Відтоді як на екрани вийшов серіал “Спіймати Кайдаша”, Антоніна Хижняк залишається однією з улюблених акторок українців, і кожна її поява на екрані для прихильників — справжнє свято. Просто зараз Тоню можна побачити у стрічці “Потяг до Різдва”, що йде в усіх українських кінотеатрах.
Ми поговорили з акторкою про цю та інші нові роботи, акторське життя-буття в умовах великої війни, стосунки з маленьким сином і ще багато чого цікавого.
Тоню, тішить, що в головній різдвяній кінофраншизі, комедії “Потяг до Різдва”, нарешті з’явилася й Антоніна Хижняк.
Заходити в сиквели завжди відповідально — особливо в ті, що мають у глядача гарні відгуки. “Потяг до Різдва” можна дивитись всією сім’єю, і кожен знайде в ньому щось своє. Насправді таких фільмів дуже не вистачає, тож нам варто набивати руку в таких жанрах.
Твоя героїня Каріна — красива дівчина, яка в досягненні цілі йде напролом, інколи використовуючи не зовсім адекватні методи. Не боїшся, що цей конфліктний імідж до тебе причепиться?
Так, я спостерігаю певну системність у бажанні багатьох продюсерів запхати мене в типаж “конфліктної дівчини з народу”. Звичайно, я не хочу затримуватися в одному амплуа й намагаюся збалансовувати свою фільмографію різними ролями.
До речі, є думка, що в образі Мотрі зі “Спіймати Кайдаша” ти стала “символом нової жіночої сили”. Згодна?
Говорити такі речі сама про себе я не можу. Тільки глядач — остання інстанція. Та, наскільки я можу судити за ставленням моїх підписників у Instagram, імідж у мене не такий вже і поганий.
Підписники — моя маленька віртуальна сім’я, з якою я ділюся не тільки робочими, а й особистими моментами. Вони спостерігають, як росте моя дитина — сину вже вісім, а вони його пам’ятають ще зовсім манюньчиком у мене на руках. Вони зі мною переживали переїзди, всі хороші та погані моменти, багато хто знає, які на вигляд члени моєї родини, хто вони. Тому я дуже ціную своїх підписників та їхню підтримку. І, користуючись нагодою, хочу передати їм і взагалі всім, хто цінує мої ролі, вітання з Різдвом Христовим!
До речі, щодо Мотрі — здається, з часів “Кайдашів” ролі такої глибини тобі поки не пропонували…
У нашому кіно велика проблема з історіями. Щойно з’являться справді цікаві історії — з’явиться й хороше кіно. Якщо мені як глядачу цікаво, я пробачу все: і погану картинку, і погані костюми — лише б історія була класна.
Мені цікаво спробувати себе і як екшн-акторку, і як драматичну, і як комедійну — хочеться зіграти буквально все! А роль у великому історичному проєкті — це мрія.
Бути в формі
До слова, про екшн: побачила в Instagram фото, де ти стоїш на краю скелі на руках — я в захваті від твоєї фізичної форми! Пам’ятаю, ти колись займалася в цирковій студії. А як підтримуєш форму зараз?
У мене бувають періоди, коли я вдома і на піку енергії — тоді чітко ходжу в зал і активно займаюся. Бувало, після зміни о 12 ночі могла вдома тренуватися. А буває, як, наприклад, під час нещодавніх знімань у Болгарії — в нас там були дуже ранні підйоми о 4:00, а я вставала раніше і ще встигала трошки пострибати. Це необхідно, бо я дуже схильна до набряків, особливо зранку. І щоб набряки, особливо з обличчя, зійшли, необхідна активність.
Для мене вставати із сонцем — біда, легше вже взагалі не лягати. Тож приводжу себе до ладу або силовими тренуваннями в залі, або, якщо немає часу, домашніми тренуваннями — будь-якими, навіть з YouTube. Інколи присісти п’ять разів вже краще, ніж взагалі нічого не робити.
Але найголовніше — дефіцит калорій: витрачати їх більше, ніж споживаєш.
А взагалі гарна форма — питання пріоритетів. Мені як акторці важливо триматися у формі, бо на більшості знімань дуже виснажливий режим. І якщо ти хочеш головну роль, маєш бути готовим витримати це навантаження.
