— Володимире Євгеновичу, ви займаєтесь реставрацією вже півстоліття. Чи змінились за цей час світовий та ваш особистий підходи до проєктів реставрації?
Почнімо здалека. Реставраційна практика спирається на документи міжнародних організацій. Першим була Афінська хартія 1934 року, у 60-х її відредагували й отримали Венеціанську хартію. Вона не ідеальна, її не раз уточнювали, це загальноприйнятий документ. Але і не нерухомий догмат.
Та що таке реставрація? Це відновлення архітектурних пам’яток або їхніх фрагментів з використанням автентичних матеріалів. Тобто тих, які використовувалися при побудові.
Але час минає: одні матеріали зникають, з’являються інші. Іноді працювати з автентичними просто неможливо, і тоді їх доводиться замінювати новими. Така практика є всюди, існує окрема індустрія, що виробляє матеріали, максимально наближені до історичних.
Якщо підходити з формальної точки зору до реставрації, це здається неприпустимим. Але життя набагато складніше, ніж формальні підходи.
— Чи втрачається при зміні матеріалів автентичність обʼєкта або статус памʼятки?
Все залежить від конкретних обставин, масштабів робіт. І, зважаючи на це, моя відповідь — ні.
В Японії існує синтоїстський храм Ісе, який за тисячолітньою традицією повністю перебудовується кожні 20 років. Всі деталі повторюються з ідеальною точністю, коштує це дуже дорого. Але ні в кого не виникає питань, памʼятка це чи ні.
Під час реставрації фасадів Держпрому ми мали інші реалії: обмежені фінанси, понад 50 організацій усередині, які працюють під час робіт, 60% дерев’яних та 70% металевих рам у повній нездатності. Туди ж — відсутність старовинних будівельних матеріалів. У приміщеннях було дуже холодно, а спроби прогріти їх призводили до непомірних витрат. Отже, довелося застосувати сучасніші рішення.
— Як відбувається проєктна робота з такими обʼєктами як Держпром?
Держпром — це унікальна споруда. Міністерство будівництва створило всеукраїнський комітет з реставраторів та спеціалістів різних областей, і всі разом прийняли рішення відновлювати фасади за допомогою сучасних матеріалів, замінити всі вікна та вітражі. Усі проєктні рішення затверджувала містобудівельна рада.
Чомусь існує думка, що вікна в Держпромі замінили на металопластикові. Це не так — вікна були зроблені деревʼяні, за зразком оригінальних, але з використанням склопакетів.
Старе скло на замазці не тримало тепло. Після встановлення нових вікон температура в приміщенні піднялась на 7 градусів — ми одразу вийшли на норму. Люди могли працювати комфортно, а витрати на опалення зменшились.
Але це технічні й економічні моменти. Є ще художній аспект. Навіщо ми взагалі зберігаємо пам’ятки в автентичному вигляді? Не просто щоб вони «стояли», а щоб служили людям, викликали емоції. І тут починається пошук балансу між вимогами часу та прагненням зберігати автентику.
— Реставрація Держпрому проводилась на початку 2000-х, і я памʼятаю хвилю негативних коментарів щодо заміни вікон. Були навіть побоювання, що будівля втратить охоронний статус. Подібні хвилі бувають і зараз, і вони частково виправдані, частково хибні. Це нестача комунікації з боку кого? Реставраторів?
Справа в тому, що Держпром у всіх на виду і викликає громадський інтерес. Багато людей, не причетних до роботи над Держпромом, не мали достатньо інформації ані про будівлю, ані реалії реставрації.
Але, якщо дозволите, я розкажу, що відбувалось насправді.
Наприклад, оздоблення фасадів. Ми провели ретельне дослідження всіх шарів оздоблення. І виявилося, що перша штукатурка прийшла в нездатність вже за три (!) роки після будівництва Держпрому — бо була неякісною сама по собі, і наносилась некваліфікованими робітниками.
