Одна з найочікуваніших прем’єр року, що минає, – фільм “Джей Келлі”, який вийшов на Netflix минулої п’ятниці. Новий фільм американського режисера Ноа Баумбака (“Шлюбна історія”) розповідає вигадану історію егоцентричного, але харизматичного суперзіркового актора, який стикається з потужною кризою середнього віку. Озираючись на свій величезний кінодоробок, Джей починає усвідомлювати, що справжнє щастя він упустив.
Його стосунки з родиною залишають бажати кращого: з колишньою дружиною він не підтримує зв’язку, старша донька проходить терапію, а молодша тікає від нього до Європи, аби зайвий раз не проводити з ним час. Тож одного дня Джей, зриваючи всі робочі плани, і цим зводячи свою віддану команду з розуму, раптово вирушає в Італію. Під час цієї екзистенційної подорожі всі герої фільму починають переоцінювати свої цінності, ухвалюючи незвичні для себе рішення.
У Ноа Баумбака вийшов напрочуд смішний й зворушливий фільм, у якому є все, за що люблять голлівудського режисера: його тонкий психологічний сценарій, гострі жарти з правильним градусом драми і, зрештою, неймовірний акторський склад. У фільмі зіграли Адам Сендлер, Грета Гервіг, Лора Дерн та, зрештою, Джордж Клуні, без якого цей фільм би не вдався.
Біографія Клуні, суперзірки з досвідом, стає метафоричним жартом, гіркою іронією щодо логіки Голлівуду. Разом із Ноа вони по-доброму знущаються з голлівудського пафосу, за яким приховується значно універсальніша дилема – як не втратити себе й своїх рідних у вирі успішних робочих навантажень? Зрештою, “Джей Келлі” – чарівний приклад категорії “фільму про фільм”, який не соромиться заявляти про свої великі впливи й натхнення з історії кіно.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська відвідала круглий стіл для міжнародної преси й поспілкувалася з Ноа Баумбаком та Джорджем Клуні про впливи світового кінематографа та складну географію фільму, про те чи є у Клуні щось спільне з егоцентричним Келлі та чому ШІ не зможе створити справжню кінозірку.
Ноа Баумбак: “Це мій спосіб розповісти історію про зустріч зі смертністю”
Ноа Баумбак
“Джей Келлі” це ваш тринадцятий повнометражний фільм. Що з вашого особистого голлівудського досвіду ви перенесли в цей фільм?
Всі мої фільми особисті, а іноді в них простежується прозоріша біографічна лінія. Гадаю, саме на актуальному етапі мого особистого життя й карʼєри я був готовий зняти цей фільм. Я досяг до віку, коли я можу озирнутися назад і визнати що в мене, виявляється, є певний доробок. Але також виникає питання – що все це значить?
Мене завжди цікавлять персонажі, які запитують себе: “Чи я дійсно той ким себе вважаю?”. Які стикаються з розривом між зовнішнім образом та тим, ким вони є насправді. Усі ми час від часу стикаємось з цим питанням. Іноді це спричинено значними подіями в нашому житті, а інколи через найбуденніші моменти. Втім, так чи інакше ми постійно маємо справу з цією риторикою, бо певною мірою усі ми – виконавці ролей. Тож використовувати акторів для втілення цього універсального людського питання стало моїм способом ще сильніше підсвітити це.
Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу з Джорджем Клуні. Які його особисті й професійні якості допомогли створити цей фільм?
Для такого фільму мені був необхідний актор, який би міг обʼєднати нашого персонажа з паперу разом зі своїми реальними якостями кінозірки. Складно уявити кращу постать для такої ролі ніж Джордж Клуні, мені дуже пощастило з ним працювати. Джей Келлі не має нічого спільного з Джорджем Клуні, окрім того поверхневого факту, що вони обидва актори й суперзірки кіно. Джордж створює оманливе відчуття, ніби це він сам, але я спостерігав за тонким процесом того, як він вибудовував й розкривав свого героя.
Насправді Джордж дуже стриманий і невибагливий. Коли ви будете розмовляти з ним, він вам скаже щось на кшталт “У мене був чудовий сценарій і хороший режисер, і це все що мені було потрібно”. Та те, що Джордж робить у фільмі – дуже нюансована, чудова робота. Чи не найвизначніше в його грі – те, як він подав надлом свого персонажа поступово, без прямолінійних підкреслень. Фактично Джей Келлі намагається втекти від самого себе протягом значної частини фільму, але водночас у цьому героєві є щось дуже привабливе й спокусливе, і Джордж, авжеж, володіє цими якостями.
