Наталія Корецька – акторка столичного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, зіграла понад 70 ролей у кіно (“Батьківські збори”, “Відпустка наосліп”, “Останній москаль”, “Великі вуйки”, “Будинок з ліліями” та ін.). На початку повномасштабного вторгнення, коли кіновиробництво зупинилося, разом із чоловіком, актором Костянтином Корецьким, майже рік працювала кухаркою в ресторані.
В інтерв’ю OBOZ.UA Наталія розповіла про цей досвід, а також про іншу професію – дворічну роботу парламентською кореспонденткою у Верховній Раді України. Артистка згадала спільні зйомки з росіянами до війни, які згодом підтримали агресію. Крім того, Наталія відкрила залаштунки свого особистого, зокрема довгий і непростий шлях до спільного життя з чоловіком.
– Наталю, коли готувалася до інтерв’ю, мене захопив один рядок у вашій біографії: на початку повномасштабного вторгнення ви з чоловіком пішли працювати кухарями до ресторану.
– Початок вторгнення був важким для всіх: не розумієш, куди себе подіти, що робити, але дуже хочеться бути корисним. У перші дні ми з донькою закуповували продукти та роздавали бабусям – просто хотіли робити хоч щось. Так ми й потрапили до ресторану “Чорноморка”, де працюють на керівних посадах наші друзі. Вони організували на базі ресторану волонтерський штаб: там готували їжу для тероборонівців, а також безкоштовно годували пенсіонерів та всіх, хто потребував допомоги. Близько місяця ми працювали там як волонтери.
Коли ситуація трохи стабілізувалася, нам запропонували продовжити роботу вже як повноцінним кухарям. Мовляв, у вас класно виходить. Ми з чоловіком сказали: “Ну, давайте спробуємо”. На той час актори залишилися без зйомок, роботи, заробітку – тоді про кіно взагалі не йшлося. І так ми майже рік пропрацювали на кухні ресторану.
– Чим ви там займалися?
– Чоловік працював у гарячому цеху, я – у холодному. Обоє готували страви та відпрацьовували всі замовлення. Бували такі напружені дні, що не те що присісти – вибачте, навіть забігти до туалету не було коли. Робочий день тривав з десятої ранку до десятої вечора. Попри чудових людей поруч, той рік дався мені дуже важко. Але досвід вийшов надзвичайно цікавим. І, до речі, найбільше з нього виніс мій чоловік: постійно готує вдома. Раніше він допомагав мені на кухні, але тепер це вже не просто допомога – це його улюблене заняття. Каже, так відпочиває. Розбирається у смакових поєднаннях, сам варить соуси. Для мене після тієї роботи це один великий плюс.
Костя навчився готувати багато смачних страв, але оскільки цей ресторан здебільшого про рибу та морепродукти, повторювати їх щодня вдома – дорогувато. З простішого ми часто робимо форшмак. Чоловік готує ризото з морепродуктами, легкі та смачні пасти. На основі ресторанних рецептів він тепер може приготувати практично будь-яку пасту. Ну і моя техніка, звісно, теж прокачалася. Якщо треба щось швидко – без проблем. Можу нарізати сто шматочків за десять секунд. Коли ми ще працювали на кухні, чоловік замовив нам суперножі – тож удома тепер справжня мініпрофесійна кухня.
– Ви підраховували, скільки ролей загалом зіграли? Їх у вас дуже багато.
– Чесно кажучи, ні. Колись я намагалася це зробити – ще до повномасштабного російського вторгнення. Тоді були певні онлайн-ресурси, переважно російські, бо саме вони активно просували свої фільми й серіали. А більшість проєктів, у яких ми знімалися, була копродукцією з Росією – від цього нікуди не подінешся, така була реальність. Як я згадую роботу з російськими акторами? Звісно, серед них були люди, з якими ми підтримували спілкування і поза знімальним майданчиком. Коли працюєш разом місяцями, звісно, виникають якісь стосунки. Наприклад, актор Антон Батирєв фактично “прописався” тоді в Україні – та треба сказати, що не тільки він, таких було чимало. Буквально за тиждень до вторгнення ми разом сиділи в тій самій “Чорноморці” – з нашою родиною, із донькою. Він говорив, які ми чудові, ми навіть поспілкувалися по відеозв’язку з його дівчиною. Це виглядало тепло й щиро… Принаймні так тоді здавалося. А через тиждень він виклав у себе на сторінці букву Z.
