Письменник і доброволець батальйону «Полтава» Віталій Запека взяв на війну фотоапарат, а повернувся з історіями, які переросли у книги. Його фронтові світлини сьогодні зберігаються в Державному архіві, а деякі тексти отримують міжнародні премії.
Журналістка Гал-інфо поспілкувалась з ветераном Віталієм Запекою про його книги, життєвий шлях та про роль літератури у воєнний час.

Віталію, розкажіть, будь ласка, про те, чим ви займались до того як взялись до письменництва?
На початку АТО я долучився до батальйону “Полтава”. Зокрема, взяв на війну з собою фотоапарат, оскільки розумів, що причетний до історичних подій. За три роки, поки воював в АТО, зробив приблизно 10 тисяч фотографій. Зараз вони зберігаються в Державному архіві України з приміткою “зберігати вічно”.
Що ж стало поштовхом до написання перших творів?
На правду, публікуватись я почав завдяки фотоапарату. Тому що викладав свої фото в соцмережі, а мене постійно просили пояснити, що і як там зображено. Фото отримували менше лайків, ніж опис того, що на тій світлині відбувалося. Сам незчувся, як з’явилися тексти без фотографій. Тоді ж і почав писати перші романи, коротку прозу. Але це було виключно для себе. Я не збирався бути письменником. Просто війна це не лише про стрілянину та вибухи, але і про нічні чергування, де ти багато про що роздумуєш. Так і почав писати.
Ви переходили з російської на українську мову. Скажіть, будь ласка, чи змінилось ваше світосприйняття?
Я більше став себе відчувати українцем і щасливий, що зробив такий крок. Коли я вже практично вільно почав спілкуватися українською, то ще два роки сни снились мені російською. Уявіть собі, наскільки глибоко це в мені сиділо. Одного разу, я прокинувся посеред ночі і написав уривок розповіді. На ранок я відкрив комп’ютер, прочитав останній створений документ. Подумав, яка класна розповідь вийшла. Але було одне «але». Вона була написана російською. Як ця розповідь мені приснилась, так я її і написав.
Через рік сталась аналогічна ситуація. Мені приснився перший абзац книжки “Полінка в Королівстві дурниць”. На ранок прочитав написаний уривок. Він вже був написаний українською. І сни мені вже сняться українською.
Як народилася ваша книга “Цуцик”?
У 2018 році я повернувся з фронту, мав ПТСР. І коли мені стало легше, почав забувати про цю кляту війну, тоді дав собі слово про неї більше не писати. Але одного разу вийшов на балкон, закурив цигарку, у мене з’явилася нова ідея. І через дві години я вийшов з балкона без пачки цигарок, але з готовим романом в голові. На написання “Цуцика” я витратив не дві години часу, а 9 місяців. Не очікував, наскільки важко мені вдатися працювати над цим текстом. Я навіть пробував залишити написання, але дуже переживав за долю того цуценяти, якого описував. Як тільки поставив останню крапку, через годину у мене був нервовий зрив, мене трусило, теліпало, морозило. Настільки я пропустив через себе цей роман. Жодні ліки не могли з цим нічого зробити.
Віталію, а як з роману “Герої, херої та не дуже” виросла театральна постановка?
Під одного з фестивалів у Дніпрі до мене підійшли актор та режисер Дніпровського національного академічного театру. Сказали, що читали мої тексти у Facebook та побачили, що в мене є почуття гумору. Їм потрібна була п’єса для театру про АТО, але щоб не трагічна. Чесно кажучи, я сам по собі іронічний. Про своє поранення писав так, що люди не знали, який саме лайк поставити під дописом. Зрештою, у мене такий текст був, який їм був потрібний.
З першого дня, коли потрапив в АТО, побачив, що є багато смішного, недолугого. Я записував те, що відбувалося навколо, що довелось побачити. І сам незчувся, накопичився матеріалами на цілий роман, який назвав “Герої, херої та не дуже”. Я надіслав режисеру свій рукопис, він через тиждень подзвонив мені і назвав розділи по яких треба писати п’єсу. На той момент, ще до пуття не відчув себе письменником, а в мене вимагали, щоб став драматургом.