Загалом ми завжди мислили цей фільм як історію людини, його шлях від кінозірки до чоловіка. Наприклад, ця сцена в туалеті літака, коли він провалюється в минуле. Те, як його обличчя змінюється в цій сцені… Він неначе стає іншою людиною, миттєво перетворюючись на зрілішого чоловіка, в той час, як у теперішньому він усе ще зберігає своє константне кінозіркове амплуа. Або сцена в лісі з його донькою – цей біль і вразливість в його обличчі це щось надзвичайне. Я вважаю, це вражаюча робота, я не знаю, як він це робить – і чи взагалі усвідомлює, що робить це. Без сумніву, він відкриває щось дуже особисте, свою суперсилу й також вразливість. Джордж подає це своєю грою з такою легкістю, але ж правда у тому, що він працює дуже, дуже старанно.
І хоча це фільм про екзистенційний шлях Джея Келлі, дуже цікаво те, як ви побудували його особисте й професійне оточення, яке обертається навколо зірки. Згадується фраза “свита робить короля”. Які нові усвідомлення про відданість, смирення й “невидиму” закулисну працю, без якої неможливе кіномистецтво, вам дав цей фільм?
Насправді саме цей вислів ми й обговорювали під час роботи над фільмом. Мені здається, це дуже цікава річ. Є одна думка, до якої ми з Емілі (Емілі Мортімер, сценаристка – прим. авт.) зверталися ще на етапі написання сценарію: фільм називається “Джей Келлі”, бо він про людину на ім’я Джей Келлі, який дійсно проходить свій екзистенційний шлях, але це також історія про те, як сам концепт Джея Келлі, особистості й індустрійного явища, впливає на всіх довкола. Навіть на випадкових людей у поїзді, які роками мали власний досвід зустрічі з ним через екран. Один із персонажів каже: “Я дивлюся на тебе, і бачу все своє життя” – він виріс разом із ним, хоча вони ніколи не зустрічалися раніше наживо.
Найбільше цей вплив ми бачимо на героїні Лори Дерн і персонажі Адама Сендлера. Це люди, які працюють з Джеєм Келлі чи на нього, яких він, з одного боку, формує й надає їм можливості, але які також мають власні повноцінні життя, свої родини, і врешті свої межі. Гадаю, кожен із них проходить власну версію того, що переживає Джей, стикаючись з питанням, як наша робота стає складовою нашої ідентичності. Дійсно, якщо в короля стається зрив – усьому двору також доводиться переживати зрив. А якщо король вирушає в екзистенційну подорож Італією – усі змушені вирушити в цю екзистенційну подорож разом із ним. Авжеж вони починають запитувати себе: “А чи маю я це робити взагалі?” У Лори, очевидно, відбувається певний внутрішній бунт у цьому сенсі. До такого кроку персонаж Адама ще не готовий, а вона – так.
Тож ми тримались за цю концепцію свити, і за те, що люди навколо поступово відпадатимуть. Це кумедно, але це також дієвий засіб візуалізувати як поступово “лущаться” захисні механізми Джея – ті бар’єри, які він вибудував між собою та світом. Таким чином ми дедалі більше оголювали Джея впродовж фільму. А разом із ним – і Рона.
Лора Дерн у ваших фільмах незмінно прекрасна, розкажіть про її роль.
Netflix
Коли я вперше запропонував Лорі цю роль, а я обожнюю з нею працювати, я сказав: “Є добра новина: це персонажка, яку я дуже дуже сильно хочу бачити у твоєму виконанні. А є і погана – ця роль закінчується приблизно за третину хронометражу”. Здавалося б, дивне рішення – запросити тебе й потім, буквально, висадити з поїзда. А вона відповіла що цим я роблю їй подарунок, мовляв, вона може зійти з цього потягу, в той час, як усі інші змушені залишитися. Загалом Лора блискуча оповідачка, вона завжди супер всередині фільму, відстоює свою героїню й допомагає мені розповісти значно масштабнішу, глибшу історію.
У фільмі дуже цікава географічна траєкторія, мабуть, найширша з тих, з якими ви працювали. Розкажіть як вам вдалось гармонійно поєднати Америку з Італією, а також реалістичні й мрійливі теми.