Чесно вам скажу: сподіваюся, це було вперше і востаннє, коли проклинала людину. Я йому так і написала: “Будь ти проклятий”. Ти щойно повернувся з України, зізнавався всім у любові – нам, людям навколо, місту, країні – і ставиш “зетку”? Це було настільки огидно. Був ще один російський режисер, з яким ми теж підтримували дружні стосунки сім’ями, знали його дітей, дружину, він бував у нас у гостях. У перший день телефонував і плакав. Дзвонив ще через тиждень, через місяць, через кілька місяців – казав, що виїде з Росії. Але минув час, і зараз він спокійно працює там, знімає кіно в Росії. Тому нині в мене не залишилося жодної людини звідти, про яку я могла б сказати, що між нами ще є хоча б якась ниточка стосунків.
– У фільмі “Останній москаль” знімався російський актор Ігор Скрипко, який на той час у своїх інтерв’ю постійно підкреслював, що має українські корені.
– Він мовчить. І, знаєте, в цьому випадку дякувати Богові, що принаймні мовчить, а не виставляє “зеток”. На самому початку я теж йому писала: “Ігорю, як же так?” У нас були чудові стосунки, але він просто зізнався у своєму боягузтві – сказав, що йому страшно. Тоді я писала багатьом, бо не могла повірити, що це відбувається насправді. Не розуміла, як люди, яких так добре знала, раптом підтримують те, що на нас запускають ракети. Мені здавалося, що це якась страшна помилка, що винен лише Путін, це винятково його рішення, і що всі росіяни зараз піднімуться проти цього – і все припиниться. Коли нині інколи перечитую свої тодішні пости й коментарі в соцмережах, стає сумно. Це була дуже наївна позиція з мого боку. Всі вони боягузи!
У нас з чоловіком є однокурсник, з яким ми навчалися в Харкові, дружили. Коли у нас майже одночасно народилися діти, ми приїжджали з Києва до них, вони – до нас, проводили час сім’ями. Пізніше він переїхав до Москви. Я написала йому на початку великої війни. І він відповів фразою, яку ніколи не забуду: “Ти знаєш, нас тут усіх саджають. Краще вам тиждень посидіти в підвалі, ніж мені 10 років у в’язниці”. Він боїться – і вважає, що не може чинити інакше, навіть якщо це означає зраду його батьківщини. Ну що ж, це його вибір.
– А з Галиною Безрук, з якою ви теж знімалися, спілкувалися? Вона мовчить про війну та залишилася жити і працювати в Росії.
– Ми знали і її, і її чоловіка, російського актора Артема Алексєєва – разом працювали. Вони познайомилися в Україні, грали в одному проєкті головні ролі закоханої пари, а потім закохалися в реальному житті. Мені здається, що навіть на самому початку Артем писав моєму чоловіку щось на кшталт “тримайтеся”, але не більше того.
– Чому вона залишилася в Москві? На початку великої війни акторка Віталіна Біблів, яка свого часу дружила з Безрук, натякала, що та боїться за дитину – мовляв, чоловік не дозволить її вивезти з Росії.
– З чоловіком вона вже розлучилася, вони не живуть разом. Що ж до її позиції – кожна людина робить свій вибір. Іноді люди обирають те, де їм тепліше… Вона просто зробила такий вибір. У нас із чоловіком є ще одна однокурсниця, яку одразу після закінчення вишу запросили до театру в Бєлгороді. Вона залишається там і зараз. Я так розумію, що навіть була готова виїхати, але не мала куди. У неї мама (наразі вже покійна) жила в Єнакієвому на Донеччині та мала проросійську позицію, а Іра, живучи в Бєлгороді, була абсолютно проукраїнською. Вона писала українською у Facebook такі сміливі дописи, що мені навіть було страшно за неї. І зараз вона відкрито підтримує Україну – дякую їй за це.
– Багато акторів зізнаються, що зараз кіно працює не так активно, із меншими бюджетами та гонорарами. Як ви відчуваєте?
– Дійсно, роботи нині дуже мало. Порівняно з тим, що було до 2022 року, її критично поменшало. Процес створення фільмів іде зі скрипом, адже всі ми прекрасно розуміємо: для якісного кіно, крім талановитої команди, потрібні значні кошти, яких зараз в Україні просто немає. Це сповільнює роботу, робить її складнішою, падає фінансування та гонорари. Я не скаржусь – просто констатую. Іноді спостерігається ще одна тенденція: у деяких проєктах акторів замінюють медійними особами, мотивуючи тим, що на них глядач точно прийде. Але від цього страждає якість.
Попри все, дякувати Богу, кіно в Україні існує, і навіть з’являються досить хороші фільми. Особисто я давно не була у кінотеатрі як глядачка – частіше бачу картини на прем’єрних показах. Але зараз ми з чоловіком вирішили обов’язково піти на фільм “Ти – космос”, про який дуже багато говорять. Думаю, найближчим часом ми це зробимо. Тим більше, що головну роль у стрічці грає актор нашого театру Володимир Кравчук – він дуже класний, прекрасний артист.
– Ви працюєте в Театрі на лівому березі Дніпра вже третій рік. Відчуваєте, що це ваше місце?
– Мені здається, що це те, до чого я йшла весь свій творчий шлях. Цей театр завжди мене цікавив – він про свіжу кров, творчі експерименти, впевненість і свободу. Театр на лівому ніколи нічого не боявся. Нас із чоловіком туди фактично привела доля. На початку вторгнення, коли ми ще працювали в ресторані, наш товариш, актор Володимир Гладкий, запропонував: “Давайте зробимо виставу, просто щоб зустрітися разом”. Так народилася чорна комедія “ПаРаша” – зрозуміло, про кого. Ми вкладали в неї все, що накопичилося в душі. Це була андеграундна історія: нічого не заробляли, просто відводили душу.
У виставі брали участь актори Театру на лівому – Андрій Ісаєнко і Дмитро Соловйов. У нас не було де репетирувати, і вони запропонували сцену театру. Пам’ятаю перший раз, коли я зайшла туди: світла не було, ми запалили ліхтарики і намагалися репетирувати, майже нічого не бачачи. Мій чоловік тоді ступив на сцену і каже мені: “Все, хочу тут працювати”.
Тим часом художньою керівницею театру стала наша добра подруга, світла та талановита Олеся Жураківська, з якою ми багато працювали в кіно і дружимо. Потім сталося цікаве: чоловік підійшов до Олесі: “Я хочу до вас у театр”. Вона: “Приходь на конкурс. Підготуй монолог, вірш, байку, танець, пісню – усе як зазвичай”. Костя, звісно, трохи ошелешився – актор із таким великим багажем досвіду. Але дружба дружбою, а служба – службою. Він довго готувався. За два дні до конкурсу Олеся зателефонувала і сказала: “Слухай, нехай Наталя теж приходить, хочу показати її головній режисерці Тамарі Труновій”. Я швидко почала готувати щось і для себе.
Приходимо на конкурс – і це було жахливо. Я так не нервувалась зі студентських років. Відчуваєш себе безпомічною, руки й ноги тремтять. Перед тобою сидить комісія, актори, якісь люди з папками та ручками. Мені пересохло в горлі, принесли воду. Ніколи не думала, що в 46 років можна так хвилюватися. Конкурс закінчився. Ми сіли в машину і проїхали буквально хвилин п’ять, як отримали дзвінок від Олесі: “Ви вдвох у театрі, ми вас беремо!” Емоції нас накрили шалені.
– Робота в репертуарному театрі – це ваше? Деякі актори зізнаються, що свідомо не пробуються в театри: грають у кіно та гастролюють з антрепризними виставами, бо звикли самі розпоряджатися своїм графіком.
– Знаєте, я теж так думала. Я не працювала в театрі не тому, що мене не брали – ні. Я виросла за кулісами: мій тато – режисер, мама – акторка. Але це був радянський театр 80-х, і там траплялися історії, які залишили слід: підпилені каблуки, обрізані перуки. З дитинства театр асоціювався у мене з інтригами, склоками. Але з часом, коли ти вже… Ну, кіно це прекрасно, але, на жаль, основна робота там – це серіали. Творчо вони не дають особливого розкриття. Працюєш чесно, не халтуриш, але через рік-три-десять починаєш відчувати, що трохи застряг. Ти не ростеш, росте тільки твій гонорар. А хочеться вкладати себе глибше.
