мистецький погляд на війну та нову тілесність

Фотографка Елена Субач працює з темами війни у художній спосіб, шукаючи красу серед напруги та викликів, які стали повсякденним життям в Україні. Парадоксальним чином її формальний погляд пропонує дуже людяний і гуманний підхід до зображення вразливого тіла.

Нещодавно Субач знімала ветеранів з ампутаціями у центрі Superhumans – нині цю серію вона показує у київській галереї The Naked Room. Про те, як працювати з новою тілесністю, про кінематографічність зйомок біженців на кордоні та про момент прощання з Пінзелем для УП.Культура з фотографкою говорить кураторка Ліза Герман.

Ліза Герман: Ми з тобою давно знайомі і дружимо, але я вже не можу пригадати, коли і як ти стала фотографкою? Ти не маєш мистецької освіти. Розкажи, з чого почалася твоя професійна практика?

Елена Субач: Історія дуже довга, нелінійна і пунктирна, яка, до того ж розвивалася спіральним рухом. Мій дідусь, Петро Литвин, був художником і я багато часу проводила в його майстерні. Дідусь робив ікони для місцевих церков як додатковий заробіток, а, крім того, був художником-оформлювачем місцевої шахти в Червонограді.

У нас вдома була окрема бібліотека з книжками з історії мистецтва, і коли я не вміла читати, я роздивлялася зображення. Мені здається, було б складно не захопитися цим, бо те, що тебе оточує, це перше, що ти пам’ятаєш.

Дідусь також захоплювався фотографією. На жаль, коли я народилася, це захоплення вже лежало в коробці, він уже не використовував обладнання для проявки і друку фотографії. Але я бачила коробки з його чорно-білими фотографіями – це були пейзажі, портрети людей, родина, бабуся. Мені дуже подобався цей архів. Я постійно переглядала і сортувала його слайди.

А потім зрозуміла, що хочу фотоапарат. Не пензликами малювати, а робити фотографії. Дідусь сказав, що спочатку я мушу навчитися малювати, осягнути закони композиції – “коли виростеш, купимо тобі фотоапарат”.

Ліза Герман: Це суголосно актуальній дискусії про реформу дитячої середньої художньої освіти після новин про призначення Алевтини Кахідзе (на посаду директорки Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка – прим. ред.). Хоча я, можливо, погоджуся з твоїм дідусем в тому, що опанувати ази образотворчості, мабуть, не так погано.

Елена Субач: Думаю, що там було дві причини. Перша причина – економічна, бо моя родина не могла дозволити купити мені фотоапарат.

А по-друге, дідусь хотів проводити з онучкою більше часу: ми сідали на мотоцикл і їздили з ним на етюди, малювали якісь пейзажі. Він мене навчав композиції, малюнку. Але після цього мені треба було вступати у вищий навчальний заклад. І батьки втрутилися і сказали “ніяких художників, потрібна важлива професія”. На той момент здавалося, що корисним є тільки економічний або юридичний фах.

Я тоді не мала достатньо сили, щоб піти проти волі батьків. Важливо було в той час поїхати кудись, вирватися з дому. Економічний то економічний. І вже закінчивши Волинський державний університет у Луцьку, я подумала, що зробила все, що могла для своєї родини, і поїхала в Київ вчитися на курсах дизайну. І потім почала працювати дизайнером штор в Києві.

Ще з того періоду в мене залишилася любов до драперій, до орнаментів. У серії про бабусів [“Бабусі на межі Раю”] можна спостерігати цю мою тягу до тканиночок, до цієї пластики, до цих складочок. Це була одна з форм дослідження сучасного фешну, як він проявляє себе на релігійних святах – в місцях, де найбільше еклектики, де люди поєднують традицію з тим, що їм доступно на базарах. Це, напевно, були 2005-2006 роки.

Ліза Герман: Золоті двохтисячні – розквіт важкого люксу, коли люди собі важкі гардини вішали, доба надмірності в оздобленні власних осель. Цікаво, що ти звідти почерпнула свій стиль.

Елена Субач: Так! Але потім ця пунктирна лінія повернула мене в інший бік – до буддизму, до тієї його гілки, яка адаптована для європейців. Вона була побудована і розвинута у США у 1960-70-ті роки, особливо серед людей зі сфери мистецтва. Це була практика буття в моменті, одна з форм медитації. Я поєднала її з фотографією: ти з камерою виходиш на прогулянку, намагаючись бути максимально присутнім в моменті, спостерігаєш світ і, не відволікаючись на свої думки, не дозволяючи собі концептуалізувати те, що бачиш, намагаєшся бути прийомником реальності.

У нас був своєрідний буддистський фотоклуб, ми гуляли з камерами, знімали, а потім показували зняте один одному і обговорювали. Тоді я й повернулася до Львова. Незабаром після мого приїзду там організували фотоклуб 5х5 з ініціативи галереї Дзига та Марека Іващишина. А куратором клубу став Костя Смолянінов.

Здається, це був 2009 рік: на площі Коліївщини вони щомісяця проводили виставки. На фасаді будинку виставляли 5 великих фотографій і всередині цього приміщення ще 5. Костя намагався щомісяця привозити гостей, які мають експертизу з фотографії. Так я познайомилася з Олександром Глядєловим, Олександром Ляпіним, Анею Войтенко. Коли гості не приїжджали, Костя готував власні лекції, зокрема, з історії мистецтва. Він розповідав про своїх улюблених художників або письменників.

Львів – камерне місто, і художники, фотографи, люди пов’язані з мистецтвом спілкуються разом. Галерея Detenpyla також в той час була активним і цікавим середовищем, всі ходили один до одного в гості, спілкувались. Я пам’ятаюся це як золотий час.

Ліза Герман: Тоді ми з Марією Ланько (кураторка, співзасновниця галереї TheNakedRoom – прим. ред.) тільки досліджували львівський контекст, і це дійсно була золота доба. Не було фактично інституцій, але була дуже насичена, самоорганізована спільнота. Не можу не згадати, як ми разом з тобою і В’ячеславом Поляковим їздили на одну з організованих Смоляніновим прогулянок і зайшли у сільський магазин купувати морозиво.

Це було дуже колоритне місце: всюди плиточка радянська, зверху пластикова квіточка, а поруч ще і кітчевий календарик, Типовий сільмаг. Мені це місце здалося просто кумедним, а потім я помітила, як у вас двох [з Поляковим] синхронно ніби налаштовується внутрішній об’єктив. Ти миттєво вихопила з цього візуального хаосу цікаві кадри і це все, через твою камеру, почало набувати для мене якогось сенсу.

Мене тоді це вразило, я побачила твій метод в дії. Але я хочу запитати тебе, як твій метод тоді формувався?

Елена Субач: Я ніколи не хотіла зациклюватись на якомусь конкретному стилі. На початку мене цікавило, як в публічному просторі проявляється індивідуальний смак і як людина проявляється у тому, що її оточує. Ясно, що в маленьких містечках ти бачиш більше цих проявів, бо все-таки велике місто уніфікує і сильніше диктує форму. В маленьких містечках ця форма квітне.

Розповім тут і про В’ячеслава Полякова, про якого ти вже згадала. Ми познайомилися в фотоклубі 5х5 і почали організовувати свої власні поїздки по містечках довкола Львова, потім почали досліджувати Україну ширше. На жаль, ми не доїхали на Схід, бо почався ковід, а потім повномасштабна війна. Це вимагало більше часу, а ми працювали на роботах і мали для цього тільки вікенди.

Ці подорожі сформували наш метод спостережень. Ми брали камери і шукали маніфестацію індивідуальності – це вилилося у серію “Львів – Божа Воля”. Ми зосередились на об’єктах, які нібито і мають, і не мають авторства, тому що туди нашаровується вплив стихії, природи і випадку.

У мене це потім отримало втілення у проєкті “Бабусі на межі раю” – там я спостерігала за тим, як формується зовнішність і стиль у людей старшого покоління. Я назвала це “субкультура бабусь”, тому що це було не лише про форму, а про те, як вони збираються разом і що вони роблять на релігійних святах і прощах. Це люди в піднесеному стані, які вбираються у все найкраще. Це дуже схоже на бурштин, де все застигло у міжчассі. І люди намагаються це міжчасся прикрасити своїми силами. Це ми і фотографували.

Ліза Герман: Свята Галичина! Ти свідомо всі ці роки залишаєшся жити у Львові, і багато тем чи сюжетів тобі підкидує це місто. Що для тебе сьогодні означає цей знаменитий “галицький контекст”?

Елена Субач: Провокативне питання. Настільки змінився Львів з 2022 року, що тепер не можу знайти відповіді. Звичайно, ми можемо жартувати про стереотипні уявлення про Галичину як про суперрелігійну місцевість, де всі ходять до першого причастя. Але я тепер розумію, що це був штучно створений радянською владою наратив для того, щоб створити образ осередку бандерівців, упівців і релігійних маньяків.Це, звичайно, не є правдою.

У Львові є велика католицька парафія, яка має візуально помітну форму вираження релігійних обрядів і традицій. Статуї Діви Марії або Ісуса, які вздовж узбіч стоять, прикрашені кольоровими стрічками. І це дуже красиво виглядає.

Ліза Герман: Що для тебе Львів сьогодні? Чи твоє це місце, місто?

Елена Субач: Місто абсолютно моє. Львів я продовжую обожнювати, захоплююсь нашаруванням історій. Коли я ходжу по Львову, відчуваю, що стою ногами в одному часі, а голова в мене вже в сучасності. Знаю, що тут я маю базу і фундамент, на який можу спиратись.

Але Львів зараз це також величезний хаб для людей, які шукають нового дому. І через це я кажу, що Львів дуже змінився, наситився іншими людьми і поглядами, і він готовий вміщати в себе ще більше.

Ліза Герман: На початку повномасштабного вторгнення ти зробила щонайменше дві важливі серії, які досі звучать. Я зараз говорю про “Стільці” та “Сховані” – про евакуацію пам’яток мистецтва у Львові. Ці два проєкти задокументували дуже специфічні обставини часу – перетин біженцями українського кордону і запаковування мистецьких робіт для евакуації. Але часом ці серії усе більше розкриваються художньо, поза суто документальним значенням. Як ці два сюжети потрапили до поля твоєї уваги?

Елена Субач: Обидві я знімала, не збираючись робити мистецькі проєкти. Інтенція була абсолютно інакша. Мені здавалось на початку 2022 року, що все зупинилось, життя вже не повернеться ніколи і не буде таким, як раніше. Мистецтво теж. Це смерть мистецтва. Ніякого мистецтва бути не може. А мистецтво так чи інакше – мова, через яку ти промовляєш. І здавалось, що ти онімів. Наступила повна тиша.

“Стільці” – це був перший проєкт, буквально через кілька днів після вторгнення. Ми з друзями тоді були в Ужгороді і побачили оголошення у волонтерському чаті, що на кордоні потрібні волонтери, аби допомагати людям, які їдуть з територій, що обстрілюються. Ми зголосилися приїжджати і робити канапки, чай і дбати про людей. Це було 25 лютого [2022]. Звичайно, камера була зі мною, але я не думала її використовувати.

Перші фото були нащупуванням камінців нової реальності, спробою перебратися через болото і навчитись промовляти нові слова. Мій підхід до фотографії змінився, проєкти, про які ти говориш, були суто документацією реальності. Не було спроби побудувати історію. Потім прикордонники, питали: у тебе камера, чого ти не фотографуєш? Всі тоді вважали, що ти маєш документувати людей.

Але людей я тоді не могла знімати, тому що емоційна напруга зашкалювала. Останнє, що хотіли люди – бути сфотографованими, і я не бачила необхідності робити портрети. А зі стільцями на кордоні виник такий кінематографічний момент. На кордоні стояли стільці, на яких лежали речі першої необхідності, ковдрочки, якісь стаканчики.

Перше враження – тиша, морозний ранок після безсонної ночі. Світило сонце, і на цей стілець хтось поклав пакет з червоними яблуками. А вони потім раз – і всі розсипались. Це просто кіно: яблука котяться, сонце на них світить, людей немає, частина яблук покотилась за шлагбаум в Словаччину, частина залишилася тут, в Україні. Це був мій перший кадр, тоді я і звернула увагу на ці стільці, для мене це були свідки динамічного моменту, через який ми проходили.

Ліза Герман: Ти кажеш, що це документальний проєкт, і я розумію чому: ти не придумала цей кадр, не виставляла реквізит, не міняла нічого місцями. Але те, як ти це побачила і вхопила в кадрі – дивовижно. Ці фотографії барочно прекрасні і надмірні в своїй красі, як ті штори з двохтисячних. Неймовірно те, як ти можеш бачити красу, яка ріже око своєю пишністю навіть там, де її не мало б бути.

Елена Субач: Я десь чула, що в момент великого стресу твоя прошивка обнуляється до базових знань. Напевно, знання з дитинства – іконописної побудови і традиції, захоплення драперіями і красою залишаються.

Ліза Герман: А про “Сховане” розкажи. Як ти опинилася в тому місці, де просто в тебе на очах запаковували скульптури Пінзеля?

