Що робити, коли хочеш показати близькій людині своє рідне місто, але не можеш купити туди квиток?
Не тому, що немає потрібного потяга.
А тому, що місто вже тринадцятий рік перебуває в російській окупації.
Саме з такого майже неможливого «побачення» починається новий есей письменниці Анни Грувер про Донецьк, опублікований Vogue Ukraine до Дня міста.
У тексті немає туристичного маршруту в звичному сенсі.
Натомість є інший маршрут — через пам’ять.
Грувер подумки веде читача вулицями свого Донецька: до парку Щербакова, старих барів, книжкових ринків, трамвайних колій, териконів, готелю «Велика Британія», робіт Алли Горської та місць, де залишилося її власне підліткове життя.
Це не просто текст про втрачене місто.
Це спроба повернути собі право пам’ятати його не таким, яким його роками показує російська пропаганда.
«Покажеш мені місто?»
Есей починається майже як романтична сцена.
Тиха серпнева ніч.
Перед світанком хтось запитує авторку:
«Покажеш мені місто?»
Для більшості людей відповідь була б простою.
Відкрити карту.
Обрати маршрут.
Показати улюблене кафе, парк, будинок або школу.
Для Анни Грувер усе значно складніше.
Її Донецьк сьогодні існує одночасно у двох реальностях.
Є місто на карті — окуповане, змінене війною та російською пропагандою.
І є інший Донецьк — той, який залишився в пам’яті.
Саме його вона й намагається показати.
До цього міста вже не купиш квиток
Грувер народилася у Донецьку 1996 року і прожила там до 17 років.
Тобто місто в її тексті — не абстрактна точка на сході України.
Це дитинство.
Школа.
Дощ.
Перші літературні події.
Вулиці, які не потрібно було шукати на Google Maps, бо ноги самі знали дорогу.
Сьогодні письменниця живе у Києві, а її рідне місто залишається недоступним.
Саме тому одним із найсильніших образів есею стає звичайний потяг.
Колись можна було сісти у вагон і поїхати додому.
Тепер такого маршруту немає.
Повернення стало не питанням відстані.
Повернення стало питанням війни.
Не лише «місто шахт і троянд»
Донецьк роками описували кількома готовими словами.
Шахти.
Терикони.
Футбол.
Троянди.
Промисловість.
Грувер ніби навмисно розбирає цей набір стереотипів.
Її місто значно особистіше.
У ньому є стихійні книжкові ринки.
Є жінки, які продають прикраси біля підземного переходу.
Є старий готель «Велика Британія».
Є трамвайні колії.
Є парк Щербакова, де літні пари танцювали просто неба.
Є колесо огляду.
Є покинутий театр, графіті, бари, вуличні музиканти.
І все це разом створює зовсім інший образ Донецька.
Не телевізійний.
Не політичний.
Живий.
Місто, яке Росія намагалася переписати
Але пройти цим маршрутом лише через теплі спогади неможливо.
Бо між минулим і сьогоденням стоїть окупація.
Грувер пише про те, як російська влада захопила не лише будівлі.
Вона захопила культурний простір.
Навчальні заклади.
Бібліотеки.
Артцентри.
Місця, де колись читали вірші та влаштовували виставки.
Особливо болісно звучить згадка про донецький артцентр «Ізоляція».
Колись це був простір сучасного мистецтва.
Після окупації його перетворили на незаконну в’язницю й катівню.
Для Грувер це майже фізичне зіткнення двох реальностей.
У місці, де мала жити культура, оселилося насильство.
Навіть поезія опинилася під окупацією
У тексті є дуже сильний образ — поезія, з якої ніби поступово викреслили всі слова.
Грувер згадує донецькі бари, де колись проходили літературні події.
Частини цих просторів уже немає.
Інші продовжують існувати у зовсім іншій реальності.
Письменниця говорить про цензуру, пропагандистські тексти, вбитих поетів, знищені бібліотеки та захоплені університети.
Тобто окупація в її есеї — це не тільки військовий контроль території.
Це ще й спроба забрати у міста пам’ять.
Мову.
Історію.
Можливість вільно говорити.
Але Донецьк усе одно залишається українським
І саме тут текст Грувер стає не лише ностальгічним.
У ньому з’являється дуже чітке майбутнє.
Письменниця згадує українську художницю Аллу Горську, яка створювала монументальні роботи для Донецька, зокрема знамениту «Вугільну квітку».
