Якщо раніше ім’я співачки LELÉKA було відоме вузькому колу поціновувачів її однойменного гурту, то після оприлюднення пісень фіналістів Нацвідбору на “Євробачення-2026”, де вона бере участь саме як сольна виконавиця, у Вікторії Лелеки з’явився потужний фан-клуб!
“ТиКиїв” поспішив познайомитися зі співачкою та дізнатися, чому вона змінила театральну сцену на естрадну, як опинилася в Німеччині, чи планує повертатися до України та ще багато цікавого!
Вікторіє, твій виступ під час презентації пісень для Нацвідбору вразив, і тепер нам цікаво про тебе все!
Я — композиторка, аранжувальниця і співачка родом із маленького шахтарського містечка на сході Дніпропетровської області. І з дитинства мріяла зцілювати людські душі своїм співом.
Але ж вступила ти до Театрального університету ім. Карпенка-Карого і вчилася на акторку…
Я від початку мріяла бути співачкою та займатися музикою. Але в мене був тільки один варіант навчання: в Харкові, на факультеті народного вокалу. Та мені настільки не сподобалося, як там у мене прийняли документи, що я сказала батькам, що навіть не вступатиму туди. Залишалось просто знайти “щось творче”, куди можна було б вступити. І батько запропонував мені акторську освіту: бо там також треба співати й танцювати.
А мій батько — хореограф, тому в мене була гарна хореографічна база. І я подумала, що мати акторську освіту непогано: співачці це може дати хорошу базу й додаткову професійну майстерність.
До речі, це в роки навчання в Карпенка-Карого народилася ваша дружба з акторкою Антоніною Хижняк?
Так, з Тонею ми познайомилися саме тоді: вона навчалася на акторку лялькового театру, а я — на акторку театру і кіно.
Антоніна жила разом із моєю одногрупницею Аліною, яку я теж дуже люблю. І ми іноді збиралися вечорами. Пам’ятаю один вечір: горів маленький нічник, ми всі сиділи на ліжку, і я тихенько співала народну пісню “Летів пташок понад воду”. І всі казали: “Вау, це так гарно, так бере за душу!”
Не можу сказати, що в нас з Антоніною була дружба, але ми з нею перетиналися, і пам’ятаю, що вона тепло та душевно відгукувалась, коли чула, як я просто тихенько співала для друзів.
Ти пару років грала в київському Молодому театрі — як тобі згадуються ці роки?
У Молодому театрі я працювала паралельно з навчанням у Карпенка-Карого. Мені давали разові, маленькі допоміжні ролі. Я, наприклад, грала у виставі “Хоровод любові”. Ще в мене була середня за величиною роль у виставі “Сватання на Гончарівці” — там треба було дуже багато співати. І ще до пари вистав я була залучена. Мені це було дуже цікаво, але саме тоді я відчула, що робота в театрі акторкою — не зовсім моє.
Що, якщо я на сцені не співаю, відчуваю себе не на своєму місці, й хочеться втекти, ніби я роблю щось неправильне. Робота в театрі переконала мене в тому, що я все-таки співачка.
У який момент ти вирішила все кинути та поїхати до Берліна вчитися вокалу? І чому саме до Берліна?
Спочатку я поїхала до Болгарії, бо мені радили одного вчителя вокалу в Софії. Просто поїхала на місяць, ще не завершивши навчання в Карпенко-Карого й не пішовши з театру.
І відчула, що хочу далі розвиватися саме в цьому напрямку. Вирішила, що готуватимусь до вступу в консерваторію в Німеччині: там мені радили хороші консерваторії та безоплатне навчання високого рівня.
І ти вступила одразу у три консерваторії! Як це?
Це було не одразу. З першого разу я не вступила нікуди, бо думала, що для вступу на факультет джазового вокалу достатньо просто бути талановитою, брати участь у конкурсах, фестивалях, мати нагороди, займатися вокалом… Але я дуже помилялася, бо для навчання там треба було мати досвід роботи з живими музикантами, хоч трохи, але вміти імпровізувати чи хоча б показати, що ти на це спроможний.
А потім я почала готуватися до вступу: пішла на підготовчі курси, стала грати з живими музикантами, започаткувала гурт LELÉKA, ще активніше почала вчити німецьку.
І за рік вступила до трьох німецьких консерваторій! Звичайно, я цього не очікувала, але було дуже приємно, що після такого активного року, коли я собі не давала спуску, прийшли відповідні результати. Важко було обрати, до якої консерваторії піти, хоча знала, куди саме хочу.
Звісно, навчатися в Берліні престижніше, й там активна музична сцена… Але я свідомо обрала Дрезденську консерваторію — у Дрездені викладала професорка, до якої я дуже хотіла потрапити, бо там викладачі розкривали кожного вокаліста по-своєму, дуже автентично. Це мені імпонувало. Я трошки повагалася й обрала Дрезден. І не жалкую: це було абсолютно правильне рішення!
Українське виховання німців
Розкажи, як народився твій гурт LELÉKA?
Гурт LELÉKA я започаткувала на початку 2016 року в Берліні за пів року до того, як почала навчатися в німецькій консерваторії. Але появі гурту передувало моє бажання зробити щось для моїх друзів в Україні, які після Революції Гідності їздили в зону АТО і проводили для дітей воркшопи, важливі волонтерські проєкти.
Перші роки в Берліні мені було дуже важко, постійно було велике відчуття провини. Я переїхала до Німеччини у 2014 році й хотіла бути поряд зі своїми друзями, як і вони, їздити на схід України. З цього бажання виникла ідея зробити хоча б декілька благодійних концертів. І найприродніше, що я могла тоді заспівати — це наші народні пісні.
Я запросила для цього німецьких музикантів, і ми зібрали донати для моїх українських друзів-волонтерів. Ось так я вперше заспівала народні пісні в Німеччині. Виступ був записаний на телефони, і завдяки цьому запису я пізніше отримала запрошення зробити з подібною програмою повноцінний концерт на німецькому театральному фестивалі, присвяченому Україні. До того ж це був мій перший концерт із гонораром.
Я зрозуміла, що це вже шанс створити гурт, і запросила до співпраці музикантів, з якими хотіла творити музику.
А як народився твій музичний стиль, як ти сама його визначаєш?
Мені здається, в моєму нинішньому стилі — цілий мікс різних впливів і всього того, що я чула в дитинстві: і любов до Ніни Матвієнко, і велике натхнення, яке мені дарує Мар’яна Садовська, і вплив навчання в консерваторії та музики різних закордонних виконавців…
Але насамперед на мене вплинули мої музиканти — вони в мене неймовірні! Ми просто грали, грали, грали, набиралися досвіду, надихалися музикою інших прекрасних людей, і крок за кроком, концерт за концертом вибудовувалась певна естетика. Я не знаю, як мені визначати свій стиль, бо працюю в різних стилях.
Яким був ваш шлях до німецької публіки, як вас там зараз сприймають?
Я розуміла, що дуже важливо брати участь у джазових фестивалях, бо це прямий шлях до певного визнання — принаймні на маленькій нішевій і джазовій сцені.
Мені на той момент було вже 24 роки, а участь у багатьох таких фестивалях, конкурсах дозволяється тільки людям віком до 25 — іноді максимум до 30 років. І я, як божевільна, почала надсилати дуже багато заявок на всі можливі конкурси, які тільки могла знайти.
Тому одні з наших найперших концертів із LELÉKA завжди були на якихось фестивалях. І ми завжди перемагали! Так було на фестивалі “Кріолі” в Берліні у 2016 році, а після нього 2017-го була неймовірно знакова Всеєвропейська молода джазова премія Borghaussen — там ми перемогли.
Для мене стало поворотним моментом, коли для багатотисячного залу, в якому не було жодного українця, я співала українські народні пісні в сучасних джазових обробках. І весь зал стоячи влаштував нам довгі овації — люди плакали, потім стояли у великій черзі, щоб замовити наші альбоми. Все це було для мене ніби знаком: “Вау, як люди сприймають красу нашої культури! Я просто зобов’язана це робити й надалі!”
Буквально за перші два роки існування гурту ми здобули перемогу на найзнаковіших, найважливіших фестивалях Німеччини. І так зайняли своє місце на цій нішевій сцені.
Знаю, що під час концертів у Німеччині ти несеш і просвітницьку функцію, розповідаєш німцям про Україну. Як вони це сприймають?
На це буває дуже багато різних реакцій. По-перше, я завжди співаю “Пливе кача” — я ще з 2016 року повторювала, що війна в Україні продовжується. Про це більше не говорять медіа, не говорять в новинах, але ми не маємо права закривати на це очі. Зокрема, я казала це і на великому джазовому фестивалі, де ми перемогли.
І за те, що говорю на своїх концертах про війну в Україні, я іноді навіть отримувала критику: мовляв, у гурту LELÉKA неймовірна музика, ціннісна, якісна, але чи нормально те, що вона така політизована? Але я завжди продовжувала і продовжую це робити.
Школа Джамали
Чому ти вирішила взяти участь у Нацвідборі на “Євробачення”?
Ну, по-перше, мене туди запрошували. Восени минулого року я почала отримувати повідомлення від менеджерів Суспільного: “Чи не хотіла б ти податися на відбір? Ми були б щасливі розглянути твою заявку”.
Це мене дуже здивувало. Я сказала, що можу подумати, але в мене немає такого репертуару, я не працюю в такій стилістиці. А за місяць мене спитали, чи я щось вирішила. І я подумала: “Вау, мене прям серйозно мотивують взяти в цьому участь!”
І якраз після цього побачила уривок інтерв’ю Джамали про те, що немає сильних заявок на Нацвідбір, а ми ж маємо представляти Україну на великих музичних майданчиках якомога якісніше. І відчула, що за такої аргументації, напевно, просто маю це зробити.
Але, мені здається, в глибині душі я, напевно, давно цього хотіла, та боялася зізнатися собі в цьому.
Як створювалась твоя пісня для Нацвідбору — ти якось враховувала в ній “фактор Євробачення”, змінювала свій звичний стиль?
Я подалася на Нацвідбір дуже швидко, тому мала обирати із замальовок пісень, які в мене вже були. І згадала про пісню “Рідним”, яку мала в українськомовній версії — в іншій формі, ніж ви чуєте зараз. Я відчула, що вона може стати конкурсною.
У ній був щирий посил обійняти, захистити всіх рідних людей і дати й собі, і всім нам відчуття внутрішньої сили, надії на те, що ми з усім впораємося. І коли я відчула, що цей меседж досі актуальний, я вирішила почати допрацьовувати цю пісню.
Звичайно, я враховувала в ній фактори “Євробачення”, бо воно має певні правила — від тривалості пісні до того, що музиканти не можуть грати на сцені наживо — має бути плейбек. До того ж має бути й англійський текст, і якийсь “хук”, який запам’ятовується, і легша для сприйняття форма тощо. Це було дійсно велике випробування, бо я майже не маю досвіду роботи в такому форматі.
Ти досвідчена вокалістка, але Джамала займалася з усіма фіналістами. Що вона дала особисто тобі?
Джамала дала і продовжує давати мені неймовірно багато! Вона дає дуже багато порад — не тільки щодо вокалу, а й взагалі щодо позиціювання артиста.
Вона дала мені ширше розуміння конкурсу “Євробачення”, вимог до конкурсної пісні. Якби не Джамала, моя пісня ніколи б не стала такою. Я переробляла її дуже багато разів: у нас було близько 30 версій, і весь час я відчувала, що дуже активно навчаюся та виходжу із зони комфорту.
Я дуже вдячна Джамалі за весь спектр порад, які вона мені дала і продовжує давати.
Кажуть, одну високу ноту у своїй пісні ти тримаєш 28 секунд — це складно?
Так, вокаліз — частина, де я підіймаюся знизу вгору на одному диханні, — триває 28 секунд. Насправді в початкових версіях ця нота була довшою. Але потім ми вирішили це місце скоротити та прискорити ритм пісні, бо вона має вкластися в три хвилини. Тому ця нота скоротилася, але початково вона тягнулася понад 30 секунд.
Звичайно, це складно: для цього треба мати сильні легені, робити вправи на дихання, дуже економно використовувати повітря під час співу, дуже акуратно інтонувати тощо. Тому щоразу це певний виклик.
Заспівати цей пасаж окремо від пісні, коли ти сконцентрований тільки на цій задачі, більш-менш реально. А коли треба проспівати пісню від початку до кінця, ще й рухатися на сцені, треба настільки виважено проробити собі план всього того, що відбувається в композиції — і вокально, і перформативно.
Бо якщо ти схибиш хоч трошечки, десь сильніше поворухнешся чи не так візьмеш дихання, чи надто інтенсивно заспіваєш попередню частину, тобі вже не вистачить сил на взяття цієї ноти. Тому на прослуховуванні, наприклад, в мене було дві спроби: з першої не вийшло, з другої вийшло.
