Згідно з даними аналітичного проєкту DeepState, станом на початок 2026 року 74,8% території Запорізької області перебувало під російською окупацією. Впродовж 2025 року росіяни окупували 2,1% області. Останнім часом у зведеннях все частіше звучить інформація про Гуляйпільський та Оріхівський напрямки. Мовляв, ворог не полишає намірів наблизитися до Запоріжжя. У той же час в обласному центрі продовжують відкривати підземні школи, розбудовують медичні заклади.
Ситуацію в регіоні Укрінформ обговорив з 37-річним начальником Запорізької ОВА Іваном Федоровим, який уже майже два роки очолює прифронтову область. Зустрілися не в його робочому кабінеті, а в новому корпусі Запорізької міської лікарні екстреної та швидкої медичної допомоги (№5). Масштабна реконструкція травматологічного корпусу розпочалася в серпні 2024 року. Сам Федоров називає цей проєкт одним із найскладніших у своєму житті.
МОЛОДИМ МЕДИКАМ ДАВАТИМУТЬ СЛУЖБОВЕ ЖИТЛО
– Лікарня, в якій ми зараз знаходимося, вже під час повномасштабної війни отримала новий корпус. Чому ця реконструкція відбулася саме зараз?
– Це найбільша лікарня Запоріжжя. Так історично склалося, що в ній – два приймальних відділення, і вони знаходяться в різних корпусах. Часто бувало так, що привозили пацієнта спочатку в один корпус, потім везли в інший, де стабілізували і відправляли далі. Ціна кожної хвилини – життя людини. Ми зробили в центрі міста унікальний корпус, завдання якого – зберегти життя. Розрахували весь маршрут пацієнта: на першому поверсі – сортування, діагностика, є мала операційна, палата денного перебування. Частина другого поверху – це сучасні лабораторії, адже в корпусі близько 200 ліжок і треба постійно робити лабораторні дослідження. На третьому – опікове відділення, яке є унікальним не лише в межах області, а й країни в цілому. Це важливо, бо велика кількість пацієнтів доставляється з лінії фронту – це військові. Також опіки дуже часто отримують унаслідок масованих обстрілів і цивільні люди. Вище – реанімаційне відділення, окремий поверх операційних, в тому числі і з чистими приміщеннями. Є підземний поверх, де ми також можемо надавати всю медичну допомогу. Цей корпус буде автономним, і він дійсно здатен зберегти людині життя.
– Автономність стосується й енергозабезпечення?
– Так. З міркувань безпеки не буду розголошувати всіх нюансів, але скажу, що лікарня буде на 100% автономною. Крім того, є генератори, які можуть забезпечити роботу реанімаційних та операційних відділень.
Це унікальна споруда для України. 12,5 тис. квадратних метрів. Реконструкція закінчена, і ми можемо хоч завтра сюди заїхати. Але треба пройти всі регламентні роботи. Сподіваюся, що до кінця січня – початку лютого почнемо приймати перших пацієнтів.
– Яка вартість цього будівництва?
– Сукупна вартість – близько 650 млн грн. Це гроші обласного, місцевого, державного бюджетів, кошти НСЗУ, які були зароблені самою лікарнею.
– От точно знаю, що в читачів виникне питання: а чи не краще було б зараз ці гроші на потреби фронту витратити?
– Ці гроші цільові, їх не можна витрачати інакше. Крім того, мені здається, що надання медичних послуг – це також свого роду фронт. У цій лікарні щороку проходить лікування більше 100 тисяч пацієнтів. 100 тисяч! Чи це не фронт? А чи мають лікарі працювати в нормальних умовах? А чи мають вони користуватися сучасною діагностикою? Мені здається, що відповіді очевидні. Також не забуваємо, що це одна з базових лікарень для наших військових.
– Ви казали, що за час реконструкції провели тут понад 200 нарад. Цей об’єкт виклик, справа честі? Чому саме йому стільки уваги?
