Перемогти Росію можливо, якщо створити відповідні економічні та військові умови. Для цього потрібні економічно-фінансова блокада та постачання Україні наступального озброєння. Проте навіть зараз західні партнери бояться так званої ескалації з Росією та відтерміновують неминуче, адже Володимир Путін сам не відмовиться від ідеї контролювати усі території колишнього СРСР.
Колишній надзвичайний і повноважний посол України у США Володимир Єльченко в інтерв’ю 24 Каналу проаналізував хід переговорів щодо завершення війни, чому Трамп заграє з Путіним та яке майбутнє чекає на Україну в ЄС. Більше деталей – читайте далі в матеріалі.
До речі “Поки Tomahawk не вдарять по резиденції”: що змусить Путіна закінчити війну і коли це можливо
Чому насправді партнери не дають Україні наступальну зброю?
На Мюнхенській безпековій конференції канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що війна в Україні закінчиться лише тоді, коли Росія буде виснажена принаймні економічно, а краще – військово. Чи на сьогодні є ознаки того, що хоча б економіка Росії виснажена, чи навіть можна розраховувати, що й її військо навряд чи зможе просуватися?
Канцлер Німеччини сказав правильні речі, але, на жаль, те, що він говорить, трохи розходиться з діями, які вживають країни Європейського Союзу чи НАТО. Я вже не кажу про Сполучені Штати. Уже давно можна було зрозуміти, що перемогти Росію можна лише шляхом підсилення, зміцнення України і її Збройних Сил. А також створення такої ситуації, в якій Росія більше не зможе продовжувати цю війну.
Однак для цього потрібні насамперед реальні санкції – не просто якийсь умовний 27 пакет, а тотальна економічно-фінансова блокада Росії, як це зробив з колишнім Радянським Союзом тодішній президент США Рональд Рейган. Він повністю блокував Радянський Союз, і саме це стало причиною його розвалу. Наразі нічого подібного не робиться щодо Росії з боку країн Заходу.
Також потрібно постачати Україні реальні збройні засоби, які допоможуть їй не тільки зупинити просування російських військ, а й перейти у наступ, перехопити ініціативу та у такий спосіб схилити на свій бік ситуацію, яка на сьогодні складається в російсько-українській війні. Усе це обговорюється дуже довго, але я не бачу конкретних дій, які дозволили б зробити висновок про те, що цей момент наближається.
Європейські партнери надають Україні оборонне озброєння. Ми, звісно, дякуємо їм за посилення нашої ППО, але чому вони не дають наступальну зброю, наприклад, ракети Taurus? Чи вони не хочуть, щоб конфлікт в Україні завершувався, адже тоді війна прийде до них?
Є різні думки щодо цього. Дехто вважає, що це робиться, щоб відтермінувати початок агресії Росії проти інших європейських країн. Я не дуже в це вірю. Думаю, Західна Європа, НАТО, Сполучені Штати бояться того, щоб ступінь ескалації з Росією дійшов до тієї межі, коли може початися Третя світова війна, а вона вже буде ядерною.
Хоча ця війна вже відбувається. Деякі західні експерти вважають, що триває навіть Четверта світова війна, якщо вважати холодну війну Третьою світовою. Загалом – саме так і було. Однак таке побоювання ядерної війни створює враження, що країни Заходу нічого не зможуть зробити, якщо Росія гіпотетично застосує ядерну зброю, і тому краще Москву вгамувати, не збільшувати підтримку і заспокоїти Україну.
Повне інтерв’ю експосла у США: дивіться відео
Це все мені нагадує 1938 – 1939 роки, які передували початку Другої світової війни. Тоді той самий Захід намагався заспокоїти Гітлера у сподіванні на те, що він далі не піде. А він пішов. Результатом стала Друга світова війна, від якої постраждали не тільки колишній Радянський Союз, а й майже половина світу. США також втратили декілька тисяч своїх військових після того, як були змушені втрутитися у війну для того, щоб зупинити Гітлера.
