Акторку Івано-Франківського драмтеатру Марію Стопник знають за фільмом “Я, Побєда і Берлін” та серіалами “Будиночок на щастя” і “Голова”. А зараз її з понеділка по четвер можна бачити в комедійному серіалі Нового каналу “Сім’я по неділях” — про неідеальну українську родину, яка намагається врятувати стосунки сімейним “тімбілдінгом”.
Ми поговорили з Марією про роботу з Іваном Уривським і зірковими колегами, переїзд з Києва до Івано-Франківська заради стосунків та про акторські образи, яких вона боїться.
Маріє, у серіалі “Сім’я по неділях” ти граєш старшу доньку героїв Віталіни Біблів і Остапа Ступки Соломію, твій серіальний молодший брат — Сашко Рудинський. Як гралося у цій зірковій компанії?
Мені було комфортно, бо зібралися всі свої. Ми всі так законтачились одразу, що було відчуття, ніби давно знайомі. А ще виявилось, що ми з Остапом поруч живемо, тому завжди на одній розвозці їздили на майданчик та додому. Дорогою й музику слухали, й приколи якісь травили. З Віталіною інша історія: ми вже довго співпрацюємо в серіалі “Будиночок на щастя”, але тут — абсолютно інша взаємодія. Бо за сюжетом “Будиночка” ми постійно сваримося одна з одною, то цього разу граємо матір і доньку — і це зовсім інша ситуація.
Сашка Рудинського я обожнюю, і це вже не вперше, коли ми граємо брата із сестрою. Ми з ним постійно в таких історіях стикаємося. Настю Іванюк теж обожнюю ще з попередніх проєктів. Ну і Женька Лісничий, з яким ми вже два сезони серіалу “Голова” зробили — це ж пісня! Тому команда насправді була прикольна. І без проявів зірковості.
Здається, треба бути дуже дурним, щоб серед колег такого рівня грати “зірку”.
Повірте, таких історій більш ніж достатньо. Я взагалі не дуже люблю цей поділ на зірок. Бо є певні актори, які дозволяють собі інколи проявляти зверхнє ставлення до колег. Особливо дивно, коли це люди без особливих творчих здобутків чи звань.
Але зірковість — небезпечна пігулка. По-перше, вона пригальмовує твій рух, бо коли думаєш, що офігенний, то що ж ще далі робити? А по-друге, ти настільки впевнений у собі, що можеш не помічати за собою якісь непрофесійні речі.
2020 року на “Х-Факторі”, де я брала участь, у мене була схожа штука. Зірковість з’явилася буквально тижні на два, бо це ж “Х-Фактор” — миттєва медійність, відомість… А я до того ще майже не знімалася в кіно, і в якийсь момент відчуваю: “Оп, таки зловила зірку “. Але дуже швидко собі сказала: “Ні-ні-ні, туди ми не заходимо”.
Неідеальна сім’я
Режисер “Сім’ї по неділях” розповів, що в центрі сюжету зовсім не ідеальна українська сім’я. А що ідеальна сім’я для тебе?
Ой-ой, питаннячко глобальне. Насправді не можу чітко відповісти, бо насамперед в мене є моя сім’я, в якій я виросла — зі своїми правилами, принципами, моделями поведінки та стосунками. І мені здавалося, що має бути лише так. А потім я познайомилася із сім’єю мого нареченого Івана (актора Івана Бліндара — прим.), вона в нього абсолютно інша: просто тотально інші стосунки, інший устрій. І це так цікаво.
Я насправді не можу поки що визначитись, якою має бути моя власна сім’я. Та й не скажу, що дуже про це думаю, бо у побудові сім’ї з іншою людиною воно, напевно, буде так, як має бути. І так, як обом людям треба.
В будь-якому разі має бути стовідсоткова підтримка. Можливо, це те, чого багатьом акторам бракує в їхніх сім’ях. І ще —довіра, рух в одному напрямку та спільні пріоритети.
Скільки ви з Іваном Бліндаром вже разом?
Якщо брати від початку, то з 2018 року.
Але перед роботою в “Я, Побєда і Берлін” ви наче розійшлися і під час знімання знову зійшлися? Що сталося?
