Історії українських дітей, яким вдалося дивом вижити у найстрашніші моменти війни, вражають та зворушують увесь цивілізований світ. Цій темі присвячені численні документальні фільми та фотовиставки. Серед них — свідчення Каріни Копьонкіної, якій на момент російського вторгнення було 14 років.
Дівчина змогла виїхати з охопленого боями Маріуполя, маючи на руках дворічного брата Данила, а також врятувати старшого брата Олександра, який був тяжко поранений внаслідок обстрілу. Цивільні тоді порівнювали Маріуполь із пеклом, де на кожній вулиці чатувала смерть та лежали тіла загиблих.
В інтерв’ю UA.NEWS Каріна Копьонкіна розповідає про найважчі спогади із охопленого боями міста, про життя після побачених жахів війни і турботу про рідних, яка додає їй сил рухатися далі.
Маріуполь: початок бомбардувань
Мати і вітчим Каріни — військовослужбовці. Напередодні вторгнення мама була на службі й мала повернутися додому 24 лютого, але її не відпустили. Діти залишилися втрьох — без батьків.
«Як середня дитина, я взяла на себе відповідальність та почала думати, що робити далі. Звичайно, спочатку було страшно. Навіть дорослі тоді не знали, як діяти.
Коли ми побачили, що росіяни почали обстрілювати школу та дитячий садочок навпроти нашого будинку, то вирішили переїхати до батьків моєї подруги. Вони жили в районі «Азовсталі», де на той момент здавалося спокійніше», — згадує Карина.
Але й це місце не стало безпечним — біля будинку стався «прильот». Старшого брата Олександра тяжко поранило.
«Я чітко пам’ятаю цей момент, день самого «прильоту». Це був ранок, можливо, обід. Ми сиділи у підвалі. Коли вже стало більш-менш тихо, вирішили зайти в дім та погрітися, приготувати їжу, відпочити. Мій брат був якраз на вулиці та дихав свіжим повітрям. Я з молодшим братом сиділа в будинку, — розповідає Карина. — На момент прильоту в нас полетіли вікна, стеля почала сипатися. Всі намагалися вибігти і спотикалися об Олександра, намагаючись його обійти. Я спробувала підняти брата, не розуміючи, що з ним сталося. Дорослі мені сказали: ти з дитиною йди до підвалу, а ми подбаємо про нього. Це була дуже стресова ситуація. Звісно, всі плакали».
Лікарня під обстрілами
Спочатку Олександра намагалися привести до тями. А потім сусіди знайшли вцілілу автівку та відвезли його до єдиної лікарні, що працювала на той час у Маріуполі.
«Дорослих не було приблизно дві-три години. А коли приїхали, то сказали, що Сашу оперувати нікому. Тому що лікарня працює на одному генераторі, а поранених привозять дедалі більше. Братові просто зашили дірку у лопатці, куди влучили уламки.
Приблизно з тиждень Саша лежав у лікарні з температурою. Увесь цей час будівлю обстрілювали. Пам’ятаю, всі пацієнти були у коридорі, тримаючи біля себе своїх домашніх собак і котів. Приходили бійці з «Азову» та ЗСУ. Просили надати їм першу медичну допомогу. Лікарі спочатку допомагали, але цивільні пацієнти почали скаржитися та кричати, намагалися з’ясувати, що відбувається. Бійці не відповідали. Потім, наскільки мені відомо, медики дізналися, як можна вибратися із Маріуполя через Бердянськ. І весь персонал втік», — згадує дівчина.
Брат Каріни залишався під обстрілами у лікарні — йому допомагали родичі інших поранених та медсестри, які не виїхали.
«В якийсь момент з’явився мобільний зв’язок, і я отримала одне повідомлення від мами: «Доця, де ви?». Але відповісти не вдалося. Повідомлення просто не доходили. Потім я щодня перевіряла, чи відновився зв’язок. Боялася, що на рахунку просто немає грошей. Але мама сказала, що вона постійно поповнювала наш рахунок. І все ж від неї надійшло тільки одне повідомлення», — каже дівчина.
Фото: Маріуполь. 18 березня 2022 року
Дорога додому через російські блок-пости
Під постійними обстрілами лікарня перетворювалася на руїни. Діти вирішили повернутися у власну квартиру. За словами місцевих, їхній район Маріуполя вже окупували росіяни, і там не було інтенсивних боїв. На будівельний візок поклали матрац, посадили на нього пораненого брата і рушили.
