Більшість мобілізованих приходять до війська майже без підготовки, тож їхнє навчання фактично починається з азів, з нуля. Щоб людина перестала бути “нульовою”, потрібно приблизно три місяці: базова підготовка, фахова підготовка та адаптація. Поширений страх про те, що мобілізованих нібито відразу відправляють на фронт, не відповідає реальності. Після ТЦК людина їде до навчального центру, де проведе, навчаючись, ще 51 день. Далі можуть бути фахові курси, а після повернення до підрозділу – орієнтовно два тижні злагодження. Лише після цього військові їдуть виконувати бойові завдання.
Найбільші психологічні проблеми мобілізованих – неготовність ухвалювати рішення та невміння комунікувати з побратимами і командирами. Перший бойовий досвід апріорі є стресом для будь-якої людини, проте набагато легше впоратися із хвилюванням, якщо покладатися на підтримку всього підрозділу.
Підготовка бійців за кордоном у західних навчальних центрах має свої переваги завдяки чудовому матеріальному забезпеченню, а також системному підходу. Водночас їхній головний недолік полягає у тому, що вони фактично навчають діяти в умовах війни в Афганістані. Досвіду сучасної війни вони не мають. Його мають лише українські військові.
Про це в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA розповів інструктор групи інструкторів 157-ї ОМБр, старший сержант Ігор Сидорець (позивний “Гарі”).
– Як ви оцінюєте загальний стан підготовки людей, які приходять до вас?
– Більшість людей приходить з майже нульовою підготовкою. Зокрема, якщо ми говоримо про людей старших за 35 років, то серед них рідко зустрінеш тих, хто взагалі колись проходив якісь курси. Хіба що окрім тих, хто служив ще за радянських часів. Серед молодших є ті, хто пройшли курси тактичної медицини, побували у тирах, постріляли, тому вони мають хоча б якесь базове розуміння.
Але насправді, якщо оцінювати рівень підготовки загалом, то, на жаль, люди приходять в армію майже непідготовленими. Тому доводиться починати з початку, тобто з нуля, з азів, і працювати, працювати, працювати.
– Отже, підготовка вимагає багато часу. Як довго вона триває на практиці? Якою є середня кількість днів, тижнів, місяців для того, щоб людина вже не була “нульова”?
– Тут все залежить від кількох факторів. Не тільки від інструктора, а й від самої людини. Передусім від того, наскільки вона швидко буде навчатися, наскільки вона хоче навчатися тощо. Ми маємо багаторівневу систему підготовки як рядового, так і сержантського складу. Має значення також і якість навчання у навчальних центрах. Зазвичай підготовка тих, хто побував за кордоном, краща.
У середньому людині треба пройти базову підготовку, фахову підготовку плюс адаптацію. Тобто близько трьох місяців потрібно для того, щоб отримати якісь знання, вміння, навички для того, щоб почати нормально виконувати якісь завдання. А далі вже все набувається з досвідом, з покращенням навичок, вдосконаленням їх під час виконання завдань.
– Дуже поширений страх усіх мобілізованих, що їх відправлять на фронт, на передову непідготовленими. Чи можете ви розвіяти ці міфи?
– Ще після початку повномасштабного вторгнення я чув твердження, що, мовляв, привезли з військкоматів на фронт, все пропало. Зараз ми маємо багаторівневу підготовку військовослужбовців як рядового, так і сержантського складу.
Що це означає? Що людина після ТЦК потрапляє відразу в навчальний центр. Її не везуть на передову, не везуть у бригаду або можуть привезти в бригаду, з якої вона поїде на базову загальновійськову підготовку. Це 51 день: 45 навчальних днів і 6 вихідних. Чому саме так? Тому що без базової загальновійськової підготовки людину не можуть ввести в бойовий та чисельний склад сил та засобів і допустити до виконання бойових завдань. Це протизаконно.
Далі можуть бути рішення командирів. Якщо бригада має час і можливість, людей відправляють на фахову підготовку. Кількість днів залежить від напрямку самої підготовки. Є ще й таке поняття, як адаптація. Коли військовослужбовець повертається до себе в підрозділ, підрозділ виходить у зону виконання завдань і там протягом двох тижнів відбувається злагодження, адаптація.
Так, люди відразу на передову не їдуть. Вони їдуть на БЗВП, на фахову підготовку, проходять адаптацію і лише після цього йдуть виконувати якісь завдання.
– Де людина зазвичай отримує перший бойовий досвід? На передовій чи не обов’язково?
– Не обов’язково. Раніше були люди, які приходили з бойовим досвідом, ще за часів АТО. Можливо, хтось навіть з Афганістану. Де людина може набути бойовий досвід? У зоні виконання бойових завдань.
Ті, хто 2022 року були добровольцями, можуть прийти зараз просто базовими солдатами, але вони вже можуть мати бойовий досвід. Ті, хто брав участь в АТО, – так само. Тому я б сказав, що бойовий досвід – це більше про розуміння, як діяти у тій чи іншій критичній ситуації. Коли людина вже має бойовий досвід, вона знає, як діяти. Якщо людина бойового досвіду не має, вона всього боїться.
– Які особисті чи професійні якості людини дійсно важливі чи можуть стати в пригоді і під час навчання, і під час виконання бойових завдань? Наприклад, чи важливе вміння концентруватися, відділяти головне від другорядного тощо? Можливо, люди, які мають певний професійний досвід, краще адаптуються до умов війни?
