше нашкодити дітям, які вже є в сім’ї. Або просто вирішили ускладнити життя. Не знаю.

Якийсь час питала по службах, чи є в них дитячі будинки сімейного типу, які готують на усиновлення. Такі є. Але кому не дзвонила, мені всі казали, ну ви що, вони називають їх “мама і тато”.

Тож я покинула цю ідею і пішла в служби казати, що хочу усиновити дитину, яка в інтернаті, але в мене тут така “лабуда” написана висновку. І найперша анкета – це була анкета Ангеліни. Тоді мені сказали, що не можуть завадити, якщо усвідомлюю ризики виховання дитини з закладу і хочу цього.

І так ми обійшли цей процес. Ангеліна потрапила в нашу сім’ю попри те, що в мене була умовна заборона.

“Про мене скажуть, що я погана мама, бо Марсель витирає собою підлогу”. Досвід усиновлення, перші труднощі і поведінка дітей

– На яких етапах можуть виникнути труднощі, сюрпризи? Що вже відчули на своєму досвіді?

На будь-якому етапі. Насправді випробування починається, тільки-но дитина потрапляє в сім’ю.

Ти можеш бути не готовим до травми, яку має дитина, внаслідок виховання в інтернатному закладі, тому що немає підручника, який тебе навчить. Ця тема дуже недовивчена. Здебільшого розуміються тільки люди, які працюють в системі та мають дотик до таких дітей.

Тоді починаються проблеми з тим, щоб знайти лікаря, який розуміє, як травма інтернатного закладу впливає на розвиток, і що з цим можна зробити. Не вистачає фахівців, їх не готують. Психологи часто не мають компетенції, як працювати з такою травмою.

Друга проблема, якщо в лікарів є компетенція, то це – приватний сектор, а прийомні батьки не мають змоги ходити до психолога по тисячі-півтори за сеанс. Виручає тільки благодійний сектор, в якому працюють дуже потужні психологи, і вони на безкоштовних засадах допомагають всім прийомним батькам, усиновлювачам, кому завгодно.

“Голоси дітей” займалися і з Марселем, і з Ангеліною, допомагали мені до тих пір, поки ми не вийшли на той рівень проблем, з яким може працювати просто психолог.

– Як батькам об’єктивно оцінити ситуацію зі здоров’ям дитини на перших порах? Особливо коли в інтернатах можуть відмовляти, залякувати превентивно.

– Це все від браку знань. Треба бути обізнаними. Не нехтувати навчанням для усиновлювачів. Але все одно не можеш за короткий проміжок часу отримати всю інформацію.

Далі треба бути відкритим до допомоги. На першому ж занятті пояснюють, що в тебе має бути пул спеціалістів, щоб звернутися при потребі.

У моїх усиновлених дітей уражена нервова система. Через це їхня реакція інколи неадекватна. Марсель постійно плаче, кричить; Ангеліна не чує, коли йде перевантаження. І це не погане виховання чи генетика, а наслідки травми дитини.

Батькам треба давати більше інформації. Можливо, більше якихось курсів. Наприклад, сподіваюся, що внесуть зміни, щоби на навчанні був окремий блок про виховання дітей з інвалідністю.

Астма дає інвалідність. ВІЛ-інфекція дає інвалідність – абсолютно контрольована на сьогодні хвороба, яка при щоденному вживанні терапії більше прогнозована, ніж цукровий діабет. Люди все одно бояться. Влаштувати в сім’ю дитину з ВІЛ вкрай складно.

У закладах діти з РДУГ – дуже частий випадок, бо це уражена нервова система. Здебільшого РДУГ – це те, що наші батьки сприймають як погане виховання.

У мене в Марселя дуже висока потреба в сенсорній інтеграції, бо він довгий час не відчував власного тіла. Тому може тертися об кущі, асфальт, машини. І я не можу це заборонити, бо йому буде боліти всередині. Треба насититися, і потім він розслабляється.

А про мене скажуть, що я погана мама, бо Марсель витирає собою підлогу.

– Що порадите батькам, які стикаються з некоректними порадами щодо виховання або й осудом в стилі “своїх люблять більше”?

– Ніколи нікого не слухати, бо людина це каже виключно тому, що її серце не настільки відкрите, наскільки ваше. Тому починає критикувати, розповідати, як треба виховувати.

