Юрій Ситник жорстко й аргументовано говорить про діяльність міського голови Андрія Садового, зосереджуючись на реальних проблемах міста та публічних заявах мера, які, на думку автора, не відповідають дійсності.
Спеціально для для ІА «Король Данило» автор робить спробу розібратися, де закінчується офіційна риторика і починається відповідальність за рішення, що безпосередньо впливають на життя мешканців громади.
Вітаю глядачів і слухачів YouTube-каналу «Король Данило». І знову — про Андрія Садового. Улюблена тема. Це, я би сказав, злий геній нашого міста. Геній не в сенсі геніальності як мера чи політика, а в сенсі особливої майстерності.
Є таке єврейське слово — «хуцпа». Воно означає особливо нахабну, цинічну брехню, дуже часто перемішану з правдою. Так от, я би назвав Андрія Івановича майстром хуцпи. Знаєте, якби я був мером, я так нахабно львів’янам брехати просто не зміг би. Але мені це не світить і, як кажуть, таких намірів немає.
Тому те, що я розповідаю і записую ці відео, — це певна аналітика того, що відбувається в місті. Тим паче, що наші політики вже активно готуються до виборів, багато дають інтерв’ю, хоча кінця війні ще не видно. Тож є нагода для аналізу.
Чергове інтерв’ю Андрія Садового нещодавно з’явилося на сайті «Твоє місто» під назвою «Якби був просто мешканцем, критикував би мера за все». Така собі спроба поставити себе на місце львів’янина і одразу ж себе виправдати: мовляв, я б теж критикував, незалежно від того, правий мер чи ні.
Інтерв’ю було записане 9 січня, одразу після прильоту «Орешника». Перше запитання стосувалося саме цього, але мер, по суті, не повідомив нічого нового. Тому зупинятися на цьому не варто.
Водночас Садовий розповів про укриття. Загалом, за його словами, у нас близько трьох тисяч укриттів. Частина з них розташована у підвальних приміщеннях. Від атак дронів вони рятують, але не всі здатні витримати балістичні ракети чи «Калібри». Мешканці Львова, мовляв, знають, де найближче укриття, а якщо є проблеми — працює гаряча лінія. Зазвичай це будівлі у власності ОСББ, тож відповідальність лежить і на самих мешканцях.
Але «укриття» — це надто узагальнюючий термін. Є класифікація, є норми і вимоги. Називати укриттями підвали, де просто повісили табличку, — це, м’яко кажучи, брехня.
З досвіду киян, які справді намагаються ховатися в укриттях, часто доводиться йти далеко, але там хоча б облаштовані умови. Це нерідко паркінги у новобудовах. Бо підвал — це знову ж таки не укриття. Я би сказав, що цією проблемою у Львові насправді ніхто серйозно не займався.
Втім, Андрій Іванович любить повчати. Він закликає бути мудрішими, не лежати на ліжку і не чекати, поки щось прилетить повз. Мовляв, ракету ніхто не бачить на радарах, її неможливо збити, тому при тривозі треба йти в укриття. Воно може бути недосконалим, але здатним врятувати життя. Треба перевірити, чи є вода, медикаменти, ліхтарики, батарейки. У половині укриттів Львова, за його словами, є пічки і дрова.
От тільки де ті половина укриттів — я не знаю. Якщо у вас справді є укриття з пічками і дровами, напишіть у коментарях, бо я про такі не чув.
Далі Андрій Іванович переходить до теми снігопаду. Кореспондент запитує про нерозчищені вулиці, проблеми з транспортом і електропостачанням, а також про те, чи не варто було звернутися до мешканців із закликом допомогти, як це практикують у Канаді та Європі.
Садовий відповідає, що за такого снігопаду в європейських містах зазвичай закриваються школи й державні інституції, громадський транспорт сходить з маршрутів, бо безпека водіїв — на першому місці. В Україні ж ми звикли жити і працювати за будь-якої погоди. Місто залишилось проїзним, хоч і з великими запізненнями. Він дякує бізнесу і людям, які допомагали двірникам.
Але, як ми бачимо сьогодні, дороги й далі перебувають у поганому стані. Щось робиться, але дуже мало. До того ж переущільнене місто часто просто не дає можливості нормально прибирати. У дворах неможливо ні заїхати, ні виїхати. Вимагати від людей, щоб вони самі лопатами розчищали дороги, — не зовсім правильно з боку міста, хоча люди це роблять. І тут, звісно, їм честь і хвала.
Далі йдеться про пункти незламності. За словами мера, вони працюють, люди можуть ними користуватися, насамперед це адмінбудівлі. У разі критичної ситуації, мовляв, можна грітися в укриттях з пічками або йти в пункт незламності.
Знову ж таки — укриття з пічками. Можливо, десь вони і є. Але чим адмінбудівлі відрізняються від інших? Чи мають вони окреме живлення? Так, деякі школи мають генератори, твердопаливні котли. Але чи вирішує це проблему загалом? Думаю, що ні. Натомість залишається відкритим питання: чи є укриття для об’єктів енергетичної інфраструктури? Я в цьому сумніваюся.
Окремий блок — відключення світла в лікарнях, електротранспорті, школах. Тут Садовий емоційно обурювався, але потім було інтерв’ю Максима Козицького, який чітко пояснив: усі мали подати списки критичних об’єктів. Це загальна вимога по країні. І лише халатність чиновників призвела до того, що відключали ті об’єкти, які не були оформлені належним чином.
Про це Андрій Іванович чомусь забув згадати. Як і про те, чи поніс хтось відповідальність. Так, відключати лікарні — ідіотизм. Але не виконати вимоги держави — це теж ідіотизм.
Далі — питання бюджету, допомоги ЗСУ, забудовників, нових шкіл. Садовий говорить про мільярд на оборону, про процес, про залучення бізнесу. Багато загальних фраз. «Якби ми могли дати більше, я б це зробив», — каже він.
А могли б. Хронічна збитковість комунальних підприємств, безгосподарність, висновки аудиту — це не вигадки. Це факти. Маніпуляція «якби могли» не працює. Треба наводити порядок у фінансах, а не розбазарювати їх.
Далі йде піар на темі дронів, співпраці з фондами. Моє ставлення до великих волонтерських фондів негативне, бо це вже бізнес зі штатними працівниками і зарплатами. Такі речі мала би організовувати держава, а не політпіарні структури.
Є ще блок про освіту, школи, 3D-школу, міжнародні гранти. Тут знову підміна понять: даємо мільярд на військо, а мільярд позичаємо. В результаті громада платить за безгосподарність.
Далі — спорт, ветерани, хокейні команди. Як елемент реабілітації — це необхідно. Але пафос не співпадає з реальністю корупційних скандалів і неефективності.
Окремо — забудова міста. Садовий говорить про волю, про зелені зони, але є генеральний план — обов’язковий документ для всіх. Його системно обходять через детальні плани територій. І про це мовчать.
Прикладів бетонних джунглів — безліч. Нові квартали без зелені, без простору для дітей, без повітря і сонця. І при цьому — розмови про європейські стандарти.
Європейські стандарти — це дотримання містобудівної документації. За її порушення там садять у тюрму. У нас — прикриваються красивими словами.
Проблема не в поверховості, а в шкоді історичному середовищу, відсутності інфраструктури, зелених зон, доріг. І це системна проблема.
Далі йдеться про локальні проєкти, сміттєпереробний завод, крематорій, ринок на Петлюри. Все зведено в купу, без чітких відповідей і відповідальності.
І на цьому, власне, ця історія не завершується. Але вже зараз видно головне: багато слів, багато піару — і дуже мало реального управління містом.