«Я добре пам’ятаю, як дорогою додому ми зустріли нашого солдата. Ми це зрозуміли, бо форма на ньому була не така, як у росіян. Він нас зупинив і попередив: «Туди не йдіть. Росіяни вас не пропустять, вони вас розстріляють». Солдат показав нам дорогу через двір, де можна було пройти безпечніше, — згадує Каріна. — На одному з провулків ми побачили танк, направлений дулом на відділок поліції. Ми розгубилися, не розуміючи йти туди чи ні. Єдине, що крутилося в голові: якщо помремо, то помремо. Ми пройшли повз цей танк, він виявився порожнім».
По дорозі місцеві радили дітям швидко начепити білі пов’язки — з одягу або рваних пакетів. Хтось виносив їм білі ганчірки, щоб допомогти.
«Ми це все почепили на себе та пішли далі. Натрапили на російський блокпост, розташований прямо у приватному будинку. Нас помітили і запропонували присісти. Ми сіли перепочити, аж тут прямо перед нами із району боїв спробувала проїхати машина. На ній було написано «діти». Росіяни відкрили вогонь, і автівка розвернулася назад.
Ми пішли далі й побачили, що майже всі будівлі були зруйновані до фундаментів. Особливо чітко пам’ятаю район із гаражами. Біля них купками лежали тіла, накриті покривалами. Поруч — перевернуті ванни і з написом «труп». Дуже багато було таких жахіть», — згадує дівчина.
Фото: Маріуполь. 18 березня 2022 року
Переїзд до окупованого Донецька
Коли діти дісталися до своєї квартири стало зрозуміло, що без кваліфікованої медичної допомоги Олександр загине. Його треба було терміново евакуювати. Знайшли якогось волонтера, який допомагав вивозити поранених до окупованого Донецька. Пораненому брату в дорогу дали телефон і зарядку, але зв’язок обірвався.
«Нам нічого не повідомляли. Ми не знали, що з ним сталося. Я була у відчаї. Пам’ятаю, як приїхала наша сусідка і повідомила, що нас шукає мама. А потім швидко зібралася і поїхала. Згодом я дізналася, що ця жінка мала нас вивезти, та нічого про це не сказала. Потім з’явилися інші дорослі, які запропонували забрати нас із молодшим братиком. Я попросила зв’язати мене з мамою, щоб це обговорити, бо на той момент я була неповнолітня. Але мені відповіли: або їдеш з нами, або залишаєшся тут», — розповідає Каріна.
Фото: Маріуполь, 20 березня 2022 року
Зрештою, разом із батьками подруги та молодшим братиком дівчина вирушила автобусом до окупованого Донецька. У селищі Старобешево, яке було під контролем росіян, їй довелося пройти фільтрацію. Там з’явився мобільний зв’язок, і Каріна повідомила мамі, що з ними сталося. Завдяки розголосу дітям допомогли дістатися до Донецька та винайняти там житло. У Донецьку Каріна намагалася провідати брата у лікарні. Дізнавшись, що діти без батьків, завідувач хірургічного відділення погрожував передати їх у російську родину або інтернат.
«Я розплакалася. Коли завідувач пішов, одна медсестра мене пожаліла і тихенько пропустила в палату. Я зайшла і була шокована: брат лежав на дерев’яному ліжку без подушки, був у тяжкому стані — весь у ранах, в легенях постійно збирався гній. Його майже не годували. А коли я передавала їжу, то все відбирали», — розповідає дівчина.
Після одного з обстрілів Олександра перевели до іншої лікарні, де його прооперували та дістали уламки з рани. На той момент бабуся Каріни — Світлана — змогла дістатися до окупованого Донецька із Польщі. Попри ризик для власного життя, вона хотіла вивезти онуків із окупації. Як-тільки стан Олександра стабілізувався — його ледве забрали з лікарні. Окупаційна адміністрація не хотіла випускати українських дітей.
Евакуація з окупації
Бабуся спочатку перевезла дітей до Росії, а потім — до Грузії. У Тбілісі Олександра розмістили у центральній дитячій лікарні. Хірургу Левану Харашвілі вдалося стабілізувати загальний стан хлопця. Після короткого відпочинку, діти вилетіли до Польщі.
«У Польщі в аеропорту нас зустріла мама. Спочатку вона побачила Сашу, якого вивезли до неї трохи раніше. А я вже чекала її на виході з аеропорту. Ми не бачилися майже п’ять місяців. Тому дуже зраділи, особливо молодший братик. Після цього нас перевезли до Німеччини, де Саша міг пройти обстеження та реабілітацію, а ми мали можливість відновитися та пожити деякий час у спокої», — говорить Каріна.