Географія цього фільму є надзвичайно важливою складовою. Ми починаємо в Лос-Анджелесі, де персонаж Адама каже: “Смерть завжди застає зненацька, особливо в Лос-Анджелесі”. Дійсно, Лос-Анджелес може створювати ілюзію, ніби ти житимеш вічно. Фактично, ми стартуємо у світі, де головною релігією є Голлівуд, а потім переміщаємося в Італію, і перше місце, куди ми прибуваємо, – це кладовище. Це мій спосіб розповісти історію про зустріч зі смертністю. Джей намагається від чогось втекти, але ми розуміємо, що тікати нікуди.
Ліс, у якому він зрештою опиняється, буквально й метафорично робить його маленькою фігурою посеред велетенського простору. Ми також дуже чітко проектували, як Джей виглядатиме в кадрі та у взаємодії з середовищем від початку до кінця. З часом він стає все більш залежним від свого фізичного оточення, і саме перебування в цих дивовижних місцях, зокрема в Тоскані, створює відчуття безособовості, у якому він більше не контролює простір довкола себе. Бо на початку фільму все організовано прямо навпаки. Наприклад, у кожній кімнаті, в яку заходить, на нього чекає шматок чізкейка. Але настане момент, коли у твоїй кімнаті більше не буде жодного чізкейка, бо ти зайшов надто далеко.
Ми поєднували зйомки в павільйонах у Шеппертоні в Лондоні зі зйомками на реальних локаціях. Ми прагнули гармонічно інтегрувати цю навмисну штучність провалень Джея в його спогади, і було супер важливо винайти правильний градус мрійливості як для такого фільму. Всі ці аспекти ми дуже ретельно продумували під час підготовки, намагаючись гратися з локаціями, як саме вони б допомогли нам розповісти історію.
Разом з важливістю італійського сетінгу фільм також переймає на себе образ італійського кінематографа. Фільм справедливо порівнюють з “Вісім з половиною” Федеріко Фелліні. Поділитесь вашими кінематографічними натхненнями для цього фільму?
Я люблю кіно про творчих людей, де ми ніби занурюємося всередину їхніх творчих умів, в їхні життєві проблеми та рішення, які вони приймають. Дійсно, мабуть, найбільш канонічний приклад фільму, де герой перебуває у внутрішній й фактичній подорожі одночасно – “Вісім з половиною” Фелліні. Я б також виділив “Весь цей джаз” Боба Фосса – прекрасне кіно.
Також люблю “Мандри Саллівана” Престона Старджеса про режисера, який переживає справжню кризу у своєму житті й подорожує у своє минуле. “Лісова суниця” Інгмара Бергмана – ще один прекрасний приклад такого кіно. Це лише деякі з таких фільмів, які я люблю вже дуже давно. Тож створюючи історію про Джея Келлі, я дійсно розцінював її як можливість створити свою версію одного з таких фільмів.
Джордж Клуні: “Гадаю, мої діти все одно опиняться у терапії”
Netflix
Ми щойно говорили з Ноа про “Вісім з половиною”. Як вам вдалось зробити Джея Келлі таким інтимним, подібним до героя Марчелло Мастроянні? Чи відчули ви якесь катарсичне очищення, граючи цю роль, якщо між вами і Джеєм Келлі існує спорідненість?
Коли я прочитав сценарій, то мимоволі почав думати про фільми, з якими можна було б його порівняти. Згадував стрічки Престона Стерджеса, але врешті зосередився на Воррені Бітті у “Bullworth” – це теж історія про людину, яку виштовхують у публічний простір, і яка не знає, як із цим упоратися. У мене ж був трохи інший досвід. Ймовірно, тому, що я не став успішним у своїй професії аж до середини своїх тридцяти, і до того багато разів зазнавав поразок. Хоча, як правило, чим більше ти зазнаєш невдач у цій сфері, тим більше усвідомлюєш наскільки мало інколи від тебе залежить.
Не можу сказати що читаючи сценарій “Джея Келлі” я впізнавав себе. А ось коли я знімався в “Вище неба”, персонаж був написаний під мене. В той період я думав, що ніколи не хочу одружуватися чи мати дітей, просто залишити все як є. І ось коли я прочитав сценарій, я подумав: “От дідько, ну ось і я”. Зараз в мене вже є восьмирічні діти, які, слава Богу, все ще мене люблять, хоча, думаю, у терапії вони все одно опиняться. Але загалом я не поділяю з моїм героєм так багато рис.