І саме тоді почали з’являтися думки про театр. І так збіглося, що ми опинилися саме в тому театрі, про який можна тільки мріяти: де немає заздрості чи інтриг, де всі буквально друзі. В мене таке враження, що ми заземлилися, знайшли те місце, в якому маємо бути. Хоча я продовжую дуже любити кіно – і воно залишається в моєму житті. Наприклад, влітку працювала в чудовому проєкті – знімали детективний трилер “Тиха нава”. Мені здається, це буде дуже крутий фільм. Такого сценарію не читала не те що давно – напевно, ніколи. Ось нарешті, за довгий час, я себе дуже витратила в кіно. Щиро бажаю собі і всім нам більше таких проєктів.
– Ви так тепло відгукуєтеся про чоловіка – видно, що ви чудова пара. Але ваш шлях до спільного щастя був непростим. Розкажіть про нього.
– Непростим – це м’яко сказано. Ми з Костею познайомилися ще тоді, коли він був 16-річним хлопцем, а я – вже заміжньою дамою (сміється). Я дуже рано вийшла заміж, у 18 років. Це було юнацьке кохання: ми познайомилися ще в школі – він навчався в одинадцятому класі, я, здається, у сьомому. Потім почали зустрічатися і невдовзі одружилися.
Але вже на другому курсі між мною та Костею раптом спалахнули почуття. Я розуміла, що вийшла заміж занадто рано. Наш шлях до того, щоб бути разом, був довгим і драматичним, майже “кіношним”. Усе було – і трагедії, і страждання, і справжні драми. Ми нещодавно розповідали цю історію друзям у театрі після однієї з прем’єр. Вони слухали і не могли повірити, що все це відбувалося насправді, роками. Як реагували рідні? Батьки не знали всіх подробиць. Ми жили в різних містах, і для них була заміжня. Усе закінчилося тим, що одного дня Костя приїхав, забрав мене з квартири й привіз до себе – у кімнату, яку тоді орендував.
Наш шлях становлення як сім’ї справді був надзвичайно кіношним. Скільки мені тоді було? Ой, це краще Костя пам’ятає. У нашій родині саме він знає кожну дату, кожен рік, у що хто був вдягнений і хто як реагував. Здається, мені було 27. Ми одружилися, а згодом у нас народилася донька Софія.
– Те, що донька теж обрала професію акторки, – надихнулася прикладом тата та мами?
– Ми ніколи її від цього не відмовляли. Навпаки – я навіть заохочувала. Я настільки люблю свою професію, настільки в ній щаслива, попри всі труднощі, що щиро вважаю її найкращою у світі. Хоч вона й одна з найменш захищених, але водночас – неймовірно жива. До того ж я бачила в доньці талант. Вона справді обдарована. А без таланту в цій професії робити нічого. І без розуму та без постійного бажання вчитися. У ній були всі три складники, і ми з Костею це дуже добре бачили. Але першого року вона не вступила до театрального університету Карпенка-Карого. Ми були так упевнені в її вступі, що навіть не подали документи в інші заклади. Тож коли вона не пройшла, був легкий шок. Я сказала: “Соню, давай не втрачати рік, обери щось”. Вона вступила до Київського національного університету технологій і дизайну, у майстерню народного артиста Льва Сомова. Про те, як він “навчає” студентів, останнім часом багато написано. Чесно, я досі не розумію, для чого нам були такі випробування – особливо Софії. Але, мабуть, для якогось серйозного життєвого уроку.
Бо щойно розпочалося навчання – почався і жах. Суцільні знущання. Я й досі не можу спокійно згадувати, що ця людина дозволяла собі говорити 17-річним дітям. Постійна лайка, приниження, негатив. У доньки досі шрам на коліні – від того, що її змушували падати на підлогу щосили під час репетицій, пояснюючи це тим, що така професія. Я казала їй: “Соню, акторство – це не про постійний біль. Це про вміння падати так, щоб не травмуватися. Ця професія не лише про емоцію, це й про техніку, якої вас мають навчати”. Можна дуже довго про це говорити… Але це все було жахливо.
Після першого семестру обережно запитала в доньки: “Соню, ти не хочеш піти?” Вона відповіла: “Мам, дуже хочу”. Я сказала, що ми з татом повністю її підтримуємо і що їй варто залишити це місце. Мої батьки спершу трохи хвилювалися. Для старшого покоління це виглядало як “кинути університет”. Але згодом, коли вони пішли на семестровий показ (у той час ми з чоловіком були зайняті на роботі), їхня реакція була однозначною. Підійшли до Соні: “Біжи звідси, дитино”.