На препаті Нацвідбору, коли учасники презентували свої пісні, я теж не впоралася з цим. Але принципово хочу все-таки це співати на одному диханні: бо сама ідея пісні в тому, що неможливе можливо, що треба мріяти, і ці мрії стануть реальністю.
Джамала мені рекомендувала все-таки розділити цю партію на декілька фраз, але я сказала: “Ні, я азартна — хочу все або нічого! Я або не впораюсь у фіналі, або зроблю це настільки добре, наскільки можу”.
А що далі — навіть якщо ти не пройдеш на “Євробачення”, ти плануєш повертатися до України, будувати кар’єру тут?
Так, я хочу повернутися. Я думаю над тим, як це зробити, бо всі мої контакти, всі можливості заробляти музикою — за кордоном.
Поки я не маю можливості заробляти музикою в Україні. Щойно я вибудую достатню кількість професійних зв’язків, матиму більше замовлень створювати музику — наприклад, до кіно й серіалів чи документальних картин, то з великою радістю переїду до України. Мені дуже хочеться бути тут!
Темна сторона LELÉKA
Крім гурту LELÉKA, в тебе є ще “темний проєкт” — розкажи про нього!
Так, у мене є ще один AlterEgo сайд-проєкт DONBASGRL: у ньому я роблю електронну, андеграундну артпопмузику. Про цей проєкт я мріяла вісім років.
Він для мене дуже психотерапевтичний, ніби створений для того, щоб я могла не боятися проявлятися в якійсь негарній формі, мати якісь темні почуття, якось провокативно поводитись на сцені, кричати тощо.
Я дуже люблю цей проєкт і поєдную в ньому брутально-агресивні звуки.
У LELÉKA в мене завжди чистий голос, без обробок, пісні, які без володіння вокальною технікою ти просто не зможеш виконувати. А в DONBASGRL на голос завжди накладаються дуже яскраві ефекти, і він звучить синтетично, отримує цікаві фактури. Мені дуже цікаво з цим гратися! Я відчуваю себе маленькою дитиною, яка бере різні фарби, все пробує і не боїться бути справжньою. Цей проєкт для мене — про прийняття цієї маленької дівчинки із шахтарського містечка з усіма її болями, страхами, проблемами.
Тому він має для мене велике значення, але й музично тримає мене в балансі: я не залишаюся в зоні комфорту, роблю вже те, що в мене добре виходить.
Ти ж після вокального факультету пішла ще на кінокомпозиторський — чому саме туди?
Я мала джазову композиторську освіту та вирішила здобути ще й кінокомпозиторську — повчитися писати музику до кіно — в кіноуніверситеті Бабельсберг під Берліном.
Туди дуже важко вступити, бо, крім того, що в тебе має бути сформована своя композиторська мова, ти маєш також писати для великих складів — зокрема, для великого симфонічного оркестру. Конкурс там дуже важкий і великий. Я вирішила туди піти, бо дуже люблю андерграундне, нішеве фестивальне кіно.
Я бачу великий потенціал в українському кінематографі. Мені хочеться бути дотичною до нього й робити свій внесок, створюючи музику до українських фільмів.
Плюс моя перша освіта — акторська, тобто я маю певне розуміння драматургії й того, що як музикант ти можеш робити музику не для самовираження, а для підсилення певних меседжів якогось великого творіння.
Мені дуже подобається, роблячи музику, думати не про себе, а доповнювати якийсь великий проєкт. Мені дуже імпонує ідея сотворіння разом з іншими людьми. І я отримую велику насолоду від написання музики до кіно. Тому вирішила, що це може бути гарним продовженням моєї творчої освіти.
І ти як композиторка вже створила декілька саундтреків до українських стрічок!
Перша моя музична робота в кіно — дві композиції до серіалу “І будуть люди”. Одна з них — обробка народної пісні “Зозуля”. Тоді я ще навчалася в консерваторії Дрездена на композиторському відділі. Пам’ятаю, як сиділа в аудиторії, робила це аранжування, і воно мені не подобалося: я думала, що треба зробити щось гарніше.
А другим саундтреком була пісня “Запізно”: я створила і музику, і текст повністю з нуля, намагаючись матеріалізувати внутрішній монолог головної героїні в першій сцені, коли майбутній чоловік забирає її з родини. Я намагалася зрозуміти, що вона відчуває, і з цих її почуттів створити пісню.