Елена Субач: Це так виглядає, ніби я повз проходжу, і тут Пінзеля проносять. Та для цього мені довелось два роки працювати в Львівській національній галереї мистецтв. Звичайно, мене вразили тамтешні фонди – буквально на першому тижні роботи я поїхала в Олеський замок і потрапила у фонди барокової дерев’яної скульптури. Це стало таким цвяхом, який залишив мене в цій галереї на два роки, адже у мене величезна слабкість до такої форми.

Ліза Герман: І знову-таки багато драперії в цих скульптурах.

Елена Субач: Це така неможлива краса, яка тебе зворушує, будить зсередини, не залишаючи байдужим.

Як фотографка я мала документувати події, які там відбуваються, як дизайнерка я робила афіші до подій, але потім була також кураторкою кількох виставок. Я дружила з реставраторами, які там працюють, зокрема, Інною Дмитрук-Сорохтей, яка була завідувачкою відділу реставраторів та ініціювала разом з польськими колегами збереження мистецтва від можливих влучань або руйнації. Поляки передавали нам матеріали, негорючі тканини, спеціальну вату, в яку треба огортати скульптури, якісь ящики.

Інна подзвонила і сказала “я знаю, що ти обожнюєш Пінзеля, ми зараз будемо в музеї його запаковувати, якщо ти хочеш попрощатися, подивитися – приходь”. Я звичайно побігла туди просто через свою любов до цієї скульптури, попрощатися, бо невідомо наскільки часу я вже його не побачу.

А фотографування – це просто бажання зафіксувати, те, що робить людина, коли прощається. Чоловіки, які підвозили на кордон своїх дружин з дітьми, останнє, що робили – фотографували їх на телефон. Так само в мене було з Пінзелем. Я хотіла зафіксувати момент, коли я востаннє його бачу. З цього почалась історія про “Сховане”.

Ліза Герман: Ти говориш про дуже актуальну тему – зміна мови мистецтва, зміна сприйняття мистецтва. Що зараз ти своєю практикою формулюєш?

Елена Субач: Моя власна практика зараз – це спостереження і маніфестація тієї реальності, до якої я маю дотичність. Це і соціальна практика, і мистецька практика, зараз для мене вони є однаково важливими. Фотограф – це завжди людина-аутсайдер, яка спостерігає, не зовсім включена в цю реальність, ховається за камерою. Це мене бентежить і непокоїть.

Ліза Герман: Мені здається, твоя практика весь час розвивалася дотично до ком’юніті, від якого ти відштовхуєшся. Буддисти, фотоклуб, реставратори, тимчасова спільнота на кордоні. Це все про середовище, зазвичай не художнє, з якого тобі важливо щось брати для себе. Здається, тобі важливо, аби твоє мистецтво торкалося різних сфер реального життя.

Елена Субач: Я завжди намагаюся працювати з темами вразливості, крихкості. Мене непокоїть ситуація в світі, ситуація людей біля мене. Вразливість краси – виклик, на який я намагаюся реагувати і зробити про це історію.

У мене є проєкт “Ламкість” 2018-2019 років, у якому я порівнюю способи накладання шини на уражені кінцівки в людей і те, як люди дбають за своїми рослинками в хаотично створених городах і садочках. Рослинки, які підв’язані якимись залишками тканин до палиць, нагадують те, як фіксують поламані руки чи ноги. Те, що ти кажеш про ком’юніті людей, це також фіксація моїх стосунків і переживань з тим, з чим я маю цей доторк.

Ліза Герман: Тоді давай про ще одне комʼюніті. Розкажи, будь ласка, як ти почала працювати з ветеранами? Чому знімала їх у воді? Мені здається, ця серія промовляє до дуже широкої аудиторії – , її символізм, її естетичність дуже універсальні.

Елена Субач: Ти говориш про проєкт “Нові кордони мого тіла”. Я почала над ним працювати рік тому. І це такий випадок, доля. У листопаді минулого року креативна продюсерка Валерія Гусева запросила мене до центру Superhumans як одну з 12 фотографів для створення календаря. Ми мали можливість там пару днів робити зйомки, подивитись, як функціонує цей центр, що там відбувається, і зробити картинку, яка могла б потім стати обкладинкою місяця.

Центр знаходиться у Винниках поруч зі Львовом, це величезний реабілітаційний центр, де дуже багато ветеранів, людей з ампутаціями, яких ставлять на протези, яким допомагають отримати фізичну підготовку, щоб справлятися з цими протезами, навчитися з ними жити далі. Тоді я вперше побачила заняття з гідротерапії у басейні, і басейн, щиро кажучи, максимально мене вразив. Він має підсвітку з однієї сторони, де цей колір дуже швидко змінюється від синього до рожевого, підсвічує людські тіла різними відтінками.