І це одна з причин, чому на головні ролі не хочуть брати початківців: бо вони не підготовлені — я зараз про елементарну фізичну витривалість. От якщо ти здатен три місяці спати по п’ять годин — тоді в тебе є шанс. А якщо вже на третій день знепритомнієш на знімальному майданчику або почнеш скаржитися на втому — до побачення. На твоє місце візьмуть того, хто витримає й не зламається.
Актор має готувати себе до великих навантажень. І це стосується не тільки кіно, а й театру: щоб відпахати виставу на три години й 300 разів за цей час заплакати та засміятися, треба вчитися.
А в театральному цього не вчать?
У театральному вчать азів професії, технічних навичок акторської майстерності, сценічної мови. Але ще бажано тримати своє тіло у формі.
До речі, я спілкувалася з психіатрами та невропатологами, і вони кажуть, що одне з головних завдань для людей в депресії — введення до їхньої рутини хоча б 15 хвилин фізичної активності. Якщо людина не вмикає тіло, її не беруть у психотерапію. Тобто це не стільки про красу і гарну фізичну форму, як про вмикання зв’язку між тілом і мозком. Бо в багатьох людей, у мене зокрема, порушений зв’язок зі своїм тілом — це проявляється в тому, що ти або переїдаєш, або не можеш заснути, або з тілом відбувається щось незрозуміле.
Я знаю техніку плескання себе руками — вона допомагає налагодити зв’язок між тілом і мозком
Це дуже класна вправа, яка заземляє, і, коли страшно, повертає до реальності. Тому я це все вивчаю, займаюсь цим і всім раджу вчиняти так само.
Я так розумію, ти весь час працюєш над собою…
Я налаштована все життя вчитися. Читаю багато спеціалізованої літератури з драматургії, режисури та операторського мистецтва. Мої друзі знають, що найкращий подарунок для мене — книга про все, що стосується кіно.
Вступаючи до театрального, ти обрала спеціальність “актор лялькового мистецтва”. Що вона тобі дала?
По-перше — різнобічність, по-друге — класну координацію і великий досвід акторської імпровізації. Я вдячна своєму майстру Леоніду Петровичу Попову і всім нашим викладачам, які навчали нас професії.
І не думайте, що на факультеті лялькового мистецтва ми були в якихось знаннях обмежені. У нас була така сама кількість годин з акторської майстерності та сценічної мови, як і в тих, хто вчився на актора драматичного театру. Але великий бонус до цього — мистецтво театру ляльок. Те, що такий театр існує тільки для дітей — міф, народжений у СРСР — бо, по суті, це і театр тіней, і театр масок, і величезний спектр засобів виразності…
У нас дуже сильна школа театру ляльок у Харкові — в них такі класні вистави для дорослих! А багато людей навіть не здогадуються, що такий театр може щось запропонувати дорослим.
Ти зараз залучена до якихось театральних проєктів?
Була в мене пара антрепризних вистав, та з однієї я вийшла свідомо, а інші дві закрилися.
А в репертуарному театрі трошки відлякує бюрократична машина — боюся, що вона мене перемеле, і я все це покину. А оскільки я обожнюю кіно, то зараз тут. Але театр я не виключаю, бо він як друге твоє крило. Для актора театр повноцінніший для живої взаємодії з глядачем. У кіно ти не знаєш, що буде на виході, бо після роботи акторів є ще монтаж, продакшн тощо. А театр — це тут і зараз. Це ж класно! Що більше каналів взаємодії з глядачем, то краще. Тож, можливо, в майбутньому я долучусь до якогось театру — але треба знайти свого режисера.
Монетизація хімії
У фільмі “Коли ти розлучишся?”, який скоро вийде на екрани, ти знову граєш у парі з Тарасом Цимбалюком. Не дратує, що ваш дует знову і знову “експлуатують”?
Я ж давно в цій професії й розумію, що акторські ансамблі в кінопроєктах складають кастинг-директори — буває, ти дізнаєшся, хто твій партнер, лише в перший день знімання. А ми з Тарасом добре робимо цю екранну “хімію” і добре її монетизуємо (Сміється.) Тому зрозуміти кастинг-директорів можна.