– У мене є досвід, коли в моєму рідному Мелітополі ми зробили реконструкцію майже всіх медичних закладів. Надсучасний пологовий будинок, інфекційну лікарню, “екстренку”, амбулаторії. Чому? Бо медицина – це один із індикаторів роботи влади для людей. Люди приходять в лікарні з бідою, і вони хочуть у цей час отримати турботу і допомогу. Тільки-но я став на цю посаду, то об’їхав всі лікарні міста й області. Майже всі. І побачив, що вони в критичному стані. Не поганому, а критичному! Тоді зрозумів, що ми точно маємо зробити реконструкцію, і зробити так, щоб не було соромно.
На жаль, є великий брак фахівців у будівельній сфері. Значна кількість будівельників мобілізовані, велика кількість їх виїхала за кордон. Ми очікували зробити реконструкцію за рік, але ні, вийшло трошки більше. Особиста моя залученість тут пов’язана з особистою відповідальністю.
– Ви кажете, є брак будівельників, а який дефіцит медиків?
– У кожній лікарні – це плюс-мінус 20-30%. От в цій лікарні працює 1500… хочу сказати «особового складу»… персоналу. Велика кількість медиків пішла працювати у воєнний шпиталь. Є шалений дефіцит середнього й молодшого медичного персоналу, специфічних лікарів. Кілька тижнів тому приїжджала до Запоріжжя Юлія Свириденко з міністром охорони здоров’я Віктором Ляшком, і ми обговорювали таке питання, як наданням службового житла медикам. Саме житло може стати одним із можливих факторів мотивації працювати в Запоріжжі. Ми за державний кошт будемо купувати житло і надавати його як службове молодим інтернам. Відповідна постанова вже прийнята, і сподіваюся, що ми будемо пілотним регіоном, який купить житло для інтернів, дасть його як службове. Мені здається, що це буде ок. Адже дуже складно мотивувати людину, яка закінчила медичний університет, йти працювати на зарплату в 20 тис. грн, коли оренда житла коштує 10-15 тисяч. А ще є діти, родина.
НАВІЩО УРЯДОВЦІ ЇДУТЬ ДО ЗАПОРІЖЖЯ
– Хотіла порахувати, скільки разів минулого року до Запоріжжя приїжджали урядові посадовці і Президент. Точно знаю, що багато. Це виглядає, з одного боку, як піар для них, мовляв, не бояться їхати у прифронтове Запоріжжя. З іншого, піар для вас – затягуєте їх сюди. Що це насправді?
– Супер, але якщо подивитися з іншого кута, це не про піар зовсім. Вперше в історії в Запоріжжі була проведена Ставка Верховного головнокомандувача з конкретними завданнями по обороні Запоріжжя. Її можна було б провести в Києві, але після об’їзду запорізьких бригад вона була більше наповненою. Тут було проведено два засідання Уряду з вирішенням наших проблем. Прем’єр-міністри – спочатку Денис Шмигаль, а потім Юлія Свириденко – приїжджали сюди, дивилися на наші проблеми і приймали більш точкові рішення для допомоги прифронтовим регіонам.
Врешті-решт, думаю, що профіт Запорізької області від того, що ми є прикладом в багатьох сферах, це профіт для кожного її мешканця. Поясню більш широко. Сьогодні є велика кількість показників, за якими ми займаємо лідерські позиції: це будівництво нової енергетики, генерації, її захист, офлайн-освіта, відновлення житла після ворожих обстрілів тощо. Показуючи, що неможливе можливо, ми тримаємо стрій, і для нас це важливо. Сьогодні команда ОВА – це насправді особовий склад. Це не про демократію, це про виконання задач. На кожній нараді, при обговоренні будь-якого питання в центрі стоять інтереси людей. Якщо немає інтересу мешканців, то ми знімаємо питання з обговорення, не торкаємося його. Кожен чиновник, який приїжджає сюди, до Запоріжжя, також вирішує проблеми майже мільйона мешканців.
Нашу розмову перериває дзвінок, який співрозмовник не може проігнорувати: дзвонить хтось із міністрів. Після кількахвилинної телефонної розмови Федоров повертається до нашого спілкування.