Ви все ж самі написали п’єсу по своєму рукопису?
Так, через деякий час мені знову передзвонив режисер зі словами, що дата прем’єри вистави вже призначена. А п’єса була не написана. Перш ніж почати писати її, відкрив твори Шекспіра, щоб ознайомитись з оформленням. Коли віддав п’єсу, то виявилось, що трохи помилився з хронометражем.
На прем’єрі я побачив, як реагують люди на цю виставу, як їм сподобалось. І на ейфорії віддав цей рукопис у видавництво. Згодом за роман “Герої, херої та не дуже” отримав Міжнародну літературну премію “Воїн світла”.
Що, на вашу думку, є головною місією літератури сьогодні, у воєнний час: фіксація реальності, її пояснення чи допомога людям пережити травматичний досвід?
Все разом перераховано. Зараз просто сплеск ветеранської літератури, Якщо у 2019 році року було 136 книг написаних ветеранами, то зараз їх тисячі і тисячі. І всі вони неоднозначні. Є ті, які мають літературну цінність, є, які мають документальну цінність. Також є книги, у яких люди описали все, що пережили. Всі ці книжки потрібні, і лише час покаже, що з них є літературою і що саме залишить слід у світовій спадщині.
Що для вас означає якісна література? За яким внутрішнім мірилом ви визначаєте, що текст має право бути надрукованим?
Я з тих авторів, яких краще не друкувати, ніж друкувати. Письменник — вільна людина, і ніхто не може заборонити йому писати. Але, на мою думку, обов’язок кожного письменника — друкувати якомога менше книжок.
Коли ти маєш п’ять рукописів і обираєш лише один, тоді це справді буде те, що гідне читача. У мене є свій критерій — слово “вічність”. Я завжди думаю: чи буде цей текст цікавий читачам, скажімо, років через сто? Якщо не впевнений, то і не друкую, або знищую рукопис. Вже так два романи знищив.
Скажіть, будь ласка, що відчуває письменник, коли вирішує знищити власний твір?
Суцільне задоволення. Я відчуваю полегшення, оскільки вже не буде спокуси цей рукопис надрукувати, і ніхто його не побачить.
Скільки у Вас вже видано книг?
У 2019 році я видав першу книжку. Зараз вже 6 років у літературі, можна сказати новачок. Наразі видано 8 книг. У моїх планах ще приблизно 10 книг надрукувати і на цьому етапі, можливо, завершити свою літературну кар’єру. Я вважаю, що 10 книг – це достатньо для того, щоб сказати людству все, що думаю
Є книжка, над якою ви зараз працюєте? Якщо так, то про що вона буде?
Зараз пишу роман, який мені дуже важко дається. Я вже кілька разів хотів облишити написання. Це про мого побратима Андрія Ольхового, який, на жаль, загинув. І цей роман буде в першу чергу про людину, який під Авдіївкою дві доби тримав позиції, які були в 50 метрів від росіян. Про таких людей треба писати.
Написав половину тексту ще весною, але цей текст став дуже автобіографічним, тому так важко дається. Щоб не писати, я їздив практично кожні вихідні на якісь фестивалі або виступи. Направду, тут дуже важкий жанр. Оскільки оповідь буде вестись від імені побратима. Я говорив з колегами і вони не уявляють, як можна утримати увагу читача. У тексті немає жодних діалогів. Практично два дні головний персонаж знаходиться один на позиції.
Поспілкувався з дружиною Андрія, уточнив деякі деталі. Вона мені дала пляшку домашнього вина, яку робив Андрій. Це остання пляшка зроблена ним. Я пообіцяв, що відкрию її, коли закінчу цю книгу. Напевно, ця книжка все ж вийде у 2026 році.
Розмовляла Ольга Романів
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

