13 листопада у прокат виходить українська комедія “Вартові Різдва”. Одну з головних ролей — Святого Миколая — у фільмі зіграв актор Івано-Франківського драматичного театру Іван Бліндар. “ТиКиїв” зустрівся з Іваном, щоб поговорити про знімання стрічки, роботу в театрі, стосунки з Києвом та особисте.
Іване, востаннє ми спілкувалися, коли ти виконав роль Кузьми у фільмі “Я, “Побєда” і Берлін”, а зараз у тебе стрімке кар’єрне зростання — одразу Святий Миколай. Ти не здивувався, що цю роль запропонували саме тобі?
Здивувався — не щодня тобі пропонують головну роль, ще й у казці, можна сказати, дитячому фентезі. Та ще й Святого Миколая — звісно, мене це здивувало.
Яким був у твоїй дитячій уяві Святий Миколай?
Він був для мене супергероєм: першим супергероєм, від якого я, маленький хлопчик, побачив справжні дива.
Тобі довго довелося вживатися в цей образ?
Ну, від моменту, коли мене затвердили на роль, до початку знімального процесу — насправді часу на підготовку було дуже мало. Шкода, але нічого: ми всі в Україні зараз у складних ситуаціях, тож мусимо викручуватися, як можемо. Нема на що жалітися.
Цікаво, грим для цієї ролі був складний?
Наші дівчата-гримери робили просто шикарний грим! Борода, оці всі атрибути Святого Миколая… Дівчата казали, що я був схожий на різдвяний пряник. (Сміється.)
Трошки дивно, звісно, було знімати зиму влітку.
А коли ти перестав вірити в чарівних персонажів — Діда Мороза, Санта-Клауса, Миколая тощо?
А я не можу сказати, що я прямо перестав у них вірити. Був момент, коли у школі всі почали говорити, що того Миколая немає, а подарунки приносять батьки. І я прийшов додому весь у сльозах: “Мам, тату, це що — правда, що Святого Миколая не існує, а під подушку все кладете ви?”
І мама сказала: “Ну, звісно, це роблять батьки. Ну, а як ти собі це уявляєш: Святий Дух вночі приходить і всіх дітей обходить? У нього банально на це часу не стало б. Але ти вже дорослий, маєш розуміти, що Святий Миколай — це не просто постать, це справді святий, і його дух досі є. Він є покровителем усіх дітей і допоміг зробити так, щоб твої мама, тато, усі батьки мали сили працювати, заробити грошей і зробити дитині ті подарунки, про які вона просить. Він — покровитель і з небес допомагає батькам влаштувати свято для дітей”. Мене ця версія влаштувала.
А як із вірою в дива: вона збереглася? І чи відбуваються дива у твоєму житті?
Так, я досі вірю в дива, і мені досі багато в чому щастить. Звісно, це не безпідставно і не без докладеної до своєї мрії праці. Але я досі вірю і досі впевнений, що дива трапляються.
Як згадується робота над “Вартовими Різдва”? Які в тебе склалися стосунки з “колегами по дивах” — Стасом Бокланом і Михайлом Кукуюком?
Ой, прекрасно! Просто неймовірно. Я дуже тішуся, що в мене була саме така команда: Стас, Михайло і ще й маленька Аріна. Баклан і Кукуюк — взагалі прекрасні партнери. Вони мене дуже гарно прийняли, і в нас створилося таке прикольне тріо. І я мав змогу, до речі, в них повчитися: вони дуже багато в чому мені допомагали, ділилися досвідом — і це прям вау! Я дуже вражений і такою прекрасною роботою, і тим, що мав змогу попрацювати з такими крутими людьми.
А з маленькою Аріною, що зіграла головну героїню, як працювалося?
Аріна — просто неймовірна дівчинка! Вона настільки круто, філігранно і, я б сказав, по-дорослому виконує задачі — я в шоку! Вона схоплює все на льоту, дуже швидко вчиться і справді вже практично професійна актриса.
Ми з нею зараз працюємо над наступним проєктом, і я думаю, що вона в майбутньому буде дуже крутою акторкою.
Розкажи, яке в тебе самого ставлення до Різдва?
Різдво Христове — це, по-перше, велике сімейне свято, коли завжди збирається вся моя родина. Раніше ми на Різдво ще й бабусин день народження святкували — він у неї 7 січня. А тепер Різдво 25 грудня, тож ми збираємося і 25 грудня, і потім ще 7 січня. Я деколи їжджу до однієї бабусі, деколи — до другої. Ну і, звісно, це свято народження Ісуса Христа, і воно несе відчуття певного нового витка в житті й того, що все буде добре. Таке народження надії на прекрасне майбутнє.
Плюс мені дуже подобаються коляди й вертеп, який у нас по селах роблять — це щось неймовірне!
Ну, і найбільше люблю Святий вечір, коли на столі 12 страв, а за столом збирається вся родина. І різні традиції існують: хто має терти мак, не може говорити в той день слово “мак”, треба казати “зерно”: “Я тру зерно”.
