Ситуація під Гуляйполем в Запорізькій області стала одним із найгостріших епізодів останнього місяця – і на фронті, і в інформаційному просторі. Російська армія підійшла до міста на кілька кілометрів, а його можлива втрата створить суттєві проблеми для всього запорізького напрямку і спростить ворогу шлях на Покровське (Дніпропетровщина).
На початку листопада українські сили втратили Полтавку, Успенівку та низку сусідніх сіл – і саме після цього, за даними Deep State, Україна була “за крок від втрати Гуляйполя”. Бійці 102-ої окремої бригади ТРО (Івано-Франківська область), які утримували смугу в районі Гуляйполя понад три роки, під тиском росіян почали відхід з позицій. Це призвело до хаосу і випадків дружнього вогню.
Щоб стабілізувати ситуацію командування перекинуло 225-ий штурмовий полк та інші сили.
Реклама:
Паралельно з цим виникла серйозна розбіжність у публічних оцінках обстановки. Аналітики Deep State говорили про критичну ситуацію, загрозу місту та загибель бійців у полоні. Пресслужба ОК “Південь” ці дані частково або повністю заперечувала.
На цьому тлі командувач Штурмових військ Валентин Манько вкотре заявив, що українські сили “зупинили ворога і блокують його просування” – у той самий момент, коли родини бійців 102-ої бригади проводили мітинги в Івано-Франківську, вимагаючи “евакуації”.
До слова, заяви про створення штурмових військ так і залишилися заявами – експертне середовище розкритикувало цей намір. Не менш критично була сприйнята сама постать Манька. Йому закидають і публікацію відео з військовими картами, і ролики під російську музику, і старі історії з підозрами в рейдерстві. Верховна Рада так і не ухвалила закон про створення Штурмових військ, і “пожежна команда Сирського” залишається в статусі управління.
Стосовно ж Гуляйполя в очах суспільства вклалися дві кардинально різні картини – одна з офіційних зведень, інша – із заяв лідерів думок, карт OSINT та аналітичних звітів.
Втім, оборону міста вдалося частково стабілізувати перекиданням штурмових полків Але питання, що накопичувалися тривалий час і вибухнули в листопаді, нікуди не зникли.
Чому Гуляйполе стало однією з найслабших ланок оборони?
Хаос був наслідком помилок командування, нестачі людей, чи проваленого управління?
І чи можна було уникнути ситуації, коли просування ворога стало критичним?
Про те, як він бачить ситуацію на фронті, помилки, рішення та відповідальність – наша розмова з полковником Валентином Маньком.
“З тилу до нас ніхто не заходив. Росіяни лізли в лоб”
– Відповідно до аналітики Deep State, у листопаді ворог захопив вдвічі більше української території, ніж у вересні. 40% російського просування припадає на Гуляйполе, хоча на цьому напрямку було 16% усіх бойових зіткнень. Як ви оцінюєте ситуацію?
– Ми рахуємо інакше: є напрямки українського просування – наприклад, між Запоріжжям і Оріховим, на Сумському напрямку і Лиманському ми маємо здобутки. Є вони і на Добропільському напрямку. На Покровському – бої йдуть у самому місті. Ситуація по всьому фронту складна. Противник готувався до осіннього наступу майже рік. На листопад завжди припадає найбільша кількість боєзіткнень.
По Гуляйпільському напрямку після 2022 року була низька активність. Там стояла лише 102 бригада ТрО. Противник завжди малими групами промацує фронт і вибирає декілька напрямків, де є прогалини в обороні.
– 16% бойових зіткнень усієї лінії фронту відбуваються на Гуляйполі. Що це означає в добовому вимірі?
– Буває і 20, і 30, і 40 боєзіткнень за добу.
Я не бачу критичної ситуації. Воно набирало обертів поступово: активізувався Покровськ, потім нижче Новопавлівський напрямок, Олександрівський, які ми зупинили. Зараз дійшли до Гуляйпільського напрямку.
– Коли на Гуляйполе пішли росіяни і командування відправило штурмові війська для стабілізації, яку картину ви застали?
– Там стояла одна бригада, вона не витримала натиск противника.
– Deep State описує ситуацію так: “Проблема загострилася, коли у фланг бійців 102-ої ОБр ТрО зайшов противник через провал оборони суміжного підрозділу в районі Успенівки, Рівнопілля, з яких ворог поліз на Затишшя і почав активний тиск на Зелений Гай, на Високе (Червоне)”.