Я чесно хотіла боротися. Навіть просила Софію записувати те, що відбувається на заняттях, на диктофон, щоб були бодай якісь докази, щоб подати до суду. Але донька була настільки залякана та пригнічена, що просто не наважилася цього зробити. А приходити й звинувачувати голослівно ні до чого не приведе.
На жаль, все так і завершилося без офіційних наслідків, хоча я й досі відкрито розповідаю про цю жахливу історію всім, кому можу, бо вважаю, що мовчати неправильно. Тим часом Лев Сомов спокійно працює в університеті, так само як і його “права рука” Валерія Демченко, про яку раніше казали, що її звільнили.
– У вашій біографії є ще один доволі несподіваний факт: на початку 2000-х ви працювали парламентською кореспонденткою у Верховній Раді.
– Так. Пішла звідти, коли завагітніла Сонею. Якраз тоді почалися акції протесту навколо парламенту – і це було тяжко. Я йшла, і навколо мене натовп людей, ніхто не розбирався. Тоді всі, хто йшов у Верховну Раду, вважалися поганими, розумієте? Кричали різні образи, підходили якісь братки, підштовхували, питали “за кого ти” і так далі.
Насправді я потрапила туди випадково. Після закінчення вишу працювала якийсь час у столичному театрі ляльок, але відчувала, що займаюся не тим, чим хотіла б. І раптом з однієї хмельницької газети, звідки я родом, надійшла пропозиція: “Не хочеш бути нашим парламентським кореспондентом?” Я сказала: “Не вмію”. Вони відповіли: “Ну, спробуй”. І я пішла. Пропрацювала два роки, старанно писала тексти, відвідувала майже всі засідання Верховної Ради та розбиралася в законах. Це був період активної політичної діяльності Юлії Тимошенко, Януковича, Симоненка – у всіх них я брала інтерв’ю.
Але скажу відверто: це не моя робота. Політика – така річ, що ти робиш один крок – і одразу бачиш стільки всього, з чим не хотів би стикатися. І з кожним наступним кроком наче стаєш уже не просто споглядачем, а учасником. Всі ці політичні ігри, кулуарні історії – це не моє. Я пішла, а коли нашій доньці виповнилося пів року, вийшла на знімальний майданчик.
– В одному з інтерв’ю ваш чоловік розповідав, що маєте дачу і це ваше місце розради.
– Ми вирощуємо там усе. Минулими вихідними вже потикали часник і цибулю на зиму. Наша дача розташована неподалік від Харківської траси, у селі Мала Березанка, трохи вглиб від міста Березань. Пошуки дачі були дуже цікавими. Пам’ятаю: сидимо з чоловіком вдома, зима – не знімальний сезон, роботи нема, грошей нема… І Костя каже: “Хочу дачу”. Ми кожен за планшет, і протягом двох місяців переглядали будинки – все щось не підходило. Потім куми кажуть, що у селі, де вони мають дачу, продається щось цікаве. Ми сідаємо в машину й їдемо. Навіщо – не знаємо, просто їдемо. Знаходимо будинок, Костя каже, що подобається. Мені теж. Коштує недорого, але грошей на нього нема. А через два дні мені затверджують на роль в “Останньому москалі”. Кажу Кості: “Ось тобі й дача наша”. І відтоді ми там вже багато років. У нас великий гарний сад: квітники, розарій, город, за яким переважно доглядають мої батьки – ми перевезли їх жити до Києва, також і маму чоловіка. Вирішили “кучкуватися” та тримати одне одного в полі зору (сміється).
Батьки майже все літо проводять на дачі. Все своє – з городу, нічим не оброблене. Мій батько навіть по три рази на день збирав колорадського жука руками. Дуже захопилися землеробством. Так закохалися в нашу землю, що там у нас з’явилося практично все: яблуні, груші, черешні, персики, виноград, суниця, малина – господарюємо. Я вважаю, що мати землю – це великий привілей. Мало де у світі є такий шанс, як в Україні. Тому якщо можеш цим займатися – треба хапатися за таку можливість. Земля для українців – це те, що годує і дає неймовірну енергію.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з зіркою серіалу “Кріпосна” Анною Сагайдачною – про марнотратство деяких чоловіків-акторів, справжнє прізвище в паспорті та роботу пекаркою на початку вторгнення.
А ще інтерв’ю з акторкою Анною Саліванчук – про стосунки з ексчоловіком-нардепом, величезний кредит на квартиру та анкету на сайті знайомств.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
