The Great Ukrainian Songbook — платформа з ревіталізації пісенної спадщини українських композиторів, команда якої віднаходить пісні, виключені з офіційного канону, і повертає їм голос у сучасному звуковому просторі. Засновниця проєкту — Мар’яна Головко, мультижанрова артистка, солістка Nova Opera й культурна діячка.
Наприкінці жовтня виходить перший альбом проєкту, присвячений творчості композитора Івана Карабиця. В очікуванні релізу ми поговорили з Мар’яною про те, як народжувалась ідея платформи, чому ці пісні так важливо повернути слухачеві, і як музика стає способом пам’ятати та жити далі.
Колись ви описували своє життя як «усе як у всіх — машина в кредит, абонемент у спортзал». Як би ви описали його зараз?
Так, це була правда — машина в кредит, абонемент у спортзал. Мені здавалося, що життя має бути саме таким, прозаїчним і передбачуваним. Але потім я в один момент кинула кар’єру фінансистки й український фондовий ринок. Не думаю, що він щось втратив через це.
Зате сподіваюся, що українська музика щось отримала — принаймні я рухаюсь у цьому напрямку. Тепер мій шлях — це жовта дорога з цеглин до країни Оз: цікава, красива і яскрава. Тому ні — більше я не можу сказати, що в мене прозаїчне життя.
Що з вашим ритмом життя тепер є розкішшю — тиша, вільний час чи можливість нічого не робити?
Зараз ритм життя шалений через проєкт The Great Ukrainian Songbook. Я не дуже посидюча та спокійна людина, але рівень утоми вже такий, що треба взяти нормальну здорову відпустку. І переосмислити навантаження, бо я багато всього беру на себе.
Викладаю, дублюю, озвучую, маю власні концерти й концерти класичної музики, співаю в Nova Opera, роблю The Great Ukrainian Songbook. Коли дивлюся на цей список, стає лячно. Ще страшніше від того, що щось із цього треба, можливо, викинути або переставити в пріоритетах.
Напевно, для багатьох музикантів, чиє життя постійно перетинається з виступами й музикою, узагалі зі звуком, тиша — справжній привілей. Це правда.
Хто з композиторів чи виконавців був вашим першим «музичним героєм» і чим вас вразив?
Трохи кумедний факт: коли мені було чотири роки, я обожнювала платівку Джо Дассена. Узагалі любила французьку музику — Едіт Піаф, Мірей Матьє, Шарля Азнавура. У нас удома було багато таких платівок, і чомусь саме французи мене зачаровували. Але Джо Дассен був моїм улюбленцем.
Потім я виросла, музика змінювалася. Мій тато — меломан, тому вдома була величезна колекція: від Пета Метені й Майлза Девіса до Maria Schneider Orchestra та Esperanza Spalding. Я буквально виборювала можливість слухати щось простіше або просто популярне: Фредді Мерк’юрі, The Beatles або просто Gala радіо. Слава богу, моє музичне формування було багатошаровим.
Наскільки ідея The Great Ukrainian Songbook була для вас очевидною із самого початку? Що стало її поштовхом?
Ідея платформи довго народжувалась. Усе почалося у 2016-му, коли я вивчала світову музику шістдесятників і багато співала ці пісні на концертах. А потім мені стало цікаво: а що в той час звучало в Україні?
Тут допоміг мій тато — він, як я вже казала, меломан, музикознавець та історик із неймовірним смаком і знаннями. До нього завжди можна звертатися як до енциклопедії. Він жив у 60-ті, добре пам’ятає той період, тому просто закидав мене інформацією про українські пісні того часу. Я почала це вивчати, захоплюватися. Згодом ми створили програму «Вічно зелені» — узяли список прекрасних пісень 60-х і зробили джазові аранжування.
Потім, коли почалося повномасштабне вторгнення, мене знайшов американський продюсер і філантроп Гай Берфілд. Він шукав вокалістку для благодійного проєкту ЮНІСЕФ, який робив разом із музикантами Елісом Холлом і Джорджем Вітті. Вони створювали фʼюжн-версію пісні «Обійми» гурту «Океан Ельзи» — як музичну підтримку України й заклик до донатів. Хотіли, щоб український голос теж був у цій пісні, і знайшли мене. Ми погодилися, записали — усе рухалося довго, але врешті склалося.
А потім ми з Гаєм подружилися, бо в нас виявилися дуже схожі смаки. Він — глибока особистість, щиро закохана в Україну, і всіма способами намагається підтримувати та просувати українську культуру в Америці.
Після однієї з наших розмов він запитав: «А що б ти сама хотіла зробити?» І ось коли прозвучало це запитання, я пішла думати. Зрозуміла, що хочу втілити свою дуже давню мрію — записати альбом із піснями українських композиторів, справжній альманах. І це мав би бути симфоджазовий альбом. Я завжди приводила як референс альбом Both Sides Now канадської співачки Джоні Мітчелл, бо це — моя мрія.
І коли я поділилася ідеєю з Гаєм, він сказав: «Боже, чим я можу допомогти?» І ми почали думати, з чого почати, бо альбом — дуже дорога історія, до неї треба підготуватися. Я запропонувала для початку записати одну пісню як демоверсію, щоб показати її інвесторам або тим, хто захоче долучитися.
Але що більше я думала, то сильніше відчувала: хочеться не просто зробити альбом, а створити щось більше. Щось, що передає саму суть мого задуму — повертати до життя пісні, які були написані, але не зазвучали.
Бо як це працює? Ми знаємо «Каштани падають на брук», «Намалюй мені ніч», «Зоряні лілеї» — їх можна просто ввімкнути й послухати. А ті пісні, що залишилися тільки в нотах, недоступні більшості. Вони живуть лише для вузького кола музикантів і колекціонерів. А могли б жити далі, звучати й відкриватися людям.
Що для вас найскладніше в реалізації проєкту? Які виклики бачите в майбутньому?
Найважче — знайти людей, з якими можна справді працювати. Це майже половина успіху. Я вже проходила через дуже різні історії.
З’ясувалося, що знайти людей, які будуть по-справжньому професійно віддані ідеї так само як ти, дуже складно, це проблема всіх великих проєктів. Треба закохати інших у свою ідею, щоб вони працювали не лише за гроші, а й тому, що їм це справді близьке.
Бачу велике майбутнє в цього проєкту, є багато планів і великих мрій на кілька років уперед, хоча зараз горизонт планування набагато менший, але планувати треба. Життя саме вирішує, як буде, а завдяки намірам і планам ми втілюємо неймовірні речі.
Я щаслива, що мені таки вдалося, бо було багато складнощів і відмов — грантових, меценатських. Було цікаво бачити, як люди, які спочатку не хотіли брати участь, потім, побачивши запуск проєкту, почали цікавитися: «Хто дав гроші? Як це сталося? А красиво вийшло». Це було приємно.
Наприкінці жовтня виходить ваш новий альбом. Про що він для вас? І як саме ви обирали пісні до нього?
У нас справді буде премʼєра — альбом, присвячений творчості Івана Карабиця, композитора-семидесятника. Він не належить до числа забутих — це відомий український автор, але його знають переважно в академічних музичних колах. Карабиць був учнем Лятошинського, соратником такого композитора, як Сильвестров, та інших представників того покоління. У нього великий доробок, і зокрема — пісенний.
Його пісні були популярними в 1970–1980-х, але з часом трохи загубилися, вивітрилися з музичного ландшафту. Ми хочемо повернути їх, бо віримо, що вони заслуговують звучати знову.
Вибирати пісні було непросто: ми працювали з архівами, багато спілкувалися з родиною композитора. Шукали не лише емоційні пісні, а й намагалися побудувати цілісну драматургію альбому. Ліричну, щемку, таку, яка б говорила голосом самого автора. І, повірте, там буде багато цікавого.
Розкажіть про назву альбому й чого з усього пулу композиторів — саме Карабиць? Що особисто вам у його музиці відгукнулося?
Це був дуже свідомий вибір — я знайома з його творчістю й навіть особисто з ним. Коли мені було 10 років, ми з татом поїхали в Крим у санаторій «Дніпро». Там я познайомилася з десятирічною дівчинкою Іванкою. Ми дуже подружилися, а потім з’ясувалося, що вона донька композитора Івана Карабиця. І що мій тато теж його знає — вони разом працювали в Київському джаз-клубі, який Карабиць допоміг створити і якийсь час очолював.
Я спілкувалася з Іваном Карабицем, не розуміючи, що це видатний український композитор. Він часто говорив, який у мене красивий голос, просив поспівати й натякав татові про мої музичні здібності. Тато відмахувався: «Та вона займається на фортепіано, але несерйозно».
Коли стільки років поспіль я стою на сцені філармонії та співаю пісні цього композитора — це дуже щемкий особливий момент.
Отже, я вирішила саме з нього почати велику форму. Іван Карабиць, на мою думку, недооцінений композитор-пісенник, а місія нашої платформи — говорити саме про таких недооцінених, забутих або незнаних. І хоча Карабиць не зовсім вписується в цю категорію, я вирішила, що це буде гарною ідеєю. Тим більше є особисті моменти, зв’язок із родиною, глибоке знання його музики. Я наче знаю її краще, ніж хтось інший, і зможу донести ці пісні своїм голосом якось особливо.
Ми обирали пісні разом з Іванною, багато спілкувалися, розглядали архівні матеріали. Я обожнюю копирсатися в архівах, старих нотах, дивитися на вінтажні реліквії — напевно, тяжію до цього з дитинства.
Процес був захопливим і важким водночас. Узяти сім пісень із його доробку і зв’язати їх в один наратив, одну драматургію — завдання із зірочкою. Але ми впоралися. Коли слухаємо пісні після зведення, розуміємо, що все було правильно.
А назва альбому проста — «The Great Ukrainian Songbook. Іван Карабиць». Ми мріємо, що платформа випускатиме серію таких альманахів. Головна мрія — деперсоналізувати проєкт, щоб з’явилися альбоми інших артистів, які переосмислюють українських композиторів. Маємо намір перетворити платформу на лейбл і випускати різні альбоми й сингли. Зараз я втілюю це сама з неймовірною командою, але сподіваюся, що до нас долучаться інші артисти. Ми вже ведемо перемовини й маємо цікаві плани, але поки що не можу їх озвучувати.
Ви не раз згадували, що вам пощастило з командою, і що майбутній альбом був би неможливим без цих людей. Розкажіть, будь ласка, про них більше. Хто відповідав за музику, продакшн, менеджмент?
Так, мені справді пощастило. У цьому проєкті зібралися люди, без яких альбом не відбувся б. І кожен із них відповідав за свою важливу частину.
Моя добра подруга Ксенія Федорова — продюсерка проєкту, професійна режисерка, яка втілює всі візуальні задуми. Олександра Сажина — фінансова менеджерка, яка допомогла з грантом і взагалі руйнує стереотип, що гарних менеджерів не буває. Іванна Карабиць відповідала за архіви та розповідала про тата.
Музична команда — окрема перлина. З нами працював Усейн Бекіров — відомий аранжувальник і композитор кримськотатарського походження, який має кілька номінацій на «Ґреммі». Це дуже важливо для нас — додає проєкту багатонаціональності. Його бачення музики Івана Карабиця, закоханість у ці пісні, те, як він переосмислив твори — неоціненно.
Потужну роль відграє ансамбль «Камерата», який виконує всю симфонічну частину. Бенд Денніса Аду: сам Денніс Аду, Павло Галицький — на барабанах, Костянтин Іоненко — на басу, Родіон Іванов — за роялем. Я працюю з цією командою вже багато років, захоплююсь їхньою творчістю та професіоналізмом. Для мене велика честь стояти з ними на одній сторінці.
Абсолютно незамінна людина — наш саунд-продюсер Максим Гладецький. Професіонал і перфекціоніст, який неймовірно якісно працює з музичним матеріалом будь-якої складності. Він прискіпливий до того, щоб це була музика міжнародного рівня.
Окрема подяка тим, завдяки кому цей альбом узагалі став можливим. Його записали за підтримки Українського культурного фонду, Всеукраїнського благодійного фонду Сергія Березенка «Спільна Справа», родини Березенків та особисто Лілії Кальчук. Вони стали добрими друзями The Great Ukrainian Songbook, і ми щасливі, що маємо поруч людей, які вірять у важливість збереження пісенної спадщини й допомагають утілювати це в життя.
Ну й останнє — майстеринг нашого першого релізу відбувався на студії Abbey Road. Велика честь, що ми заручилися підтримкою цієї компанії не на поверхневому рівні, сподіваємося на сталі стосунки. Також ми подружилися з відомим саунд-продюсером Енді Волтером. Він робив майстеринг нашої першої ластівки — «З якої ти пісні» Якова Лапинського. Енді захопився нашою роботою й дуже чекав, коли ми віддамо наступний матеріал.
До речі, а чому для альбому обрали саме симфоджаз?
Симфонічна музика, особливо симфоджаз і симфопоп, має дуже цікавий вплив на аудиторію. Є цікаве спостереження: навіть якщо людина слухає щось зовсім інше — трип-хоп, реп, RnB, електроніку — варто ввімкнути їй щось із симфонічним оркестром, і в 99% випадків це викликає захват. Симфонічна музика, можна сказати, має лікувальний, седативний ефект. Людина може не стати фанатом, але точно скаже: це красиво.
Авжеж, якщо це ще і зробили зі смаком. Як каже наш саунд-продюсер Максим Гладецький: «На добре не скажеш погано, а на погане не скажеш добре». Ми намагаємося зробити якісний продукт, щоб ця музика вийшла на міжнародний ландшафт.
Ще одна важлива якість симфоджазу — він міжнародний, це World Music, яку розуміють майже в усьому світі. Вона наче не має національності, дуже світова. Але кожен проєкт у цій стилістиці може нести національний мелос і доносити його красу світу — нашу українську красу на міжнародний музичний ландшафт
Чи були пісні або історії, які глибоко вас зачепили, але не ввійшли до альбому?
Так, була одна пісня, яку я дуже хотіла лишити в альбомі — «Мій Київ». Ми зібрали до шортліста вісім пісень, а треба було сім. Майже погодилися робити більше, але це означало змінювати дуже багато. Тому вирішили прибрати саме цю. Для мене Київ — тема життя, моє рідне місто.
Іван Федорович Карабиць теж обожнював Київ, присвятив йому багато творів — і пісенних, і симфонічних. У нього є ціла опера-ораторія «Київські фрески». Хоча сам він не киянин, із роками життя в цьому місті полюбив його як рідне. І я, й Іванна Карабиць дуже хотіли, щоб ця пісня опинилася в альбомі.
Але вона за настроєм була настільки патетична та грандіозна, дуже гучна, що не вписувалася в ліричну історію, яку ми побудували. Плюс ми не могли відмовитися від однієї знахідки — перлини цього альбому.
Пісню віднайшли в архівах, це цікава історія. Родина Карабиць не могла її згадати — це одна з останніх композицій. Перше виконання сталося 1991 року від квартету бандуристок із Харкова. Для нас усе в цій знахідці було неймовірним, і ми не могли нею пожертвувати. Ідеться про пісню «Як упав же він» — на поезію Бориса Олійника.
«Як упав же він» — перша пісня з альбому — уже доступна слухачам. Як ви сприйняли реакцію на неї?
Це складна й сумна композиція — про загиблого воїна. Але в аранжуванні Усейна Бекірова, у нашому прочитанні, вона стала багатошаровою. У ній є світло, любов, памʼять. Ми запропонували слухати її після хвилини мовчання — як музичне вшанування. Це наш подарунок українським військовим і їхнім родинам.
Пісня стала для нас справжнім викликом. Ідея подарувати її до Дня захисників зʼявилася вже під час мастерингу. Коли ми почули зведену версію від Максима Гладецького, стало ясно: мусимо встигнути.
Дуже вдячні агенції Eter, з якою співпрацюємо не вперше. Завдяки їм пісня пролунала після хвилини мовчання на кількох радіостанціях та отримала багато відгуків. Люди завантажують ноти, пишуть мені в особисті — дуже болісні, дуже щирі слова. Це означає, що пісня звучить — і резонує з тим, що ми всі переживаємо.
Після релізу альбому — що далі? Яке майбутнє ви бачите для The Great Ukrainian Songbook?
Після такого великого проєкту треба трохи видихнути та спланувати подальші кроки, бо попереду ще дуже багато роботи. Я вже говорила: у мене є плани на три-п’ять років уперед, хоч зараз це звучить майже фантастично — планувати щось так далеко. Але треба.
Основна мрія — щоб платформа жила завдяки українським музикантам, яким небайдужа тема пісенної спадщини. І не тільки музикантам. Ми мріємо втілювати освітню компоненту — розповідати, наскільки важливо плекати спадщину й доробок, який нам лишили композитори. У мене є план, щоб молодь і студентство займалися переосмисленням, бо що більше вони познайомляться з минулим, то краще зможуть будувати майбутнє.
Оскільки я викладачка Київської муніципальної академії імені Глієра, намагаюся втілювати це через партнерські стосунки між The Great Ukrainian Songbook та академією. Планів багато, сподівань теж. Якщо лишимося живі, будемо багато працювати.
А якщо трішки помріяти наприкінці — з ким би вам хотілося заспівати дуетом? Хто із сучасних музикантів вас надихає?
Маючи такого партнера, як Гай Берфілд, сподіваюся, що нам вдасться вийти з цим проєктом на міжнародний рівень. І якщо це станеться — зможемо мріяти й про колаборації, дуети, зустрічі з артистами світової сцени.
Я завжди обожнювала Стінга й було б чудово заспівати з ним. Його проєкт із польською співачкою Анною Марією Йопек — один із найулюбленіших. І мені здається, ми могли б зробити щось схоже, тільки вже з українським мелосом.
Ще одна моя мрія — Пол Маккартні. Мені просто хочеться хоча б доторкнутися до цієї людини, а якщо ще й заспівати разом — була б честь.
У мене багато таких мрій. Можливо, занадто амбітних, але треба мріяти широко й фарбувати майбутнє великими мазками. Вірю, що Бог допомагає, якщо наміри хороші.
Фото: особистий архів героїні (Mina Sorvino/Marta Adamchuk)