– Тиснути почали на Полтавку, потім піднялися до Успенівки. Півтора місяця тому прийшли ми, і противник почав притискати підрозділ трохи нижче – у районі Рівнопілля. На Рівнопіллі ми їх зупинили, але дехто просто не витримав, і цілі батальйони почали відступати, як то кажуть, “відходити на більш вигідні позиції”.
Що стосується описової частини Deep State, то в чомусь вона правдива, але ситуація не виникла раптово. Росіяни не заходили з тилу. Були Солодке, Рівнопілля і Гуляйполе.
Третій батальйон, який не витримав натиску – це вже ні для кого не секрет – знявся з цього напрямку. І саме на цей напрямок знову прийшли ми. З тилу до нас ніхто не заходив, до них – так тим більше.
Оточення в них також не було – росіяни лізли в лоб. Ми знову виставили лінію і зараз стримуємо противника там, де й стримували. Але ситуацію ускладнюють тумани і дощі, завдяки яким противнику вдається просуватися. Це не відбувається колонами чи великими групами, бо ми їх знищуємо.
Хоча спочатку вони заходили по 20–30 осіб одночасно. Це дуже великі групи, вони не розраховували на нашу присутність. У них є і така тактика – йти просто натовпом. Завдяки цьому ми знищили вже декілька російських полків на цьому напрямку. Але вони підтягують нові підрозділи. Ми також до цього готові і в принципі впевнено стоїмо.
Зараз вони обрали іншу тактику – просочування. За умов нинішньої політичної ситуації кожному потрібна сильна позиція в переговорах.
– Основна проблема для Гуляйполя зараз – це втрата Рівнопілля?
– Коли підрозділи ТрО відійшли, ми знову зайшли в Рівнопілля. Але реально противник дуже тиснув, та й у самому Рівнопіллі немає позицій, де можна чітко встояти. Тому ми стоїмо навколо Рівнопілля на заготовлених позиціях.
Там не найгірша ситуація із оборонними спорудами. Коли ми там стали, ситуація щодо Рівнопілля, Вишневого, Солодкого не особливо змінилася. Але вона змінилася на самому Гуляйполі – там знявся підрозділ, і ми відновлюємо свої позиції. Я впевнений, що ми витіснимо противника. Просто на це потрібен час.
– Чи готувалася 102 бригада ТрО до можливої активізації росіян?
– Щось робили, щось ні. Ворог сильний і його дуже багато. Вже відкриті провадження з приводу того, як оборонялися підрозділи, які тут стояли. Ситуацію суттєво погіршили також заяви деяких експертів, які стверджували, що Рівнопілля і Зелений Гай перебувають в оточенні.
– Очевидно, такі заяви беруться не з повітря, а з повідомлень бійців…
– Звичайно. Коли тобі хочеться піти в СЗЧ або відмовитися, ти можеш вигадати що завгодно.
– Кожен, хто заявляв про оточення, вам скаже, що в такий спосіб намагався врятувати бійців і привернути увагу командування, завдяки чому на Гуляйполе, зокрема, були відправлені і ви.
– Я 11-ий рік воюю, а багато для кого з нас це вже четверта-п’ята війна. Ви вважаєте, що ми не бачимо ситуацію? Ті коментатори просто женуться за лайками. Сидять і дивляться: якщо вгадають – у них купа лайків. Якщо не вгадають, ніхто навіть не вибачиться. Найгірше, що в результаті цього люди відходять з позицій, що призводить до великих втрат.
– Можете навести таких кілька прикладів, коли публічні заяви могли нашкодити воєнній ситуації?
– Візьмемо відхід з Курщини: були заяви, що бійці в оточенні. Візьмемо Сумщину – те саме. Харківщина – росіяни прорвали кордон, і ми взяли їх в повне оточення. Запорізький напрямок, Кам’янське – були повідомлення, що росіяни доходять до Запоріжжя. Це було в травні. З того часу лінія фронту там не змінюється. Подібну інформацію завжди підхоплюють ботоферми. Є люди, які і справді свято вірять, що хлопці в оточенні.
Нещодавно писали, що Манько щось неправильно зробив для 102-ої бригади. Я управляю штурмовими військами. Яке я маю відношення до цієї бригади? Хтось навіть написав: “як ви могли лишити 102 бригаду, якщо ми на Івано-Франківщині школами і садочками збираємо їм продукти і висилаємо поїсти?”. Люди добрі, у нас армія забезпечена. З їжею точно проблем немає. Як і з патронами і будь-чим, що стосується солдата.