Та, що прийшла на заміну, виявилась кращою — і її колір, і характер нанесення, і склад — це все ми вивчили за допомогою хіміко-технологічних досліджень.
Після Другої світової війни будівлю багато разів ремонтували цементним «накидом». Цей жорсткий розчин, взаємодіючи зі слабшими шарами, їх просто відривав. На момент досліджень, 60-70% штукатурки вже відпало, а залишки набухали й відставали від основи.
Необхідна була повна заміна. Чим замінити? До оригінального складу входила певна кількість компонентів — пісок, мармурова крихта, яких в потрібній якості, кількості і кольорі в Україні не було. А ще слюда, яку взагалі перестали видобувати.
Ми запросили спеціалістів організації «Баутехнік Україна». Їхні технологи на базі сучасних матеріалів розробили склад, наближений до автентичного, за коліром зокрема. Сам Держпром, до речі, був не сірим, а світло-сірим; нова штукатурка також була світлою й піддавалася миттю.
Складність була й у тому, що між залізобетонним каркасом будівлі проміжки були заповнені різними матеріалами — цеглою, шлаком, мушляком, навіть будівельним сміттям. Нова штукатурка мала триматися на всьому цьому, тому технологи добирали відповідні добавки, щоб забезпечити рівну фактуру й колір по всій будівлі.
Саме в той час я виступив з пропозицією включити будівлю Держпрома в список міжнародних памʼяток архітектури. Знову почались спекуляції — чи може він бути включений туди через реставрацію. Але для памʼяток є певна формула: вона може бути заснована на повній автентичності, а може — на унікальному об’ємно-просторовому рішенні. І це якраз випадок Держпрому.
Читайте також:
— А що ви скажете про новий дах на будівлі по вул. Григорія Сковороди, 19?
Шум з цього приводу піднявся як почалась реконструкція даху, і там зʼявились тимчасові технологічні надбудови. Дах накрили зверху більшим обʼємом, аби обстежити і демонтувати старі конструкції, бо ті були в аварійному стані і загрожували обваленням. Їх треба було повністю замінити.
Власник погодився вкласти гроші, але попросив підняти рівень даху, щоб всередині приміщення отримати антресоль. Можна було сказати «ні», але тоді аварійний мансардний поверх просто б завалився — місто й держава коштів би не дали, вже були подібні ситуації.
Тож ми підняли дах на метр, але це майже непомітно, відновили всі втрачені вентиляційні системи та витяжні труби на даху. Зміни мінімальні, але це той випадок, коли реалії диктують рішення.
Тобто, збереження архітектурної спадщини та її реставрація — це складна формула з певною кількістю можливих змінних.
— В умовах війни одні будівлі руйнуються від обстрілів, інші — від халатності чиновників. Чи можна тут щось змінити?
Ситуація складніша, ніж здається. Більшість пам’яток, які опиняються під загрозою, — у приватній власності, і відповідальність за їхній стан несуть саме власники.
Реставрація — не дешева справа, тож часто власники будівлі доводять до її руйнування, а потім просять виключити їх зі списку пам’яток.
Але відповідальність — не лише на власниках. Якби влада справді була зацікавлена у збереженні спадщини, вона б контролювала приватних власників і застосовувала санкції. Закон дозволяє навіть позбавляти права власності за халатне ставлення до пам’яток. Але цього ніколи не робили.
— Які критерії має виконувати сучасна будівля, щоб стати памʼяткою? Чи може, наприклад, ХНАТОБ потрапити в перелік?
Це питання вирішується експертною думкою. Коли у 1977 році в Харкові укладали перші списки памʼяток, їх було всього 14. Відомі харківські фахівці Олексій Тіц, Олександр Лейбфрейд, Л.Є. Розвадовський і я (тоді наймолодший учасник) працювали над їх переглядом і розширили перелік майже до п’яти сотень.