МИ ТОЧНО РОБИМО ДЛЯ ЗАПОРІЖЖЯ БІЛЬШЕ, НІЖ КОЛИСЬ РОБИЛИ ДЛЯ МЕЛІТОПОЛЯ
– Ви взагалі відпочиваєте?
– Дуже не люблю відпочивати і… Мені здається, якщо чесно, що ми на це не дуже маємо право. Звичайно, я як нормальна людина відпочиваю, можу повечеряти з друзями, провести час із родиною. Але якщо говорити про відпустку, то ні, не можна.
– Ваші підлеглі витримують ваш темп?
– Вони насправді більше відпочивають. Зараз свята, і майже всі заступники почергово сходили у відпустку: хтось на тиждень, хтось більше, хтось менше, але ми всім дали можливість відпочити. У нас чудова команда. На мою думку, найкраща в Україні. Вона сьогодні надмотивована і чітко сфокусована на результаті.
– За два роки, які ви на цій посаді, чи кардинально змінилася ваша команда?
– Хтось “випав”, хтось новий додався, але це не останні кадрові зміни, будуть ще. Це нормально. Хтось іде на підвищення, хтось переходить в приватний бізнес, бо відчуває, що не може більше працювати в органах державної влади.
– Вас та вашу команду неофіційно охрестили “мелітопольські”. Хоча зараз від вас все частіше чую “запорізькі”.
– Мелітополь – це моя батьківщина. Це місто, яке не лише в моєму серці, а й у серцях величезної кількості людей. Так само, як і Бердянськ, Маріуполь, Енергодар і ще велика кількість міст. Це нормально. Це ж не просто наша історія, це частина нашого свідомого життя. На жаль, не всі розуміють, що це частина і їхнього життя так само.
Сьогодні ми точно робимо для Запоріжжя більше, ніж колись робили для Мелітополя. Чому? Бо викликів більше, і ми це робимо абсолютно свідомо. Чи варто розділяти на мелітопольців чи запоріжців? Ну давайте подивимось на команду. Раз на тиждень у нас проходить велика нарада, на якій присутні 20 людей, з них із Мелітополя (перераховує прізвища) – три-чотири людини, інші – із Запоріжжя, Дніпра, Маріуполя. Доля мелітопольців не така велика, як це намагаються піднести. Це навіть нечесно. Але з іншого боку – а що в цьому поганого? Мені здається, що це навіть трохи образливо для команди. Скільки сьогодні мелітополець Щербаков (заступник начальника ОВА Олександр Щербаков, – ред.) робить для комунікації і взаємодії з силами безпеки і оборони – треба ще пошукати запоріжця, який би зробив стільки для захисту свого міста. Ну якось так.
ОДНА З БРИГАД, ЯКА БОРОНИЛА ГУЛЯЙПОЛЕ, НЕ ВИТРИМАЛА
– Те, що на фронті, на Гуляйпільському напрямку відбудуться такі зміни, які призведуть до того, що Гуляйполе перетвориться на «сіру зону», для вас було несподіванкою?
– Ні-ні. Несподіванок жодних не було.
– Чому так сталося? Військові кажуть, що через відсутність оборонних споруд з боку Дніпропетровщини?
– Два фактори вплинули на те, що до Гуляйполя біда прийшла з боку Дніпропетровщини. Чи то через відсутність оборони, чи то через неможливість зупинити такий натиск ворога – поговоримо після перемоги. Причини точно відомі, але поговоримо про це не зараз. І, на жаль, одна з бригад, яка мала витримати на рубежі Запорізької області, протягом великого часу перебувала в статиці, не залученою до активних бойових дій. І потім одного дня величезні бойові дії – вона не витримала. Головнокомандувачу, Президенту доводиться «гасити пожежу», щоб силами штурмових військових утримувати Гуляйполе і відновлювати позиції.
– Якщо говорити про фортифікації, то чи можна було з нашого боку зробити те, чого не зробили на Дніпропетровщині?