Повернення до життя в Україні
Повернувшись до України, Олександр завдяки підтримці волонтерів повторно пройшов обстеження в медичному центрі Охматдит. З’ясувалося, що хлопець не зможе самостійно ходити навіть після тривалої реабілітації.
«На жаль, виявили, що в нього втрачена частинка кісткового мозку, через що він не зможе ходити. Тобто фізичні заняття не допоможуть. Він навчився жити в інвалідному візку, постійно приймає ліки. Але зараз Саша перебуває у тяжкому стані — вже третій місяць лежить у лікарні. У нього виникли нові ускладнення через пролежні, які в нього були ще з лікарні у Донецьку, — хвилюється за брата Каріна. — Рани довго не могли загоїти, їх оперували — зашивали та намагалися зробити пересадку шкіри. Вже третій рік він мучиться з пролежнями, намагається лікуватися».
Попри свою інвалідність, старший брат Олександр навчився жити самостійно і зараз мешкає окремо. Сім’я продовжує його підтримувати та допомагати. Мама та вітчим Каріни служать у Збройних силах України. Вона ж виховує молодшого братика. Про своє мирне життя та захоплення розповідає небагато.
«У мене було хобі — я займалася веслуванням на байдарках і каное. У 2022-му році мені випала дуже крута можливість побувати на Чемпіонаті світу з веслування. Проте після повернення в Україну мені довелося припинити ці заняття. Зараз я присвячую увесь свій час вихованню молодшого братика. Я закінчила 11 класів і планую вступити до університету. Розглядаю два варіанти — Київський та Харківський університети, із фокусом на IT-дизайн. Уже цього року планую максимально зосередитися на вступі», — ділиться планами Каріна.
Подорож до Європарламенту
Дівчина з особливою теплотою згадує свою подорож до Європейського парламенту, де вона взяла участь у кінопоказі, присвяченому українським дітям. Той візит вважає одним із найважливіших моментів у житті.
«Враження неймовірно яскраві, адже з моменту нашого приїзду нам влаштували надзвичайно теплий прийом. Люди виявилися такими щирими, що це нагадувало любов із першого погляду. Не було відчуття, ніби я прийшла розповідати про якусь трагедію чи просити про допомогу. Навпаки, нас зустріли так, наче ми вдома. Це була сильна моральна підтримка, яка справді багато означала. Мені допомагали підготуватися до цієї події. Під час самого виступу емоції просто переповнювали. Атмосфера у Європарламенті була надзвичайною. Під час показу я помічала, як люди плакали. Це була неймовірна підтримка», — каже Каріна.
Віра у власні сили
Дівчина каже, що «надія на майбутнє» додає їй сил рухатися далі у житті.
«Надія на майбутнє і мій молодший братик. Дуже боляче бачити, як він зростає без батьків. Це складно. Коли більш-менш спокійна ситуація на сході України, то їдемо до мами в гості в Краматорськ. Наприклад, сьогодні ми повернулися з Краматорська.
Що я можу сказати про все це? Небезпечно всюди. Ми намагаємося бути максимально обережними. Але я добре розумію, як рости і зрідка бачити батьків. Мені було дев’ять років, коли мама підписала контракт і пішла служити в ЗСУ.
Я щиро хочу, щоб мій братик хоча б мав змогу пам’ятати своїх батьків, нехай навіть нечасто і недовго, але щоб проводив з ними час. Я стараюся зробити все можливе, щоб підтримати його і старшого брата Сашу.
Я переконана, що жодна дитина, бувши у моєму віці, не хотіла б пройти такі випробування, як я. Зараз мені допомагає триматися усвідомлення, що я змогла подолати багато страшних проблем. Я змогла самостійно зробити те, що не під силу багатьом дорослим. Саме це усвідомлення додає мені сил рухатися далі», — каже Каріна.
Зараз дівчина разом із молодшим братиком Данилом живе у Світловодську, що у Кіровоградській області. Місто розташоване на березі Кременчуцького водосховища, поблизу ГЕС, яку росіяни постійно атакують дронами та ракетами. Незважаючи на війну та обстріли, місцева громада намагається підтримувати повноцінне культурне та спортивне життя. Тут працює вся необхідна інфраструктура, є навіть спортивні секції. А молодіжні організації та волонтери, як каже Каріна, додають позитиву та фарб у це непросте життя.