– Їжі, можливо, й вистачає, але дронів і особового складу бракує всім бригадам.
– Дронів в принципі завжди вистачало. Однак коли починаються такі рухи, як зараз на Гуляйпільському напрямку чи Покровському, вони втрачаються. Ще й погода дуже на це впливає. Починається дощ, хлопці не хочуть літати. Я кажу, мені людські життя важливіші, ніж ваші дрони. І вони починають ними ризикувати. Дрон вилетів – він може щось побачити, а може й нічого.
– Згідно з картою Deep State, росіяни масово фіксуються на околицях Гуляйполя. Противник вже в місті?
– У росіян була спроба зайти в місто, коли вже третій батальйон підрозділу, про який писав Deep State, знявся. Коли противник прощупує позиції і бачить слабкий підрозділ, то намагається якнайшвидше туди зайти. Так само відбувалося у Вишневому, Солодкому та Рівнопіллі. Ми противника посунули, зараз працюємо над відновленням Рівнопілля, хоча закріпитися там важко і їм, і нам.
Коли знялися підрозділи, ми прийшли і чітко там стали. Але в нас немає такої кількості особового складу, щоб пліч-о-пліч стати суцільною лінією на 6–7 кілометрів і не допускати просочування ворога. Для цього треба десятки тисяч людей. Зрештою це призвело б і до суттєвих втрат. У той самий час вони почали звичайною піхотою просуватися міжпозиційно.
Раніше таким займалися спецпризначенці, задачею яких було зайти якомога далі в глибину. Але ми немало їх знищили – і морпіхів, і десантників, і ГРУшників – тому зараз росіяни на такі операції відправляють просто мотострілків. Забігає 4 чоловіків з прапором і намагаються його встромити, це публікують російські ресурси, а деякі наші діячі це одразу постять.
Противник протиснувся в місто диверсійними групами. Не можна сказати, що він зайшов у Гуляйполе. Заходить 3–4 чоловічки в туман. Туман сходить, ми їх помічаємо і одразу знищуємо. Це постійна робота.
Росіяни не припиняють спроби зайти в Гуляйполе. Просто закидають м’ясом.
Ми чуємо з перехоплень і бачимо, що в них ситуація також критична. Бачили відео, як удвох лягають і стріляються. Вони розуміють, що йдуть в один бік. Закріпитися неможливо. Взяти Гуляйполе – важка історія. Треба техніку використовувати, і вони пробували на ній заходити. Але з 8–10–12 одиниць їхньої техніки кілька поверталися назад, а решту ми знищували.
Противник зайшов малими групами на північно-східні околиці, спробував закріпитися, не вдалося. Погода, тумани шкодять нашій повноцінній розвідці. Але ми їх знищуємо.
Джерело: facebook Валентина Манька
– Раніше росіяни намагалися оточити чи напівоточити місто. У чому зараз полягає їхній замисел? Будуть міські бої?
– У них був великий план: забрати Покровськ і дорогу Донбас – Запоріжжя, по якій просунутися максимально далі. Основна задача – Запоріжжя. Вони хотіли провести великий маневр. Для них важливі були Новопавлівка, Олександрівка – вони хотіли великий шматок взяти. Вільняньск, Оріхів спробували – не вийшло. Росіяни пішли трохи нижче, на 10 кілометрів зменшили смугу наступу, потім ще на 10 і підійшли до Гуляйполя.
Їм же неважливе взяття цих міст, вони їх просто перетирають, як це було в Бахмуті, Авдіївці, зараз Покровську. Летять КАБи, ФАБи, артилерія. Вони зносять під нуль будинки, ми відходимо, а вони туди заходять і вмирають. Бо самі часто створюють кілзону для нас.
Щоб просуватися вперед, росіяни намагалися забезпечити собі фланги. З лівого флангу ми зупинили їх на Кам’янському, з правого – на Добропіллі, Покровську.
Уявіть, який шматок вони хотіли відкусити!
Спочатку вони пробували поперти на Суми, потім Харківщина, зараз – Лиман, Куп’янськ.
Через Оріхів хотіли відрізати клаптик по балках і забрати Степногірськ та Приморське, забезпечивши плацдарм лівого флангу. Не вийшло. Вони несуть великі втрати, розмах замислу був втрачений, і зараз вони намагаються хоч щось відтяпати. От просто зайти і втикнути прапор. Ми нічого такого великого не втратили.