На зйомках нічого не сталося. Просто ми почали знову разом працювати, спілкуватися, і якось так вийшло… Ну, ми ж розійшлися буквально на кілька місяців, а почуття нікуди не поділися. Певний час не бачилися, а тут зйомки. Почали бачити одне одного, поговорили, і такі: “А давай…” Ми ж, коли розійшлися, речі не збирали, бо були майже завжди на відстані. Я жила у Києві, а Іван — у Франківську. Разом ми по-справжньому почали жити лише два останні роки.
Це ти заради нього у Франківськ перебралася? Бо ти ж завоювала Київ, отримала тут три вищі освіти, і раптом стаєш актрисою Франківського драмтеатру. Чи це не гра на пониження?
Ну, більшою мірою — так, це було заради Івана. Але я не вважаю, що це пониження, бо до того я не працювала в жодному театрі, це моє перше місце роботи. І для мене то була чудова можливість набратися досвіду з хорошими партнерами, пограти щось не в масовці. І досі думаю, що це була дуже гарна ідея.
Зараз мені у театрі комфортно, я багато чого там вчуся. Стала сильнішою та впевненою в професії саме в цьому театрі. Та і в кіно цей досвід теж допомагає. Не буду лицемірити й стверджувати, що на все життя у Франківську, але побачимо. Я цей театр безмежно люблю, але якщо одного дня відчую, що мені вже немає місця тут, і що моя маківка вже торкнулася стелі, тоді шукатиму далі. Та поки такого не відчуваю.
В яких виставах ти граєш головні ролі?
У виставі “Підступність і кохання” Івана Уривського, “Кайдашевій сім’ї”, “Білій тіні” — це пластична вистава Ольги Сємьошкіної та у “Мертвих без поховань” Якубаса Бразіса. Ну, і у виставі-мюзиклі “Наталка-Полтавка”. До речі, 13 листопада ми гратимемо “Наталку-Полтавку” в Києві у Театрі ім. Лесі Українки. Крім цієї вистави ще веземо “Енеїду” та “Гуцульське весілє”.
У Києві тебе іноді можна побачити на сцені Театру AMÆNTES. Що це за театр?
Це маленьке творче об’єднання, яке ми привезли з Литви до Києва і граємо разом іноді дві вистави в Малому театрі на вул. Гончара. І зараз готується третя наша прем’єра. 15 листопада представимо в Театрі ім. Лесі Українки виставу “Гуртожиток птахофабрики”. Це дуже цікава п’єса литовського автора, яку поставив наш викладач Валентінас Масальскіс. Він приїхав зараз до Києва, а до того наша команда їздила до нього в Литву на два тижні, де ми все це й поставили. В нас вийшло щось точно цікаве!
А що тебе пов’язало з Литвою?
На початку повномасштабного вторгнення в нас припинилося навчання в Києві й виявилося, що в нашого театрального університету ім. Карпенка-Карого є якась угода з литовським університетом. І за академічною мобільністю ти міг поїхати та, грубо кажучи, закінчити наш університет в Литві. Я на той час була на четвертому курсі. Нас тоді до Литви вирушило шестеро: троє з нашого курсу Дмитра Богомазова, двоє з курсу Богдана Бенюка і ще дівчинка-режисерка.
І от ми поїхали, поставили там одну виставу, потім влітку повернулися до України. Хтось оформив собі документи на магістратуру, а хто не вступав, той просто поїхав за компанію робити ще одну виставу. Загалом ми поставили дві вистави, а далі повернулися до України, і тепер іноді їх граємо. У нас ще є пластична вистава про Голодомор “Заколисані”, яку зробила Віка Степанкова. Ну, і от зараз народився “Гуртожиток птахофабрики”.
Мила реготуха
А що в тебе зараз із кіно відбувається?
У мене зараз лише один серіал у зніманні — черговий сезон “Будиночка на щастя”. І на майбутнє я пробуюся на різні проєкти — записую самопроби чи їжджу на живі проби. Так, роботи в кіно не дуже багато, зате в театрі її трошки побільшало, тому якраз все в міру.