Те, що сьогодні відбувається у центрі Європи, дуже нагадує ті події. Як і тоді, Захід намагається створити враження, що він не збирається воювати з Росією і в такий спосіб відтерміновує початок більш негативних для нього наслідків. Проте це величезна помилка, тому що Путін, хоч і ніколи про це не говорив, але всім зрозуміло – він не відмовиться від того, щоб Росія домінувала, принаймні у колишньому радянському просторі.
Тому держави Східної Європи – країни Балтії, Польща, інші сусіди колишнього Радянського Союзу, а нині України як незалежної держави – Путін вважає сферою його впливу. Так само, як Грузію, Центральну Азію тощо. Це розуміє Україна, наші найближчі сусіди, але ще повністю не усвідомили західноєвропейські партнери.
Яких результатів чекати від переговорів у Женеві?
Наступний раунд тристоронніх перемовин має відбутися 17 – 18 лютого в Женеві. Які ваші очікування від цієї зустрічі? Чи вірите, що наступні переговори наблизять сторони до миру?
На моє глибоке переконання, ніяких серйозних переговорів взагалі не відбувається. Це можна назвати за аналогією з “побєдобєсієм” – “переговоробєсієм”. Тобто симуляцією переговорного процесу, створенням враження, що нібито відбуваються якісь перемовини.
Це те, що хоче бачити і чути президент США Дональд Трамп. Не дарма він після кожного раунду проголошує у соцмережах про “шалений прогрес”, “наближення до чогось”, про “мир, який ось-ось настане”, про те, що він “зупинить кільканадцяту війну”. Але насправді нічого не відбувається.
На останньому раунді переговорів, який відбувся в Абу-Дабі, наскільки було відомо з відкритих джерел, обговорювали серйозні технічні питання ті, хто є дотичними до військової сфери. Проте це все буде потім. Нам потрібно принаймні припинення вогню, а після цього вже можна переходити до технічних аспектів – хто за ким буде спостерігати, яким чином будуть розводитися війська і таке інше.
Зверніть увагу! Президент Володимир Зеленський заявив, що тристоронні переговори зайшли в глухий кут. США вимагають від України поступок щодо окупованих територій на користь Росії, проте Київ відмовляється йти на такий “компроміс” без реальних гарантій безпеки.
Щодо міжнародної миротворчої операції, то я не вірю, що вона може здійснюватися під мандатом ООН, ЄС чи НАТО, тому що Росія з цим ніколи не погодиться. Водночас для того, щоб це було схвалено, потрібно передусім зупинити активні бойові дії, а потім вже переходити до технічних питань.
На сьогодні єдиний результат, який маємо від переговорів, і це дуже важливо, – обмін військовополоненими. Можливо, це дрібниця в порівнянні з питанням щодо закінчення цієї війни, але це далеко не дрібниця для рідних і близьких цих людей, які повертаються. Це гуманітарні питання, і тому нам потрібно погоджуватись і продовжувати навіть такі нікчемні переговори у такому форматі, якщо вони принаймні призводять до таких результатів.
Серйозні політичні питання, я вже не кажу про територіальні, можливо, обговорювати лише після того, як буде припинене активне ведення бойових дій. Сьогодні, на жаль, я не бачу жодної перспективи для того, щоб це відбулося найближчим часом.
Чому Трамп продовжує мати справи з Путіним?
Україна з початку переговорів наполягала, що спершу має бути припинення вогню, а вже потім – всі інші домовленості. Спершу Європа та США підтримували цю ідею, але після зустрічі Дональда Трампа та Володимира Путіна в Анкориджі ці вимоги вже не стояли на порядку денному. Чи це результат того, що Путін обіграв всі сторони і тепер може затягувати час? Чому немає жорсткого тиску з боку США щодо цього?
На жаль, ми не маємо детальної інформації про те, що насправді відбувалося в Анкориджі, тому можемо лише здогадуватися. Імовірно, Трамп елементарно купився на ті обіцянки, які йому давав Путін, і ми про це чули вже після їхньої зустрічі – про фантастичну угоду на 13 трильйонів доларів. Це остання пропозиція Росії, яка була сформульована так званим перемовником з боку Росії Кирилом Дмитрієвим. Нічого з цього ніколи не буде.
