Людмила Смородіна – відома акторка театру і кіно, народна артистка України, яка майже пів століття служить на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві. Нещодавно на цій сцені відбулася прем’єра сучасної української трагікомедії Давида Петросяна “Поліандрія”, де акторка зіграла одну з головних ролей.
В інтерв’ю OBOZ.UA Людмила Смородіна розповіла про мрію втілити в життя такого персонажа, пригадала минулі ролі та іноді провокативні способи входження в образи. Вона згадала співпрацю з легендарним Богданом Ступкою, зйомки в Києві з Аллою Пугачовою та поділилася особистим: зізналася, через що розлучилася з чоловіком, які поради щодо одруження дав їй видатний режисер Сергій Данченко, а також розповіла, як несподівано придбала житло в самому центрі Києва – за що, на її думку, брокерці “треба поставити пам’ятник”.
– Пані Людмило, одна з ваших останніх прем’єр у Театрі Франка – роль мами головної героїні у виставі Давида Петросяна “Поліандрія”. Це сучасна, дуже яскрава українська трагікомедія, але з нецензурною лексикою, що для вашого театру радше виняток. Ви погодилися одразу чи вагалися, приймаючи пропозицію взяти участь у постановці?
– Скажу так: у нас була читка, ще влітку, і це був перший, оригінальний варіант п’єси. Потім її трохи підкоригували – Сергій Кулибишев, автор, дещо переписав, але зовсім незначно. І от коли ми прочитали п’єсу повністю й почалося обговорення, я сказала: якщо ви щось приберете з моєї ролі – буду страшенно засмучена, бо вже дуже хочу грати.
Я взагалі люблю поєднання жанрів, коли в актриси є і драма, і гостра характерність. А тут побачила це все: і можливість для дуже щемливого монологу, і ці різкі, майже вибухові моменти – такої мами, яка за дочку горло перегризе. Оця характерність мене страшенно захопила. А ті слова, які там з’являються… Знаєте, якби це було років п’ятнадцять тому, можливо, я не була б такою сміливою. А зараз мушу зізнатися – й у житті інколи почала вживати такі слова. Коли р*сня сильно дістає, самі вириваються. Але для мене це не про “просто матюкатися”. Я такого не люблю – коли слова замінюють думку. Тут інше: коли виправдано і коли глядач це чує – і в нього не виникає реакції: “Ой, Боже, ну нащо таке?” Я подумала: якщо мені як глядачці це не ріже вухо, то чому я як актриса не можу цим користуватися на сцені?
– В інтерв’ю нашому виданню Давид Петросян розповідав, що ця вистава – про жінку, дружину пораненого військового. Її чоловік уже рік у шпиталі й просить не приходити. А коли він нарешті з’являється вдома, починається фантастика – бо до неї повертаються двоє чоловіків. Це авторський прийом, метафора, спосіб поговорити з глядачами одразу про багато речей. Розкажіть про свою героїню. Хто вона – ця мама головної героїні?
– Я не те, щоб розкладала її на якісь дрібні “гвинтики” – ні. Прийняла образ одразу, цілком. Просто відчула: в мене є ресурс для цієї ролі. Треба сказати, що поки що вистава не продається – потрапити на неї можна за донати. Але вже була презентація сцени (вистава йде в новому сценічному просторі на 80 глядачів, який нещодавно відкрив театр. – Ред.). Можливо, з часом увійде в репертуар і матиме свого глядача. Дай Боже, як то кажуть. Бо цей майданчик особливий: там проходили репетиції, там вистава народилася. І мені дуже не хочеться, щоб її кудись переносили. Це як красивий сервант – він має стояти в одному конкретному місці. Так само і ця сцена: вона дуже точно побудована саме під цю виставу. Я, чесно кажучи, дуже хвилюватимусь, якщо її доведеться грати десь в іншому просторі.
А моя героїня… Знаєте, я не можу сказати, що вона проста. Так, вона говорить, що працювала на заводі. Але це не означає, що там працюють лише прості жінки. Вона з характером, міцна – і така жінка може бути будь-де. Якби, скажу чесно, таких було достатньо у Верховній Раді, толку, мені здається, було б значно більше. Бо це люди зі стрижнем, які вміють триматися за своє й відстоювати його. Характерність – це те, що я люблю. Мені вже не так цікаво грати жінку, яка від початку й до кінця однакова – просто чисту драму. Мені потрібне змішання жанрів. А тут я все це отримала. У цьому матеріалі просто купаюся.
