З 1 січня в усіх кінотеатрах країни вийде комедія “Корпорат” — адаптація румунського фільму “Тімбілдінг”. Продюсером стрічки став Олексій Гончаренко — телеведучий та засновник продакшн‑студії Friends Production, відомий створенням мюзиклу “За двома зайцями”, проєктами “Від пацанки до панянки”, “Танці з зірками”, “Фабрика зірок” та іншими.
“ТиКиїв” поговорив з Олексієм про те, як здійснювалася адаптація румунського формату та як йому працюється в новій сфері.
Олексію, як ви наважилися піти в нову для себе сферу — кіно?
Я давно мріяв про кіно. Постійно хотів спробувати себе в ньому, але або не складався момент, або не було відповідної нагоди. Хоча досвід знімання в мене є: свого часу я працював над телевізійними комедіями, зокрема над фільмом “Їсти подано”, а також над новорічними мюзиклами. Та все ж таки хотілося створити саме проєкт для кінотеатрів — адже це зовсім інша аудиторія, інші масштаби й абсолютно новий виклик. Я дуже вдячний Андрію Ногіну, керівнику United Content Hub, який побачив потенціал румунського формату “Тімбілдінг”, знайшов можливість продюсувати його адаптацію та запросив мене долучитися до створення фільму як креативного продюсера.
Про що фільм?
Життя колективу торговельної компанії перевертається з ніг на голову, коли керівник повідомляє про майбутнє скорочення. Хто залишиться без роботи, вирішить тижневий тімбілдінг у Карпатах. І те, що раніше було звичайним корпоративом, перетворюється на справжню гру на виживання.
Як ви зайшли цю історію і чому вирішили адаптувати саме її?
Її знайшов Андрій Ногін — саме він запропонував мені цей надзвичайно популярний румунський формат, який там зібрав касу, навіть більшу за “Аватар”. Коли Андрій показав мені матеріал, стало зрозуміло, що його потрібно дуже ретельно адаптувати для українського ринку. Та водночас сама історія виявилася настільки цікавою — і для мене, і для Андрія — що я з великим задоволенням, ентузіазмом і натхненням занурився в роботу над нею.
До речі, здається, є російська адаптація — ви її бачили?
Ні, російської адаптації не існує. Там є лише фільм із такою самою назвою, але сюжети абсолютно різні — ви легко можете перевірити це в YouTube. Ця історія справді має адаптації в кількох європейських країнах, але у рф її немає.
У чому були складнощі адаптації румунського формату для українського глядача — наприклад, у питанні гумору?
Локальні комедії — єдине, що справді може позмагатися з Голлівудом. Мабуть, тому цей жанр настільки затребуваний. Але річ у тім, що гумор у кожного народу унікальний. Щоб розсмішити українця чи румуна, потрібно відчувати їхній менталітет, буквально вирости в цій атмосфері. Це непросто, бо саме в гуморі найсильніше відчувається наш ментальний код.
Вам довелося відмовитися від якихось румунських сюжетних або комедійних прийомів, які не працювали в українському контексті?
Більшість ситуацій ми залишили, хоча чимало змінили. Наприклад, у румунській версії була історія про масові звільнення, яка видавалася дуже жорсткою. Наш фільм більше про конкуренцію — жорстку, але по-українськи. Також ми суттєво переробили характери персонажів, додали українських барв, бо наш глядач любить глибше психологічне розкриття героїв. У румунській версії багато чого було подано поверхнево, тому ми створили компанію “Едуардо”, змінили мотивації та риси персонажів, щоб вони були зрозумілішими українському глядачу. Ще одна адаптація стосувалася традицій. У Румунії корпоративи називалися “тімбілдінг”, у нас це живіший “корпорат”. А ще ми додали запрошення зірок, що в Європі не дуже поширено, а в Україні цілком логічно.
Який етап у процесі адаптації був для вас найскладнішим?
Робота над поєднанням гумору, персонажів і культурного коду. Потрібно було зберегти комедійність і основні сюжети, але зробити їх зрозумілими українському глядачу. Також непросто було додати драматургію та психологічну глибину. Українське свято — це і веселощі, і танці, і відчайдушні моменти, але завжди з поверненням до цінностей. У фіналі герой змінюється, і ця трансформація залишає світлий, але глибокий посмак — так, як це й має бути.
В процесі адаптації ми були дуже обережні, бо знали, наскільки великий успіх цей проєкт мав у Румунії. Тому все найкраще, звісно, вирішили зберегти. Основні події залишилися такими ж, але ми розуміли, що просто так це для нас не працюватиме. Якби ми показали румунську версію без змін, вона б, без сумніву, була менш зрозумілою для нашої аудиторії.
У чому головна відмінність між румунським і українським сприйняттям гумору?
На мою думку, румунська версія більше тримається на подіях. Для них смішні вже самі ситуації. Їм не потрібно багато лірики чи глибокої трансформації героїв — достатньо легкого анекдоту, який стався на корпоративі. Але для нашого глядача важливо, щоб персонажі проходили шлях і змінювалися. Інакше виникає відчуття, що півтори години промайнули дарма. Тому ми додали до історії серйозніші сенси, які поступово розкриваються й у фіналі стають зрозумілими та відчутними.
Парфенюк замість Сердючки
Ви одразу знали, яких акторів хочете бачити в ролях, чи проводили кастинг?
Так, ми проводили дуже ретельний кастинг на всі ролі, пробували багатьох акторів. Деяких запрошували на проби двічі й навіть тричі — це була довга, але важлива робота. Зрештою вона виправдала себе: я щиро задоволений усіма акторами, яких ми затвердили. Вони на своєму місці й грають із великим задоволенням. Звісно, остаточне слово — за глядачем, але, на мою думку, ми вгадали з вибором.
