– Після початку російського повномасштабного вторгнення ви стали зоозахисником та волонтером. Як ця діяльність змінила ваше ставлення до життя та людей в цілому?
– Я не думав, що є дуже багато безвідповідальних людей. Моє ставлення до тварин завжди було таким: я їх любив, поважав. Напевно, так мене виховали. Проте з початком вторгнення зрозумів, що багато людей заводять тварин як іграшку. Навіть зараз мені пишуть: “Прийміть у свій притулок котика, бо ми їдемо за кордон”.
Дуже хочеться сказати багато поганих слів цим людям, але розумієш, що тварині від цього краще не стане. Якщо вони готові щось зрозуміти, то й так зрозуміють. Якщо ти взяв відповідальність, то неси її до кінця. Це твоя дитина, твоя відповідальність. Якщо ти народив дитину, ти ж не можеш її залишити, бо тобі потрібно поїхати за кордон. Ти будеш робити все для того, щоб ця дитина поїхала з тобою.
Можливо, тварину і дитину порівнювати не зовсім правильно, але ставлення повинно бути таким самим відповідальним, як і до члена родини.
– Завдяки Росії знову повернулися відключення світла, що для багатьох вкотре стало справжнім випробуванням. Як ви до цього поставилися? Встигли підготуватися, зважаючи, що у вас і притулок “Бородата Котомамуля”, і зоомагазин?
– Не знаю, як так виходить, але я чомусь завжди на крок попереду. Перед найпершими відключеннями світла ще за місяць купив собі генератор. В мене в притулку, пам’ятаю, у єдиного було світло. Окрім котів, тоді ще сиділи люди з нашого житлового комплексу – заряджали гаджети, гріли чайники, працювали на ноутбуках тощо. Так само зараз.
Звичайно, ми готуємося до холодів заздалегідь. В мене є три екофлошки й генератор. Коли морози – це біда. Вночі притулок трошки остигає, а вночі не можна, щоб працював генератор. Тому працюємо на екофлошках, трошечки підігріваємо кондиціонером.
Олексій Суровцев про зоозахист (фото: пресслужба)
– Я знаю, що ви будуєте “Котопарк”. Що це за проєкт та яка його мета?
– Спочатку я думав, що це буде звичайний притулок для котів, але в лісі. Я хотів, щоб коти мали природні умови – могли виходити в ліс на огороджену територію.
Потім побачив, що є така історія як фелінотерапія. Це психологічна реабілітація людей за допомогою взаємодії з котами.
Ми почали вивчати цю тему і вирішили поєднати дві гарних справи. Ті, кого ми рятуємо, можуть рятувати інших. Вирішили зробити з цього притулку центр психологічної допомоги людям за допомогою фелінотерапії. В Україні та Європі такого немає, а в США є.
– Тобто цей проєкт наразі в розробці?
– Парк вже будується. Ми побудували два поверхи, накрили дахом, ставимо вікна, а потім заморожуємо до весни, тому що гроші закінчилися і не встигнемо. З весни почнемо далі будівництво.
Щодо методики, то моя дружина – психологиня. Зараз вона починає вивчати направлення психології з групових занять, щоб втілити наш задум в дійсність.
– Ви казали, що притулок для котів тримається за рахунок донатів. Багато хто з волонтерів відзначає, що донати останнім часом падають. А у вас як?
– Так, кожного разу ми намагаємось вигадати щось, долучити бізнеси. Наприклад, зараз розробили настільну гру “Котопарк”. До Нового року ми її виставимо у продаж, а весь прибуток направимо на будівництво.
Я оголосив тур з уроками доброти по школах. Кожна школа робить якийсь збір на будівництво, а я приїжджаю і проводжу урок. Ми підписуємо меморандум із школами про те, що вони можуть приїжджати до нас на екскурсії, практичні та теоретичні заняття з догляду за котами тощо.
– А що входить в цей урок доброти?
– Щоб щось глобально змінити в цій країні по відношенню до тварин, потрібно починати з самого початку, з дитинства. На жаль, у нас поки в законодавстві тварина – це річ. І більшість людей до тварин так і ставляться.