– На території Запорізької області всі оборонні споруди, які треба було побудувати навколо Гуляйполя та поруч, були побудовані. Це не є проблема. Це було зроблено. Чи можна було запобігти (ситуації, що склалася, – ред.)? Складно відповісти.
– Зараз в області оголошено обов’язкову евакуацію родин із дітьми з кількох населених пунктів. Наприкінці минулого року в Запоріжжі почав функціонувати транзитний центр, в якому працюють не лише волонтери, а й представники владних структур. Раніше в таких центрах працювали лише волонтерські команди, чому вирішили це змінити?
– Евакуація – це відповідальність держави при допомозі волонтерів. Так правильно. Величезна подяка волонтерам за те, що вони підхопили велику кількість функцій держави, коли вона була не готова, але… Коли людина приїжджає в транзитний центр і там їй надають допомогу – гуманітарну, юридичну, грошову, то це відповідальність не лише волонтерів. На жаль, зараз дещо збільшилася кількість евакуацій, але сподіваюся, що до таких населених пунктів, як, наприклад, Кушугум, нам вдасться скоро повернути людей.
Ідея створити транзитний центр, де будуть представлені і держава, і волонтери, належить Мінсоцу (Міністерству соціальної політики, сім’ї та єдності України, – ред.), була реалізована моїм профільним заступником і директором департаменту соцзахисту.
ТРЕБА РУХАТИСЯ ШВИДШЕ
– На війні є такий вислів: хочеш вижити – вмій закопуватись. Запоріжжя так само «закопується». У нас вже побудовані підземні школи, є підземні операційні в лікарнях. Все місто під землю неможливо перенести, але що ще має піти під землю?
– Усе. От зараз говорив з віцепрем’єр-міністром, і в нас на порядку денному питання – закопати під землю підстанції. Вивчаємо досвід, як може бути. Також обговорюємо будівництво підземних дитячих садочків, лікарень, адміністративних будівель. Але все закопане має надавати функції укриттів. Тому кожну реконструкцію ми розглядаємо через призму укриття, і це нормально. Ворог, скоріш за все, нікуди не зникне, і за 200 км від ворога швидкість підльоту ракети дуже мала.
Ми за кілька тижнів оголосимо тендер на будівництво перших дитячих садочків, які маємо побудувати до вересня цього року.
– Це так само буде перший досвід в країні?
– Точно будемо одними з перших, у лідерах.
– Ви були відмінником в школі?
– Ні, не був (сміється). Там все було погано.
– Звідки тоді оце бажання бути якщо не першим, то точно в лідерах? Я не кажу, що це погано, навпаки.
– Сьогодні перед нашою державою є величезний виклик, за який ми платимо найбільшу ціну, яка тільки може бути, – життя нашої нації. І так, як раніше, сьогодні вже бути не може. Що маємо робити? Маємо робити все значно краще. Ми не ухвалюємо половинчастих рішень, якщо робимо щось – то якісно. “Пушимо” по всіх фронтах.
– Про яке своє рішення жалкуєте?
– (Довго думає). Жалкую, що не прийняв деяких рішень.
– Наприклад? Що могли, а не зробили?
– Міг швидше побудувати цю лікарню. Ми могли ще швидше робити деякі процеси, які принесли користь, починаючи від запуску наших енергетичних проєктів. На жаль, через бюрократію як у нас, так і у партнерів, це йде досить довго.
Хотів би виправити єдине – рухатися швидше. Це точно маємо робити. Ворог рухається досить швидко у виробництві озброєння, модернізації. У нас немає можливості на тій швидкості, на якій їдемо в стандарті, перемогти ворога. Ми маємо рухатися швидко і швидше.
– Наскільки встигаєте закривати і випереджати потреби військових?
– Складно випереджати. Якщо у військових чогось не вистачає, ми як команда маємо привезти. Ми з цією задачею справляємось. Чи є у нас окрема «вишукувальна» робота з військовими? Так. Ми в багатьох процесах більш творчо підходимо, ніж ворог. Але коли ми знайшли якесь рішення, треба масштабувати його в сотнях, тисячах, мільйонах, а ворогу це простіше. Ось у цьому в нас проблема.