Ти — актриса, яку любить камера, тож не розумію, чого тобі не роблять пропозицій на повний метр. Те саме в Івана Бліндара — після “Я, Побєда і Берлін” жодного кіно, окрім “Песиків”…
Насправді це цілком природний процес, бо навіть після вдалої кінороботи попит не виникає одразу — так мені здається. Потрібен час, щоб кінотворці зрозуміли, побачили, усвідомили, подумали, що під цього актора можна створити. А далі написали, запросили, затвердили, почали знімати. Це дуже тривалий процес, якщо ми говоримо про хороший продукт з великим бюджетом і великою кількістю змін. Хоча зараз в Івана насправді все “пішло”, чим я дуже тішуся. Скоро вийдуть “Вартові Різдва”, а зараз він знімається у проєкті “Ігри небесної канцелярії”, а до цього були “Песики”.
А в мене якось так зараз складається. Але, буває, ти сам відчуваєш, коли пробуєшся, що воно не твоє. Тож якщо не затверджують, то легко це приймаєш. Головне, що проби та знімання все одно є. Наприклад, нещодавно ми знімали повний метр “Корпорат” — це комедійний легкий фільм, який вийде на великі екрани з 1 січня.
У серіалі “Голова” ти граєш Полю, яку самі автори характеризували, як “мила реготуха, щира, наївна, весела”. Такі ролі до акторів часто чіпляються ярликом, і потім ти на роки залишаєшся для кастинг-директорів та режисерів отою милою реготухою. Не боїшся, що воно приклеїться?
Не боюсь, бо ми з часом змінюємося. У той період, можливо, я була мила реготуха, але зараз, якби треба було зіграти таке, то вже було б смішно. І будь-який режисер це побачить. Тому я просто довіряю тому, що відбувається. Якщо нинішній період вимагає від мене зіграти, скажімо, п’ять схожих ролей, значить, цей образ на часі і він потрібен глядачеві. А щойно вичерпається джерело цього образу, гратимемо щось інше.
Я значно більше боюся образу такої “милої Джульєтти” — нещасної, бідної, яку всі мають рятувати. Чітко щодо мене, тут працюють не стільки акторські дані та характер, як зовнішність. А підхід через зовнішність дуже важко перебороти. На жаль, у нашому кіновиробництві багато хто покладається саме на це.
Ну, ти не дуже схожа на Джульєтту.
Це я вам не схожа, а знали б ви, скільки мені надсилали проб саме отаких дівчат — тендітних та слабких, яких усі рятують.
Я знаю, що твій майстер в університеті Дмитро Богомазов, а далі і литовський режисер, з яким ти співпрацювала, бачили в тобі майбутню Леді Макбет. Тобто вони відчули небезпеку й підступність, яку ти в змозі зіграти. А ти це в собі відчуваєш?
Можливо, це якась така моя тіньова сторона… (Усміхається.) Звісно, я це в собі відчуваю. Особливо в моменти, коли хтось ображає чи якусь “бяку” робить. І ти така сидиш і вмовляєш себе: “Так, тихо, ми не реагуємо, ми тримаємося, ми цій людині не спалюватимемо хату”. Так і є. Це абсолютно людське, і те, як ти з цим справляєшся, то вже твої стратегії. Але, звісно, воно відчувається.
Щасливі випадки
Попри те, що ти граєш у театрі лише два роки, вже встигла зіграти головну роль у виставі супермодного нині Івана Уривського. Як це сталося?
Іван для мене людина важлива, бо моя перша робота в театрі — вистава “Підступність і кохання”, яку він поставив у Франківську — була саме з ним. Там дві головні жіночі ролі: Леді Мілфорд грає Надія Левченко, а я граю Луїзу. Кастингу як такого не було, бо Іван, наскільки я пам’ятаю, приїхав вже з розумінням, кого він хоче ввести до складу вистави. Він, мабуть, бачив якісь мої роботи, ну, і колись приходив до нас в університет на дипломні вистави.
Першим у твоїй фільмографії став фільм “Серафима” режисерки Марисі Нікітюк. У цього проєкту якась сумна доля.
Ми готувалися, але так і не почали зйомки, просто не встигли. Але, можливо, колись повернемось до цієї історії.
Але, якби не тизер “Серафими”, я б взагалі не потрапила до кіношного світу.
Для проєкту тебе відшукала гуру кінокастингу Алла Самойленко. Як саме?
