Нещодавно 24 Канал мав можливість поспілкуватися з блогеркою та інфлюенсеркою Індікою Агаповою. У інтерв’ю дівчина розповіла про свій унікальний досвід пішої подорожі з Ужгорода до Будапешта довжиною у 350 кілометрів, поділилась цікавими історіями з маршруту, думками й емоціями щодо непростого випробування, яке вона кинула собі. Можливо, інтерв’ю з Індікою надихне і вас на таку відчайдушну витівку.
Дивіться також Чоловік вирішив пішки обійти увесь світ – скільки часу йому знадобилося
Як з’явилася ідея піти пішки до Будапешта та чому це було важливо?
Як виникла ідея піти пішки до Будапешта?
Не можу сказати, що це була якась заздалегідь продумана ідея, але й не зовсім спонтанна. У травні в соцмережах активно проходив челендж “100 тисяч кроків за день”. Я тоді сиділа ввечері з мамою і кажу: “Мамо, дивись, як прикольно – 100 тисяч кроків за день. Пішли?” Вона відповіла: “Та йдемо”. Я спитала: “А коли? В мене ж робота”. Вона: “Ну все, пішли завтра”. Так ми й вирішили спробувати.
Під час першого шляху я подумала: “А підімо пішки у Львів”. Мама відповіла: “Спочатку закінчимо челендж, а потім подивимось”. Це було в травні. Через місяць ідея знову мене захопила, і я почала збір коштів, який йшов дуже повільно. Щоб привернути увагу та залучити більше донатів, потрібен був цікавий формат – так народилася ідея пішого маршруту до Львова.
Але за день до виходу були обстріли Львова, а новини попереджали про небезпечні умови в горах: холод, сніги та сильний вітер. Ми вже налаштувалися й не хотіли відкладати, тож змінили маршрут і пішли до Будапешта. Це додало кілька десятків кілометрів, але стало цікавим досвідом.
Шлях до Будапешта / Колаж 24 Каналу, фото indika_agapova
Чи допомогла подорож збільшити збір та привернути увагу більшої аудиторії?
Збір значно виріс. Не можна сказати, що я зібрала космічні суми, проте за цей похід ми накопичили понад 20 тисяч гривень за 9 днів. Мені здається, це дуже гарна сума, особливо якщо порівнювати з тим, що раніше нам іноді ледве вдавалося закрити збір за місяць.
Щодо аудиторії, то в інстаграмі вона майже не збільшилась, але була значно активнішою під час походу, бо люди проживали цей шлях разом із нами. А в тіктоці аудиторія зросла приблизно на 5 тисяч підписників.
Складно було переконати маму піти з вами у цей похід?
Мама в мене – справжній живчик. Вона завжди підтримує всі мої ідеї, навіть найшаленіші. Напевно, це єдина людина, яка одразу погодилась би на таку авантюру.
Мої подруги точно не наважились би, а мама – так. Я знала, що можу їй це запропонувати, бо вона теж трохи “з прибабахом”. Адекватні люди навряд чи погодяться пройти такий шлях пішки. Попри те, що їй 50 років, вона неймовірно активна. У неї немає такого, щоб скаржитись: “Я не можу, мені боляче”. Якщо натерла мозоль, то просто перемотала й пішла далі.
І саме тому, думаю, ми й дійшли до кінця. Бо якби я пішла з кимось, хто постійно нарікав би чи зупинявся, ми б точно не витримали. А так – навіть коли нам було важко, навіть коли думали, що сил більше немає, усе одно йшли далі.
Перший день подорожі: дивитись відео
Чи розповідали ви комусь про свій намір вирушити у цю подорож?
Як не дивно, я майже нікому про це не розповідала. Знав, звісно, мій хлопець – це сто відсотків. Можливо, ще одна-дві подруги, і все.