Я хоч і знав, як колишній посол України в Вашингтоні, діяльність Дональда Трампа ще під час його першого президентського терміну, але, на жаль, помилився, коли його було вдруге обрано президентом США. Мій прогноз полягав у тому, що після того, як Путін кілька разів “кине” Трампа, американський лідер нарешті зрозуміє, що з очільником Кремля не можна мати справу і потрібно припинити так звані перемовини.
На жаль, цей процес триває. Трамп все ще на щось сподівається. Зрозуміло, що йому потрібно підвищувати свій рейтинг перед проміжними виборами до складу Конгресу США, які відбудуться у листопаді 2026 року. А рейтинг у нього просідає, і йому необхідні певні успіхи. Звичайно, внутрішні питання США – це не наша справа, хай американці самі це вирішують, але Трампу потрібні хоч примарні, але успіхи на зовнішньополітичному фронті.
Важливо! У листопаді у США пройдуть проміжні вибори до Конгресу, на яких повністю переоберуть Палату представників, а також третину Сенату. Публіцист зі США Андрій Піонтковський зазначив, що сам Трамп втрачає підтримку через низку факторів, як-от “плівки Епштейна” та дії служби ICE, через які вже загинуло дві людини.
Він мав певний успіх у Венесуелі, але аналогічних перемог наразі ми не дочекалися в Ірані. А щодо російсько-української війни, то у Трампа, на жаль, нульові шанси увійти в історію як людина, що припинила цю війну. Але він продовжує вірити в те, що може щось зробити.
Проблема полягає в тому, що Трамп абсолютно не розуміє сутність агресії Росії проти України і причин того, чому Москва вторглася на територію нашої держави. Мене не дивує, що у нього немає цього усвідомлення, тому що це далеко від його розуміння. І, на жаль, ніхто йому не зміг підказати.
Раніше у нього були радники, які більш-менш розумілися щодо ситуації на теренах колишнього СРСР. Багато з них пішли, і я не знаю, хто йому зараз радить у цих питаннях. Ті клоуни, які беруть участь в так званих переговорах, мають, напевно, такий самий нульовий рівень знань про реальну ситуацію між Україною і Росією, в регіоні, про історію тощо. Вони слухають розповіді Путіна про печенігів, про Ярослава Мудрого та інше.
Чим для США може обернутися політика Трампа?
Чи не виглядає так, що дії Трампа підривають авторитет не лише його особисто, а й США, через що європейські країни починають перебудовувати зв’язки з іншими партнерами – і чи не послаблює це позиції США на користь Путіна?
Я з вами абсолютно згоден. Цей хаотичний процес зовнішньополітичної діяльності США на чолі з Трампом, на жаль, уже перетворився навіть не просто на хаотичний, а на повний безлад. І це підриває підвалини, які вибудовувалися століттями.
Тобто США, якщо не завжди, то принаймні протягом останніх 100 – 150 років стояли біля витоків сучасної демократії. Їх раніше називали “світовим жандармом”, але я вживаю це визначення в позитивному сенсі, адже від їхніх дій залежала ситуація не лише довкола самих Штатів, а й у Європі, Південно-Східній Азії, Африці та на Близькому Сході.
А зараз Дональд Трамп та його найближче оточення – йдеться про людей, які, як мені здається, на жаль, не до кінця усвідомлюють той факт, що роль Америки не може зводитися до усунення чи самоусунення від врегулювання світових проблем, тому що США як держава завжди залежали від ситуації навіть у найвіддаленіших куточках світу.
Водночас вони від цього вигравали, бо зростала їхня економічна потуга та збільшувалася заможність. Навіть на постачанні зброї – я вже не кажу про політичний вплив. Навіть під час холодної війни, коли вони конкурували в цьому сенсі з колишнім Радянським Союзом, їм вдавалося зберігати баланс. А після перемоги США в цій так званій холодній війні вони фактично здобули переважний вплив у багатьох куточках світу.
Десятки країн у своїй політиці значною мірою орієнтувалися саме на США. Вони розраховували на підтримку – моральну, фінансову, економічну, військову та іншу, і це сприймалося як позитивний фактор. Тобто це не означало, що США тиснули на весь світ. Вони радше створювали навколо себе такі умови, які дозволяли їм самим активно розвиватися, заробляти гроші та підвищувати добробут власних громадян. І це працювало.