Зі свого лівого флангу, нашого правого, вони заходять у Степногірськ вже пів року. Просочуються, вмирають, і все одно знову туди лізуть. У Гуляйполі, на жаль, вони намацали слабке місце. Але якщо ми прийшли сюди, воно вже далеко не слабке.
– Але відповідно до карти, на Гуляйполі дуже стрімке просування противника за останній місяць.
– Це відповідає дійсності, але ми відтиснули противника далеко назад. Не можу говорити, де саме, бо як тільки заявляю, що якесь село зачистили, противник одразу застосовує по ньому авіацію, артилерію, переставляє свої підрозділи, щоб нас вибити. Навіщо мені підставляти там своїх людей?
Можу лише подякувати Deep State за те, що вони відверто проговорили, де і хто лишив смуги, бо я не можу собі дозволити говорити такі речі. Але про поточну лінію оборони не можна говорити, бо цим ми підставляємо дуже багато людей і можемо понести величезні втрати.
“Одні втікають, інші заходять на втрачені позиції, між ними відбувається френдлі фаєр”
– Прокоментуйте повідомлення про хаос при спробі стабілізувати ситуацію. Російська диверсійна група взяла в полон і, ймовірно, розстріляла бійців групи підкріплення і пілотів БПЛА західніше від села Зелений Гай. Чи встановлені вже особи й обставини?
– Не можу коментувати, цим вже займаються правоохоронні органи. Щодо самого факту заходу в тил ДРГ, то і ми так само робимо. У нас також є спеціально навчені групи, можуть просунутися в тил противника і знищити там пілотів, мінометників, артилерію.
Френдлі фаєр також все життя був, нічого нового в цьому також немає. Це нерідко трапляється, коли командування не вступили у взаємодію. Якщо френдлі фаєр і був, нехай розбираються правоохоронці. Я роблю свою роботу.
Припустимо, певна бригада робила свою роботу – стояла в смузі й тримала противника. Мені ця бригада не підпорядковується, а ми через її бойові йдемо вперед. Якщо вони там ззаду нас з кимось пострілялися, то нехай це розслідують компетентні органи.
Френдлі фаєр нерідко трапляється і під час неспланованого залишення позицій. Загалом, якщо підрозділ знімається, по ньому летить все, що може летіти. Бо поки він сидів у бліндажі, його не помічали і не могли завдати якоїсь великої шкоди.
– Що скажете про співвідношення сил і засобів з обох сторін?
– Я багато не можу сказати, але в нас бувало інколи 1:8.
– 1 з нашого боку, 8 з їхнього?
– Так точно. Це при наступальних діях, яких ми не очікуємо. Якщо ми вже приходимо в напрямок, десь 1:3, 1:4. Задача моя і наших підрозділів – перейти в актив, розпочати активну оборону в напрямку: зупинити, стабілізувати, потім десь контратакувати і спробувати піти далі.
У противника неймовірні втрати, але набагато більше людського ресурсу. Країна в 4–5 разів більша, ніж ми. Окрім того, в них є партнери, які дуже допомагають.
Під час Курської операції корейці їм допомогли накопичити армію. У нас, на жаль, немає партнерів, які дали б, наприклад, 1–2 свіженькі бригади, щоб вони повоювали замість нас. Китай допоміг росіянам з технологіями. Окрім того, і в самих росіян одна з найкращих ППО.
Вони далеко не дерев’яні, не дебіли, росіяни знають військову справу і живуть нею не один рік. Є системна робота з підготовки армії. Натомість ми десь це втратили, відновлювати важко. Коли були перемир’я, нам потрібно було збільшувати армію. Ми самі значною мірою винні.
“Заградотряди? Це брєд! Ми завжди стоїмо попереду”
– Функціонал штурмових військ – атакувати, контратакувати, але не утримувати позиції. Чи є кому їх тримати після вас?
– Дуже важко з цим. У нас вистачає людей, але не вистачає інформаційної політики. Через це величезна кількість СЗЧ. Саме цих людей нам і не вистачає. Навіть у Росії такої кількості СЗЧ немає.
Джерело: facebook Валентина Манька
– Ці дані непевні, але в них є загороджувальні загони. До речі, в цьому звинувачують і українські штурмові війська.
– Які заградотряди? Це нісенітниці. Мені навіть образливо. Від самих бійців ми цього не чуємо, але фахівці диванні зробили якісь заградотряди. Та кожен боєць, кожен командир інших підрозділів хоче, щоб у його смузі були присутні штурмові війська. Ми не можемо стати заградотрядами, тому що не стоїмо за підрозділами, ми завжди попереду. Навіть не хочу коментувати.