Коли прочитала матеріал, то навіть боялася вголос мріяти – думала: хай ми просто почнемо працювати, а вже потім повірю, що це таки відбувається. Усе народжувалося в дуже трепетній атмосфері. Зібралася команда, яка довіряє режисеру й іде за ним. І він – за нами: полюбив кожного, кого обрав. Робота над виставою почалася під час відпусток, але я нікуди не поїхала – так хотілося цих репетицій.
Знаєте, з Давидом дуже цікаво. Він неймовірно любить матеріал. Це людина, якій можна довіряти: ніколи не допустить вульгарності, просто не переносить її, дуже тонко все відчуває і працює надзвичайно скрупульозно. Буквально живе виставами. У мене таке враження, що навіть коли засинає, розмірковує про них, бо постійно щось змінює, шукає. І якщо ви думаєте, що наші репетиції закінчилися, – нічого подібного. Процес триває. А я таке люблю: де все змінюється від початку до кінця. Коли тобі здається, що ти вже впіймала жар-птицю, – а ні, треба бігти за нею далі.
– А чи є вистава з тих, у яких зараз граєте, яку можна назвати улюбленою? Знаю, що актори навіть трохи ображаються, коли їх про це питають: мовляв, люблять усі ролі. Але все ж – чи є щось, до чого готуєтеся з особливою радістю?
– Так, щоб я могла назвати одну-єдину роль і сказати – от вона, моя улюблена, – такого, мабуть, немає. Є роботи, які мені дуже близькі. Наприклад, “Крум” на малій сцені. Мені ця вистава подобалася ще на етапі репетицій, і зараз її люблю. Мені дуже близький образ, який я там граю. Це зовсім інша жінка, ніж у “Поліандрії”. “Калігула” – теж мала сцена. “Слуга двох панів” – це вже велика сцена, і знову робота з Давидом Петросяном. У “Тартюфі” у мене роль. В “Арлезіанці” є гарна сцена, де виходжу до глядача. Але загалом зараз так складається, що немає якоїсь однієї ролі, про яку можна сказати, що я “протягла” всю виставу, зіграла долю від початку до кінця. Але сподіваюся, що цей період ще попереду. Бо, знаєте, мене ще рано списувати (сміється). Як у тому анекдоті: якщо прикласти до теплої стінки – я ще ого-го, скільки можу видати.
– На які несподівані вчинки вам доводилося йти, щоб отримати роль, яка дуже подобалась?
– Ну от щоб я спеціально щось таке вигадувала – мабуть, ні. Але була одна історія – у виставі “Майстер і Маргарита”. Захворіла актриса, яка грала Геллу, інша поїхала на гастролі. І мені телефонують: так і так, завтра треба виходити. Я думаю: як? Костюма немає, нічого немає. Що робити? Який мати вигляд? А потім: а як вона виглядає в оригіналі? Ну, гола ж. Значить, так і вийду. Побігла в гримерний цех. Ми швидко придумали зачіску – я вирішила зробити свою героїню такою трохи космічно-демонічною. Але що з тілом? Тоді в нас була така морілка – щось на кшталт сучасних засобів для автозагару, тільки щільніша. Коли намазуєш нею тіло, створюється враження, ніби на тобі костюм. Дуже ефектно.
Коли я вперше так вийшла, ніхто нічого не знав. Тільки почала грати – і тут за кулісами понеслося: “Гола! Гола!” Усі позбігалися, там такий шум здійнявся, що Анатолій Хостікоєв, який грав Воланда, тихенько мені шепнув: “Людо, голову трохи нахили вбік”, – і жбурнув канделябром у куліси. Там одразу все стихло. А глядач вирішив, що так і було задумано, що це такий режисерський хід. А я, чесно кажучи, думала, що мене наступного дня просто звільнять. Але, слава Богу, сказали: “Все добре, нехай так і буде”. Скажу більше: згодом був навіть один чоловік, який приходив у театр із біноклем, сидів у першому ряді – коли стало відомо, що я виходжу в такому образі. Але це вже пізніше.
– Театральне життя – воно ж не дуже просте, бо чимала конкуренція: усі творчі люди, усі хочуть ролей. Бували якісь неприємні історії через це?
– Було, було таке. Просто на сцені, під час репетиції. Прізвище я, звісно, називати не буду – ця людина досі працює в театрі. Але якщо почує цю історію, то зрозуміє, що йдеться про неї. Ми мали виходити у виставі Сергія Данченка по черзі – і грати, і репетирувати. Настала моя черга, я вийшла на сцену. І раптом з’являється та інша акторка – і так мене ліктем штовхає, що відлітаю вбік. Тобто питання “хто кращий” вона вирішила з’ясувати фізично. Але знаєте, я дуже спокійно до цього поставилася. Подумала: “Ого, як люди роблять. І чого ти цим досягла?” Просто показала свою слабкість, переляканість. Те, що бачиш у мені сильного конкурента. І я, чесно кажучи, у власних очах одразу виросла. Мені стало навіть смішно. І водночас я подумала: це ж урок – як ніколи не можна робити. Хочеш довести, що ти краща, – вийди на сцену і покажи це там. І тільки так. А не ліктями, чи, не дай Боже, кулаками.
Але такі речі, як не дивно, певним чином теж формують актора. Можливо, не в такому грубому вигляді, але вони мають місце бути – “рани” загартовують. Після цього вже не страшно. Ти знаєш, що це було, і розумієш, як із такого виходити. І це сталося на самому початку, коли я щойно прийшла в театр. Мене, мабуть, хотіли таким чином налякати. Але, як бачите, не налякали. Та акторка сьогодні вже нічого не робить, а я досі активно працюю.
– Чи є у вас близькі друзі серед акторів? Коли ми запитали про це у вашого колеги Олексія Богдановича, він відповів: “А навіщо ця дружба потрібна?”
– Дружба між акторами може існувати доти, доки ви не на одних ролях. У театрі важко дружити, бо завжди може виникнути ситуація: твій друг захворів, тобі дали грати його роль. Чи режисер передумав і обрав тебе на персонажа, який мав бути його. Тобі цікава робота – і ти погоджуєшся. Ти не відмовишся тільки тому, що це твоя подруга чи друг. Тому актори часто так і відповідають. У театрі дружба можлива, якщо ви різнопланові актори й не перетинаєтесь в одних ролях. Але ж інколи ти можеш “вискочити в первачі”, як казав Данченко. Пам’ятаю, у нас планувалася, здається, п’єса “Леді і адмірал”. І він сказав: “Це ж мають грати первачі”. Тоді я вперше почула таке слово.
Це як у родині. Інколи жінка стрімко рухається вперед, і не кожен чоловік може це прийняти. Якщо тільки він розумний, щиро любить, можливо, якісь інші важелі тримають – то родина збережеться. А якщо людина теж амбітна – сім’я може не витримати. Отакі складні речі часто не тримають дружбу й навіть дружні стосунки. У мене є в театрі гарні приятелі, є люди, яких я люблю, з якими добре працюється в тандемі. Але сказати, що ми близькі друзі, – такого не можу.
– В одному з інтерв’ю ви розповідали історію: одного разу не вийшли на виставу, бо захворів син і вам довелося лягти з ним у лікарню. Тоді Сергій Данченко сказав вам: мовляв, не треба було виходити заміж.
– Було таке. Уявіть: він спеціально прийшов на виставу, а я не граю: що таке? Як це взагалі можливо? “У мене син захворів – запалення легень”, – виправдовувалася згодом. Чоловік мене просто не пустив у театр, сказав: у лікарню з дитиною. Я пропонувала: мама поїде, а я після вистави прибіжу, ночуватиму. Але він : “Ні”. І тут Данченко: “А я ж тобі казав – не виходь заміж” (сміється). Ну, він просто був дуже сердитий у той момент. Але я це дуже довго переживала. І цей випадок вплинув на мій шлюб – не могла чоловіку цього пробачити. Потроху-потроху… і ми розбіглися. Хоча нормальні, товариські стосунки збереглися. Чоловік навіть допомагав мені робити ремонт у квартирі, яку купила вже після розлучення.
Живу я просто біля Офісу президента. Раніше на свята ми з сином дивилися з балкона паради. І президентів бачила не раз – машини постійно їздили. Возили квіти, картини – коли в когось день народження. Я завжди бачила, хто куди йде, з ким. Друзі жартували: “Ти там усі подарунки перша приймаєш і перевіряєш”. Словом, була в курсі всього. Зараз тут жити не дуже комфортно – усе перекрито блокпостами, Зеленського я не бачу. Тільки коли гуляю: вікна світяться, якісь машини стоять – значить, знову приїхала делегація.
Як я купила цю квартиру? Моя брокерка була зовсім молода дівчина, здається, це була її перша угода. Я розповіла, що хочу, і вона почала шукати. А знайти щось у центрі за мої гроші було страшенно складно. І от одного дня прибігає в театр: “Є приголомшлива квартира! Тут зовсім поруч, три хвилини пішки”. А в мене – важлива репетиція і страшенна злива на вулиці. Кажу: “Нікуди не піду”. Але вона якимось дивом мене вмовила – пам’ятник їй за це треба поставити. Привела до будинку. Заходимо в під’їзд, а я все продовжую вередувати: мовляв, сходи не такі. Вона каже: “Я вас прошу, давайте просто зайдемо”. Ми заходимо – і перше, що бачу, це довгий коридор, точнісінько як у квартирі, де ми жили з чоловіком. І в мене так забилося серце… Ще навіть кімнат не бачила, а відчула: я буду тут жити. І того ж вечора дала завдаток.
– Розкажіть про сина. Він не пішов в актори?
– Він разом із дружиною займається спільною справою: Маргарита Мурадова – дуже популярна fashion-блогерка, а він є її директором. Певний час кожен із них розвивався окремо, але згодом зрозуміли, що через це майже не бачаться, тож вирішили працювати разом. Так, актором він не став, хоча такі думки були. Якось він прийшов до мене на виставу “Я, Генрі ІІ”. Дуже хотів її побачити, перед цим перечитав Шекспіра. А це трагедія з дуже важким фіналом. Після вистави ішов мовчки, заглиблений у себе, навіть засмучений. Я подумала, що, можливо, йому не сподобалося, але нічого не питала – вирішила, що сам розповість. Наступного ранку приніс мені каву в ліжко. Таке було вперше в житті.
Я запитала: “Ти, мабуть, хотів зі мною про щось поговорити?” “Так, – відповів він. – Хотів сказати, що артистом не буду. Учора ми з тобою сиділи, обідали, сміялися, ти була в чудовому настрої. А потім вийшла на сцену і зіграла таку страшну трагедію. Не розумію, як тобі вдається так переключатися, але я так не хочу”. Після цього він більше не дивився в бік театру. Звісно, ходив на мої вистави, але для себе чітко вирішив: це не його шлях. Вивчав банківську справу, працював адміністратором у кількох дуже престижних готелях, був аудитором в американській компанії. Потім захопився іншим – став діджеєм. А зараз займається блогерством – і це йому дуже подобається.
– Як ви згадуєте час, коли сюди приїздили російські актори з виставами – часом неякісними антрепризами, але на гучні імена люди активно ходили?
– На наші антрепризні вистави не ходили – та їх майже й не було. Переважно гастролювали російські. Глядачі платили скажені гроші, кричали “браво”. І половина тих артистів виходила на сцену напідпитку. Скажу вам: українські актори собі такого ніколи не дозволяли. А ті артисти нас ні за що не мали – не всі, звісно, але багато хто. Ми теж туди їздили. Пригадую поїздку з Богданом Ступкою – привезли до Москви виставу “Тев’є-Тевель”. Нам замовили готель – усе ніби як слід. Наприкінці виступу попередили, що хочуть відзначити й просять зайти до ресторану. У нас це звично – фуршет, зустрічі з колегами після вистави. Але коли ж ми приймали їх у Києві, то ніхто до столу не підходив, доки не з’являлися гості. А там усе було інакше: ми закінчили виставу, перевдяглися, прийшли – а на столах уже нічого не було. Здавалося, що нас навіть не помітили. Ми голодні, ніде притулитися… Коли Ступка це побачив, сказав: “Поїхали додому”.
Мені те, що я побачила, дуже не сподобалося. Але я ніколи не мала ілюзій щодо Росії. Пам’ятаю, що ще малою сказала, що хочу бути акторкою. Тоді стояло питання: Росія чи Україна. Тато (він у мене росіянин) казав: “Їдь туди – в мене купа родичів, сестри”. А мама – категорично: “Тільки Київ, тільки Україна. Тут чорнозем, земля, люди – хазяї. А там що? Я, як приїхала до вас: у садочку яблука валяються, нікому немає діла. Поки компот не зварила – всі їх топтали”. Та й я сама багато бачила, коли туди приїздила. Був період, коли думала переїхати до Ленінграда, працювати в БДТ у Товстоногова. Але не вийшло – і добре. Я повернулася додому – і одразу пішли ролі: і в театрі, і в кіно. А з родичами ми давно не спілкуємося.
– У рідному Кривому Розі у вас залишилися родичі? Як зараз живе місто?
– Там дуже страшно: постійні прильоти, людям важко. Я іноді телефоную сусідці по батьківській квартирі. У центрі Кривого Рогу в мене ще залишилися родичі – дружина двоюрідного брата. Сам брат уже покійний: ми його поховали, а невдовзі почалася війна. Також маю родичів чоловіка в Дніпрі – туди теж телефоную. До речі, у лютому ми збираємося їхати з антрепризною виставою до Дніпра, Харкова і Запоріжжя. Зараз люди буквально летять у театр – їм це дуже потрібно. Ось днями ми були в Обухові. Там жінки просто в приміщенні театру плетуть маскувальні сітки: часто немає світла, працюють під ліхтариками. Ми запросили їх на виставу – продюсерка посадила. Вони були такі щасливі: казали, що тепер працюватимуть до ранку, бо ми дали їм неймовірний заряд. Людям зараз це надзвичайно потрібно. Особливо в гарячих точках. У Харкові ми були вже не раз – зали повні. Поринаєш у такі емоції, отримуєш таку віддачу… Повертаєшся додому і думаєш: “Господи, а боялася ж! Стріляють – але неважливо: треба їхати, бо людям це потрібно”.
– Пані Людмило, хочу ще запитати таке: ваша краса – це більше генетика чи постійна робота над собою?
– Думаю, тут поєднання і генетики, і догляду. Мабуть, гени все ж таки зіграли свою роль – моя мама була дуже гарною. Хоча раніше всі казали, що я більше схожа на татовий рід, але зараз, коли дивлюся на мамині фотографії, бачу: тепер я – вона. Що стосується процедур, я дуже люблю масажі обличчя – роблю їх регулярно. Подобається біоревіталізація, коли вводять вітаміни, – це я практикую. А от у все інше боюся втручатися. Пластичні операції – боже збав. Було кумедно, коли я почала грати в “Поліандрії”: у моєї масажистки запитали, чи не зробила я пластичну операцію, бо дуже добре виглядаю. Вона відповіла: “Точно ні”. А я їй кажу: “Бачиш, як твій масаж мені підходить!”
Під час гастролей активно користуюся корейськими масками, вони мені дуже подобаються. Увечері після вистави або зранку обов’язково накладаю. Ботокс? Так, уперше я спробувала його у 50 років – не сподобалося. Потім років п’ять узагалі нічого не робила. Згодом приятелька познайомила мене з французьким пластичним хірургом – вона вийшла за нього заміж. І от саме йому я багато років сміливо могла довіряти своє обличчя.
– Ви не лише багато працюєте в театрі, а й активно знімаєтеся в кіно. Є у вашій кіноскарбничці спільна робота з Аллою Пугачовою в новорічному мюзиклі “За двома зайцями” – як згадуєте той період?
– Коли ми почали зніматися, Алла Борисівна, як виявилося, заздалегідь дізналася про всіх акторів. Я грала одну з її подруг, і коли прийшла на майданчик, вона вже знала, хто я, звідки, як правильно вимовляється моє прізвище. Це було дуже приємно – відчувалася повага. Так сталося, що після першого знімального дня я зламала ногу. У театрі репетирувала “Ревізора”: стрибала на скакалці, зачепилася й упала. Дзвоню режисерові, кажу, що в гіпсі. Він від злості просто поклав слухавку. Я подумала: ну один знімальний день – перезнімуть з іншою акторкою. Але вже незабаром мені телефонують: “Завтра за вами заїде машина, привезуть на знімальний майданчик”. Я була в шоці. Потім мені розповіли, що Алла Борисівна сказала: “Як це – перезнімати? У мене прекрасна подруга! Нічого перезнімати не будемо. Поставите їй подушечку під ногу – і вона зіграє”. Так і було: мене буквально носили по майданчику на руках. Підставляли подушку, я відпрацьовувала сцену, трохи перепочивала – і знову переносили.
У спілкуванні Пугачова не вмикала жодної зірковості. Пам’ятаю, як вона з гумором розпитувала мене: “Ну як ви так ногу зламали?” Я їй відповіла: “Режисер захотів, щоб я одночасно скакала на скакалці й крутила хулахуп на шиї. Добре, що голову не зламала”. Вона сміялася і казала: “Ні-ні, я для танців – зась”. Ноги вона берегла. Коли я дізналася, що Алла Борисівна виїхала з Росії на знак протесту проти війни, дуже зраділа – значить, я в ній не помилилася.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Ольгою Сумською – про критику сестри за радіодиктант, хейт навколо пам’ятника мамі та родинні таємниці.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
