Історія українського документального кіно — це розповідь про поступове пробудження, змушене мовчання, радянську цензуру і нарешті творчий простір свободи. Вона віддзеркалює не лише розвиток мистецтва, а й зміни в суспільстві, формування ідентичності та самоусвідомлення нації.
Документальний кінематограф України бере свій початок у першій чверті XX століття — добі, коли тільки зароджувалися основи кінематографа як мистецької форми та технології. Тоді авангардний рух у кіно поєднувався з масштабними суспільними й політичними змінами. Ще задовго до появи знакових стрічок в Україні здійснювалися спроби кінематографічно зафіксувати важливі події: хроніки, репортажі та зйомки актуальних новин. Сьогодні знання про найдавніші документальні кадри уточнює проєкт «Архів українського німого кіно», який систематизує кінохроніку періоду 1917–1921 років — події Української революції, діяльність Директорії та Центральної Ради. Цей архів — цінне джерело, що демонструє, як ще за часів Української Народної Республіки та радянських перетворень кінематограф слугував засобом фіксації політичних криз і національних прагнень.
У 1920-х роках була сформована ключова інституція — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ, 1922 рік), яка стала фундаментом розвитку кіноіндустрії в УРСР: виробництва, прокату, навчання і цензурування. Саме в цей період українське кіно, як у художньому, так і в документальному жанрах, почало ставати майданчиком інновацій. Важливі стрічки тоді залишилися революційними за формою й досі вважаються знаковими, серед них:
- «Людина з кіноапаратом» — зі своїми експериментами в монтажі й ритмі;
- «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» — звукова документальна поема;
- інші роботи ВУФКУ та митців, що працювали на стику документалістики та авангарду.

Далі настали два десятиліття суворого контролю, коли жанр документального кіно витримував тиск радянської ідеології та перетворювався на інструмент пропаганди — хроніки, панегірики на адресу держави.
У 1960-80-х роках, особливо у сфері науково-популярного кіно, документалістика отримала нове дихання. Важливою фігурою цього часу став Фелікс Соболєв, який перетворив жанр науково-популярного фільму на мистецтво, що виходить за межі простої інформативності. У його стрічках органічно поєднуються експерименти, психологія, вивчення свідомості людини. Зокрема, фільм «Сім кроків за обрій» (1968) — одна з перших спроб підійти до документального кіно як до художнього явища, показати межі сприйняття, поєднати образ, соціальний експеримент і природу. Соболєв працював на перетині науково-популярного та документального кіно, уміло долаючи рамки навчального жанру. Його роботи знайшли розголос не лише серед науково орієнтованої аудиторії, а й завдяки інноваційним підходам, естетиці та способу викладу — серед широкої публіки.

Пробудження після здобуття незалежності
Розпад Радянського Союзу не просто подарував Україні політичну незалежність — він одночасно поставив масштабний виклик: як відтворити кіноіндустрію, яка десятиліттями функціонувала в межах централізованої системи? Фінансування, студії, технічне оснащення й інститути опинилися або без належної підтримки, або у стадії розпаду. Проте з початку 2000-х документальна хвиля поступово стала відроджуватися.
З’являються:
- телевізійні цикли,
- короткометражні проєкти,
- незалежні кіностудії.
Все це — відповідь на гостру потребу документально фіксувати реальність. Та до 2014 року більшість фільмів орієнтувалися на локальну аудиторію, внутрішній ринок, працювали здебільшого з обмеженим бюджетом і мали скромний розповсюдження за межами України.
Поворотним моментом стала Революція Гідності, що принесла миттєво створені репортажі, хроніки протестів і свідчення насильства. Завдяки цьому відбувся якісний стрибок: документалісти в Україні й за її межами тяжіли до українських подій через їхній драматизм, силу та історичну вагомість.
Після 2014 року тематика значно розширилася, охопивши:
- війну на Сході,
- анексію Криму,
- гуманітарні кризи,
- життя цивільного населення в зонах бойових дій.
Стрічки перестали лише фіксувати події — вони формують наративи, працюють із архівами, особистими історіями та травмами поколінь.
Яскравий приклад — фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. Знятий в облозі міста, цей фільм отримав «Оскар» за найкращий документальний фільм у 2024 році. Стрічка не лише показала світові жорстокість війни, а й засвідчила, що українське документальне кіно здатне відповідати найвищим міжнародним стандартам та отримувати широкий резонанс.

Популярність жанру невпинно зростає. Документальні стрічки здобувають вагу не тільки як художні твори, але й як засоби збереження пам’яті, донесення правди, зміни міжнародного сприйняття України та голосу свідчення.
Незважаючи на численні труднощі — фінансові, питання безпеки під час зйомок, логістичні виклики — українське документальне кіно останніх років демонструє потужний потенціал:
- отримує престижні нагороди,
- потрапляє на провідні міжнародні кінофестивалі,
- привертає увагу критиків і широкої аудиторії.
Перспективи розвитку української документалістики величезні. Вона вже стала інструментом культурної дипломатії, формує позитивний імідж країни, фокусує увагу світової спільноти на війні й українському мистецтві. Водночас документальне кіно функціонує як внутрішнє дзеркало, де українці можуть побачити себе й відобразити власні зміни. Документальні фільми не дають готових вердиктів, але ставлять важливі та часом болісні запитання. Саме в цьому полягає їхня сила, адже культура, яка не боїться правди, завжди має майбутнє.
Авторка тексту: Катерина Лакозюк