У таких випадках розумію, що маю бути для своєї дитини всесвітом, в якому з тобою все окей, ти нормальний, якщо вони нас не розуміють, це їхні проблеми. Ну і плюс я дуже балакуча, тому превентивно працюю.

Бо коли мами збираються на майданчику, то спокійно розповідають про ГРВІ чи вітряну віспу, а коли говоримо про якісь травми, розумову відсталість, РДУГ – це не прийнято.

То я кажу, що теж маю виклики, у мене дитина з розумовою відсталістю, і нічого. Тому що вона не винна, що в неї таке. Раніше люди дуже такого цуралися.

Ангеліна спокійно говорить про свій досвід інтернатного догляду. Я не соромлюся її минулого. І вона не має соромитися.

“Про мене скажуть, що я погана мама, бо Марсель витирає собою підлогу”.

Фото: Олександр Чекменьов

– Ви за те, щоб одразу інформувати дітей про усиновлення?

– Коли будуть готові. Ангеліна старше, очевидно, розповідати, що я її народила, сенсу не було. Марсель ще не питає, і ще довго не буде питати.

Але ми публічно про це говоримо, і у дітей воно укорінюється в голові як норма, яку просто треба пояснити.

Навпаки буду дуже рада, якщо вони потім знайдуть своїх біологічних батьків і зможуть з ними подружитися. Як це відчути, що у тебе цілих дві сім’ї? Ми, наприклад, завжди раділи, що в нас є мама, тато і хрещенні. Це не одне і те ж однозначно, але ти теж не можеш відректися від свого коріння.

Буду намагатися своїм дітям пояснювати, що їхні батьки непогані. В якийсь момент вони не отримали підтримки і зламалися. Я у вас поруч, щоб у вас була ця підтримка, і ви не зламалися, коли виростете.

Звісно, це не працює з випадками, де було насилля щодо дитини.

Я ще не знаю жодних усиновлених дітей, які, дізнавшись про біологічних батьків, переїхали б до них жити. Поговорив, все для себе вирішив, дякую, залишаюся тут.

– Якщо біологічні батьки, або рідня виходять на зв’язок ще на етапі адаптації. Що в такому випадку?

– Тільки з психологом. Адаптацію проходить і дитина, і усиновлювачі, вся сім’я. Це складний період, тому будь-які кроки, які можуть додатково повпливати на нервову систему, тільки з психологом.

Зі мною спілкувалися біологічні батьки Ангеліни, вони теж вимагали познайомитися швидше. Я не проти, але коли вона сама буде готова, ймовірно, за кілька років. Бо це може настільки сильно вразити, що вона закриється, буде дуже сильно травмована.

Діти не приходять за місяць з проханням розповісти про біологічну сім’ю. Вони питають поступово. Спочатку прийшла і запитала: а ти носила мене в животі? Бо є таке усвідомлення, що напевно ні, немає фото. Ні, не носила. Все, цього достатньо.

Вона не питає, хто носив, а як я з’явилася. Пройшло ще два місяці: якщо ти мене не носила, хто мене носив? Тобто діти дуже поступово потребують інформації, і я поступово даю абсолютно спокійно. Так і кажу – тебе носила інша жінка, біологічна мама.

Вона поки не готова дізнатися, що ці батьки мали б, але не залишилися з нею. Сприймає світ так, як є. Поступово психіка буде розширюватися, вона буде ставити все більше питань, і ми будемо на них відповідати.

По моїх оцінках десь в 15-16 років ми дійдемо до того, що вона буде готова запитати, чому вони так вчинили. Поки Ангеліна не розповідає про своє життя до знайомства з нами, наче його не існувало.

– Це ще триває період адаптації?

– Не зрозуміло, скільки він триватиме, бо постійно якісь кризи. З Марселем десь через рік я ніби відчула, що адаптація пройшла. Через півтора зрозуміла – а ні, тільки зараз. Через два – от зараз вона пройшла.

З Ангеліною для себе розумію, що адаптація пройшла, коли я відчула, що у мене є ось ця безумовна любов. Я не вимагаю від неї бути іншою. Вона для мене найпрекрасніша така, як є.

Мені і чоловіку теж було дуже важко адаптуватися. Я ніколи не працювала з дітьми, які мають інтелектуальні порушення. Не була готова до різних поведінкових проявів. І якийсь час це викликало в мені негативні емоції. Головою я розуміла, що це дитина, я її приймаю, але нічого не можу зробити з тим, що це бісить.