І щодо причин СЗЧ. У нас хтось засуджений за СЗЧ? У нас ще й проведення амністії. Звичайно, це породжуватиме наступні і наступні СЗЧ.
А щодо критики, то кожному критику хотілося б сказати: якщо ви знаєте, як покращити становище фронту, йдіть до Збройних сил. Чому ж з диванів кричите? Приходьте сюди! Не обов’язково, що ми будемо вас посилати кудись з автоматом. Але якщо ви такі фахівці, отримуйте рівень секретності і приходьте до нас. Підказуйте нам, дуракам, як треба воювати.
– Відчувається, що вас дуже зачепила історія з персональною критикою, яка розпочалася зі скандалом довкола “Слова пацана” у вашому тік-току…
– Навіть коментувати не хочу. Критика чого? Мені вже 45 років, я народився ще при Радянському Союзі, навчався в російськомовній школі і в російськомовному інституті. Я вмію говорити українською, російською, англійською. У нас значна частина України говорить російською. Чи я помиляюся? Можливо, я давно не був у тилу і там вже всі лише українською говорять?
– Є влучний дотепний коментар про ваші підрозділи: штурмові війська – це коли своїх боїшся більше, ніж чужих.
– (Сміється) Це неправда. Ми просто більш навчені, більш підготовлені і в нас трошки інша специфіка роботи, є повага до командирів. Так, у нас свої правила. Чого боятися? Чи вкидів? Мені здається, що все це просто знецінення досягнень.
Чи похвалили армію хоч раз ті лідери думок, які її критикують? Можливо, вони десь сказали, що Збройні сили – молодці, втримали Суми, втримали той же Лиман чи Куп’янськ, чи купу інших напрямків, де противник намагався нас атакувати більшими силами? Особисто я не бачив, щоб за це хвалили.
Я не хочу дивитися в тил, де мене зараз критикують. А до тих, хто критикує мене за “Слово пацана” і зневажливо називає наших хлопців зеками, у мене питання: а що ви особисто зробили для країни?
У мене спецконтингенту (бійців з місць позбавлення волі, – ред. УП) – тисячі. Навіщо держава їх кликала на фронт, якщо потім їх зневажають і знецінюють?
Людина добровільно прийшла воювати, ризикує життям, а їй кажуть: ти – чмо, ти – зек і ніколи не станеш людиною. Це взагалі нормально?
Коли ми тільки почали набирати спецконтингент з тюрем і таборів, то перші добровольці були настільки заряджені, що я аж згадав 2014 рік. Люди справді хотіли воювати. Вони вели за собою інших.
Нормальний командир це той, хто мотивує свій особовий склад, йому мають довіряти. Сьогодні цю довіру одним словом можуть перекреслити діячі з дивана чи Верховної Ради.
Хіба я мало зробив для держави за останні 11 років? Просто так звання Героя не дають. Я мав 4 важкі поранення і купу контузій. Для самого себе я – красавчик, бо борюся за кожен клаптик української землі. Я розцінюю критику на свою і штурмових військ адресу як інформаційні диверсії для демотивації особового складу.
– Повернімося до Гуляйполя. На початку 2024-го року там жили 2000 осіб. Скільки цивільних залишається зараз?
– Не знаю, цим займається військово-цивільна адміністрація. Але місцеві є як у Покровську, так і в Гуляйполі. Одні свято вірять, що ми зможемо перемогти. Другі свято вірять у свою землю. А ще є просто ждуни.
Я ж займаюся своєю справою. Штурмові війська задіяні на більш ніж 40 напрямках, мушу контролювати кожен. У нас один полк чи батальйон може воювати на 5, 7, 12 різних напрямках. Хочете покритикувати? Приїздіть і поживіть зі мною хоча б одну добу.
– Керівник фонду “Повернись живим” Тарас Чмут заявив про системну кризу на фронті, яка наростає. Він критикує погану інженерну підготовку позицій, закликає вдосконалити систему управління військами, а також якнайбільше застосовувати найновіші воєнні технології: дистанційне мінування, збільшення щільності, якості системи спостереження за полем бою, ефективне використання дронів з тим, щоб розширювати кілзону від лінії зіткнення в бік росіян на 20–30 кылометрів. Чи погоджуєтеся ви з цими оцінками?