В цьому сезоні виходять дві видатні стрічки – “Джей Келлі” та “Сентиментальна цінність” – про зрілих чоловіків, що працюють в кіноіндустрії, але мають далеко не найкращі стосунки з родиною. Як вам здається, що саме в цій індустрії робить її настільки всепоглинаючою?
Знаєте, тут є кілька складових. По-перше, сама робота досить специфічна. В певному сенсі вона схожа на кочівний табір – ти на три місяці їдеш на зйомки, працюєш по 12–13 годин на день, і відповідно підтримувати близький зв’язок із родиною стає все складніше.
Втім, мені здається з цією дилемою стикається чи не кожна працююча людина – як знайти баланс між роботою, родиною, друзями та життям загалом? Мої батьки пропустили чимало важливих моментів, коли я навчався в старшій школі, бо вони мусили працювати, й доводиться приймати це як даність. Дуже не багатьом із нас виходить винайти правильний баланс, далеко за межами кіноіндустрійного бізнесу.
Попри суперзірковий статус, Джей Келлі не почувається впевнено, наприклад, він постійно просить другий дубль. Чи більшості акторів потрібен цей “другий дубль” в буквальному й метафоричному сенсі? Чи властива така невпевненість артистам узагалі?
Це гарне запитання. Мені здається дуже складно знайти повністю впевнених в собі акторів. Ви, журналісти, напевно, зустрічаєте більше акторів, ніж я, але погодьтеся – таких, хто просто каже “Я все тримаю під контролем” зовсім небагато.
А якщо чесно, якщо ти настільки впевнений у собі, то, ймовірно, ти не надто хороший у своїй роботі, бо реальність така, що ти завжди мусиш тверезо дивитись на себе й навколо. Відповідаючи на ширше запитання: думаю, більшість акторів невпевнені в собі так само, як і більшість людей. Це природа цього бізнесу. Кожна завершена робота може виявитися останньою. Якщо ти лікар і маєш ліцензію, ти знаєш, що працюватимеш надалі, але для актора це зовсім не гарантовано. А кіно – це індустрія, яка за своєю суттю породжує невпевненість.
Тому і більшість акторів люблять додаткові дублі. Коли ти актор, як я, з акторським діапазоном від “А” до “Б”, то зазвичай працюєш за принципом “Якщо вийшло – поїхали далі”. Мабуть, це через те, що я сам багато режисував, бо частина мого виконавчого процесу полягає в усвідомленні, що бідні режисери потім мають сидіти годинами в монтажній, переглядаючи 15 чи 30 дублів мого пошуку правильного моменту. Я б це ненавидів.
З яким саме тягарем живе Джей Келлі?
Netflix
Джей Келлі – це персонаж, який живе з глибоким жалем, і це дуже отруйна річ. З віком, дивлячись на своїх друзів, що живуть із жалем, усвідомлюю наскільки важче з цим існувати, ніж із поразкою. Бо поразку ти можеш прийняти, втішити себе, що спробував і щось не вийшло, але навіть у 80 років спробувати дати собі другий шанс. А коли ти не спробував своєчасно, усередині з’являється неприємне відчуття втраченого життя, яке вже пізно виправляти. Ось саме це і зводить людей з розуму, робить їх злими.
Джей Келлі має справу з величезним тягарем такого роду жалю, на щастя мені не доводиться з цим боротися. Тому в мене була певна дистанція, своєрідний буфер, що дозволяв відійти вбік і сказати: я знаю, як його грати, я можу поділяти деякі з його рис, але на відміну від нього мені хоча б не доводиться платити своїм друзям.
Хочеться запитати вас про паузи й тишу у ваших фільмах – у деяких сценах вони відіграють надзвичайно важливу роль. Як ви відчуваєте той момент, коли саме тиша говорить сильніше за слова?
Мені б хотілося приписати до своєї заслуги, але правду у тому, що за цим стоїть справді чудовий режисер і кілька неймовірно талановитих сценаристів, які разом закладають ці паузи. Моє завдання – просто не зіпсувати їх роботу. Коли ти працюєш з такими акторами, як Біллі Крудап, Адам Сендлер, Лора Дерн – людьми, якими я щиро захоплююся і вважаю своїми друзями, – багато з цих пауз насправді виникають через те, що я просто не хочу переривати їх видатні виконання.
У фільмі є дивовижний сіквенс змонтований з ваших ролей, від “Майкла Клейтона” до “Друзів Оушена”. Мені дуже цікаво, чи ви були залучені до створення цього ролику, якими були ваші враження коли ви його побачили?