– Оборонний фонд області на цей рік?
– Виходячи з тієї інтенсивності дій, яка є зараз, нам треба 5 млрд грн.
– Де взяти?
– Будемо шукати. Від 2,5 до 3 млрд ми можемо зібрати разом із громадами, і будемо просити у держави допомоги.
– Спільне керування ЗАЕС – ваша думка щодо цього?
– Як людина, а не очільник ОВА, можу це коментувати. АЕС належить Україні, і ми точно здатні керувати своєю атомною станцією. Нам помічники в цьому не потрібні. Все. Не треба заважати нам, у нас є кваліфіковані кадри.
– У Запоріжжі бувають такі періоди, коли реально кожну ніч лунають вибухи і ви виїжджаєте на місця. Це виснажує?
– 50% свого часу я провожу з військовими. А у них все, з одного боку, складно, а з іншого – просто. Є кількість ворога, якого потрібно вбити. В цифрах. От, наприклад, в умовному Кам’янському стільки-то ворога і його треба вбити. Які необхідні сили, засоби, час, чого не вистачає? І от ти сидиш годину-дві-три заглиблений в це, – а потім приїжджаєш на зустріч, де обговорюється питання, як, наприклад, побудувати освітній центр. І ти думаєш: ну який освітній центр? Може, не на часі? З іншого – мільйон людей, з них 60 тисяч дітей, ми ж не хочемо, щоб вони виїхали? Ні. Складно перемкнутися. У той же час, ти розумієш: тут ворог, якщо він пройде ще 20 км, то це небезпека, а тут мільйон людей. Що робити? Як протидіяти? А тут тобі говорять про позашкілля, парк. Потім прильот, зруйновано будинок, ти думаєш: “Господи, ну який парк?” – а ввечері їдеш повз парк, і там сотні людей, дітей. Все це реально складно. Найскладніше в житті людини – приймати рішення, брати відповідальність.
– Президент наприкінці минулого тижня ухвалив ряд кадрових рішень. Зокрема, анонсував призначення нових керівників у пʼяти регіонах. Ви були впевнені в тому, що вас це не торкнеться?
– У нас не було хвилювань відносно цього. Президент тут був не так давно. До нас зауважень не було.
ВІЙСЬКОВА СПРАВА МАЄ БУТИ В ДУМКАХ КОЖНОГО ГУБЕРНАТОРА
– Чи все, що планували зробити в минулому році, вдалося?
– Ми виконали більше, ніж планували. На цей рік ще більше планів, але впевнений, що теж їх перевиконаємо.
– Найамбітніший проєкт на 2026 рік?
– Це військова компонента. Це звільнення одного з населених пунктів Запорізької області. Оце тема, якою я живу, і це може вдатися. Проєкт надскладний, але якщо це вдасться, то буде дуже круто. Ну а що стосується будівництва, то з цим точно розберемося.
– Якщо військові скажуть, що ви закупили погані дрони, якою буде ваша реакція?
– Розберемося в деталях. Відправимо виробнику. Критика – це нормально. Днями ми обговорювали з Михайлом Федоровим питання захисту неба. Багато хейту чуємо про те, що до Запоріжжя щось там залітає, але є система електронних балів (“еБалів”) для військовослужбовців, і в рейтингу найрезультативніших – дві запорізькі бригади. Вони найкращі у протиповітряному прикритті.
– Ви за час війни вже стали трошки військовим?
– У мене немає академічних, університетських знань. Але у мене є менеджерське розуміння. Я розумію, що таке ресурс, засіб, вартість часу тощо. Я не мислю шаблонами. В моїй команді є людина, яка відповідає за комунікацію з військовими, і вона говорить з ними однією мовою про РЕБ, частоти. Ця людина точно розбирається в деталях. Моє завдання трохи інше: побачити проблему, відреагувати на неї, звернути увагу вищих військових очільників, аби погасити її на початковій стадії, щоб легше було. Військова справа сьогодні має бути в думках кожного губернатора, тим більше прифронтових регіонів.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
