Слухати тих, хто розповідає нам про погоду, протягом останніх тижнів стало ритуалом, який починає і завершує день українців. Якщо немає можливості дивитися чи слухати ефіри – ми шукаємо ці прогнози в соцмережах. Проте Наталка Діденко пропонує більше, ніж просто прогноз. Це завжди тепло, впізнавана інтонація, яка здатна зігріти словом навіть тоді, коли цифри на термометрі попереджають про люте похолодання. Це голос людини, яка точно знає: весна обов’язково буде.
Наталка встигає під час розмови заряджати гаджети, готувати нові випуски програм і в перервах між дзвінками через нестабільний зв’язок гріти собі чай. Як і більшість киян, синоптикиня тримається і зігрівається у різні способи. Один із найдієвіших – вихід у люди, живе спілкування та занурення в мистецтво.
Ми поспілкувалися з Наталкою Діденко про погоду як частину великої політики, про її книгу-дитину «Тролейбус номер 15», бароковий спів під звуки вибухів та про те, чому саме зараз нам так важливо чути і розуміти одне одного.
«МИ ВЖЕ НА ВЕРШИНІ ЗИМИ, ДАЛІ – СПУСК У ТЕПЛУ ДОЛИНУ ІЗ КВІТУЧИМИ ЯБЛУНЯМИ»
– Наталко, синоптики – це люди, які чи не найкраще розуміють масштаб глобальних кліматичних змін. Але в Україні ми маємо ще й глобальні зміни, принесені війною. Чи стала погода зараз лише фоном для подій, в яких ми живемо?
– Знаєте, фоном погода була хіба що для обивателя. А метеорологія як наука і прогноз як сфера завжди були й будуть головними чинниками життя. Це і безпека, і економіка. Один фермер мені якось сказав: «Якби я знав погоду наперед, я був би богом». Він мав на увазі довгострокові прогнози, які поки що не мають такого розвитку, щоб ними можна було повноцінно користуватися.
Імідж погоди як «фону» створювався у нас довго і несвідомо, без розуміння її стратегічної важливості. Але згадайте Чорнобильську катастрофу – тоді всі відстежували напрямок вітру. Зараз, під час війни, це ще актуальніше. Якби ми могли за місяць точно знати тривалість морозів, можливо, це б суттєво змінило підготовку. Хоча нинішні морози -15°…-20° – це не щось екстраординарне. Я пам’ятаю значно суворіші зими. Природа має здатність коливатися: після десяти років теплих зим можуть настати такі контрастні «провали» вниз.
Тому погода – це не фон, це база. В її розвиток треба вкладати багато ресурсів, яких зараз, на жаль, бракує. Але наші синоптики досягли великих успіхів: справджуваність прогнозів на одну-три доби у нас сягає 90%. Це дуже високий показник. Складніше з довгостроковими прогнозами. Я завжди кажу: ми ж не сваримо медиків за те, що вони не вивчили до кінця людський організм. А організм атмосфери в сотні разів масштабніший і складніший.
– Хотіла поговорити про етику прогнозу під час повномасштабного вторгнення. На тлі воєнної травми та кліматичних змін, яким має бути голос синоптика сьогодні?
– Чесним. Насамперед – професійним і чесним. Якщо я хочу, щоб завтра було +10°, а за прогнозом -10°, я не маю права писати інакше. Це відповідальність.
Ще одна етична проблема – клікбейт. Я вже перестала боротися з тим, які заголовки ставлять до моїх прогнозів, щоб нагнати паніку. У нас і так вистачає тригерів для стресу, а робити з погоди «страшилку» – просто неприпустимо. Етика синоптика сьогодні – це не лякати, а інформувати.
– А чи бувають моменти, коли ви свідомо пом’якшуєте або загострюєте формулювання, зважаючи на стан людей?
– Я не пом’якшую і не загострюю, я змінюю пріоритети. Зазвичай прогноз має сталу структуру: опади, явища (ожеледь тощо), вітер, температура. Але зараз, коли людей найбільше турбують морози через ситуацію в енергосистемі, я починаю саме з температури.
Коли на Україну «вистрибує» південний циклон зі снігопадами, я акцентую на цьому, але без «перебору». Якщо на півночі очікується -20° – це просто факт, який треба пояснити, щоб люди мали змогу підготувалися, а не впадали у відчай. Пріоритетність акцентів – ось що важливо.
– Що особисто вас зігріває в такі холодні періоди, коли немає опалення чи світла?
– У мене є два коти. Це неймовірне джерело тепла – і буквального, і душевного. Коли в квартирі все на електриці й ти навіть чаю не можеш зігріти, можна просто піти в кімнату, де сплять коти, подивитися на них і відволіктися від побутових негараздів.