Всі, хто дізнавалися, казали, що ми просто божевільні. Але, чесно кажучи, вони й самі знали, що ми трохи “з прибабахом”, тож не надто дивувалися. Більшість казали: “Звучить нереально. Якби хтось інший сказав, я б подумала, що вони здадуться через два-три дні й повернуться додому”. Але, знаючи нас із мамою, всі були впевнені – якщо вже ми щось вирішили, то точно дійдемо до кінця.
Як планували пішу подорож та які труднощі виникали під час неї?
Чи був у вас раніше подібний досвід? Як планували пішу подорож?
Абсолютно ніякого досвіду на такий довгий шлях у нас не було. Єдиний подібний досвід – це челендж “100 тисяч кроків за день”. Ми тоді вийшли о 6 ранку і майже без зупинки ходили до 12 годин, пройшли близько 65 – 70 кілометрів. Але це було на один день, а на довгу подорож досвіду не було.
Щодо планування: річ у тім, що буквально за день до виходу змінився маршрут. Коли ми спершу планували йти до Львова, ми приблизно виклали на карті, де будемо зупинятися, дивилися різні готелі тощо. Але коли вирішили йти до Будапешта, повного плану маршруту в нас не було – просто взяли найкоротший шлях на картах і йшли ним.
Ми навіть не бронювали готелі заздалегідь, і це виявилося правильно, бо ніхто не знав точно, скільки кілометрів ми реально зможемо пройти. Наприклад, у нас був план пройти 50 кілометрів за день, але вже на другий у мами з’явився суттєвий мозоль, і ми подолали лише 20 кілометрів.
Тобто відстань, яку ми хотіли пройти за день, довелося розбити на два дні. Третій день – 22 кілометри й так далі. По факту ми бронювали готелі вже під час шляху, виходячи з того, скільки ще реально могли пройти того дня. Так поступово ми підлаштовувалися під власні сили й умови.
Чи траплялися у вас неприємні ситуації через Гугл Карти під час подорожі?
Щоб нас заводило не туди, такого взагалі не було. А от стосовно того, що карти іноді будують маршрути для пішоходів абсолютно нерозумно – таке траплялося. Наприклад, двічі нас виводило на автобан.
Уявіть, йти пішки з рюкзаком, коли машини мчать повз – це був справжній жах. Був момент, коли карта прокладала маршрут просто по дорозі, де взагалі нема тротуару. В деяких місцях є відбійник і трохи простору, де можна пройти, а були й ділянки, де відбійник і одразу обрив – і зрозуміло, що за ним не підеш.
Ще карти деколи показували повороти дуже дивно: наприклад, показує ліворуч, а насправді повертати треба через два кілометри направо, причому через шестисмугову трасу. Ми стоїмо й думаємо: “Що робити?”
Траплялися моменти, коли доводилося робити зайві кілометри, щоб знайти безпечний шлях. Слава Богу, таких небезпечних моментів було небагато, але вони були, і до них треба було адаптуватися на ходу.
Дивіться також Витримують кілька секунд: у музеї “Титаніка” людям пропонують занурити руку у крижану воду
Як реагували на вас водії та місцеві жителі Угорщини під час подорожі?
Щодо водіїв – ніяких небезпечних ситуацій не було. Вони завжди об’їжджали нас, і навіть коли не могли об’їхати через зустрічну машину, пригальмовували. За це їм величезне дякую. Життю нічого не загрожувало завдяки адекватності людей на дорозі.
Щодня мінімум двоє-троє людей зупинялися, щоб запропонувати підвезти. Я угорську майже не знаю, мама розуміє, але говорить погано. Комунікація англійською також була складною, адже в більшості сіл її не розуміли.
Загалом реакція угорців була дуже приязною. Ніхто не реагував негативно, всі були готові допомогти. Якщо вони бачили, що нам важко, пропонували переночувати або допомагали водою чи їжею. Чим менше село, тим люди були відкритіші та добріші.