– Давайте почнемо з професій. Що роблять нормальні, адекватні командири? Коли приходить боєць, вони з ним спілкуються. Поспілкувавшись з людиною, вони дізнаються, чим займався військовослужбовець. Якщо це автомеханік, то логічно, що людині краще обійняти посаду слюсаря чи автомеханіка у війську, тому що це принесе найбільше користі саме там. Якщо людина була кухарем, то краще йти на кухню.
Якщо говорити про особисті якості, то найперше – це вміння ухвалювати рішення. Дуже багато людей бояться ухвалювати рішення. Навіть коли під час навчання ви ставите їх на роль командира відділення, люди губляться, бояться брати на себе відповідальність. І це досить поширена проблема.
Люди також бояться говорити, комунікувати. За чашкою кави чи цигаркою вони розмовляють про все на світі, але коли справа доходить до роботи чи навчання, всі мовчать. Ми завжди кажемо: давайте будемо розвивати комунікацію, спілкуватися за допомогою жестів і слів, але як доходить до справи, усі немов усе забувають. Це найголовніші проблеми.
– Чи буває таке, що після завершення курсу людина все одно не готова або не почувається впевнено? Вона все одно має йти виконувати бойові завдання?
– Неодноразово було, що люди, які пройшли усі три етапи, відмовлялися виконувати якісь завдання. Що відбувається далі? З ними працює командир підрозділу, сержанти, які їм доносять думку про те, що підрозділ працює як злагоджений колектив, і цей колектив зараз буде виконувати певні завдання. Тобто або ти частина колективу, або… Загалом люди намагаються триматися колективів, тому що дружба, злагодженість впливають дуже багато на що. Якщо одному важко, то інші мають підтримати. Тому найчастіше військовослужбовці самі працюють з такою людиною. Пояснюють: разом йдемо, разом повертаємося.
– Запитання щодо першого бойового досвіду. Зрозуміло, що з психологічного погляду це дуже важко для будь-якої людини. Чи існує певна моральна підготовка?
– Ні. Я бачив людей, які все життя займалися бойовими мистецтвами, звикли до адреналіну, стресових ситуацій тощо. Там з ними трошки інакше. Але якщо ми говоримо про звичайних людей із цивільного життя, які прийшли, пройшли підготовку і пішли виконувати завдання, то перший день для них буде важким. Багато хто може пережити панічну атаку, впасти в ступор. Це неможливо передбачити, це захисна реакція організму, і кожен організм різний.
– На початку інтерв’ю ви згадали, що до вас приходять люди, які вже встигли пройти курс тактичної медицини. Наскільки ці курси відрізняються від тих, які є у вас, чи вартують вони того, щоб їх відвідувати?
– Взагалі не відрізняються. Чому? Тому що стандарт тактичної медицини єдиний для усіх підрозділів в Україні, і для тих, хто проводить ці курси. Ми працюємо за системою ТСЗ (тактичний догляд за пораненими. – Ред.), за протоколом MARCH. Тому курси не відрізняються. Можливо, десь у когось є більш поглиблені знання, але це вже вищий рівень. Такі люди вже йдуть зазвичай на бойових медиків.
Але коли люди приходять після курсів такмеду, з ними простіше працювати, тому що вони вже можуть не тільки показати свої навички, але й допомагати іншим розвивати їхні навички в цьому напрямі. Тому я б сказав, що це є великою перевагою.
– Ви навчалися за кордоном. Як ви можете оцінити цей досвід, рівень підготовки, який надають західні партнери України? Який досвід можна нам винести звідти і чого ми могли б, можливо, навчити західних партнерів?
– Головне, що ми можемо запозичити в них, – це повноцінна стандартизація матеріального забезпечення військовослужбовців. Ми цього робити не можемо, тому що все тримається на волонтерах. Багато чого дістають волонтери, і без цього наші військовослужбовці просто б не витримали.
Щодо курсів за кордоном, то насправді їх багато, але західні військові не мають бойового досвіду, який маємо ми. І в цьому полягає головна відмінність між нашими та європейськими курсами. Але в них дуже гарне забезпечення. Нам варто було б повчитися, як треба забезпечувати війська і навчальні центри матеріальною базою. Я шість років був інструктором навчального центру і можу сказати, що матеріальна база навчальних центрів насправді дуже погана.
Тож потрібна матеріальна база, забезпечення, озброєння. Так, зараз, “завдяки” повномасштабному вторгненню ми отримали дуже багато різних видів зброї від партнерів і вже переозброюємся. Ми маємо зразки, які використовуємо. У цьому сенсі це позитивний для армії момент.
Але програми навчання за кордоном стандартизовані. Що це означає? Вони мали певний бойовий досвід. Той самий Афганістан. І протягом тривалого часу вони цей досвід просто передавали за однією типовою програмою. Коли ми вперше приїхали туди, нам давали завдання на кшталт тих, які ми мали б виконувати десь в Афганістані. Ці курси просто не пристосовані до сучасних умов ведення війни. І це те, у чому полягає найбільша різниця між нами.
Водночас ми дуже відстаємо від західних курсів за рівнем забезпечення. Хоча дійсно є курси з вогневої підготовки, на яких викладають класні інструктори, які займаються стрільбою на світовому рівні. Хоча це спортивна стрільба. Це дуже класний досвід, аби його перейняти, щоб чогось навчитись. Тому, якщо є можливість, ми завжди відправляємо військовослужбовців на навчання саме за кордон.