У хату найстарший чоловік заносить Різдвяний дідух і віншує на щастя, на здоров’я — і ще багато різних добрих побажань. А на Святий вечір ми готуємо цікаві страви, які тільки в нашому регіоні роблять — коли я розказую про них, всі дуже дивуються. Скоро зробимо дуже прикольний пост із відео цього рецепту. Тож чекайте: будуть цікавинки!
Торік тобі дали звання заслуженого артиста України. Чи це було для тебе дивом?
Ну, дивом я можу назвати, коли неходяча людина пішла. А у самому званні “заслуженого артиста”, мені здається, є корінь “заслуга” — тобто мені не просто так дали це звання.
Я 15 років працюю в театрі, у доробку маю понад 40 ролей і декілька робіт у кіно. Ну, відзначили мою працю — це приємно. Дякую.
Життя після “Побєди”
Скажи: роль у “Я, “Побєда” і Берлін” якось змінила твоє життя, вплинула на твою кар’єру?
Так, вплинула. Що ще додати? Я продовжую робити свою роботу, розвивати себе та свій талант завжди й де можу. Але кастинги як проходив, так і проходжу — ніхто мене без кастингу на ролі поки не затверджує.
На вулицях стали більше впізнавати?
В принципі, так.
А роботи в кіно стало більше?
Ну, одразу після фільму — ні. Але от зараз роботи більше.
Дозволяєш собі від якихось пропозицій відмовлятися?
Та не тільки зараз, і раніше були такі кейси. Але я б не сказав, що це відмова — мене ж ще не затвердили на роль, щоб я від неї відмовлявся.
Але бувало, що читав сценарій і розумів, що, напевно, не моє — і якось нормально все розходилося.
Що в тебе нового в театрі?
О! Про це можемо зробити окреме інтерв’ю. Дуже багато роботи в театрі!
Я поки не в процесі, бо активно на зйомках. Але є декілька робіт, які ми зараз робимо. Одна з них — “Яків”, за кіносценарієм Вікторії Трофіменко, — це п’єса про Голодомор. Я часто приїжджаю до Франківська, граю вистави, у яких у мене немає дублів, — відіграю вистави й повертаюся на зйомки. І ще дуже багато інших крутих прем’єр, тож приїжджайте в гості — будемо дуже раді вас бачити.
З театру легко відпускають на знімання?
Мені в цьому плані дуже пощастило з нашою дирекцією: вона дуже лояльно ставиться до знімань. Просто треба заздалегідь узгоджувати графіки.
Дуже дякую за це нашому Ростиславу Любомировичу Держипільському і взагалі всій адміністрації театру. Плюс колеги в театрі завжди підставлять плече, в будь-який момент можуть ввестися в роль, якщо раптом потрібно. У нас у театрі взагалі всі актори просто універсальні, тому, мені здається, у нас незамінних людей немає. Всі готові один одного підмінити, підставити плече, і взагалі у нас дуже хороша дружня атмосфера.
Ти перед “Я, “Побєда” і Берлін” активно займався спортом — як із цим зараз?
Тоді в мене було завдання сильно схуднути, і я з ним, в принципі, впорався. І зараз намагаюся час від часу десь якусь базу тримати. Нині працюю над проєктом і також мав завдання схуднути — правда, не так екстремально і різко, як того разу, але треба було. І ми з хлопцями, моїми партнерами за новим проєктом, з цим впоралися. Тобто з цим усе добре, але не завжди вистачає часу. Та намагаюся тримати себе у формі й добре харчуватися, щоб бути в тонусі.
Весілля не на часі
Понад рік тому ти казав, що з Києвом у тебе стосунки не складаються. За цей час щось змінилося?
Ні, не змінилося — все досі так і є. Просто Київ — не моє місто. Красиве, класне, в мене тут дуже багато друзів, тут багато крутих місцин — просто вони всі існують якось окремо. Не відчуваю тут якоїсь цілісності й не відчуваю себе цілісним у цьому місці — якось так.
“Вартові Різдва” ж знімали на різних київських локаціях — якісь із них тобі були до вподоби?
Я найбільше люблю Поділ: почуваюся там дуже комфортно. В принципі, якщо в майбутньому доведеться жити якийсь період у Києві, то думаю, Поділ — це саме те місце, де хотілось би бути.
Тобі 33 роки: вік тебе якось змінює? Чи відчуваєш певне дорослішання?
Так, відчуваю: з кожним роком воно відбувається рівно пропорційно: вік — досвід, досвід — вік.
Задоволений тим, чого досягнув до цього віку?
В принципі, так. Але після кожного здобутку завжди хочеться чогось більшого. Є якесь цікаве відчуття незавершеності, недовершеності, відчуття того, що мені цього мало. Тому завжди хочу ще більшого.
Ти розповідав нам про свої стосунки з колегою Марією Стопник — а весілля ви взагалі плануєте?
Ну, в майбутньому, я думаю, плануємо. Там побачимо, як буде — як Бог дасть. Та й у країні війна, як-не-як, тому не думаю, що такі плани зараз доречні.
Якби ти дійсно міг виконувати будь-які бажання, як Святий Миколай, яке б виконав найперше?
Звісно, те, яке у нас в Україні одне на всіх.
Читай також: Актор із бойовим досвідом Володимир Ращук: “З війська я не піду, але позивний “Артист” треба виправдовувати”