Сьогодні ж ми бачимо певне повернення не до повної ізоляції, а до періоду, коли США ніби замикаються в собі, і події, що відбуваються далі ніж за 500 миль від їхніх кордонів, хвилюють їх значно менше. Йдеться передусім про те, що безпосередньо стосується Мексики, Канади, Латинської Америки – це ще перебуває в полі уваги. Натомість події в Європі, на Близькому Сході, а тим більше в Африці чи Азії, цікавлять їх уже значно менше.
Читайте також Доктрина Монро 2․0 і розкол НАТО: світ неминуче поглинає епоха агресивних імперій і право сильного
На жаль, це призводить до негативних наслідків. Коли немає впливу і немає потужного гравця, здатного перетворити цей вплив на реальні важелі підтримки системи міжнародної безпеки, виникає вакуум. Організація Об’єднаних Націй фактично нічого не може зробити – її роль суттєво ослабла, зокрема й через втрату активної позиції США та інших великих держав, яку вони мали раніше.
І цим користується Росія, створюючи осередки напруження в різних куточках світу. Йдеться не лише про Україну. Варто подивитися на Африку. Хоча зараз вплив Росії вже не такий потужний, як раніше, зокрема в Сирії чи в окремих африканських країнах, які вона протягом останніх десятиліть намагалася втягнути на свою орбіту. Наслідки цієї політики залишаються. На жаль, усе це веде до фрагментації світового порядку, а це не обіцяє нам нічого доброго.
Про майбутнє України в ЄС і гарантії безпеки
Чи означають бойовий досвід України та її успіхи на навчаннях із НАТО, про які пише The Wall Street Journal, що вона вже стала ключовим суб’єктом безпеки, на який Європа змушена буде спиратися у майбутніх загрозах?
Я на це сподіваюся. Знаєте, у 1945 році УРСР стала одним із засновників ООН. Точно так само я дуже хотів би, щоб сьогоднішня Україна – вже справжня незалежна держава – стала одним із засновників майбутньої системи міжнародної безпеки. Чи перетвориться ЄС з політико-економічного блоку на військово-політичну структуру, чи з’явиться якась інша організація – питання відкрите. Але щось із цим робити потрібно.
Сьогодні Україна має цінний досвід, на жаль, здобутий ціною крові та трагедій. Проте саме цей досвід дає нам повне право претендувати не просто на одну з провідних ролей, а на роль номер один у формуванні майбутньої міжорганізаційної системи безпеки, якою б вона не була і як би не називалася – наразі цього ніхто не знає.
Думаю, найбільш реальним варіантом було б перетворення Європейського Союзу у його нинішньому вигляді на більш військово спрямований політичний блок, де Україна зайняла б дійсно провідне місце. Не дарма точаться розмови про те, що Україна може, хоча я не надто в це вірю, але хочу сподіватися, що за цими словами стоїть реальність, стати, якщо не членом ЄС у наступному році, то принаймні розпочати цей процес.
Тобто раніше країни, які ставали членами ЄС, спершу проходили певний перехідний період реформ і підготовки, і лише потім ставали повноправними членами. Нині ж у Брюсселі говорять про те, що Україна може “увійти навпаки” – своєрідно з іншого кінця.
Тобто стати “напівчленом” – можливо, не найточніше слово, але я дозволю собі його вжити – і вже зсередини, маючи право на обмежений вплив на політику ЄС, брати участь у формуванні майбутнього цієї організації, зокрема у військово-політичному плані. Сьогодні, дійсно, крім України, ніхто не має такого досвіду протистояння з Росією.
Так, думаю, наше покоління ще може дожити до цього. Але знову ж повторюю, щоб усі ці процеси розпочалися, спершу потрібно хоча б призупинити війну в її активній фазі. Сьогодні, на жаль, таких перспектив ми не бачимо. Проте я вірю, що наполегливість країн колективного Заходу та наша підтримка цих процесів можуть дати результат і призвести до бажаного.
Чи варто взагалі розраховувати на реальні гарантії безпеки від партнерів, якщо переговори затягуються, а ключові країни, зокрема США, не готові діяти до підписання відповідних документів? І чи існує взагалі вихід із цього замкненого кола, щоб Україна отримала дієві гарантії безпеки, не йдучи на невигідні компроміси?
