Олег Ущенко, режисер, письменник, волонтер

Він чи не щодня слухає зворушливі історії людей, які втікають від війни. І в режисера виникає бажання розповісти про це іншим, щоб залишити в пам’яті докази російських злочинів проти людяності. Так з’явилася серія документальних фільмів «Опалені війною». Зокрема, стрічка «Війна тітки Світлани» – це історія жінки з Маріуполя та її родини. Нині тітка Світлана живе в Івано-Франківську, а фільм про неї, який створив Олег Ущенко, збирає за кордоном кошти на дрони.

То на скільки безпілотників уже зібрала ця короткометражка, чому режисер не любить кінофестивалі і про що його остання книга «Їде, їде Бог на санях» – Олег Ущенко розповів Укрінформу.

«ДІД МОРОЗ ВИЛАЗИТЬ ІЗ ЛІСУ, А МИКОЛАЙ ДИВИТЬСЯ З НЕБА»

– Учора прочитала, що вашу книгу «Їде, їде Бог на санях» читачі назвали чарівною, бо на світлі вона виблискує зірками та сніжинками, що створює настрій Різдва. А який настрій у тексті? Про що книга і для кого?

– Ця книжка – продовження тяглості традиції. Для дорослих це спогади, якими були зимові свята. А вже молодші – ті, кому тридцятка і менше, – зможуть побачити, яким було наше Різдво. У моєму дитинстві було більше ритуалів, ніж дарунків. От іноді мене запитують, а чим відрізняється Миколай від Діда Мороза? А все дуже просто: Дід Мороз вилазить із лісу, а Миколай дивиться з неба. У них різне походження. Перший виник від переляку, люди вшановували його зі страху, щоб не заморозив, а Миколай – зовсім інша історія. Знаємо про його канонічне існування, це була добра людина, яка допомагала у скрутний час. Для кожної країни, за переказами, Миколай виконував свої функції. Приміром, у Франції він приносив людям найціннішу річ серед зими – поліно у вогонь. На свято там досі випікають рулет, який у перекладі називається «Різдвяне поліно».

– А що приносив Святий українцям?

– У нас він приходив до дітей із дарунками. У торбі приносив яблука та горішки, які ніхто одразу не їв. Миколаївські горішки обмотували кольоровим папером і вішали на ялинку. Принаймні так було у Станіславі зі спогадів моєї прабабусі.

«КОРОП У НАЛИСНИКУ» І «РІЗДВЯНИЙ ГУСАК»

– Знаю, що ваша прабабуся і бабуся були весільними кухарками. У цій книзі є їхні рецепти? Який смак вашого Різдва?

– Так, їх там небагато, до десяти. Це галицькі страви з Опілля від великої фамілії Возняків та Петрівських. Моя прабабуся стала кухаркою через те, що під час Першої світової загинув чоловік і в неї залишились дві доньки, їм потрібно було скласти придане. Через те почала активно готувати. А смак мого Різдва – то пальчики з тертою ружею, горішки зі згущеним молоком, медівники, цукерки, помаранчі, на свято їх мало бути багато…

– А як щодо тортів, які випікали три дні поспіль?

– Цей торт треба три дні просочувати коньяком із медом. Раніше на свята кухня була одним із інструментів самореалізації. Може, навіть основним. У час тотальних дефіцитів кожна ґаздиня прагнула похвалитися чимось особливішим… От недавно я говорив на радіо про книгу «Їде, їде Бог на санях», і у слухачів вибухнула цікавість до страви «Короп у налиснику». Страва незвична, бо добре приготовлений короп – уже й так самодостатній, але в налиснику – то ще смачніша і навіть захопливіша форма подачі. Є ще в цій книзі «Різдвяний гусак». Знаєте, люди завжди будуть цікавитись давніми переписами, бо це – їхнє минуле, різновид самореалізації і для жінок, і для чоловіків, і для профі з дорогих ресторацій.

– Але за Австро-Угорщини на птицю були високі податки. Невже тут запікали гусаків?