Наскільки я знаю, їй в коментарях у Facebook скинула мою фотографію викладачка з КНУКіМ, де я на той момент вчилася: “Є така дівчинка на режисурі”. А я тоді справді була студенткою режисерського, хоча хотіла на акторський. Алла мене запросила на кастинг, і Марися Нікітюк мене затвердила.
Завдяки Аллі Самойленко я працювала ще на кількох проєктах — наприклад, в мене була невеличка роль у серіалі “Секс, інста і ЗНО” Антоніо Лукіча, а у фільмі “Віддана” я повністю переозвучила головну героїню. Все це подарувало мені досвід. До речі, саме Алла Самойленко робила каст на фільм “Я, Побєда і Берлін”, де я зіграла Барбару.
Тебе одразу затвердили?
Я не знаю. Ніколи цим не цікавлюся. Прийшла, зробила свою роботу, і все. Потім почалися парні проби, де кількох “Андріїв” (кандидатів на роль Андрія Кузьменка, більш відомого як Кузьма Скрябін — прим.), зокрема й Івана, пробували зі мною. А далі я навіть не зрозуміла, що мене затвердили. Вже мали починатися знімання, я телефоную режисерці, питаю, як там моя ситуація, а вона здивовано каже: “Так тебе ж затвердили, ти що, не зрозуміла? Забула тобі про це сказати, але це ж і так було ясно”.
Та таке часто буває: в мене зараз є проєкт, на який я пробувалася в лютому, і мені лише у квітні зателефонували: “Ой, ми там вас затвердили”. А я взагалі вже про той кастинг забула. (Усміхається.)
У твоєму Instagram є класні відео реклами для одного взуттєвого бренду. А раніше ти моделлю не працювала?
Я ще в школі трошки топтала подіум і ходила до модельної школи. Подавалася в модельні агентства, але їх не влаштовували мої параметри: нібито для мого зросту в мене були завеликі стегна. За їхніми словами, вони мали б бути десь 89 см, але мої такими ніколи не були, бо така структура тіла. Тому я на це забила й вирішила, що худнути заради них у 17 років не буду.
Зараз мені деколи пропонують якісь кампейни чи зйомки: пишуть модельні агентства, що хочуть мене до себе в базу. Але це зовсім інша специфіка. Особисто мені це видається ще важчим, ніж акторство.
Модельна робота взагалі мені здається дещо принизливою, бо в ній все цілковито залежить лише від твоєї зовнішності, від того, який вигляд ти маєш і скільки важиш. Мені таке складно морально витримати. А ще постійно треба тримати фігуру, а я ж так люблю оселедець з картопелькою! (Сміється.)
А ти вдома готуєш?
Готую смачно, але нечасто. Ну, і Іван готує смачно. Але нас майже ніколи немає вдома. Ми то в театрі, то в роз’їздах, тому хіба що випадають якісь довгі вихідні, і можемо щось приготувати вдома разом. Але загалом чи у закладах харчуємося, чи в кулінарії, бо просто немає на це часу.
Ти — руда красуня, а кажуть, що руді — щасливі. Наскільки зараз почуваєшся щасливою людиною?
Я намагаюся! Знаєте, якось раніше щастя було глобальним, а зараз із повномасштабкою усе змінилося. Щастя стало настільки простішим. Ти щасливий вже від того, що ти та твої рідні здорові. І розумієш, що хтось і цього не має. Хтось не має змоги зустрітися з друзями, посидіти у відносно тихому місті, пройтися вулицями. А ти можеш собі це дозволити, і це вже класно, це вже щастя.
У мене останнім часом з’явилися якісь філософські думки. Раніше я думала, що щастя — це Голлівуд, що мені туди треба, й лише там усе буде. А зараз розумію, що насправді ти просто не доживеш до того ілюзорного щастя, якщо не помічатимеш щастя тут, в якихось маленьких штучках. У тому, що тебе тримає щодня. Тому так: я щаслива людина, бо живу, маю роботу і змогу щодня навчатися чогось. І головне — маю любов, маю кого любити, і є люди, які люблять мене. Хіба ж це не щастя?
Читай також: “Канадський митець Дарсі Атаман — про зцілення музикою, враження від України та птаха із залишків російських ракет“