Я б хотів у це вірити, але, на жаль, ці дискусії стали такими, що вже виглядають як вічні. Тобто ми місяцями стежимо за цими обговореннями, за тими планами та стратегіями, які готуються у Вашингтоні чи Брюсселі.
Класичний приклад – і я боюся помилитися у назві – “Стратегія 2030”, схвалена у Брюсселі. Це, здається, документ НАТО, у якому йдеться про підготовку до майбутнього протистояння з Росією. Але чи впевнені вони, що у них є час до 2030 року і Путін сидітиме, чекатиме ще 4 – 5 років, поки НАТО чи окремі його члени готуються до того, чого вони бояться? Те саме стосується і гарантій безпеки.
Можна ще 12 чи 25 місяців обговорювати це, але нічого конкретного не відбувається. Можливо, ми з вами не все знаємо, і певні речі відбуваються. Проте мені здається, що нічого серйозного не робиться.
Пройшло вже майже 2 роки, якщо не більше, відтоді, як президент Франції Еммануель Макрон уперше заговорив про якийсь гіпотетичний міжнародний військовий контингент – французький чи французько-британський – який мав бути введений на території України, щоб запобігти подальшій агресії Росії. Потім усе це перетворилося на нескінченні обговорення.
Потім була створена так звана коаліція охочих. До неї входили понад 10 країн, нібито готових надати свої військові контингенти для гіпотетичної миротворчої операції на території України. Нічого з цього не відбулося. Зараз про це взагалі припинили говорити.
Ми мали всі ці плани – 28 пунктів мирного плану, потім 20 пунктів, ще були різні інші ініціативи; не кажу вже про китайський план, південноафриканський, бразильсько-мексиканський – їх було понад десяток. Жодного з них не реалізовано. Тобто всі бояться робити якісь практичні кроки, а обговорювати можна скільки завгодно.
Ось, наприклад, Мюнхенська конференція – чудовий майданчик, щоб 2 – 5 днів красиво щось обговорювати і в результаті нічого не робити. Усі розійдуться й забудуть про те, про що говорили.
До тих пір, поки не з’явиться справжня політична воля, насамперед у лідерів найбільш потужних, принаймні західноєвропейських країн – наших вірних союзників, таких як Велика Британія, Німеччина, Франція, Польща. Польща стоїть окремо, бо вона дійсно наш партнер, попри всі питання та проблеми, які існують між нами. Але я щиро вірю, що Польща є нашим справжнім другом.
До тих пір, поки в цих країнах не з’являться лідери, як у минулому – такі, як Маргарет Тетчер чи Рональд Рейган, Вінстон Черчилль, можна ще назвати з десяток подібних фігур. Це були люди, які дозволяли собі приймати політичні рішення, навіть якщо вони йшли всупереч їхнім терміновим інтересам. Іноді вони навіть програвали вибори після таких кроків. Той же Вінстон Черчилль – по суті один із тих, хто виграв Другу світову війну, і після цього його не переобрали на посаду прем’єр-міністра Великої Британії.
Не пропустіть “Путін може жити ще 10 років”: Зеленський закликав Європу готуватися до нових викликів
Зараз, на жаль, більшість, якщо не всі, лідери європейських країн, а також США, живуть від виборів до виборів. Тобто вони насамперед піклуються про свій рейтинг, про те, як їхні можливі зовнішньополітичні дії вплинуть на цей рейтинг і чи допоможуть їм виграти наступні вибори. І при цьому вони часто забувають про глобальні, далекоглядні інтереси, від яких залежить майбутнє всієї планети, як би це не звучало.
Але таких лідерів я сьогодні, на жаль, не бачу – їх немає. Інколи вони з’являються, але дуже швидко починають перейматися питаннями внутрішньої політики, власного переобрання на наступну посаду та іншими справами. І це означає, що політична воля потихеньку вмирає.
Отже, поки не з’явиться справжня політична воля і бажання робити реальні речі, а не просто нескінченно говорити про щось у Брюсселі, Мюнхені, Вашингтоні, Лондоні, Римі, Стамбулі та інших містах, – ситуація не зміниться.