У стрічці є зіркові камео — чому ви вирішили запросити саме Віталія Козловського і Парфенюка?
Запросити Парфенюка було моєю ініціативою: мені здалося, що в ньому є той дух і азарт корпоративів, який нам так потрібен. Звісно, королева корпорату — Вєрка Сердючка, але зараз з’являється молода заміна — і Парфенюк якраз має цей відчайдушний, веселий, позитивний вайб. Тому ми й запропонували саме йому створити титульний саундтрек.
А от ідею з Віталієм Козловським та “Пінаколадою” вигадали наші сценаристи. Залишалось лише домовитись із Віталієм, і я дуже вдячний, що він охоче погодився.
Актор, що зіграв у фільмі головну роль, Євгеній Ламах, на другий день після завершення знімань “Корпорату” долучився до ЗСУ…
Євген — наше велике відкриття, хоча він уже знімався в серіалах і має свою аудиторію. Але дуже хочеться вірити, що саме ця головна роль стане важливою в його кар’єрі.
Одразу після наших знімань він свідомо мобілізувався. До цього весь період воєнного стану він допомагав ЗСУ і співпрацював із різними військовими організаціями. Ми дуже вдячні Збройним Силам, що дозволили нам дозняти його сцени. У нас були певні переживання, але все завершилось добре. Він поїхав служити вже наступного дня після фільмування останнього кадру і навіть не зміг бути на святкуванні з приводу завершення зйомок.
Ми говорили з ним за допомогою відеозв’язку. Усі його дуже полюбили. Він справді сильний актор із рідкісним талантом трагікомедійності, з великим акторським діапазоном. І в цьому фільмі це добре відчувається.
У фільмі багато головних героїв і, відповідно, зірок, що їх грають. Як вам вдалося зберегти гармонію на знімальному майданчику, зважаючи на таку кількість відомих персон?
Я все життя працюю із зірками. Починав із програми “НЛО”, потім були “Танці з зірками”, “Фабрика зірок” та інші проєкти, тож у мене вже своєрідне “щеплення від зірок”. Але в шоубізнесі “зірки” — це одне, а в кіно — зовсім інше. І, як актор за освітою, я їх по-справжньому люблю. Я постійно відвідую театр, стежу за акторами, веду програму про акторів на каналі “ДІМ”, тому з ними мені завжди легко працювати. Можна сказати, моя місія — допомагати талановитим людям. У 1990-х у мене не було такого продюсера, який би підтримав, тому тепер хочу допомогти іншим пройти свій шлях простіше, ніж доводилося мені.
Встигнути до комендантської години
Чому режисером фільму ви обрали саме Олександра Кірієнка?
Олександра я знаю давно — він дуже професійний режисер. Пам’ятаю його повний метр “Інді” — справді сильна робота. Його кандидатуру запропонував Андрій Ногін, з яким вони робили “Вартових Різдва”. Я охоче погодився і подякував за цю ідею. Під час знімання в нас були емоційні робочі дискусії — як це й буває між продюсером і режисером. Але Олександр — великий професіонал, і таких дуже бракує нашому кінематографу. Я вдячний, що доля нас звела, і жодного разу про це не пошкодував.
Яка сцена фільму була найважчою з погляду підготовки й знімання?
Найважчими були фінальні сцени, адже в них залучено найбільше персонажів, зірок і акторів масових сцен. Ми знімали в нічному клубі й дуже хвилювались через комендантську годину: перепрацювання були заплановані, але залишатися в клубі на ніч ми не могли. Тому потрібно було максимально точно розрахувати час — і ми впоралися. Це був наш “день Х”: у результаті все пройшло чітко, ми все встигли, а сцена вийшла дуже вдалою.
А яка сцена була найвеселішою? Взагалі, багато сміялися під час знімання?
Я вважаю, головне — щоб сміявся глядач. Часто акторам і команді весело під час знімання, а в залі потім не сміється ніхто. Тож, на мою думку, краще навпаки — щоб справжні емоції отримувала саме аудиторія.
Що для вас є головним критерієм успішної комедії?
Для мене ідеальна успішна комедія — та, яка подобається і професіоналам, і широкій аудиторії. Це трапляється дуже рідко, але в сучасному українському кіно такі приклади вже є. Наприклад, роботи Антоніо Лукіча — “Мої думки тихі” та “Люксембург, Люксембург”. Це глибокі трагікомедії, але вони зайшли водночас і критикам, і простим глядачам. У них був і хороший прокат, і схвальні відгуки фахівців — ідеальний баланс. Звісно, наша історія комерційніша, але в ідеалі хотілося б досягти саме такого результату. Для мене це найкращий сценарій.
Як ви пояснюєте той феномен, що під час війни так багато українських фільмів знімаються і виходять на екрани?
Знаєте, це чудово, що зараз у нас такий підйом і стільки кінопрем’єр. Частково це пов’язано і з тим, що телебачення об’єктивно здає позиції, тож глядач шукає емоції деінде. Кіно нині отримує друге дихання, навіть своєрідне відродження. І це прекрасно — хай українське кіно дивує й надалі. Я щиро бажаю нашій кіноіндустрії, щоб це тривало якомога довше.
Чи плануєте вже зайти ще в якусь кіноісторію?
Поки що не думав про це, але сподіваюся, що наступна кіноісторія обов’язково з’явиться. І щиро бажаю цього собі сам.
