інтерв’ю з начальницею медпункту евакуації — Суспільне Дніпро

Анастасія на псевдо Бусінка — начальниця медичного пункту. На фронті військова з 2020 року. Спершу була у мінометному батальйоні 56 окремої мотопіхотної бригади, воювала на Донеччині. Пів року тому дівчина перевелася до евакуаційного підрозділу 128 окремої важкої механізованої бригади “Дике поле”.

Про виклики на евакуаціях та хобі, яке відволікає від війни, Анастасія розповіла кореспондентам Суспільного. Далі — пряма мова.

“Мама зі мною місяць не розмовляла”. З 18 років у війську

Мій військовий шлях розпочався, колі мені було 18 років, у 2020-му. У мене тоді воював тато, і я дуже хотіла стати теж військовою. Але так складалося, що до 18 років в армію не беруть. А тоді саме такий період у нас ковіду був: робота — не робота, навчання — не навчання. Я вирішила: чому б не спробувати здійснити свою мрію? І пішла до військкомату. Мене спочатку не взяли, а потім батько зробив письмову згоду, щоб мене прийняли. І я потрапила у свої 18 років в 56-ту бригаду маріупольську, в першу мінометну батарею.

Мама зі мною місяць не розмовляла. Мама, по-перше, не знала. А коли дізналася, то дуже була вражена й ображалася що на мене, що на тата. Але зараз в мене мама теж військова, півтора року служить, і зараз теж зі мною. А тата, на жаль, немає.

“На Донеччині загинули мої рідні люди й багато моїх побратимів”. Про початок повномасштабного вторгнення

Шлях за шостий рік служби в мене немалий: багато де побувала, багато що побачила. Донеччина дуже важка, дуже багато дає морально про себе знати. У мене на Донеччині загинули мої рідні люди й багато моїх побратимів. Тому ми з хлопцями завзято вирішили змінити обстановку.

Я зустріла початок повномасштабного вторгнення під Пісками, це Донецька область. Я тоді ще перебувала в мінометній батареї. І це було дуже важко, тому що багато моїх побратимів були з Херсонського напрямку. І вийшло так, що ми тут (на Донеччині, — ред.), а їхні рідні — там. І коли росіяни пішли плідно туди, то багато побратимів навіть ледь не плакали, що от “як ми тут, на Донеччині, а мої рідні там”. І батьки дзвонять, плачуть, ховають форму, ховають їхні фото і все інше. Бо всі ми розуміли, що якщо окупанти знайдуть, то сім’я може не вижити. Оце було найважче: що ти не розумієш, що відбувається на той період з твоїми рідними.

“Я люблю працювати з пораненими, мене це надихає”. Про роботу на стабпункті та евакуацію

У “начмеда” серед обов’язків — не тільки евакуація. Я часто залучаюся до роботи на стабілізаційних пунктах. Я люблю працювати з пораненими. І мене це дуже надихає, мотивує. Коли на столі поранений, хлопці мої вивезли, він лежить на столі і бачить, що начальник медпункту огортає його, миє йому ніжки… Це круто. Я вважаю, що ми робимо всі одну працю заради нашої спільної перемоги.

Моя бабуся постійно каже: “Ти коли була маленька, одягала біле простирадло і ходила всім розповідала, що ти будеш “укольщиця”. Я це так запам’ятала, не знаю чому. І реально в 22-му році так сталося, що з мінометної батареї, з тих обов’язків, які були у мене, я стала медиком. Мені це настільки додає впевненості, додає сили й натхнення, коли ти рятуєш чиєсь життя. Хоча я ніколи не могла уявити, що це зі мною станеться, якщо чесно. Але, мабуть, мрія бути підсвідомо військовою і підсвідомо мрія “укольщиці”, як бабуся завжди нагадує про це, вона справдилась вже через роки.

І поранених, і цивільних вивозять хлопці: в кузові, вивозять усередині. В нас, тому хтось в кузові їде, бабусі хрестяться по дорозі, ну так воно стається.

У нас таке масове загострення, скажімо так, бойових дій, і зараз нарешті люди починають усвідомлювати, що не так стається, як їм хотілося б. Реально, по своїх певних переконаннях, люди, мабуть, очікували на краще, очікували, що не дійде війна до їхніх домівок. Але так стається, що ворожий дрон не акцентується тільки на військових, на жаль. Він акцентується і на цивільних, і на дітях, і на тваринах. Взагалі, все, що рухається по землі, їм аби вдарити.

“Дуже складно, коли ти не довозиш пораненого”. Про виклики в роботі та найпоширеніші травми у військових

Найважче — очікування, коли ти сидиш, чекаєш, і не знаєш. Коли ти працюєш в моменті, адреналін тобі спрацьовує, і ти робиш справу. Коли ти сидиш довго, чекаєш той “евак”, і хлопці мої чекають цю команду, і вона може добу не приходити, тому що обстановка не дозволяє. Оце дуже важко. А потім вже, коли їдеш, дуже важко усвідомлювати, що ти доїхав, забрав і повернувся.