Наприклад, коли закінчувалася вода, мама просто підходила й просила: “Можна набрати пляшку?” – і люди радо давали воду, іноді ще й пиріжки чи щось смачне. Ми дякували, але такий рівень гостинності був дуже приємним і зворушливим.
Що було найважчим під час подорожі?
Це кожного ранку вставати з ліжка та вечорами монтувати контент. Так, я монтувала одразу, поки ще був інтернет у селі. Намагалася викладати матеріал у моменті, бо дуже багато людей хвилювалися, якщо ми 2 – 3 години нічого не публікували. Вони писали: “З вами все добре? Вас немає”.
Монтаж робила максимально просто, без зайвих прикрас. Текст писала без заморочок, просто відтворювала реальні події. Ввечері, після обіду, коли сил на шлях вже не залишалося, я сідала на пару годин, довикладала історії, монтувала відео. Кожного дня робила озвучку для відео у тіктоці, що було дуже виснажливо.
Шостий день подорожі: дивитись відео
При тому, що ваш день починався рано і закінчувався пізно, скільки ви спали в середньому?
Я зазвичай лягала близько другої ночі, а вставала о 5 – 6 ранку, і так тривало дев’ять днів. Проте останні три дні через сильну втому ми почали прокидатися о сьомій ранку.
Як мотивували себе йти далі?
Мотивація під час подорожі – це було майже кожен день великим випробуванням. Перші два дні було легко: ти на ентузіазмі, ще не розумієш повністю, що чекає попереду. Перший день ми пройшли близько 43 – 44 кілометри до готелю. Було втомливо, ноги боліли, але не критично, дискомфорт був стерпний. Наступного ранку ти прокидаєшся, і біль відчувається, але не заважає рухатися.
А починаючи з третього, кожного дня ти вже думаєш: “Навіщо я це роблю? Можна додому, я вже не хочу”. Але якщо змусити себе встати з ліжка і пройти перші 5 хвилин, біль трохи відступає, і до обіду йти стає легше.
Пізніше, в останні чотири дні, виснаження відчувалося вже з самого ранку. В обід сили майже закінчувалися, і десь після 14:00 ми йшли просто на автоматі, як зомбі. Деколи сиділи посеред поля і думали: “Може, тут лишитися і спати”, бо до готелю ще залишалося близько 10 кілометрів.
Чим ви займалися під час шляху?
Перші кілька хвилин я витрачала на звичні справи, наприклад, викладала контент. Потім ми більшість часу просто спілкувалися. Але коли йдеш 9 днів майже 24/7 разом, теми для розмов закінчуються, та іноді хочеться просто помовчати. У такі моменти йдеш і займаєшся самоаналізом, переоцінкою, роздумами про своє життя. Це дуже цінний та крутий досвід.
Які фізичні наслідки мала така подорож?
Залишилися тільки незначні мозолі, які я навіть не відчуваю. Трішки досі болить лівий ахіл, тому останні два дні доводилося ходити на каблуках – на них навантаження розподіляється рівномірно, через що біль зменшується. Також була невеличка ґуля на плечі від рюкзака, але після одного масажу все пройшло.
У мами залишилися невеликі мозолі на ногах, але вони майже зажили. Єдине, що на великому пальці правої ноги у неї відпав ніготь через постійний тиск. Ми спеціально взяли кросівки трохи більшого розміру, щоб ноги могли набрякати, але навіть так тиск був сильним, і ніготь просто не витримав.
Чи виправдала ця подорож очікування?
Які емоції відчували на початку подорожі й наприкінці?
Ми не ставили перед собою жодних очікувань і не накручували себе. Не думали в стилі: “А якщо щось станеться? А якщо не вийде?” Ми просто вирішили – йдемо, і все. Ми навіть жартували, що боїмося боятися, бо щойно почнеш думати про ризики, то, скоріш за все, навіть не стартуєш.