Згадує Василя Стуса.
І уявляє день, коли разом з українським прапором до Донецького національного університету повернеться ім’я поета.
Це важлива деталь.
Бо Грувер не пише про Донецьк як про місто, яке залишилося тільки в минулому.
Вона залишає йому майбутнє.
«Зустрінемося після війни о 17:00»
Одна з найтепліших деталей есею — майже буденна домовленість:
зустрітися після війни в одному з донецьких барів.
У цій фразі немає героїчного пафосу.
І саме тому вона так добре працює.
Бо повернення додому часто уявляють дуже урочисто.
Прапори.
Обійми.
Сльози.
А Грувер пропонує іншу картину.
Просто зустрітися.
У знайомому місці.
У певний час.
Так, ніби всі ці роки окупації були лише страшною затримкою перед звичайним вечором.
У її Донецьку досі йде дощ 2012 року
Одна з найкрасивіших сцен есею взагалі не пов’язана з великими історичними подіями.
Осінь.
2012 рік.
Підлітка Анна йде знайомим маршрутом.
Накрапує дощ.
Назустріч під чорним зонтом іде письменник Володимир Рафєєнко.
Ніхто ще не знає, що буде далі.
Не знає про окупацію Донецька.
Не знає про повномасштабну війну.
Не знає, що самому Рафєєнку через роки доведеться пережити ще одну російську окупацію — вже на Київщині.
У той момент просто йде дощ.
Ідуть дві людини.
І місто ще здається незмінним.
Саме такі маленькі сцени роблять текст Грувер особливо болючим.
Бо ми завжди дізнаємося, який день був «останнім нормальним», тільки значно пізніше.
Дім, який неможливо повернути точно таким самим
Грувер не ідеалізує повернення.
Навпаки, вона визнає дуже складну річ:
навіть після деокупації все буде інакше.
Люди змінилися.
Місто змінилося.
Частину будівель знищено.
Частину просторів викривлено окупацією.
Хтось більше ніколи не повернеться.
Тому повернутися у Донецьк 2012 чи 2013 року неможливо.
Але це не означає, що неможливо повернутися взагалі.
Просто це буде зустріч уже з іншим містом.
Анна Грувер давно пише про складне відчуття дому
Тема Донецька та втраченої домівки постійно повертається у творчості письменниці.
У червні 2026 року в есеї для Українського ПЕН вона також намагалася відповісти на питання, що сьогодні для неї означає слово «дім».
Тоді Донецьк з’являвся через дуже прості речі: старі предмети, дерева, джаз, заводські гудки, могили рідних, до яких неможливо прийти.
Грувер пише про дім не як про конкретну квартиру.
Дім у неї — це величезна система координат, яку війна зламала, але не змогла стерти.
Чому цей есей важливий саме зараз
Донецьк перебуває під російською окупацією так довго, що виросло ціле покоління дітей, які практично не пам’ятають міста вільним.
І чим довше триває окупація, тим легше пропаганді створювати враження, ніби українського Донецька або ніколи не існувало, або він залишився лише в далекій історії.
Тексти на кшталт есею Анни Грувер працюють проти цього забуття.
Вони повертають місту людські обличчя.
Сміх.
Бар.
Книжковий ринок.
Трамвай.
Дощ.
Перші поцілунки.
Вуличного музиканта.
Тінь яблуні.
Тобто все те, із чого насправді й складається місто.
Побачення, яке поки відбувається лише в пам’яті
Наприкінці тексту Грувер не ставить крапку.
Вона подумки продовжує йти Донецьком.
Через минуле — до майбутнього.
Навіть уявляє станцію так і не побудованого донецького метро, на якій одного дня можна буде вийти.
Не назад.
А вперед.
Саме тому «Побачення з містом» — не лише сумний есей про втрату.
Це текст про дуже вперту пам’ять.
Про місто, до якого сьогодні неможливо сісти на потяг.
Яке неможливо показати людині просто зараз.
Але яке все одно продовжує існувати — у маршрутах, голосах, книжках, фотографіях і людях, котрі пам’ятають його своїм.
І поки існує ця пам’ять, Донецьк не перетворюється на «сліпу пляму» на карті.
Він залишається містом, із яким просто відклали побачення.
До моменту, коли двері туди знову будуть відкриті.