Також я створювала музику до різних українських короткометражок і напівдокументальних фільмів. Наприклад, до фільмів Bitte.Danke.Genau, “Мама” Марії Феленко, а ще “Птахи і звірі. Всесвіт Гніздовського” Надії Парфан.
До речі, ти знімалася у “Я, Побєда і Берлін” — кого ти там зіграла?
Агнешку — це дуже маленька роль, але вона мені дуже подобалася. Це наївна дівчина, яка дуже любить золото, дороге вбрання та наївно, як мала дитина, в кінці фільму радіє і думає, що жовта “Побєда” — це сюрприз для неї.
Далі зніматися в кіно хочеш?
Насправді так: мені здається, що від своїх акторських амбіцій я ще не зовсім відмовилася. Я б хотіла зніматися, але все ж таки музика для мене — основне.
І, мені здається, що я більше хочу писати музику до кіно, ніж зніматися в ньому. Але, якщо буде можливість, і буде роль, яку я зможу дійсно добре втілити, я із задоволенням знову порину у світ кіно.
Життєві радощі
Розкажи, що в тебе з особистим життям?
У мене було два шлюби — це були мої два перші та єдині чоловіки. А зараз я вільна пташка і вперше насолоджуюся таким статусом. Вчуся бути самодостатньою, самоцінною. І поки що мені не хочеться входити серйозно і глибоко в якісь нові стосунки.
Але я дуже хочу мати дітей, створити сім’ю. Та поки що мені хочеться відпочити від усього і сконцентруватися на мистецтві.
Розкажи про своїх батьків: як вони сприймають твою діяльність?
Моя мама — театральна художниця зі світла. Мій батько — хореограф. Але з ним я поки що припинила спілкування, бо мені дуже боляче й не хочеться мати з ним контакту. Але в будь-якому разі як мама, так і батько в мене завжди вірили, завжди раділи моїм творчим успіхам.
Я впевнена, що батько теж пишається всіма моїми досягненнями, зокрема тим, що я зараз на Нацвідборі, і вся праця, яку я вкладала у свою музику, може стати помітнішою для більшої кількості людей.
До речі, вдома ти востаннє давно була?
У рідному місті я востаннє була 2021 року і, напевно, могла б поїхати туди ще раз. Але мені боляче про це думати. Там ще немає примусової евакуації, але мої знайомі військові, які там базуються, радять все ж таки виїжджати.
Тому поки не знаю, коли наступного разу наважусь побувати в рідному місті.
Що тебе тішить поза творчістю, як ти проводиш час, якщо не пишеш музику й не співаєш?
У мене є пес, якого я прихистила торік. Він — простий, безпородний “двортер’єр”, евакуйований із Харкова. Я люблю з ним гуляти, люблю з ним лежати. Дуже-дуже люблю його годувати, вичісувати та проводити з ним час.
А ще я люблю складати пазли й малювати — і простим олівцем, і графітом, і акрилом — як вільно, так і з якимись майстер-класами.
Обожнюю читати: це мене заземляє і заспокоює. Я купую багато українських книжок — постійно читаю тільки їх, такий великий у мене голод. А ще в Берліні є класні бібліотеки, які закупили понад тисячу українських книг, і там є дуже гарні добірки — про шістдесятників, дисидентів, книжки Забужко, про українських митців різних часів, у форматі інтерв’ю — все, що мені цікаво.
Я дуже багато читаю! Ну, зараз із Нацвідбором просто немає на це часу, але коли в мене спокійніший ритм життя, не можу уявити свою буденність без читання.
Яка твоя найбільша мрія на сьогодні — крім тієї, яка є у всіх українців?
Питання ніби просте, але я зараз відчула, що найбільше хочеться все ж таки перемоги для України — важко хотіти чогось для себе.
Але якщо я все-таки спробую наважитися бажати щось для себе, то я б хотіла досягнути такого стану — і зберегти його на все життя, — щоб ніколи більше не спиняти своїх творчих імпульсів, реалізовувати всі творчі ідеї, як би не було страшно. Мені дуже хочеться бути корисною своєю творчістю, обіймати всіх своєю музикою. Хочеться ніколи цього більше не втрачати. Ніколи.
Читай також: Багато фольку, цікаві відкриття й трошки смішного: оцінюємо пісні фіналістів Нацвідбору на Євробачення-2026