Ми розуміли лише базові речі: що потрібно взяти з досвіду попередніх походів, аби було комфортно, але без зайвого. Все було спонтанно, легко й натхненно. Протягом усього шляху були різні моменти. Так, іноді було дуже важко, хотілося здатись, просто впасти й не вставати.
Але загалом 90 відсотків емоцій були позитивними. Це був неймовірний досвід. А коли ми дійшли до кінця… ми з мамою просто розплакались. І навіть не могли зрозуміти, чому саме: чи від щастя, що все вдалося, чи від виснаження, чи від того, що цей шлях закінчився. Було сумно, бо кожен день цього походу був особливим. І хоча було складно, водночас це був один із найяскравіших періодів у нашому житті.
Що порадили б тим, хто планує подібну подорож?
Моя основна порада – брати мінімум речей: зубну щітку, змінну білизну і більше нічого. Це дозволяє з легкістю залишати речі в готелях і йти далі без зайвого вантажу. Ще обов’язково продивіться по маршруту, де можна поповнити запаси їжі, бо у нас були труднощі з харчуванням. Ми взяли лише трохи сала – воно дає швидку енергію і може стати рятівним у тривалих переходах. Тому обов’язково раджу мати з собою якийсь подібний “енергетичний запас”.
Якби я знала заздалегідь про проблеми з магазинами та заправками, я б обов’язково взяла з собою запас їжі або сухпайки. Були моменти, коли ми виходили о 6 ранку і до третьої години дня нічого не їли.
Також я раджу продумати маршрут заздалегідь. Якщо мета – насолоджуватися краєвидами й цікавими локаціями, є спеціальні карти, які ведуть через гори та мальовничі місця.
Також радила б одразу йти й не накручувати себе. Вже на місці розбиратися з усім, що трапляється. Я прихильниця думки, що будь-який страх або сильну емоцію, яку ми відчуваємо, позитивну чи негативну, ми певною мірою притягуємо. Чим більше людина накручує себе, продумує сценарії можливих проблем, тим більше шансів, що саме це станеться.
У нас, наприклад, могла статися купа складних речей: дві дівчини йдуть у невідомій країні, не знаючи мови, проходячи через маленькі села. Але все пройшло дуже круто і класно.
350 кілометрів надзвичайного шляху: дивитись фото
Чи хочете повторити подібний досвід у майбутньому?
Я точно хочу це повторити. Мабуть, вже не пішки, але щось схоже, адже я дуже люблю спонтанні та несподівані пригоди – саме вони зазвичай виходять найцікавішими.
Це неймовірні емоції та цікавий досвід, тому хочу спробувати ще кілька варіантів: тур на велосипеді або поїздку по Європі автостопом. Мені цікаво познайомитися з новими людьми та побачити, як вони по-іншому ставляться до речей – навіть короткі 10-хвилинні зустрічі дуже розширюють світогляд.
Чи планували б ви подолати такий маршрут самостійно?
Насправді я б не проти пройти цей шлях самостійно, але є нюанс: якби я була чоловіком, я б точно наважилася. Для жінки це досить небезпечно. Навіть із подругою я, мабуть, не ризикнула б, бо вже стикалася з деякими ситуаціями, і не хотілося б, щоб вони повторилися. Думаю, й так зрозуміло, про що йдеться.
І останнє питання: які були емоції, коли ви дійшли до фінальної точки?
Важко все згадати, бо здається, ніби це був сон. До Будапешта я дійшла вже не з мамою, бо вона поїхала відпочити до знайомої. А я з другом вже дісталася до парламенту, щоб позначити фініш. Коли сіла на лавку, ноги просто відмовили, а у мами того дня з’явився сильний набряк.
Ми обоє відчули, що це кінець: тіло розслабилося після постійного напруження. Я пам’ятаю лише біль у ногах і думку: “Невже це все?” Усі дні злилися в один, і досі важко повірити, що ми справді це пройшли.