Зігріває спілкування, музика, театри. Зараз у Києві справжній вибух (тут Наталка зупиняється і виправляє сама себе: ні, сьогодні це слово не варто використовувати) культурний розвій, якого не було навіть до війни. А в суто побутовому плані рятує туристичний газовий пальник, термобілизна і теплі шкарпетки.
А ще є такий лайфхак: вийти на вулицю, добре там змерзнути, і коли повертаєшся в квартиру – вона здається набагато теплішою. Треба постійно шукати власні джерела утеплення.
– Попри всі обстріли та морози, ви як синоптик точно знаєте: весна буде. Правда ж?
– Це навіть не обговорюється! 15 січня – це фактично вершина зими, її «екватор». Ми вже досягли піка і починаємо спуск. Спуск у теплу долину з пташиним співом і квітучими яблунями. Це обов’язково станеться. Ну скільки ще той мороз триватиме? Ну хай ще два тижні – та заради Бога, переживемо!
Нічого вороги не доб’ються. Вони всі повиздихають, а ми будемо з весною – живі й здорові. Наші люди незламні, ми все витримаємо.
– Знаю, що ви не любите довгострокових прогнозів, але скільки ще триватимуть морози під час спуску до долини квітучих яблунь?
– Це до умовної ворожки Клавдії, яка знає все. Але якщо орієнтовно, то за попередніми прогнозами професійних моделей погоди, різних, якими користуюся у щоденній своїй роботі, до кінця місяця в Україні протримається погода з помірними та сильними морозами. Найнижча температура повітря очікується у північній частині України, де вона знижуватиметься до 15-22 місцями до 24 градусів морозу. На решті території України також буде холодно із помірними морозами вночі і також морозною погодою вдень.
Наголошую, такі довгострокові прогнози потребують завжди уточнення у професіоналів. Тому ми все ж сподіваємося на хоча б короткочасні, але якісь коливання температури повітря у бік підвищення.
– Ви, до речі, сказали про помірні морози. Для синоптиків, якими є ці шкали? Коли помірні і коли надзвичайні морози?
– Від 0-5° – це невеликий морози. -5-10° – це помірний мороз. -10 -15° – це сильний мороз. Все, що після -15° до -20° і -25° – це вже дуже сильний мороз.
ПОГОДА ЦЕ БІЛЬШЕ, АНІЖ ПРОГНОЗ
– Наталко, коли ви зрозуміли, що прогноз погоди – це більше, ніж старі кліше на кшталт «на півночі лівобережжя опади у вигляді дощу» чи «на решті території без опадів»? Коли у вас визрів цей дозвіл собі говорити про погоду з людського виміру?
– Це радше особисте, бо я в принципі не люблю ані кліше, ані стереотипів. Я якось на підсвідомому рівні їх відторгаю. Звичайно, сухі прогнози та здорові професійні стандарти існували й будуть існувати. Оці чотири-п’ять рядочків: «без опадів», «вітер змінних напрямків», «на дорогах ожеледиця» – воно було, є і буде. Головне, щоб це було професійно.
Все, що ми, синоптики, робимо, чим цікавимося і що продукуємо, обов’язково має мати професійний фундамент. Інше питання – що ти особисто в це вносиш. Це питання вибору. Слава Богу, в нас є така можливість, і я цей вибір завжди робила на користь творчості.
Я дуже вдячна батькам і школі, що в юні роки мене практично ніколи не обмежували й не змушували йти проти власних уподобань та смаків. Коли я працювала в Гідрометцентрі, мені дуже пощастило: ми мали виходи в прямий ефір на «Українське радіо». Саме там я змогла подавати прогноз так, як мені бачилося. Щоб це було з практичною користю для людини. Бо сухі цифри потрібні, але вони не завжди сприймаються або просто йдуть як білий шум. Людина до них звикає і вже не аналізує критично.
Коли я почала подавати авторські прогнози на радіо, спочатку мала заперечення і навіть неприємності від керівництва. Але коли цей персоналізований підхід «пішов у народ», почали приходити листи й дзвінки, ситуація кардинально змінилася на позитивну. Вже тоді я чітко зрозуміла: якщо ти щось любиш, тобі потрібна, по-перше, базова освіта, а по-друге – твоя творчість. Навіть у прогнозі погоди може бути багато цікавого й теплого – і для себе, і для людей.
– А чи бачили ви в прогнозі погоди можливість висловлювати не лише творчість, а й свої політичні переконання? Чи дозволяєте ви собі такі речі?
– Я не тільки дозволяю, я вважаю, що кожна людина повинна собі це дозволяти. Ми вже «наїлися» оцих «без різниці» та «поза політикою». І в прогнозах, і в спорті, і в мистецтві, і будь-де. Ми часто плутаємо поняття і вважаємо, що плітки у високих кабінетах чи скандали – це і є політика. Насправді це підміна понять.