– Я не знаю, з якого року в моїй родині цей перепис. Може, він ще з австрійських часів, а може, уже з польських? В Австрії податки були високими, але околиці імперії мали пільги. Знаю комічну історію, як цісар запровадив для околиць імперії безкоштовні заклади освіти на кшталт колишніх ПТУ. Але коли приїжджали відбирати туди кандидатів, люди ховали своїх дітей по лісах, бо казали, що їм треба робочих рук, а наука хліба не принесе…

– Не думали написати кулінарну книгу?

– Вона вже готова, але там інша проблема. Коли ми її створювали, то мала бути зі світу автентичних рецептів, з відповідними фото та історіями. А для цього треба повноцінні фотосесії. Ми порахували, що тоді вартість книги сягатиме близько двох тисяч гривень. Постало питання: скільки ж людей тепер зможуть її придбати? Тому поки що роздумуємо над різними варіантами.

ФІЛЬМ «ВІЙНА ТІТКИ СВІТЛАНИ» УЖЕ ЗІБРАВ НА 120 ДРОНІВ

– Цьогорічне Різдво не для всіх буде веселим. Знаю, ви допомагаєте переселенцям. Як почали волонтерити?

– Спонтанно. У перший день повномасштабної війни зателефонував товариш із Харкова. Попросив знайти квартиру. Я погодився допомогти, а він каже: «Класно, то ми виїжджаємо зі Львова». За ту годину мені вдалося знайти квартиру. Потім дзвонив його брат, інші люди. Спрацювала ланцюгова реакція. Тобто тут ми знаходимо помешкання для людей – квартиру в місті або будиночок у селі. Деякі просять допомогти перебратись до Польщі чи Німеччини. Чи стало тепер більше звернень? Так. Із середини осені більше людей нам почали телефонувати. Раніше переважно їхали лише з Донеччини, а тепер додалась Сумщина, Чернігівщина, Дніпро.

– Ви самі сідаєте за кермо?

– Ні, є водій. Я радше супроводжую. Тепер більше допомагаю родичам та знайомим моїх чотирьох племінників.

– Розкажіть трішки про своїх захисників.

– Двоє – офіцери, ще двоє – сержанти. Один із них залишив бізнес в Іспанії та прибув воювати. Інший приїхав із Польщі. Усі пішли на фронт у перші дні повномасштабної війни.

– А ви б не хотіли писати на воєнні теми?

– Ні. Нехай цим займаються військові, які то пережили. У мене набирається багацько «білявійськових» історій. Тепер готую книгу про воїна, який вкалічів на війні й намагається долати проблеми в цивільному житті. Це буде книга «Ментал».

– Ви ще розпочали серію документальних історій «Опалені війною». Це про переселенців?

– Я запланував створити кілька історій про цих людей. Але поки що вийшла одна – «Війна тітки Світлани», про родину з Маріуполя. Це – короткометражка, тривалістю 24 хвилини. Нині тітка Світлана живе в Івано-Франківську. Вона з родиною виїжджала вже з окупованого Маріуполя. Уявіть, коли їх там обстрілювали, дах її будинку піднімався настільки, що крізь ті щілини виднілись вулиці, а потім дах опускався на своє місце. Такі розповіді, знаєте, зачіпають. То я й розпочав шукати людей, які б допомогли мені у зйомках… Факти треба складати на полицю, як докази звірства російських окупантів. До речі, у цього фільму – цікава доля. Тепер його показують в українських храмах для діаспори у США, Канаді, ПАР і на зібрані кошти купують дрони для наших військових.

– Скільки вже вдалося придбати?

– Я розмовляв зі священником ще на початку літа. Тоді було 120 дронів, можливо, вже більше. На прохання священників ми поки що не викладаємо в YouTube цей фільм, бо інакше зникне до нього інтерес.

– А скільки історій увійде в документалку «Опалені війною»?

– Загалом, є близько двох десятків історій, які вже можна фільмувати. Далі життя покаже. Тепер докінчую документальний повний метр «Військово-польова кухня Галичини» – про Івано-Франківськ у перші дні повномасштабного вторгнення РФ.

НАША ПОМИЛКА – ЗАХОПЛЕННЯ КІНОФЕСТИВАЛЯМИ

– Поговорімо про кіно під час війни. Чи потрібно сьогодні знімати про війну, чи все ж варто зачекати її закінчення, щоб переосмислити пережите?