І позаяк ми знайомі дуже давно, знаємо, чого одне від одного чекати.
А як давно ви знайомі?
Та вже років 18 — ще з другого курсу інституту. Пів життя (Усміхається.)! Мій однокурсник був однокласником Тараса, тож 2008-го на святкуванні його дня народження ми й познайомилися. Я Цимбалюка пам’ятаю ще високим, худим, але все таким само енергійним і з незмінним почуттям гумору.
Ми з ним схожі, бо обидва з простих родин, де до нас ніхто творчістю не займався. І тут несподівано одна дитина в сім’ї каже: “Я хочу бути актором”. Інші батьки наказали б знайти нормальну роботу — та, на щастя, мої лише вірили в мене й підтримували.
Серед всього твого акторського досвіду несправедливо буде не згадати роботу акторки дубляжу.
Знаєте, коли я дублювала фільми, всім було глибоко фіолетово, що я там озвучую. А зараз людей ця моя діяльність стала цікавити.
На жаль, у нас є штучний дефіцит інформації про акторів дубляжу, бо всі вони обмежені контрактами про нерозголошення: не мають права навіть натякнути про роботу над фільмом до його виходу на екрани.
Я теж пройшла цей шлях: ніхто про мене не знав, і всім було все одно, що я там дублюю. А от коли в тебе щось вийшло, всім стало цікаво, що за цим стояло.
Коли я була невідома, теж бідкалася через це і казала: “Дайте зніматися!”. І от настала моя черга. А завтра прийде черга інших, хто біля мене теж 10 років чекає на якийсь старт чи підйом. Але тут немає жодних гарантій. У цьому і полягає жорстокість нашої професії: ти можеш все життя на це покласти, а вигоди не отримати.
Мама-акторка
Ви із сином Максимом живете вдвох. З ким він, коли ти знімаєшся десь на виїзді чи взагалі в іншій країні?
Допомагає бабуся — мама колишнього чоловіка. Ми, на щастя, поряд живемо, і коли я у відрядженні, вона залишається з онуком. Я їй за це дуже вдячна, бо не знаю, хто б ще забезпечив сину такий рівень турботи, щоб я спокійно могла працювати.
Але бувають і форс-мажори. От нещодавно я знімалася в Одесі, і просто перед моїм від’їздом Макс захворів: температура, горло… Ангіна в нас — класика. Три дні в Одесі я місця собі не знаходила: постійно була на зв’язку з бабусею, сином, лікаркою… Звичайно, на це йде багато сил. Але розумію, що я виставила в роботі таку планку, нижче якої не можу опуститися. І в такі моменти ти в себе самого, у власного здоров’я береш кредит.
А після закінчення проєкту організм тобі виставляє рахуночок: ось тут ти не доспала 15 годин, а тут не доїла стільки-то, а тут нервувала надміру… І зазвичай, якщо я допрацьовую проєкт на останніх силах, після настає “відходняк” — мене просто валить з ніг, і я починаю хворіти. Але навіть за цих умов кажу: “Слава Богу, що кіно знімається. Бо не знаю, чим би я займалася, крім цього”.
А тут ще й постійні обстріли…
Коли бувають страшні ночі через обстріли, а я десь за тисячу кілометрів, доводиться себе буквально виламувати. Я знаю, що вдома знову щось розбомбили, в Києві стільки-то жертв, і в Тернополі стільки-то жертв, а в мене знімається сцена весілля, де я щаслива наречена… І ти зі сходом сонця встаєш, читаєш новини, обливаєшся сльозами, а потім соплі витираєш, сідаєш на грим і йдеш посміхатися на камеру. Просто кажу собі: “Так, у мене зараз немає часу відплакати це, пережити й відпустити, тож я зроблю це за три дні”.
Отаке воно, акторське життя — навіть власну істерику треба запланувати. На майданчику ти себе ламаєш, видаєш те, що треба, а вже залишившись наодинці, рефлексуєш і зализуєш рани. Не знаю, як в інших, а в мене ось такі загони, бо я емпат.
І тут прикол ще й в тому, що за пів року, коли фільм вийде, глядачу буде глибоко фіолетово, чи був у тебе настрій робити цю сцену, чи було тобі погано, чи була в тебе температура — всі просто дивитимуться фільм. Тому треба вміти оцей тумблерок перемикати. Я от досі намагаюся цього навчитися.
