З Ольгою Семьошкіною ми зустрілися перед показом «Енеїди» у Києві, про яку писали такі медіа, як Reuters та Associated Press. Режисерка постановки стала наставницею непрофесійних виконавців – ветеранів та військових, які пережили жахи сучасної російсько-української війни та отримали серйозні тілесні пошкодження.

Іван Котляревський давно переосмислив Вергілієву «Енеїду», створивши історію про моторного Енея – «козака з характером». Ольга Семьошкіна в цій виставі зуміла разом із ветеранами та активними військовослужбовцями відтворити сценічне дійство, яке відображає терпіння і силу волі захисників української землі. Глядачі переживають разом із акторами, сміються і плачуть.

У «Енеїді» переплетені реальні історії виконавців: Єгора Бабенка, Романа Трохименка, Наталії Плохотнюк та інших. Їхні щемливі сповіді звучать зі сцени, а в кінці ситуація досягає кульмінації, коли актори і глядачі разом співають про війни та надії.

Укрінформ має можливість розпитати Ольгу Семьошкіну про «Енеїду» та інші постановки, зокрема «Конотопську відьму», «Сойку» та «Короля Вишиваного». В розмові звучать життєві контексти, адже щирі переживання минають через призму війни: брат Ольги воює, а племінник перебуває в полоні.

«НЕ ХОВАЙСЯ ЗА СВОЇМ МИНУЛИМ»

– Ольго, ви вже реалізували два театральні проекти з ветеранами. Як народилася «Енеїда» в Театрі Ветеранів?

– Цей проект став нашою довгоочікуваною справою, якій трохи більше року. Зустрілися з Ахтемом Сеітаблаєвим 1 січня минулого року, аби обговорити задум. Він запропонував ідею створення «Енеїди», не маючи жодних напрацювань чи підтверджених учасників. Першими кроками стало звернення до медиків і волонтерів, які допомогли знайти наших акторів.

– На сцені «Енеїди» грають дев’ятеро ветеранів. Як відбувався процес залучення?

– Від самого початку ми усвідомлювали ризики. Залучити людей без акторської освіти – це виклик, але їхній бойовий досвід став справжньою родзинкою постановки. Через театр ветерани знаходять можливість адаптуватися до нового життя, розв’язувати болючі питання.

Зрозуміло, спочатку було більше кандидатів, але не всі залишилися після перших репетицій. Деякі, на жаль, пішли, тоді як інших ми покликали знову.

– Які труднощі виникають у ветеранів в акторстві?

– Люди, які пережили фізичні травми, не завжди можуть працювати зі своїм тілом. Тому наше завдання полягало в тому, щоб навчити їх почуватися комфортно у своїй шкірі. Наприклад, ми проводили тренінги, навчали, як безпечно падати і підводитися. Ці навички дуже важливі, коли не всі мають кінцівки або зір.

Після отриманих травм важливо відновити зв’язок із власним тілом. Це дає можливість жити далі, бути відкритими до нових можливостей і свого минулого.

– Чи всі навколо розуміють ваші жарти на репетиціях?

– Далеко не всі. Наприклад, Єгор Бабенко, позбавлений пальців, із гумором згадує про це на репетиціях, а незрячий Андрій навчився орієнтуватися на звуки та дихання інших під час виступу. Такі моменти стають основою для сміху, дружби та підтримки.

ПОЄДНАННЯ ТРАДИЦІЙ І СУЧАСНОСТІ

– Чи від самого початку ви знали, що створите «Енеїду»?

– Ми з Ахтемом домовилися: якщо протягом місяця група почне виявляти симпатію одна до одної, будемо продовжувати. Тоді стало зрозуміло, що це буде справжня вистава.

– Які важливі правила ви дотримуєтеся у роботі?

– Ми завжди узгоджуємо присутність нових людей на репетиціях між усіма. Як правило, при першій зустрічі знайомимо їх з колективом, що допомагає зберегти комфортну атмосферу. Одне з наших золотої правил: «Ніколи не говоріть про людей за їх спинами».

– Яка ваша роль у команді, що створила «Енеїду»?

– Я не керівник. Я вважаю себе частиною команди, і тому спілкуваюся відкрито. Якщо щось пішло не так, зупиняюсь і кажу: «Пробачте, давайте відпочинемо». Це показує важливість взаєморозуміння та прозорості у спілкуванні.

– Яка ваша найулюбленіша сцена в «Енеїді»?

– Мені дуже близька сцена, коли Еней зустрічає Сивілу. Вона символізує надію, розуміння. Ця частина особливо глибока, адже в ній ми відчуваємо біль та радість – справжнє спілкування, яке лунає з серця.

Якщо під час репетицій учасники співпереживають, це створює справжній момент єдності.

ЯК ТЕАТР МОЖЕ ЗМІНЮВАТИ ЖИТТЯ ВЕТЕРАНІВ

– Як ветерани почуваються під час репетицій?

– Вони почуваються звільненими. Гадаю, вся команда знайшла свою справжню мову для спілкування з глядачем через арт.

Цей проект, зрештою, не лише про театр. Це про спільноту, яка об’єднує людей; про підтримку та розуміння одного одного.

– Яку мету ви переслідуєте, реалізуючи свій проект?

– Наша мета – передати досвід ветеранів. Віримо, що це допоможе їм у соціалізації. Кожен з наших героїв – амбасадор проекту, що презентує свою історію широкій аудиторії.

Цей процесс реабілітації через арт може бути масштабований по всій Україні. Важливо, щоб у Літературному та театральному просторі почали звертати увагу на ці культури

– Чи можливо розширити ваш досвід на інші проекти?

– Так, ми плануємо виконати цей досвід в інших містах. Планувати – це одне, але реалізувати – інше. Важливо почати, щоб творчість допомагала зцілювати.

– Які ще проекти ви плануєте найближчим часом?

– У нас багато думок! Сподіваємося, що зможемо продовжити цього роду співпрацю та розширити коло добрих українських вистав по всій країні.