інтерв’ю з режисером — Суспільне Культура

“Сират” — іспансько-французький фільм режисера Олівера Лаше. Світова прем’єра відбулася на Каннському кінофестивалі 2025 року, де стрічку відзначили Призом журі.

Фільм висунули на “Оскар 2026” від Іспанії у категорії “Найкращий міжнародний повнометражний фільм”. Чи потрапить “Сират” до списку номінантів, стане відомо у січні 2026 року.

У центрі сюжету — Луїс, його син та пес, які мандрують марокканською пустелею в пошуках зниклої доньки героя. Приєднавшись до групи рейверів, що прямують на чергову вечірку в серці Сахари, вони поринають у подорож крізь нескінченні піски. Пустеля змушує їх переосмислити власне життя.

Володимир Чернишев для Суспільне Культура поспілкувався з режисером фільму Олівером Лаше та композитором стрічки Девідом Летельє (Канґдінґом Реєм — Kangding Ray). Як режисер працював із непрофесійними акторами, до яких емоцій звертався композитор та що надихало Лаше під час створення фільму — читайте у матеріалі.

Олівер Лаше, режисер фільму “Сират”

В інтерв’ю для Film Comment ви згадували цитати Ніцше “Я повірив би тільки в такого бога, який вміє танцювати” та Румі “Танцюй, ніби ніхто тебе не бачить”. У фільмі можна побачити певні сліди зороастризму та суфізму. Чи можете розповісти, що ще надихнуло вас на цей фільм?

Я хотів навчитися вмирати. Вмирати з гідністю. Це те, що я відчув, коли подорожував країнами із сильними традиціями, сильною духовністю та релігійністю. Я відчував себе як дитина, як хтось, хто скаржиться на реальність. Тож зрозумів, що мушу практикувати прийняття смерті або прийняття того, що смерть є справедливою. Я знав, що смерть мала сильні наслідки для моєї психології. Тож мета цього фільму — медитувати над смертю та експериментувати зі смертю. Це дуже корисна річ. Це те, що ми робили тисячі й тисячі років. Тож цей фільм про те, що глядач помирає перед смертю. І це відбувається з глядачами. Глядачі помирають, коли дивляться “Сират”. Це шокова терапія.

У якій сцені ти помираєш?

Ти помираєш в середині фільму. Фільм ніби змушує зазирнути всередину себе і роздивитися, що там. Ти бачиш, що ти ніщо, що ти нуль, ти маленький.

Більшість акторів, наскільки я знаю, не є професіоналами. У певному сенсі вони грають самих себе, бо їхні імена у фільмі такі ж, як і в реальності. Але водночас вони опинилися в екстремальних умовах — вони вмирають у цьому фільмі. Як ви знайшли таких яскравих акторів? Як ви працювали з ними, щоб досягти такої психоемоційної гри? На які труднощі у роботі натрапили?

Працювати з непрофесійними акторами завжди складно, але я повільний режисер, тому в мене є час, який я їм присвячую. Вони приїжджали до мене додому в Галісію. Ми жили разом. Багато репетирували, разом дивилися фільми. Тож у певному сенсі, навіть якщо вони не впевнені в собі, вони впевнені в мені.

Мені подобається, коли ти ставиш перед ними камеру, енергія стає справді чистою. Ми відчуваємо крихкість і вразливість. Їм не потрібно відчувати себе комфортно, щоби бути впевненими. Мені це подобається. Бо як глядачі ми теж крихкі, тому нам подобається крихкість.

Канґдінґ Рей (Kangding Ray), композитор фільму “Сират”

Безсумнівно, ключовим елементом фільму є ваша музика. І, як уже казали, це медитативний, але водночас надзвичайно емоційний аспект, як і вся оповідь. Тож чи можете ви розповісти, що було у вас на думці, коли створювали таку ритмічну і цілісну [музичну] структуру для фільму?

У моїй музиці завжди є два аспекти: я люблю звертатися до тіла, але також і до емоцій, до емоційної реакції. Я хочу звертатися і до душі, але не так сильно через мозок, як через різні способи реагувати на вібрації.

Я цікавлюся електронною музикою тому, що тоді працюю безпосередньо над звуком та емоційною реакцією на нього. Мені не потрібно працювати з традиційною західною структурою, обмеженою нотами, або тим, що вважається правильним, гармонійним чи дисгармонійним. Я маю у своєму розпорядженні весь спектр звуків з моєю машинерією.

Це майже дослідження, пробування різних речей. Якщо вони мене зворушують: чи то емоційно, чи то змушують танцювати — це різні емоції, але для мене вони пов’язані між собою. Я хочу танцювати, або я відчуваю біль, або відчуваю горе, або відчуваю психоделію абощо — це все емоції, які можуть перетікати одна в одну.

Ви вже згадали, що ваша музика досить відмінна від західної музики. У цьому сезоні ви поряд із такими фаворитами, як Джонні Ґрінвуд, Людвіг Йоранссон та Гільдур Ґуднадоттір. Їхню музику я назвав би схожою на західний формат. Я ніколи раніше, ніж у цьому сезоні, не бачив таких артистів, як ви, які створюють чудову електронну музику, надзвичайно емоційну та ритмічну. Як ви думаєте, чи це означає, що західна музична культура зараз переживає певну трансформацію, чи це просто ваш унікальний випадок цього року?

Подивимося, але я сподіваюся, що трансформація буде. Якщо можу докласти свою маленьку цеглинку в трансформацію, то я це з радістю зроблю. Але я можу це робити, лише якщо це приймуть у певний момент. Я просто працюю і сподіваюся, що це станеться.

Думаю, що нам потрібно трансформувати та дослідити багато наших упереджень про те, якою може бути музика. Це не означає, що нам слід забути все про гармонію та традиції. Але нам потрібно дивитися далі за це, бути скромнішими, коли йдеться про західну музичну традицію. Тому що є інші давні традиції, які набагато складніші, які настільки випереджають час, що здаються футуристичними.

Знаю, що нещодавно ви були у Києві й виступали там як диджей, а також уже відбулася прем’єра фільму “Сират” в Україні. Яке враження на вас справило місто і місцева рейв-культура? І як думаєте, чому місцевим буде цікаво подивитися ваш фільм?

Київ завжди був для мене одним із найкращих міст, особливо завдяки людям та атмосфері тут.

Останній раз я грав у K-41, і це досі свіжий спогад у моїй пам’яті — як один із найкращих концертів через інтенсивність емоцій та чисту пристрасть до цього виду музики. Вважаю, що дуже важко знайти таке деінде. Це все дуже особливе, попри всі проблеми та очевидні труднощі.

Мені здається, що коли вони подивляться фільм, то можуть впізнати деякі радикальні життєві вибори. Тому що люди на маргінесі роблять не лише вибір того, як хочуть жити, вони змушені робити вибори через обставини. Іноді через сімейні обставини, але іноді це також через війну, кризу. Сподіваюся, що це знайде відгук.

Я не знаю, як це резонуватиме, бо не можу говорити за всіх людей, але просто сподіваюся, що фільм трохи проллє світла. Це не тільки драматична історія, фільм також показує, що є вихід, навіть коли втрачаєш все.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]