Як твій восьмирічний син ставиться до того, що тебе часто не буває вдома?
У нього ж немає іншого життя, де мама поряд 24/7. Звичайно, за часту відсутність я плачу свою ціну, і, ймовірно, це відгукнеться в майбутньому. Я, як усі жінки, намагаюся знайти баланс між сім’єю і кар’єрою, і те, що я акторка, не робить цю ситуацію інакшою.
Тому на питання “Як вам вдається знайти баланс?”, я чесно відповідаю: “Не вдається”.
Ти наче весь час усміхнена й щира, але чомусь здається, що людина досить закрита…
Просто інколи бракує сил бути скрізь. У мене буває фаза, коли я на підйомі, маю багато енергії — тоді можу зніматися, їхати, куди треба, розповідати, спілкуватися. А буває, в мене складний проєкт, і я всіх і все відрізаю — навіть із друзями не зустрічаюся. Бо робота як спосіб щось сказати цьому світові в мене завжди була в пріоритеті. І мій стовідсотковий фокус на тому, щоб зробити її відповідально.
Тобто ти — справжня перфекціоністка?
Так, є таке. Але зворотний бік цього — фрустрація: коли не маєш сил навіть дзвінок прийняти — бо це ж треба щось казати, питання розв’язувати, а ти абсолютно не в ресурсі.
Багато енергії витікає через обставини, в яких ми живемо. А проєкт — це всесвіт, де все добре, де немає війни, є світло, всі живі — і я туди тікаю. А потім повертаєшся в реальне життя і розумієш, що просто не встигаєш налагодити елементарні побутові процеси. Я живу на 16-му поверсі, і коли в нас немає світла, зникають також опалення і вода. Були моменти, коли я носила на 16-й поверх воду, щоб, вибачте, змити в туалеті, бо просто не потрапляла додому в моменти, коли вода з’являлась. Йду з дому — немає води, прихожу — знову немає. А я ж не живу десь на Місяці.
Я так само, як і всі, готую дитині макарони за допомогою газового балона або бігаю з ківшиками та грію воду, щоб помити голову. І на це все йде багато сили, бо хочеться все встигнути й приділити час і дитині, і роботі, і бабусі, і сім’ї, і друзям… Але де ж я в усьому цьому? Тому дуже все фільтрую.
Де ми тебе побачимо найближчим часом?
Дуже чекаю на вихід на СТБ чотирьохсерійки “Викрадена на Різдво”. Це чудова історія, яку зняв прекрасний режисер Віталій Кукса, а в мене був прекрасний партнер Рома Луцький. До того ж у моєї героїні там інший типаж: у двох попередніх фільмах у мене був типаж “стерви”, а тут я — “мила невдаха”.
І чисто професійно мені було цікаво спробувати інший спосіб існування в кадрі. Ну і чекаю на те, щоб побачити, що ж ми там назнімали в Болгарії в стрічці “Коли ти розлучишся?”
А ти ще не бачила?
Всі чомусь дивуються, що акторам не показують фільми до виходу на екрани. І коли на прем’єрах мене питають: “Ну, як вам фільм?”, я чесно кажу: “Без поняття!” (Сміється.). А шкода, бо хотілося б глянути стрічку до виходу.
Як у тебе з новорічним настроєм — є він чи відсутній?
Чесно кажучи, на Новий рік вже давно нічого не планую. Та загалом пропускаю всі свята — навіть свої 35 років через знімання не відсвяткувала!
І, якби не дитина, я б, напевно, залізла у своє лігво і не вилізала б із нього, навіть ялинку б не ставила (Усміхається.). Однак заради сина кручуся, ставлю ялинку, створюю “очікування дива”.
Та, звісно, кожен із нас очікує на диво — мир і перемогу. Бо хочеться вже вільно творити й жити, а не виживати.
Тому дякую Силам оборони, всім захисникам за те, що можу займатися улюбленою справою. І бажаю всім, щоб у новому році наше спільне бажання здійснилося!
Читай також: Продюсер Олексій Гончаренко — про створення фільму “Корпорат”, адаптацію румунського гумору й “щеплення від зірок”