– Це складне питання. Якщо ми говоримо про фундаментальні стрічки, то вони будуть зняті років через 20. Нам потрібно буде багато фільмів, щоб розуміти, що відбувалось. Тому тепер нам не зашкодять ні художні стрічки, ні документальні. Головне, щоб вони були цікаві й насичені фактами. Їх війна підкидає багато. Це тепер вони можуть здаватись не головними, не надважливими. І не тому, що люди зачерствіли, просто побут війни увійшов у нашу буденність. Люди звикли навіть до смертей, і це болісний процес.

– Яка доля вашого фільму для дітей, розпочатого до повномасштабної війни?

– Це кінокомедія для дітей і дорослих «Нормас». У 2023 році тизер цього фільму виграв гран-прі на кінофестивалі у Пітсбургу. Може, після війни ми порушимо цю тему. Немає сенсу робити художній фільм дешевим. Він має бути або цікавим, або його краще взагалі не знімати. Я тут максималіст. Це документалку можна зробити за 2 тисячі доларів, бо там головне – розповісти історію. Але не художній фільм. Знаєте, я люблю жанрове кіно, яке розраховане на масового глядача, а це – не дешева річ.

– А ще ви любите польське кіно. Чому?

– В Європі польський кіноматограф – лідер за рівнем довіри кіноглядача. Нині їхні виробники фільмів хочуть працювати лише з тими прокатними організаціями, які у перші два тижні релізу можуть запропонувати не менше ніж три-чотири зали глядачів. Раніше у Польщі теж було своє Держкіно, щоправда, з іншою назвою. Якось їхні виробники кіно прийшли до Бальцеровича (Ле́шек Бальцеро́вич – польський економіст і політик, організатор та ідейний натхненник польських економічних реформ, – ред.) і сказали, що як «nie będzie kina, nie będzie Polski». Бальцерович дав їм кошти, але до нього знову і знову йшли просити. Річ у тому, що за ці гроші щось знімали, але добрих фільмів не з’являлось. Нічого цікавого не було. Тоді команда Бальцеровича створила Інститут кіно, куди прийшли нові сили.

В Україні ніколи не було мертвим ні художнє, ні документальне кіно. У нас навмисно не знімали добрі фільми. Тобто, як каже Оксана Забужко, Україну поставили на паузу. Для цього необов’язково було, як у радянських детективах, ходити з кашкетом, насунутим на очі, і підривати кінематографічні потужності країни. Робили хитріше. Роздавали гроші на неякісні кінопроєкти на важливі теми, чим спричинювали в масової аудиторії неприязнь до української кінопродукції, і так девальвувалася значущість самих тем. Якщо глядач не хотів ходити на таке кіно, то казали, що він у нас дурний, недолугий і непатріотичний. Натомість деякі наші фільми демонструють, що українці дуже навіть хочуть справжнього кіно.

Ще одна наша помилка – захоплення кінофестивалями. Люди привозять статуетки, але ж, якщо говорити про місію кіно – освітню та патріотичну, то як її формувати, якщо кіно не має авдиторії? У нас є кінематографісти, але немає кіноіндустрії.

– Але ж фестивалі відкривають нові імена в кіно?

– Колись Роман Віктюк казав мені, що я надто практичний. Для мене найбільша відзнака – це зала з глядачами.

«НАМ ПОТРІБНА КІНОІНДУСТРІЯ ЯК ФАБРИКА МІФІВ»

– І сценаріїв у нас багато.

– Є навіть дуже класні сценарії, і їх супербагато. Максимум, чим я тепер можу допомогти, – читаю їх і пропоную як ідеї для іноземної компанії. Переважно це – студентські оповідання, наближені до сценаріїв. Я їх не рецензую, але з авторами тримаю зв’язок. Мені в житті самому було дуже неприємно, коли комусь надсилав тексти і мені не відповідали. Тому стараюся всім, хто мені щось надсилає, відповісти бодай кількома словами. Коли читаю ці сценарії, у мене працює ефект «трьох абзаців, трьох речень, трьох хвилин». Якщо перші три речення сподобались, то читаю три абзаци. Якщо і вони чіпають, то читаю далі. Які ідеї пропонують? Переважно фантастику. Навіть якщо є тема війни, там теж наявна фантастика. На ідеї в нас проблем немає і є кому знімати.

– В Україні є сценарії, є кіноматографісти, то що треба зробити, щоб з’явилася кіноіндустрія? Як перервати цю паузу на добрі фільми?

– Нам потрібна кіноіндустрія як фабрика міфів. Бо міф – то не брехня. Міф – це така версія події, яка зачіпає найглибші закутки душ. Щоб перервати паузу на добрі фільми, у мене дуже жорстка пропозиція: усім авторам, які мають по два-три касовопровальні фільми, зупинити державне фінансування проєктів бодай на три-п’ять років. Упевнений, за цей час зʼявляться ті, хто вміє робити цікаве кіно. І не потрібно себе тішити, що прийдуть молодші й усе зміниться. Молоді зі задоволенням мімікрують під правила гри постколоніального кіно. Хто відмовиться від грошей, використання яких не дає ні репутаційної, ні фінансової відповідальності? Знімаєш собі за ці гроші хоча б щось і їздиш, як турист, по фестивалях. Так може тривати вічно.

Але не все в нас так погано. Щодо документального кіно, то добрий фільм зробила команда Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», дуже добра документалка вийшла про Назарія Яремчука. «Антарктиду» Антона Птушкіна я двічі ходив дивитись у кінотеатр. Там прекрасна зима.

– А дитяче кіно важко знімати?

– Тут найбільш вдячна і найвимогливіша публіка. З дитячим кіно і з легкими жанрами у нас проблема, як і в усьому світі. Пригадайте перший фільм «Сам удома». Його знімали за копійки, і ніхто в успіх не вірив. Були навіть ті, хто вважав чокнутим режисера за те, що він таке знімає. А тепер цілі покоління людей у всьому світі без нього не уявляють Різдво. Пригадую, у зимові свята ми збирались біля гігантського телевізора, закуповували до 15 кг мандарин, стільки ж цукерок і дивилися великою родиною перший та другий «Сам удома». Це був культ…

Перед війною я зупинився не лише зі зйомками дитячого кіно, але й із кінокомедією про Львів. Це мав бути фільм про друзів, який починається з того, що люди сплутали хати. Мені вже почали були крапати кошти на його зйомки – зателефонував приятель мого товариша Марка Паславського і спитав, куди перераховувати 250 тисяч доларів. Я подякував і пообіцяв зателефонувати йому, коли зберу бодай половину суми, бо, за тодішнім кошторисом, проєкт тягнув на сім мільйонів. Тепер технології здешевили виготовлення фільмів, а ШІ перетворив частину спецефектів у копійчану справу. У сучасній Європі два мільйони доларів на фільм – величезний бюджет.

«ЯБЛУЧКА І МАНДАРИНКИ В ТОРБИНЦІ МИКОЛАЯ ЗАЛИШАТЬСЯ ВІЧНИМИ»

– Якщо б вам запропонували знімати сьогодні про Різдво, що б це була за історія?

– Це був би оптимістичний фільм. Я б показав чарівний світ і час. Можливо, у сюжеті діти зустрілися б із татом, якого вважали загиблим на війні. Якщо взяти різдвяні традиції, колядки, то вони із часом змінювались. І ця війна їх теж змінить. Інша річ, що ми ще, за інерцією, перебуваємо у довоєнному світі, який нам подобається. Бо там усім було добре. Для молодшого покоління Різдво вже буде іншим. Яким? У Миколая віритимуть діти до чотирьох років. Старші з того сміятимуться. Але традиція збережеться, бо вона класна. Не відкидаю, що вона з реального часу перескочить в онлайн і там мама зможе замовити для сина «Різдвяну подорож на Марс». Але поряд із цим яблучка і мандаринки у торбинці Миколая залишаться вічними.

– На Різдво чекаєте гостей?

– Різдво холостяка має свою специфіку. Можу бути в родини. А буває, що приїжджає товариш, теж холостяк, ми споживаємо кутю, – а вона у мене завжди перфектна, голубці із чорним рижом та грибовою приправою, борщик з грибовими вушками, узвар з пампухами. Потім їдемо колядувати. Що б я побажав українцям? Хотів би, щоб Миколай зробив Україну настільки мілітарною й озброєною, аби вже ніхто не наважився напасти.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука