історія майстер-сержантки Ірини Макарової, яка служить 27 років — Суспільне Одеса

Майстер-сержант Ірина Макарова 27 років віддала військовій службі, з яких 18 років в Державній Прикордонній службі України і майже 9 років — у Збройних силах України. У свої 62 роки жінка має в підпорядкуванні військовослужбовців, які перебувають на реабілітації після поранень. Пройшла службу в гарячих точках у Маріуполі, Бахмуті та у місті Щастя Луганської області.

Як ви прийшли до військової служби? Пам’ятаєте той момент, коли зрозуміли: це ваше покликання?

По-перше, у мене тато військовий, він офіцер. При Радянському Союзі його перевели до Подільська. Тоді військових часто переводили з місця на місце, і ми родиною скрізь їздили за татом. Він служив у Німеччині та у Вірменії. Остання наша точка на карті — Подільськ.

Мама лікарка, батько військовий офіцер. У родині все було по-військовому: підйом, порядок, чіткі правила. Моє дитинство і школа пройшли у військовому містечку, і це сформувало характер. Я завжди з повагою ставилася до людей у формі. Для мене це честь і високі моральні принципи.

Я закінчила Одеський інститут низькотемпературної техніки та енергетики. За фахом я інженер механік. Після навчання працювала на автогенному заводі. Коли Союз розпався і підприємство закрили, вирішила спробувати себе в армії.

У 1994 році пішла в прикордонники й прослужила на кордоні до 2012 року. Служила на міжнародних пунктах пропуску “Кучурган”, “Платоново”, “Одеса-авіа”. Після служби вийшла на пенсію і навіть займалася бізнесом, був певний успіх.

Коли у 2014 році почалася АТО, почалися бої на Донеччині, я тяжко захворіла. Рік тривала реабілітація. У 2016 році у лютому я прийшла до військкомату і сказала, що хочу повернутися до війська. Мені було 51, і я вже не проходила за віком. На навчанні також завернули, знову сказали, що не підходжу.

Я не зупинилася і написала лист президенту із проханням дозволити служити. Мені відповіли, що у гарячу точку за віком направити не можуть, але частина може призвати мене самостійно. Так і сталося. Командир, якого я добре знала, дав згоду, і мене зарахували до 11 батальйону “Київська Русь”. Командир Володимир Федченко був для мене прикладом справжнього офіцера. У ньому я бачила свого батька.

Що сказали рідні, коли ви вирішили обрати військову професію?

У мене тато був військовим, тож це нікого не здивувало. Мама як лікарка підтримала мене. Ми родина військового, це наш спосіб життя. Після хвороби мама просила мене трохи зачекати, але я мала сильне бажання знову одягти форму. Я знала, що можу приносити користь.

Чи було важко жінці у формі в ті роки?

Мені це було майже непомітно. Мені завжди легше служити з чоловіками. Спочатку, звичайно, придивлялися, оцінювали. Мене відразу призначили начальником служби паливно-мастильних матеріалів. Я прийшла вже зі званням із прикордонників. Не кожен чоловік хоче підкорятися жінці, але з часом усе стало на свої місця. Авторитет потрібно заслужити.

Які три риси головні для начальника?

Субординація. Дисципліна. Справедливість. І, звичайно, людяність. У складний час важливо вміти розуміти стан іншої людини й підтримувати її.

Що важливіше у підлеглих: дисципліна чи ініціатива?

Дисципліна. Без неї початок будь-якої роботи марний. Командир може вислухати підлеглих, але рішення приймає сам. Якщо кожен тягне у свій бік, підрозділ не рухається.

Як ви тримаєте баланс між жорсткістю і людяністю?

Є межа. Люди різні і роблять різні вчинки. За серйозні порушення є чітке покарання. Це необхідно, щоб інші бачили наслідки. Інколи потрібен батіг, інколи пряник. У мене 70 підлеглих, і я за всіх відповідаю. Вони знають, що я їх не скривджу, якщо це в моїх силах.

Чим запам’яталися перші години повномасштабного вторгнення?

Ми були на полігоні в районі селища Олешки Херсонської області, біля дороги на Крим, саме звідти зайшов ворог. Напередодні був певний рух, але ніхто не думав про наступ. О 5:12 мій кунг здригнувся. Спочатку я подумала, що це навчання. Вийшла — медики батальйону вже бігали в бронежилетах. Почалась метушня. В тилу було на дев’ять машин п’ять жінок і два водії. Все, що було в наших силах, ми забрали.

Стало страшно, коли над нами почали літаки літати. Ми були як на долоні. Я прийняла рішення негайно виводити техніку і людей. Коли виїхали, над полігоном пройшли російські гелікоптери і почався обстріл.

Півтори доби ми виходили, чекали, поки наш батальйон відіб’є Антонівський міст в окупантів. Антонівський міст переїжджали чотири години, бо після бою було багато побитої техніки, все горіло. До Миколаєва доїхали глибокої ночі. Їхали двома машинами, забрали всіх жінок. Я молилася, щоб тільки не порізати шини уламками.

Чи були моменти складних рішень?

З 2016 року я служила під Маріуполем, у Бахмуті, у Щасті. Ситуації були різні, але таких, що могли зламати, не було. Я відповідала за забезпечення батальйону паливно-мастильними матеріалами, їздила по всіх точках. Бували ризики, але я знала, що маю робити.

Чи змінилося ставлення до жінок у ЗСУ за 30 років?

У 1994 році у прикордонній службі жінок не сприймали серйозно. Моя освіта дозволяла отримати офіцерське звання, я склала всі іспити краще за чоловіків, але мені відмовили, а чоловікам дали, навіть тим, хто мав низькі бали. Це було прикро. У ті роки жінці вище старшого прапорщика практично не давали піднятися.

Чи доводилось доводити свою професійність серед чоловіків?

Доводилося і вчитися на ходу. Я інженер, це давало перевагу — техніку я розуміла. Бували моменти, коли хвалили. Інколи чогось не знала — вчилася. Якщо я права, я відстоюю свою думку. Але загалом проблем не було.

Чи є у вас військова традиція, яка згуртовує підрозділ?

У тяжкий час ми святкуємо по-своєму. Ведемо облік усіх днів народження. Вітаємо бійців перед шикуванням. Так само проводжаємо, коли людина звільняється або переходить в інший підрозділ. Даруємо прапор батальйону з побажаннями. Ми тримаємося разом.

Що найбільше надихає після десятиліть служби?

Це не професія. Моя присутність в армії — це моє життя. Мені не потрібне додаткове натхнення. Це мій світ.

Чи може жінка очолити Генштаб України?

Може. У нас зараз заступниця начальника штабу — жінка, капітан, яка працює в зоні бойових дій. Жінки емоційно сильніші й швидше приймають рішення. Ті, хто приходять після навчання, часто швидше розуміють роботу, ніж чоловіки.

Що ви скажете молодій дівчині, яка хоче стати військовою?

Іноді потрібно забути, що ти жінка. Жіночі капризи треба відкласти. Якщо ти обрала шлях військової, треба відповідати. Бути мотивованою і вольовою. І завжди тримати дистанцію, щоб уникнути конфліктів у колективі.

Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.