Політика – це все наше життя. Ми робимо крок із дому і вже поринаємо в неї. Ми спілкуємося з навколишнім світом, який пронизаний політикою. Звичайно, я не закінчую кожне речення в прогнозі політичним лозунгом. Тут потрібна велика особиста відповідальність. Але мати свою позицію і висловлювати власну думку, особливо в такі часи, необхідно. Головне – не нав’язувати, а ділитися.
– Була історія, здається, з Людмилою Савченко, яка зробила дуже сміливий прогноз погоди, де було не стільки про ситуацію синоптичну, скільки про Януковича і політичну погоду («Незрозуміло, як можна не любити цей райський куточок на землі, цю країну, український народ, щоб так знущатися з нього. Поки що нас пестить лише лагідне весняне сонечко…», – це цитата із прогнозу погоди 2011 року, травень. Після такого прогнозу Українське радіо закрило трансляції синоптиків у прямому етері, перевівши випуски лише у запис, – ред. ) Пам’ятаєте цей випадок?
– Так, це була Людмила Савченко, вона тоді очолювала відділ метеорологічних прогнозів. Це той випадок, коли людина абсолютно правильно все сказала і зробила. Це дуже мужній крок. Це як історія з нашою колегою Наталкою Дмитрук, яка в часи Помаранчевої революції займалася сурдоперекладом. Коли з екранів йшов потік брехні, вона взяла на себе сміливість сказати мовою жестів: «Не вірте, це неправда, Ющенко – наш президент».
Я вважаю такі вчинки справжнім подвигом. Це не обов’язково подвиг із гранатою в руці, як у стереотипних картинках. Це внутрішня совість і бажання бути чесним із самим собою.
Навіть зараз, коли ми з вами говоримо, погода вийшла на перше місце в політиці. Кожна людина, від пересічного громадянина до президента, починає день із прогнозу. Морози, які зараз тривають в Україні, напряму впливають не лише на здоров’я, а й на життя всієї країни. Що це, як не політика?
– Багато ваших читачів ловлять передусім ваш емоційний стан. Ви відчуваєте відповідальність за те, що ви для них – більше ніж синоптикиня?
– Так, я відчуваю це щодня і ставлюся до цього трепетно. Я вдячна людям за підтримку, але тут головне – не захопитися «месіанством», а бути вірною професії.
У мене було кілька зустрічей, після яких я просто приходила додому і плакала. Мені розповідали, як на окупованих територіях, наскільки це було можливо, читали мої прогнози в соцмережах чи дивилися канал. Розумієте, такі речі дуже сильно впливають. Ти розумієш, що все не дарма. Довіра в нашому суспільстві зараз дуже ослаблена, її треба зміцнювати.
Мене часто називають оптимісткою. Річ не в тім, що я песиміст чи оптиміст. Просто я зрозуміла: якщо в калюжі бачити лише бруд, а не зорі, то нічого не зміниться. Обставини, особливо під час війни, змушують нас пристосовуватися. Впасти у відчай, закритися чи постити кожен день «всепропальські» сценарії – це шлях до руйнування і ментального, і фізичного здоров’я. Як тільки накочує хвиля розпачу, треба різко змінити заняття. Переключитися. Піти помити посуд, повишивати, винести сміття, перебрати щось у шафі – робити прості речі, щоб не дати обставинам себе подолати.
– Ви ведете ефіри на ТБ, власний блог, YouTube-канал. Чи змінюєте ви підхід залежно від аудиторії? Чи не надто це складно, кожній аудиторії шукати інші підходи?
– Кістяк прогнозу однаковий, але подача різна. На телебаченні форма суворіша, без зайвого. На YouTube я можу дозволити собі неформальну розмову: включитися з будь-якої локації, з іншого міста, з парку чи біля пам’ятника, під час прогулянки чи мандрівки. Маю авторську програму на радіо – там інший акцент. FM-станції слухають переважно водії, тому я більше говорю про тумани, ожеледицю, видимість.
Я в професії дуже давно: закінчила університет у 1983 році, працювала в Гідрометцентрі до 2000-го. Кожен день спеціально шукати тему й справді складно, можна вигоріти. Але якщо ти любиш світ і людей, життя саме підкидає сюжети. Прогулялася в Голосіївському парку, побачила качок біля ставка – і це вже наштовхнуло на тему.
Мені завжди було шкода людей, які все життя ходять з 9 до 18 на роботу, яку не люблять. Це сумна історія. У мене теж, звісно, буває «криза жанру», але в цілому життя допомагає спілкуванням з людьми через синоптичну призму. І це моє хобі.