Це мене привабило, бо я чутлива до кольору, це нагадало мені підсвітку барокової скульптури на Домініканському костелі у Львові. Мені цікава взаємодія кольору з драперією, мімікою, динамікою. І тілом. Колір сильно змінює форму. Вода як середовище також дуже змінює форму.

Для мене ці зйомки в басейні дали нагоду поспостерігати явище нового тіла, з яким наше суспільство стикнулося зараз. Це один з наслідків війни, який вплине на наші міста, на рівень інклюзії, змусить думати, як зробити так, щоб всі могли рівно жити в таких непростих умовах міста.

Басейн, вода – це також і про оголеність, вразливість. Людське тіло залишається красивим. Наші захисники – молоді і красиві чоловіки. Ці хлопці, маючи спільний досвід боїв те реабілітації, намагаються ставати сильнішими і далі. Вони один одного дуже підтримують, і увесь центр працює на підтримку людей. Я була просто захоплена цим, адже просто займатися в цьому басейні протягом години вимагає надзвичайних зусиль.

Ліза Герман: Яка зазвичай була реакція на твою пропозицію їх фотографувати?

Елена Субач: Зазвичай нормальна реакція на звичайне питання: “для чого вам ці фотографії? Як ви хочете нас показати?”. Були коментарі і про те, що вони не хочуть, щоб їх жаліли в цьому проєкті. Мій проєкт не про це. Я роблю абстрактну фотографію про тіло, як тіло і мозок вибудовують нові кордони, нову мапу тіла, яке отримало інакшу форму через ампутацію. Я їм показувала фото, і вони схвалювали роботу, і ми продовжували знімати.

Це завжди дуже зрозуміло, чи людина відкрита і хоче з тобою працювати, чи їй незручно і тобі в такий момент також некомфортно, ти не хочеш переходити чиїсь кордони, це нікому не потрібно.

Заняття у воді дуже допомагають у тому, щоб позбавлятися фантомних болей. Як кажуть дослідження, заняття у воді працюють набагато краще, тому що чим довше ти знаходишся у воді з відповідним тиском, тим простіше мозку адаптуватися і робити нову мапу тіла.

Для мене це стало історією, яку можна перенести на відчуття війни суспільством. Ми теж втрачаємо частину нашого тіла, частину нашої країни. І це робота з травмою, у якій нам потрібно продовжувати жити і вибудовувати м’язи.

Ліза Герман: Твій проєкт розкриває тему нової тілесності, але при цьому не замилує, не екзотизує, не вип’ячує глядачу прямо на очі травмоване тіло. Інакше кажучи, найкращий спосіб говорити на соціальну тему – це не говорити на соціальну тему, а говорити про інше. Наприклад, про красу, про те, як заломлюється світло у воді.

Зараз триває багато розмов про те, що деякі твори можуть ретравматизувати, як варто їх показувати чи додавати дисклеймери до них. Водночас мистецтво з його трансгресивною природою дивиться вглиб, а не орієнтується на умовні, загальноприйняті норми. У чому, на твій погляд, сьогодні полягає відповідальність художника?

Елена Субач: Зараз рівень напруженості суспільства часто може диктувати художникам і художницям, що є складні соціальні теми, за які краще не братися. І в мене теж не було до кінця впевненості, що те, над чим я працюю, варто показувати.

Я не знаю, чи може бути відповідальність художника перед суспільством. Відповідальність художника – це завжди про відповідальність перед собою, внутрішній етичний барометр. Якщо відчуваєш невелику долю сумніву, що щось не ок, швидше за все, це показувати не варто.

Говорячи про фотографію, завжди є вибір, зробити чи не зробити. Потім, коли ти зробив цей кадр, перед тобою інший вибір – показати чи не показати. Тому що ти можеш мати свій архів, і він може мати потім величезну історичну цінність. Уже потім при побудові експозиції, мабуть, варто співпрацювати з психологами, соціологами, які розуміють, що може ретравматизувати когось.

Ліза Герман: У якомусь сенсі від картинки війни дуже складно сховатися. Мені здається цікавим, що до мистецтва може бути пред’явлена вимога, яка не працює у ширшому медійному світі, який все одно продукує і продукує травматичні зображення.

Елена Субач: Немає однозначної відповіді. Фотографія зараз такий медіум, який повсюди і з усіх боків на нас впливає, на те, як ми вибудовуємо своє життя. Не показуючи щось, художник також несе відповідальність.