Чесно кажучи, це було жахливо. Те, що ви бачите в фінальному монтажі – це перший дубль, хоча Ноа зазвичай робить по сорок спроб. Я думав, це буде якась абстрактна подача, з фокусом на моєму обличчі, і я взагалі не мав жодного уявлення, що це буде реальний монтаж із моїх фільмів.
Тож коли це показували публіці статистів, я просто сидів і думав: “От дідько…”. Бо хорошого там насправді мало – мій початок, із дурними зачісками й відверто слабкою акторською грою. А далі я просто сиджу і спостерігаю як сивішаю в прогресії часу. Я подивився на Адама біля мене, схопив його за руку і кажу: “Боже мій, я такий старий”, і це та думка, яка не полишає.
Netflix
Джей Келлі – надзвичайно егоцентричний, нарцистичний персонаж. Можливо, це неминуче для зірки, яку завжди оточують люди, що на все кажуть “так”, не надто цікавлячись реальністю й її глобальним соціально-політичним контекстом. Наскільки те, що відбувається у світі зараз, впливає на вашу роботу та професійний вибір?
Відтоді як я отримав можливість робити власний вибір, почало впливати. Я, наприклад, щойно зіграв виставу на Бродвеї, яка принесла мені чимало проблем – зокрема з нинішньою адміністрацією. Я вірю, що мистецтво здатне відображати багато речей.
Мені б зараз хотілося просто сидіти в кінотеатрі й розважатись, замість того щоб бути пригніченим політикою, яка пронизує все наше суспільство. Але водночас у моєму житті трапляються періоди, коли я вважаю: якщо мені дали можливість вступити в боротьбу – це правильно, і я маю на це право.
Правда в тому, що коли такі проєкти перестають бути успішними, я відходжу вбік, але загалом я вважаю це гідною справою. Я виріс у традиції Воррена Бітті та Роберта Редфорда – людей, якими я щиро захоплююся і які сприймали кіно та оповідання як відображення того, ким ми є в певний момент історії. Водночас я не хочу існувати лише в цьому режимі.
Однією з найгарячіших тем в кіноіндустрії сьогодні є неконтрольоване посилення штучного інтелекту. Чи розділяєте ви ці тривоги?
Штучний інтелект, який зараз струшує нашу індустрію, мене, чесно кажучи, лякає. Вже почали генерувати мої фейки, які виглядають точнісінько як я. Ніби я справді говорю речі, яких ніколи не казав, але все виглядає абсолютно реально. Тепер ШІ навіть вміє прибирати вотермарки. Іноді єдине, за чим ще можна відрізнити штучне від реального, – це співвідношення сторін кадру.
Думаю, ми скоро дійдемо до того, що побачимо відео, де Путін нібито оголосить про перший ракетний удар по США, і нам доведеться вирішувати, вірити цьому чи ні.
Раніше ми вважали, що треба навчитися не вірити всьому, що читаєш, і не вірити всьому, що чуєш. Але тепер надзвичайно важко навчити людей не вірити тому, що вони бачать. Тож нас усіх чекають дуже непрості часи.
Але, водночас, у ШІ буде та сама проблема, що й у Голлівуда: як створити зірку? Як узагалі створюється зірка? Реальність така, що людей можна штучно “вставити” у проєкти, але я й сам не завжди розумію, чому одні актори стають зірками, а інші – ні. Просто так стається, ти інколи дивишся й обʼєктивно бачиш кращих акторів, але зіркою все одно стають інші. І ти не знаєш чому – це щось невловиме, що я не можу пояснити, але воно існує. З цим самим викликом зіткнеться й ШІ, коли створюватиме ці “сутності”.
Зараз ми намагаємося знайти способи захистити себе, володіти власними зображеннями, бо мені б дуже не хотілося знятися в рекламі тампонів через 20 років після моєї смерті. Основна проблема – не дозволити їм вкрасти твоє зображення. Тож я справді хвилююся через ШІ – і, безперечно, дуже хвилююся щодо його впливу на нашу індустрію. Думаю, найбільша небезпека загрожує саме великим продакшенам, таким як фільми про “Людину-павука”. Для них усе стане дуже складним. А от у випадку менших фільмів, а це якраз ті, які я зазвичай знімаю, все одно залишається питання: як створити зірку? І я не думаю, що ШІ зможе зробити це краще за нас.