Сьогодні є певні критерії: стильові особливості, історична цінність, містобудівне значення, час побудови, авторство. Є й інші нюанси, але це основа.
Та скажу вам ось що. Наприкінці 1970-х я був на виставці, присвяченій охороні спадщини у Великій Британії. І там побачив плакат з написом: «Будинок в історичній забудові не може бути знесений, якщо хоча б в однієї людини це викликає ностальгію». Зрозуміло, що це гасло, але воно несе в собі цивілізаційний підхід.
Зараз я в Німеччині. Тут половина житлових будинків — фактично памʼятки за нашими мірками. Є будинки 1365 року, не кажучи про XVI-XVII століття. І вони житлові, в них живуть ті самі родини поколіннями. Люди піклуються про них самі, без державної участі: ремонтують фасади, утримують територію, адаптують до сучасних умов. Інший менталітет — відповідальність і повага до спадщини.
— Як на вашу думку ми можемо сформувати подібне ставлення до спадщини серед українців?
Працювати з людьми системно й з дитинства. Як зробити ідеальний газон? Триста років його стригти. Так само і зі спадщиною: потрібна тривала, послідовна робота.
Ми мало уваги приділяємо просвіті. Я був у багатьох європейських країнах, і всюди одна картина: у музеях бачиш дітей трьох-чотирьох років, яких приводять із садочка. Їм показують мистецтво, пояснюють, формують інтерес і повагу. Змалку прищеплюють поважне ставлення до закону та фахівців.
— Повертаючись до вашого особистого досвіду архітектора-реставратора, який проєкт з усіх, з якими ви працювали, найскладніший?
Простих реставраційних проєктів не буває. Це як робота слідчого: ти маєш «відчути» будинок, зрозуміти хід думок тих, хто його проєктував і експлуатував, розбиратися в історії архітектури, стилях, архівній справі, конструкціях, матеріалах, технологіях.
Один із прикладів — будинок келаря в Єлецькому монастирі в Чернігові.
Ми з нашим мистецтвознавцем обстежували невелику житлову кімнату, і я побачив, що там навіть шафу поставити не було де. А як зберігати речі? Тож, мали бути ніші.
Попросив збити штукатурку — відкрився шов у цегляній кладці. Змістилися на деяку відстань, що відповідала шагу цегли — другий шов. Так ми знайшли дві закладені ніші з полицями і навіть старою гасовою лампою. А на фасаді знайшли дивну нішу, в ній залишки лавки, а в стіні залишки сходів — келар просто хотів мати тихе місце, де можна посидіти й помилуватися панорамою Болдиної гори навпроти. І подбав про це ще при будівництві.
Ну, а взагалі, в мене були проєкти реставрації і для Хотинської фортеці, і для православних храмів Харківщини, Донеччини, Полтавщини, і для синагоги у Харкові, і для панської садиби у Качанівці, і для ще багатьох, багатьох десятків архітектурних пам’яток.
— Можливо, ви могли б назвати найважливіший для вас проєкт реставрації?
Згадую відновлення дзвіниці Благовіщенського собору після пожежі, у якій згоріло 22 метри конструкцій.
Проєкт ми підготували за обмірами й архівними фото, але стояло питання: як усі ці нові конструкції підняти на потрібну висоту? Будівельних лісів не вистачало, робота гвинтокрила в середмісті була нереальною.
Ідея прийшла випадково: повертаючись вночі додому, я зайшов в метро і побачив, як прибиральниці чистять стелю з телескопічних етажерок. Так з’явилось рішення — зібрати всередині верхнього ярусу металевий каркас і поступово висувати його вгору, піднімаючи елементи конструкцій.
Власне, так дзвіницю й відновили. Це, мабуть, один із найзнаковіших проєктів у моєму житті.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» у межах проєкту «Єднання для громади», що реалізується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ГО «Люк — медійна група» і не обов’язково відображає позицію ІСАР Єднання та Європейського Союзу.
Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко
