Загибель героя: історія Дмитра Паскара та його матері
Втрата, яка залишила слід у серцях
У листопаді 2025 року світ облетіла сумна новина: загинув воїн з Рівного, Дмитро Паскар. Він пропав безвісти два роки тому, а інформацію про його загибель підтвердила його мама, письменниця Руслана Броновицька. Втрата дитини — це нестерпний біль, з яким Руслана мусила навчитися жити.
Визначні миті
Дмитро долучився до захисту України як доброволець через рік після початку військового конфлікту. Він не повідомив матері про своє рішення, адже знав, що вона спробує його вмовити залишитися. Восени 2023 року стало відомо, що він зник безвісти, залишивши родину в жахливій невизначеності.
«Я впала в глибоку депресію, яка ледве дозволяла мені вставати з ліжка. Я просто лежала і дивилася в стелю», – згадує Руслана в інтерв’ю.
Програма ідентифікації
Лише у листопаді 2025 року родина отримала звістку від слідчих. Виявили збіг ДНК, і експерти були на 99,9% впевнені, що це тіло Дмитра. Через місяць його останки повернули, і, нарешті, Руслана змогла поховати сина.
«Коли я зрозуміла, що мого сина справді немає, це був величезний удар по моїй психіці. Але я знала, що мені треба з цим жити. Жити в невизначеності набагато важче, ніж попрощатися зі своїм сином», – ділиться вона.
Знакові моменти прощання
Сім’я Руслани стала однією з тих, хто зміг знайти спокій, поховавши своїх загиблих на війні близьких після складного процесу ідентифікації.
«Мати могилу, яку можна відвідати, краще, ніж не знати, чи він похований десь під завалами, чи його катували в російській в’язниці», – зазначає Руслана Броновицька.
У день похорону Руслана вирішила не дивитися на тіло сина, зберігаючи в пам’яті образ, яким вона його знала.
«Жодна нормальна людина не може по-справжньому зрозуміти, як батьки можуть ховати своїх дітей. Але війна жорстоко обійшлася з нами. Біль залишиться назавжди», – каже вона.
Роль професіоналів у відновленні
Австралійська судова антропологиня, Сорен Блау, що працює в Україні, допомагає в ідентифікації загиблих воїнів. Вона зазначає, що іноді тіла настільки погано зберігаються, що це ускладнює процес.
«Вся ця робота спрямована на те, щоб в ідеалі мати змогу повернути сім’ям їхніх близьких, щоб вони могли не лише похоронити їх, але й пройти всі юридичні процедури», – говорить вона.
Процес репатріації
Минулого року офіційні представники Києва та Москви підписали угоду, що дозволяє Україні щомісяця отримувати близько тисячі тіл загиблих для ідентифікації. Хоча репатріація — важливий крок, ідентифікація та повернення тіл родинам можуть займати багато часу.
Пам’ятайте про важливість процесу, який допомагає родинам оговтатися від втрати. Це більш ніж просто повернення, це шанс на емоційне кодування.
Заключні думки
Ця історія — не лише про втрати, а й про боротьбу та надію, адже багато родин досі чекають на звістки про своїх близьких. Війна залишає глибокі шрами, але кожен крок у процесі ідентифікації дає трохи спокою тим, хто залишився.