ПРО «ТРОЛЕЙБУС НОМЕР 15», ЛІТЕРАТУРНУ КРИТИКУ ТА МАГІЮ ХОРУ
– Пропоную перейти до блоку про ваше життя поза прогнозами. Хоча все це, безумовно, пов’язано. Хотіла поговорити про вашу книгу «Тролейбус номер 15». Кажуть, коли автор випускає книжку, вона починає жити власним життям. Які у вас відчуття зараз, як вона «рухається» світом?
– У мене відчуття, що в неї хороша доля. Це дуже приємно, бо вона не задумувалася як книга. Все почалося зі звичайного посту у соцмережі, який розрісся в есе, потім з’явився на «Історичній правді» і зрештою став книжкою.
Я не можу сказати, що вона зовсім від мене відірвалася, але був цікавий момент. Коли перша радість від виходу вляглася, книга просто лежала поруч. Якось я взяла її й знічев’я відкрила посередині. Захопилася, почала читати й через 15 хвилин розсміялася – мені було справді цікаво, ніби я читаю іншого автора!
Книжка подарувала мені багато зустрічей із людьми, за що я дуже вдячна «Видавництву Старого Лева». Найвища насолода для мене – це затишна кімната і розмова з цікавими людьми. У такі моменти з’являється внутрішня гармонія. 99% відгуків були надзвичайно позитивними.
Якщо шукати порівняння, то раніше ми з книжкою жили в одній квартирі, а тепер роз’їхалися. Вона має власне помешкання, але це зовсім поруч. Це як дорослі діти: ми живемо окремо, але радісно зустрічаємося на свята. Я її відпустила, але ми досі любимо одне одного.
– Чи були реакції читачів, які вас здивували або збентежили?
– Мої читачі в соцмережах знали, що я пишу не лише про погоду, тому особливого здивування не було. Але щодо відгуків… на мою думку, у нас мало розвинена справжня літературна критика. Коли ти пишеш книжку, друзі й родичі кажуть, що ти геніальна, і плещуть у долоні. Ті, хто не любить, – просто мовчать.
Мені бракувало об’єктивного погляду. Був лише один відгук, який я ризикну назвати критикою. Там не було суцільних од, були зауваження, але він мені дуже сподобався своєю конструктивністю. З нього я зрозуміла: попри нюанси, автору книга все одно припала до душі.
– Ще одна частина вашого життя – це спів. Я так розумію, це барокова та середньовічна музика?
– Ви дуже ризикуєте, ставлячи це запитання! Я можу говорити про хор так довго, що у нас розрядяться всі телефони і батареї (так воно, власне, й сталося, – через поганий зв’язок та розряджені батареї ми кілька разів переривали розмову саме в цьому пункті, – такі зимові умови 2025-2026 рр. – авт.). Я співаю вже сім років із хвостиком і не уявляю, як жила без цього раніше. Наш колектив називається «Б.А.Х.» – Бароковий аматорський хор.
Ним керує неймовірна, харизматична Наталія Хмілевська, яку минулого року визнали найкращою хормейстеркою. Ми співаємо барокову музику, середньовічну і не тільки. Минулого року ми навіть зробили прем’єру опери Генрі Перселла «Король Артур». Мені шкода, що таким речам приділяють мало уваги, особливо зараз. Я не пригадаю, щоб в Україні зусиллями саме аматорів ставили таку складну оперу на такому високому рівні, ще й із режисурою. Це була чиста фантастика.
– Як хор пережив початок повномасштабного вторгнення?
– Багато дівчат роз’їхалися, але перші місяці ми збиралися по 8–10 людей у приватних квартирах або займалися онлайн: наспівували, робили дихальні вправи. Це було навіть трохи кумедно.
Пам’ятаю, на самому початку війни Наталія запропонувала нам записати аудіо – середньовічний піснеспів «Мати милосерда» Дмитра Туптала. Я сиділа вдома в якомусь теплому «шаровому» одязі, за вікном вибухи, а я на диктофон співаю середньовічну музику. Потім вона змонтувала з наших записів спільний ролик.
Хор для мене – це найтепліша емоція взагалі. Не вистачає навіть слів, аби її пояснити. Насправді мені шкода, що так мало українці використовують це хобі. Україна – неймовірно співоча нація, ми так «антропологічно збудовані», але аматорських хорів у нас дуже мало. А вони дають дивовижне відчуття гармонії та самоствердження.
– Спів у хорі – це ж не лише про голос, а й про вміння чути інших?
– Саме так! Хор вчить поваги. У нас є люди, які не знають нотної грамоти, у когось голос сильніший, у когось слабший. Але щоб виникла гармонія, щоб хормейстерка і слухачі були захоплені, треба вміти «прикручувати» власні амбіції. Це не індивідуальний виступ, це колективна праця. Хор вчить жити правильно: відчувати лікоть іншого і працювати на спільний результат.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото в публікації: Наталка Діденко / Фейсбук