Наприклад, Ангеліна у школі танцювала на столі і кидалася меблями замість того, щоб навчатися. Раніше мене це дуже зачіпало. А коли я прийняла, що це не ок, що вона так робила, але від цього я не засмучуюся, тоді зрозуміла для себе, що моя адаптація завершилася.

– Діти теж між собою адаптуються?

– Але дуже зчитують батьків. Якщо батьки не в ресурсі, їм не треба навіть казати щось на дитину, це відчувається на рівні емоції.

Ангеліна останньою адаптувалась, і коли інші діти відчували, що я подразнена, сприймали Ангеліну як агресора, який ображає маму. І тут дуже важливо не грати, а реально працювати над своїм станом. Бо ти можеш казати, Ангеліну не можна ображати, але вони ж відчувають, що ти теж ображаєшся.

Та це нормально. Діти, які народжуються в одних батьків у прекрасній сім’ї, теж можуть ділити маму, тата, простір, повноваження. Я не знаю сестер, які б ніколи в житті не билися.

Мії на початку було важко, бо вона мала свої уявлення про сестру. Ангеліна їм не відповідала. І Мія дуже засмутилася, перший час вони не могли бути в одному просторі. Зараз навпаки. Але важливо чути, що дітей не влаштовує. Коли дитині достатньо уваги, тепла любові, її чують, вона звикає.

У нас є історія, яка підкреслила, що все супер. Найкращий друг Маркусіка прийшов до нього після Дня народження розбирати подарунки. Вони фантазували, як було б класно, якби вони були братами. Потім Марко каже, ні, уяви, що ти жив би з нами в одній сім’ї.

Тобто Марко не готовий віддавати всіх інших братів і сестер, і міняти на цього брата. Він хоче запросити Жору в нашу сім’ю. І мені стало дуже-дуже приємно. По-перше, що він думає, що в мене є ресурс ще на Жору, а по-друге, що він не хоче втрачати нас.

– Морально який момент в усиновленні дався найважче?

– Коли я зрозуміла, що голова і серце по-різному мислять. Прийняти маленького Марсельчика у два роки було набагато простіше, ніж дорослу дитину. Бо так працює наш мозок.

Найболючішим було зрозуміти, що хочу її любити сильно зараз, а не можу. Було сумно, я багато плакала. Піддавалась сумнівам, що якась інша сім’я любила б її більше одразу. Потім усвідомила, що це просто адаптація.

Бо ти познайомився з дорослою людиною, і маєш її прийняти в своє життя, нічого не обираючи. Вона зовсім не відповідала нашому уявленню про материнство і батьківство. Але якщо ця любов є всередині, вона розквітне.

Для усіх прийомних батьків, з якими спілкуюся, адаптація найбільший виклик, тому що всі починають себе звинувачувати.Типу, я міг би любити ще більше, але я не можу. А прикол в тому, що ти не маєш більше. Цього достатньо.

Ти любиш вже більше, ніж любили до цього. І це класно.

– Три речі, які ви б хотіли сказати, людині, що зараз читає інтерв’ю і думає про всиновлення.

– Якщо думаєш, то однозначно до цього прийдеш, але поспішати не треба. Це має бути не імпульсивний, а дуже виважений крок.

Його треба зважити, прожити, продумати, поспілкуватися з тими, хто вже пройшов цю школу, і попросити одразу розказати найтрешовіші історії.

Другий момент – не критикувати. Ні біологічних батьків цієї дитини, ні інших прийомних батьків. Бо життя таке, що воно завжди підкидає те, що ти критикуєш – а тепер покажи, як треба. І тут дуже важливо просто приймати різні сторони цього світу, але намагатися зробити краще, вчитися на чужих помилках.

Третій момент – бути готовим до того, що буде складніше, ніж ти собі думав, але паралельно знати, що у тебе завжди є до кого звернутися.

Спільнота прийомного батьківства дуже потужна. Ми стоїмо одне за одного стіною, допомагаємо фахівцями, порадами, можемо приїхати посеред ночі одне до одного. І це те місце, де вас ніколи не засудять і не скажуть, що ви щось зробили не так. Щоб ви не розповідали про свої почуття, в колі прийомного батьківства все дозволяється.

Коли ти знаєш, що в тебе є ця спільнота, тобі набагато легше рухатися вперед.