– Це що, план підготовки до мирних угод? Якщо противник на нас тисне, а ми тримаємо якийсь населений пункт, який можемо втратити, нам за собою замінуватися? У нас дистанційне мінування проводиться чітко. Кілзони робляться постійно.
Але одна справа, коли підрозділ відходив і створив кілзону, інша – коли заходимо ми і можемо прорватися вперед. Тоді та сама кілзона працює проти нас. Але якщо ми вже вирішили, що лінія фронту має бути незмінною, то тоді справді маємо зробити суцільну кілзону вздовж ЛБЗ. Це має бути наказ командування.
Але за умов бойових дій це не найкращий спосіб воювати. Тому що десь нам треба рухатися вперед. Інакше ми переходимо в стан глухої оборони. Противник просто літає над тобою, виявляє тебе і постійно дубасить. Ми маємо рухатися десь вперед-назад.
– Наскільки розмови про можливий швидкий мир деморалізують особовий склад?
– На жаль, таке є. Усі дуже втомилися від війни. Для когось це надія. Противник теж тисне не просто так. Він намагається посилити свою переговорну позицію. І якщо мир все-таки буде, ворог хоче відтяпати в нас максимально.
Джерело: facebook Валентина Манька
– Заступник голови Офісу президента Павло Паліса ініціював нові принципи розподілу особового складу між бойовими бригадами, які забезпечать рівномірне розподілення. Одна з причин кризи на Покровську – брак особового складу, який призвів до системного виснаження бригад. Водночас штурмові війська отримують поповнення в пріоритетному порядку. Як ініціатива Паліси вплине на вас?
– Ми не отримували більше, ніж хтось. Просто у нас менше іде в СЗЧ. Отримували ми менше за всіх. Першочергове право відбору людей не змінилося: ГУР, ДШВ, ССО, потім ми. Наприклад, є розподіл по 100 людей на кожну частину. З цих людей, припустимо, 100 отримав я, 100 – сухопутка, 100 – ТрО. У мене 95–99 хлопців підуть в бій, а у них 9–10 підуть у бій. Решта будуть у СЗЧ, от і вся різниця. Це одна з проблем, що стосується кількості людей.
Тепер подивимося по напрямках. Припустимо, у нас є Херсон, Суми, Гуляйполе і Лиман. На Херсоні, наприклад, нуль бойових зіткнень чи одне, на Запоріжжі чи Сумах – 10, на Лимані – 30, на Гуляйполі – 40. Напрацювати алгоритм, який забезпечить кожен підрозділ відповідно до об’єктивних потреб – дуже складно.
Якби у нас щомісячна мобілізація складала не з 30 тисяч осіб, а 70 тисяч, усі підрозділи були б накопичені. Зрештою у нас достатня мобілізація, просто дуже багато в СЗЧ уходять.
– Можливо. Але як колись снаряди, так зараз розподіл особового складу – це інструмент впливу на бригади: подобається командир – дамо йому більше, не подобається, хочемо трішки покарати – дамо менше або взагалі не дамо.
– Немає такого. Натомість є пріоритети, що нам зараз важливіше – не втратити якесь маленьке село чи не втратити Покровськ. Звісно, на Покровськ ми дамо більше снарядів, бо це потреба.
Не знаю, може справді розроблять розумний алгоритм, який всіх буде влаштовувати. Але я не уявляю, як це зробити без зменшення СЗЧ і відмовників.
– Який ваш короткий прогноз на розвиток ситуації в осяжній перспективі на найбільш критичних ділянках фронту? Де вдасться, на вашу думку, стабілізувати ситуацію, де відвоювати, а де відступити?
– Ми вже стабілізували ситуацію на Покровську і Гуляйполі. Але якщо противник буде зносити все до чорної землі, то як ми можемо це зупинити? Ніяк. Для цього потрібна перевага в авіації.
Особисто я зараз найбільше переживаю за мирні угоди. Вони справді забезпечать мир, чи ми просто відійдемо назад, а завтра на нас почнеться наступ, як у 2022-му?
До того ж, я знаю одне: після того, як можливий мир буде оголошено, мені і моїм хлопцям доведеться ще багато-багато місяців його забезпечувати в реальності. Я добре пам’ятаю неодноразові Мінські угоди – хтось вистрілив, десь міна полетіла, там САУшка спрацювала, а тут вже літаки і знову війна. І кожна зі сторін казатиме: “Це не ми”.
Я не вірю росіянам. А в мир, може, і повірив би, якби нам повернули ту єдину зброю, яка його може забезпечити.
Тетяна Даниленко, УП