В дружній бесіді в ігровому ключі ми намагаємось виховати в дітях добро, показати, що таке тварина, що таке кіт, як зрозуміти його потреби, чому потрібно вакцинувати, стерилізувати тощо. Заохочуємо добре ставитись до безпритульних, підгодовувати та ставити воду, коли спекотно.
– На початку російського вторгнення було багато охочих ставати батьками для котиків та собачок. А зараз як? Змінилася ситуація?
– Так, звичайно. Спочатку війни ми прилаштовували по 15 тварин на добу, а зараз 15 на місяць – це вже успіх. Допомагають дні адопції, які періодично проходять в нас в Києві. Ми возимо тварин на виставки. Плюс через мої соцмережі люди знаходять.
Просто в добрі руки ми не віддаємо. Взяти тварину з притулку – це як дитину всиновити. Я вважаю, що ми не для того рятували тварин, щоб потім знову їх рятувати через недбальство нових власників. Родини обираються найкращі. Є певні вимоги до “батьків” – відповідальність, знання, готовність вчитися.
– Наскільки уважно ви підходите до того, кому віддаєте тварин?
– Наприклад, в мене собаки є. Було 45, а залишилося 16. Найкращих порозбирали. Дуже складно собак роздати. От до мене приходить на дні адопції родина й каже: “Ми хочемо собачку оцю”. Мені довелося відмовити, тому що люди прийшли з перегаром та якимись наколками зеківськими. Я попросив показати квартиру, де вона буде мешкати, а вони не змогли. Дуже багато питань.
Ми вкладаємо сили, грошовий ресурс в порятунок цієї тварини. В мене є тварини, рахунок яких сягає понад 100 тисяч гривень за лікування. Звичайно, ми не зможемо цю тварину віддати якійсь родині, яка буде недбало до неї ставитися.
Суровцев про зоозахист (фото: пресслужба)
– На початку жовтня ви поділилися в Instagram трагічною історією про котика, якого врятували, але він став, на жаль, жертвою чергової російської атаки. І ви тоді написали: “Іноді думаєш, а чи порятунок це, адже він міг жити, якби ми його не врятували”. Як ви боретесь в моменти, коли накриває почуття відчаю, хоча це не ваша провина, а росіян?
– Це важко. Коли боляче, ти намагаєшся знайти якісь виправдання, думаєш, чи варто взагалі було це робити. Звичайно, доводиться вставати та йти далі, тому що від тебе залежить дуже багато тварин, які зараз в притулку. Так знаходимо якісь сили рухатись далі.
– Ви часто їздили в прифронтові регіони, зокрема рятували тваринок із Херсонщини та Торецька. Яка історія звідти досі стоїть перед очима?
– Звісно, Херсонщину ми не забудемо. Ці перелякані тварини на дахах, які чіпляються… Їжачок, який тримався за паркан своїми лапками з останніх сил. Це просто жахливо, це назавжди залишиться в пам’яті. Наприклад, Торецьк. Ти заходиш, а немає нічого. Людей немає, будинків немає, а тварини брудні й голодні. І ти розумієш, що ти всіх просто не можеш фізично забрати. Ми їхали за 30 тваринами, а вивезли 120.
Найголовніше – не поїхати туди й забрати, а куди їх подіти. Волонтери звозять у великі міста – Київ, Харків, Дніпро. А далі куди? З котами ще можна розібратися. Окей, 2-3 в родину можна взяти. А собаки? Безпородних дуже слабо розбирають у великих містах. Зараз притулки всі переповнені. Мені кожен день дзвонять: візьміть, візьміть, візьміть. Куди я, люди добрі, можу взяти? Це біль наша.
– А як ви ставитеся до того, що є надмірний попит саме на породистих собак, на яких можуть витрачати від 10 до 100 тисяч гривень?
– Я не можу зрозуміти. Можливо, в мене неправильне ставлення до тварин. В мене 6 котів вдома – всі безпородні. Один з них – інвалід, у якого паралізовані задні лапи внаслідок кульового поранення. У нього нижня частина не ходить, але ми займаємося і він потроху стає на ноги. Але шансів дуже мало. Собака – Алабай. Ми її врятували з Авдіївки. Я ніколи не ставив за мету взяти породисту. Не розумію, що керує цими людьми. Напевно, подобається шерсть, розмір. Чи варто витрачати? Ні, ми пропагуємо ідею: не купуй, а прихисти. Тим більше зараз в Україні така ситуація плачевна.
Просто уявіть, якщо кожна родина візьме собі хоча б по одній тварині, ми можемо розв’язати цю проблему. Але це потрібно вирішувати комплексно. Разом з волонтерами, державою, програмами стерилізації й таке інше. Наразі цього не відбувається. Одна пара – кіт і кішка – за 5 років можуть наплодити близько 700-800 котів. Ви уявляєте?
– Чого люди не розуміють про котів? Чому вони можуть нас навчити?
– Найголовніше – це дика тварина, яка спирається виключно на свої інстинкти й всі ці інстинкти потрібно знати й поважати, щоб ця тварина була щаслива і мала повноцінне життя. Вони цінують те, що мають. Коти з інвалідністю ніколи не відчувають свої інвалідності. Є лапа? Зашибісь. Нема лапи? Нічого страшного, я і так зможу. Цьому потрібно вчитися. Потрібно цінувати найменше, що в тебе є.
В тебе одні кросівки? Нічого страшного. Прагни купити собі другі, але цінуй те, що в тебе є. Пам’ятаю, коли почалася війна, в мене було дуже багато взуття. Проте всю окупацію Київської області пробігав в одній парі, яка була найзручніша і найнадійніша. І тут трошки змінюється ставлення до речей.
Олексій Суровцев про особливість котів (фото: пресслужба)
– Поговорімо про вашу акторську та медійну діяльність. Ви прийшли в цю сферу без досвіду. В медіа періодично обговорюють, чи варто давати ролі блогерам, артистам, які не мають акторської освіти. Наприклад, був випадок, коли акторка Дар’я Петрожицька обговорювала фільм з Лесею Нікітюк. Вона звернула увагу на тенденцію залучення на головні ролі більш медійних осіб замість дипломованих спеціалістів. А ви як людина, що теж прийшла до акторства з трохи іншої ніші, як ставитеся до цього?
– Є люди талановиті й не дуже. Є талановиті медійні й просто медійні. Якщо ми беремо Лесю Нікітюк, то вона просто неймовірно чудово зіграла в “Песиках”. Вона дуже ретельно працювала над цією роллю. Взагалі до всього так ставиться. А є комерційні проєкти, щоб просто підтягнути публіку блогерів, то цього не варто робити. Просто є люди талановиті, які швидко вчаться, або просто в них органіка дуже класна. За ними цікаво спостерігати. А коли тягнуть за волосся, щоб вони підтягнули свою аудиторію, це жах.
– Які ролі ви мрієте зіграти? Хочете відійти від образу танцюриста/брутального героя?
– Ой, кумарні образи. Я вже відмовляюся від цього амплуа. Якщо подивитися мій початок кар’єри, то це стриптизер, гей або щось таке.
На жаль, українське кіно застрягло в минулому. Наприклад, у Голлівуді Джейсон Момоа може зіграти будь-кого: рибака, супергероя чи звичайного хлопця. А в нас – ні. Якщо ти маєш якусь незвичну зовнішність, довге волосся, ще й підкачаний, то ти будеш бандитом, стриптизером, геєм або ще кимось. У нас поки що не сприймаються неформальні зовнішності.
– У нас є певні стереотипи?
– Це ще пострадянська штуковина. У нас головного героя трошки повинно бути шкода. Якщо ми беремо радянські фільми, згадайте Шуріка, “З легким паром”, “Службовий роман”. Головні герої хто? Невдахи, грубо кажучи. Такі зачухані. Таким чином, середньостатистична людина дивиться і відчуває: я ще нічого такий і життя в мене не таке погане. Вже, звичайно, не так.
У нас з’являються такі актори, як Тарас Цимбалюк, що хоча б схожий на якогось супергероя, чи Артемій Єгоров, або ще хтось. Потроху розвивається. Мені хочеться зіграти якесь життя – кохання, щось історичне, якогось вікінга чи козака.
Суровцев про ролі та стереотипи в кіно (фото: пресслужба)
– Ваш досвід у сфері танців більше допоміг вам у кар’єрі та житті чи це минуле, можливо, стало тягарем, від якого хотілося б відійти?
– Це моє минуле, частина мене. Це була непогана частина мого життя. Ми понад 15 років їздили по всьому світу, виступали на дуже класних майданчиках, з класними артистами, на класних шоу. Просто всьому свій час. І сцена в будь-якому разі допомагає розкритися.
За танцюриста завжди говорить його тіло, а за актора – очі. На початку мені заважало, що я звик показувати все мовою тіла. Дуже багато зайвих рухів було, якоїсь експресії. Зараз трошечки зрозумів, що таке акторство.
– Ви стали ведучим “Містичних історій”. Що для вашої кар’єри означає цей проєкт і чи самі ви вірите в містику?
– Дуже багато людей в це вірять. Для мене це прекрасний та цікавий досвід як ведучого.
– До речі, от Тарас Цимбалюк теж був ведучим “Містичних історій”. Тепер він в шоу “Холостяк”. Може, і для вас це трамплін до чогось більшого?
– Ха-ха, так. Але в “Холостяк” не піду, тому що в мене кохана дружина.
– А є у вас колеги-актори, які надихають?
– Найуспішніший актор серед моїх знайомих – Тарас. Мене надихає те, як він працює над ролями, як багато над собою працює. Молодець. Але ж можна рівнятися на якогось Тома Харді, наприклад, чи Леонард Ді Капріо, але ми не знаємо, що стоїть за плечима цих людей.
– У вас також був досвід в телепроєктах “Звана вечеря”, “Мастер Шеф”. Ви для себе якісь зробили висновки після участі в них? Чи це просто вдала можливість підвищити медійність?
– Це лише нагадування про себе. Чим більше ти показуєш себе, будучи собою, тим більше тебе можуть впізнавати, тим більше можуть в тебе закохатися, зацікавитися тобою. Комфортно мені було чи ні? В деяких було некомфортно зніматися, а в деяких – класно.
Олексій Суровцев про досвід в телепроєктах (фото: пресслужба)
– Ви, до речі, якось згадували, що брали участь в “Танцях зірками”, і це для вас стало розчаруванням. В мережі обговорюють можливе повернення шоу. Як гадаєте, воно потрібне в наш час?
– Багато людей говорять, що розважальний контент не потрібен, але подивіться на рейтинги. Люди дивляться. Вважаю, що він потрібен, адже й так багато болю та напруги. Якщо ми всі будемо напружуватися, не відпочивати мізками, то що це буде? Чому ні? Нехай зроблять з військовими. Нехай зроблять з людьми з інвалідністю. Такі реалії нашого сьогодення. Така Україна.
Чи буде це цікаво? Ну, не знаю. З Тереном “Холостяк”, мені здається, провалився. Незрозуміло чому. Напевно, людина, окрім того, що має героїчні вчинки, повинна бути готова до якоїсь медійності, щоб людям було цікаво на це дивитися. Якщо “Танці з зірками” зможуть зараз зацікавити людей… Чесно кажучи, вони вже давно перестали бути танцями. Це шоу не про танці вже дуже давно.
– А є щось, що дратує вас в українському шоу-бізнесі?
– Я не дуже звертаю увагу на шлях інших людей. В мене свій шлях і я відповідальний лише за себе. Зосереджуюся тільки на власних досягненнях. Але, можливо, хтось розцінить це як заздрість – такий невеличкий недолік є, що кожне кіно йде з одними й тими самими акторами. Знаю, що багатьох людей це дратує. Взяли якийсь кістяк акторів, безумовно талановитих, не спорю, і погнали їх крутити, поки вони не задовбуть всіх.
– Ви людина, яка критично себе оцінює?
– Постійно. Я більше собі не подобаюсь. Не знаю, гарно це чи погано.
– Тобто ви не з тих, кого могла б захопити зіркова хвороба?
– Я вважаю, що перехворів, коли починалась медійність ще з часів танців. Трошки було таке зверхнє ставлення до тих, хто досяг менших результатів. Намагаюся рівнятися на більш відомих, талановитих людей. У порівнянні з ними ти себе відчуваєш просто якимось клопом. Якщо з тим самим Томом Харді себе порівняти, то ти просто ніхто. Хто я такий, щоб мати зіркову хворобу?
– Ви з дружиною двічі одружилися, пройшовши крізь розрив. Ваша історія – це один з унікальних прикладів, коли зрештою кохання перемогло. Яку пораду можете дати тим, хто хоче врятувати стосунки? В яких обставинах це можна зробити?
– Потрібно слухати лише себе. Не потрібно йти на поводу – що скаже мама, що подумає тато, сусіди й таке інше. Якщо тобі комфортно з цією людиною, то окей. Якщо є якісь негаразди, то потрібно постійно розмовляти, не мовчати. Але якщо стає нестерпно, то не варто терпіти. І, можливо, те саме розставання на деякий час зробить тобі послугу. В будь-якому разі ми всі зробили якісь висновки з цього розлучення. Воно зіграло нам в плюс.
– Ви навіть після розриву підтримували певне спілкування. Це теж допомогло?
– Знаєте, у нас настільки сильний емоційний зв’язок, що коли щось траплялося, хотілося розповісти саме їй, а їй хотілося розповісти саме мені. Ми до того 15 років були разом. Це немало. Ти розумієш, що ця людина тебе розуміє. Ти готовий послухати її пораду. Просто були певні недомовленості, з якими ми не змогли змиритися і не змогли тоді знайти в собі мудрість, щоб домовитись та поговорити.
– У вас немає дітей. Чи були думки про батьківство?
– Думки не були. Вони є. Ми працюємо над цим.
– Війна змушує інакше дивитися на безпеку й майбутнє. Чи не страшно приводити нове життя у такий час?
– Я нейтрально до цього ставлюся. Якщо нам потрібно померти, то ми помремо. Ходити й кожного дня боятися – це не про мене. Взагалі про це навіть не думаю.
Ксенія та Олексій Суровцеви (фото: пресслужба)
– Який фільм чи серіал вас вразив найбільше?
– Дуже подобається “БожеВільні”. З серіалів, напевно, “Спіймати Кайдаша”. Це найкращий серіал. Навіть не знаю, у чому його успіх, але дуже приємно дивитися. І акторський склад, і режисерська робота, і знято дуже класно. Дуже подобається фільм “Щедрик”.
– Мовне питання досі викликає палкі дискусії в суспільстві. Ось нещодавно розгорівся скандал на тлі допису Анни Трінчер, яка замовила одну з книг російською мовою. Як людина, яка бере участь в популяризації української культури та мови, скажіть, як переконати людей перестати споживати контент російською?
– Я вважаю, що ви не переконаєте. Якщо людина не готова це сприймати, вона це ніколи не змінить. Потрібно показувати своїм прикладом, як це красиво звучить, що є дійсно класні вірші, пісні. За публічними людьми йдуть багато людей. Змушувати не треба. Коли мене змушували перейти на українську, я казав: “Йдіть до біса, вибачте”. Більшість людей будуть ставати в супротив. Хто захоче, той перейде. Примусово ми не повинні це робити.
Так, має бути не комільфо розмовляти російською. Люди повинні зрозуміти, що це не окей. Просто поливати брудом, вважаю, не потрібно. Невже недостатньо того, що люди помирають? Ну, мені достатньо, щоб зрозуміти, що я не хочу слухати російську мову в перекладі, дубляжі, піснях. Не через те, що мене там зацькували. Ви ж розумієте, що росіяни вбивають не через українську мову? Це просто привід. Просто ця країна вбиває наших людей! Невже вам цього не достатньо? Мені достатньо.
Олексій Суровцев про мовне питання (фото: пресслужба)
