У розмові з Олександром Кузьменком ми дізнаємось про його шлях від юнацької мрії носити форму до служби в полку «Азов» , оборони Маріуполя та полону після поранення на «Азовсталі». Він ділиться своїми переживаннями, думками про війну, страх, втрати та віру в побратимів.
Олександр говорить про те, як українці звикли романтизувати війну, не помічаючи її справжнього обличчя – смерті, болю й втрат. Згадує, як у Маріуполі ховали людей просто у дворах, а сльози відкладали «на потім», бо треба було триматися й діяти. Попри страх і безвихідь, у місті панувало відчуття єдності – «там було погано, але там були всі свої».
Коли ти став військовослужбовцем і що тебе надихнуло прийняти таке рішення?
Військовослужбовцем став у 2018 році. Мені тоді було десь 22 роки.
Надихнувся я більше собою, своїми мріями, напевно, тому що завжди мріяв носити форму. У підлітковому віці здавалось, що форма – це щось круте й красиве: усі звертають увагу, дівчатам подобається. Але з часом зрозумів, що за нею стоїть набагато більше – обов’язок, випробування, відповідальність.
Спочатку мене надихали власні мрії, а згодом – мій старший брат. Він із кінця 2013 року служить у Збройних силах України, з невеликими перервами, але я вважаю це безперервною службою. Для мене це було важливо.
І, мабуть, одне з головного – я хотів довести собі, рідним і всім навколо, що можу цим займатися, що немає нічого неможливого. У будь-якому віці, у будь-який момент можна почати щось робити.
Я закінчив Черкаський національний університет за спеціальністю «Історія» – і після цього пішов на службу. Пішов служити в «Азов».
День виходу з «Азовсталі» – як це було?
Це було 16 травня. Про це я дізнався ще десь увечері 15-го. Нам сказали, що над цим працюють, що, можливо, завтра буде затишшя, що буде режим тиші. Так і сталося: у ніч із 15 на 16 ще якісь бої велися, а потім десь о другій–третій ночі ще йшли поодинокі перестрілки. Близько четвертої ранку все стихло – режим тиші, усі перестали воювати. Уже тоді знали, що вдень почнеться здача, здача в полон.
Вона почалася десь опівдні, процес був довгий. Треба було налагодити комунікацію, поки по всіх позиціях зупиниться бій. Хтось когось не почув – десь ще продовжували стріляти. Потім сказали, що ми здаємося. Першими виносять тяжкопоранених. Порахували, кого будуть виносити, хто йде сам.
Я пам’ятаю, мене виносять. Я ще хлопцям машу: «Пока, ще побачимося». Деяких я досі не бачив. Нас виносили великою колоною, п’ятдесят із чимось людей, і несли до здачі.
Повну версію інтерв’ю можете переглянути на нашому YouTube каналі.