Дуже складно даються моменти, коли ти не довозиш пораненого. Тобто він у тебе може прямо на руках загинути. Оце найважче. Це найважче в собі перебороти, бо ми все-таки акцентуємося, як медики, на порятунку життів. Тому для мене це найважче. Але з іншого боку, я грію себе тою думкою, що важливо все-таки довезти того побратима додому. Пораненого, без кінцівок чи загиблого, але додому.

Зараз більш розповсюджені поранення — від атаки FPV-дронами. От саме на цьому напрямку ми стикнулися переважно тільки з такими пораненнями. І ще дистанційне мінування так званими пелюстками, які, на жаль, наших хлопців роблять ампутантами. І, на жаль, найбільше наших хлопців гине від цього, коли максимально швидко не зможуть зупинити кровотечу. Тому що там наступаєш — і тобі відриває стопу, що є дуже важко. І потім найважче — це під цими FPV-дронами зробити евакуацію, тому що ти розумієш, що він дійсно важкий, критично важкий. І тобі хочеться вкластися в тих дві години, аби йому максимально високого турнікет накласти, бо ти вмієш це робити. І от ми стараємося в ці моменти максимально реагувати.

“Вони до мене ставляться, як до леді”. Дівчина на війні

Взагалі, дівчиною важко бути в колективі чоловіків. По-перше, всі з різними характерами. До кожного потрібно мати свій підхід. До кожного потрібно, скажімо так, такий момент підібрати, коли до нього підійти. Хтось зразу поступається в чомусь, хтось — ні.

Але вони мене стараються не підводити. Вони знають, що я все-таки дівчинка. Вони до мене ставляться, як до леді, в певному сенсі. Якщо ми їдемо разом в кузові, вони завжди мені краще місце виберуть. Якщо мені холодно, мені завжди хтось дасть куртку. Якщо нам не буде що разом їсти, вони поділяться останнім. Для мене це такі моменти, що вони проявляють чоловічу увагу до мене, не тільки як до дівчини і до командира, а просто мають таку свою позицію.

У мене є манікюр. Хто б що не говорив. Я зазвичай не люблю яскраві кольори. Я не люблю довгі нігті. Але я люблю, щоб вони у мене були доглянуті. Це такі маленькі стандарти для мене. У мене дівчинка є в медичному пункті — і вона робить. Їй не заважає навіть на бойові взяти ту лампу і сидіти собі на дозвіллі пиляти.

У мене дуже довге волосся. І дуже багато доводиться вкладати сил, зусиль, щоб доглядати за ним. Але мені не бракує часу на війні за ним теж доглядати. Я його часто розчісую, мию за будь-яких умов. Навіть коли води немає, хлопці нагріють якусь там каструлю, я його помию все одно. Бувають різні випадки. Але потрібно завжди не забувати, що в першу чергу все одно ти жінка, ти майбутня мама. І це важливо.

Мій тато дуже любив моє волосся. Він навіть міг мені косичку заплітати. І я це так запам’ятала, як він мені оце коси розчісує, як він мені говорить, що дуже гарне волосся в мене. І коли його не стало, я зробила такий собі акцент, що я його не буду обстригати.

“Я вишиваю бісером. Мене це заспокоює морально, дає натхнення”.

У мене позивний Бусінка. Це не просто позивний, я вишиваю бісером. У мене мої хлопці з великими пальцями кажуть: як ти той бісер збираєш, та від нього можна здуріти. А мене це відволікає. Я слухаю музику, або просто якийсь фільм шумить, і я люблю вишивати. Я коли вишиваю, мене це заспокоює морально, дає натхнення. І найбільша мотивація для мене — дошити і при нагоді волонтерам відправити.

“Наша спільна мотивація — це повернутися додому живими”

Ще хлопці мене мотивують. У мене сформована своя команда, яка постійно поруч. І моя мотивація, мабуть, в тому, щоб, в першу чергу розвивати ставлення до мене, і моє ставлення до них. Не кар’єра. І от мені це дає таку мотивацію рухатися вперед. І коли хтось отримує якесь досягнення — радіють усі. Ми стараємося наші спільні перемоги якось розділяти, спільні якісь втрати теж розділяти. І це мене мотивує. Якби не мої хлопці, мене б, мабуть, тут і не було б.

Але в нас є спільна мета. Кожен хоче повернутися додому. І наша спільна мотивація — це повернутися додому живими й зібратися після перемоги за великим столом з рідними. Чому б ні? Всі про це мріють, і ми теж.

Я буду до останнього в цьому війську, доки зможу. Навіть, якщо війна закінчиться завтра, а я ще продовжу своє життя. Звісно, до того моменту, поки не захочу побудувати своє сімейне гніздо, тому що я жінка. Я мрію про дітей, я мрію про родину. Але я це хочу здійснити в мирній країні, на своїй мирній землі і без ворожих атак.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро