Олена Кравець в інтерв’ю про щирість та жіночу силу

– Що вас надихнуло створити саме моновиставу “Можна я просто посиджу?”

– Ідея цієї моновистави виникла з бажання зробити щось не лише комічне, а справжнє – життєве, світле, те, що надихає. Я носила її в собі ще з 2018 року, але реалізувалася вона лише зараз. Мабуть, після початку великої війни ми всі стали гостріше відчувати потребу у світлі, у житті, у чомусь, що підтримує.

Тож вистава стала для мене природним продовженням того, що завжди мене цікавило – жінка, психологія, акторство. І, здається, саме зараз настав момент, коли всі ці складові нарешті зійшлися в одному місці.

Олена Кравець (фото надане артисткою)

– Як ви обирали п’ять героїнь для вистави?

– Ми з Анною Лелик – психотерапевткою та соавторкою всіх історій моно­вистави – одразу знали, що хочемо говорити про сучасних жінок і про те, що відгукується нам тут і зараз.

Історії, написані сто років тому, сьогодні звучать інакше. Хіба що кохання – воно завжди вічне, йому неважливо, скільки минуло століть. Але сучасне життя – це інші виклики, інші переживання, які ми не очікували зустріти.

Ми обирали героїнь, у чиїх історіях відбувається внутрішня війна: коли звичний світ руйнується, і після цього вже нічого не буде, як раніше. Це ті жінки, які раптом починають ставити собі непрості запитання. Наприклад, одна замислюється, чи має сенс її шлюб.

Інша втратила дім і живе з почуттям провини. Є жінка, яка не може прийняти свій вік. І та, що вагається купити гарну сукню – бо “чи доречно це зараз?”.

Усі ці історії – про нас і наше суспільство сьогодні. Через героїнь ми намагалися знайти відповіді на запитання, які турбують кожну з нас.

Олена Кравець (фото надане артисткою)

– Чи є серед них та, з якою ви себе найбільше ототожнюєте?

– Я частково ототожнюю себе з кожною. Жодну жінку не граю, як ту, чия ситуація або чий хід думок мені не знайомий, – там всюди трошки мене.

– Чи є якийсь маленький “ритуал”, який допомагає вам налаштуватися на роль перед виходом на сцену?

– Є, але він настільки магічний і трошки дивний, що не скажу. І ні, це не алкоголь.

– Ваші героїні проходять через втрати, сумніви та трансформації. Що для вас особисто означає “посидіти і почути себе”?

– Для мене “посидіти і почути себе” – це дати собі простір для чесної розмови з собою. Без шуму, без метушні, у тиші, де немає потреби нічого доводити.

Ми часто тікаємо від цього стану – заповнюємо його справами, словами, людьми. Але коли залишаєшся сам на сам із собою, з’являється шанс подивитися правді в очі.

І, можливо, визнати: так, колись я це обрав, але тепер хочу інакше. Бо все, що ми не змінюємо – ми продовжуємо обирати. Оце і є – посидіти й почути себе.

Олена Кравець (фото: instagram.com/lennykravets)

– Як ви справляєтеся з моментами, коли здається, що життя “зупинилося” і нічого не змінюється?

– Слухайте, в мене не було такого моменту вже дуже давно – щоб життя зупинилося і нічого не змінюється. Мені здається, у нас кожного дня змінюється життя то в одну, то в іншу сторону, то в бік надії, то в бік зневіри. Тому я давно не памʼятаю такого, щоб життя зупинилося і нічого не змінювалося. Навіть не впевнена, чи було взагалі.

– Чи вважаєте ви, що кожна жінка має свій “момент переродження”? Як його знайти?

– Кожна жінка здатна на нього. І так, вона може до нього дійти, якщо має потребу в цих змінах. Якщо те, що раніше тримало її, сьогодні не працює. Настає період у житті, коли рівень внутрішнього дискомфорту досягає такої межі, з якою важко миритися.

Добре, коли є зв’язок із собою, контакт із серцем, сили зробити певні рухи. Тоді, рано чи пізно, через внутрішню роботу, через, можливо, якийсь спротив, жінка прийде до точки неповернення.

Вона потрапить у власну турбулентність та вирішить: чи повертатися їй назад, чи пройти крізь цю тряску й вийти на зовсім інші повітряні потоки – на зовсім іншу свою висоту.

– Що ви хотіли б, щоб глядач відчув після вистави – на рівні серця, а не лише розваги?

– Я знаю, що люди це відчувають. Після вистави вони виходять іншими – спокійнішими, чеснішими з собою. Вони розуміють, що не самі у своїх болях і сумнівах. Що з ними все гаразд. Що вони – живі.

Дехто потім каже мені: “Страх зник. Мені хочеться бути справжнім”. І я думаю – ось для чого все це. Театр – це не про розвагу. Це про внутрішній рух, про те перше запитання до себе, яке раптом визріває десь глибоко всередині.

Олена Кравець (фото: instagram.com/lennykravets)

– Чи допомагає вам мистецтво, сцена і ваші героїні відчувати духовний зв’язок із собою?

– Звісно. Це для мене теж певна розрада. Я б цього не робила, якби не відчувала на рівні душі, на рівні серця. Для мене кожна вистава – це свято, кожен глядач, який прийшов, – це гість. Це дуже класне відчуття. Я нарешті роблю те, у що вірю. Те, що дуже давно хотіла зробити.