«Моно» і «Алое» — подружжя українських айтівців, які разом навчалися в університеті, разом працювали в IT-компаніях, а торік вирішили повернутися з Естонії, щоб разом долучитися до війська. Вони служать в ISTAR у «Хартії» й працюють над ІТ-системою для ситуаційної обізнаності.
DOU вирішив дізнатися історію пари. Ми поговорили з подружжям про повернення з комфортного життя за кордоном, службу в армії, військове ІТ і те, як проживати війну разом.
«Ми довго просто дружили». Про спільну роботу і переїзд
— Розкажіть, як ви познайомились і опинились в Естонії.
Моно: Ми в IT понад десять років. Навчалися в одному виші — Харківському національному університеті радіоелектроніки, але познайомилися пізніше, коли я почав разом із «Алое» працювати разом. Потім почали зустрічатися.
В Україні працювали переважно в аутсорсингових компаніях: EPAM, GlobalLogic, SoftServe. За спеціалізацією ми обоє бекенд-розробники. Працювали з Java та Kotlin, а також із хмарними технологіями.
Наприкінці 2019 року ми переїхали до Естонії. Працювали там у фінтех-секторі: займались розподіленими системами в клауді, фінтех і платіжним процесингом.
Алое: Ми розглядали кілька країн для переїзду, але Естонія здалася найближчою за культурою й найкомфортнішою з погляду побуту. Також ми хотіли побачити роботу в IT за кордоном.
В Естонії ми вже працювали в продуктовій компанії. Відмінність від аутсорсу була відчутна: нас постійно залучали не лише до розробки, а й до ширших процесів — обговорення регуляцій, комункація з партнерами, system design, on-duty, відповідальність за систему в цілому.
— Чим відрізняється життя в Естонії від українського з погляду айтівця?
Моно: Побутово це було зручно. Ти працевлаштований офіційно, а не як ФОП, і майже не взаємодієш із державою. Податкові питання вирішують за тебе, а ти раз на рік заходиш у систему, перевіряєш цифри й підтверджуєш, що все коректно.
Алое: З житлом теж не було складно. Компанія оплатила перший місяць, а далі ми вже самі винаймали квартиру. Побут був передбачуваний і спокійний, що доомогло повністю зосередитися на роботі.
«Ми пояснили, що пара і хочемо служити разом». Про рішення піти в армію
— Як ви почувались за кордоном, коли почалась велика війна?
Моно: У Харкові тоді не працював сигнал повітряної тривоги, тому ми буквально попереджали батьків, коли щось мало летіти. Також ми донатили значну частину доходів, відправляли дрони, але це не давало відчуття справжньої дотичності.
З часом почало бентежити і те, як зменшувався інтерес до України в Європі..
Алое: Майже з початку в нас почали з’являтися думки повернутися в Україну і долучитися до оборони. Стримували страх і невизначенність. Ми вже мали в Естонії налагоджене життя: житло, машину, побут, роботу. Було незрозуміло, як усе це закривати й як фізично повертатися. Сам масштаб цих рішень змушував відкладати думку про повернення.
Але після двох років війни стало очевидно, що вона не закінчиться швидко. Прийшло усвідомлення, що це надовго, можливо, на все наше життя.
Фото з архіву пари
— Хто став ініціатором повернення в Україну?
Моно: До рішення мобілізуватися дійшли разом, поступово. Коли ми зрозуміли, як розв’язати побутові питання — закрити справи в Естонії, переїхати, — тоді це перестало виглядати абстрактно.
У мене був нюанс: я офіцер запасу, і це означало, що я не міг просто так потрапити на будь-яку бойову посаду. Потрібно було шукати місце, де я справді буду корисним і де ми зможемо служити разом. Це тривало близько року.
— Як ви обирали підрозділ?
Моно: Це була майже випадковість. Спочатку ми планували йти в інший вид сил — Головне управління розвідки. Але там треба було чекати приблизно пів року, і потрапити туди було складніше.
Про «Хартію» ми дізналися від нашого тимліда в Естонії. Він також українець і мав у бригаді знайомих. Саме він дав контакт нашого нинішнього командира роти.
Ми поговорили, пояснили, що ми пара і хочемо служити разом. Жодних проблем це не викликало. Також нам розповіли, чим саме будемо займатися. І це майже збіглося з тим, чим ми займалися в цивільному IT.
Алое: Тоді у підрозділі якраз відкрилися позиції для розробників. Нам пощастило: вони шукали людей, а ми — можливість долучитися.
Для нас були важливі дві речі: щоб підрозділ робив справді корисну роботу і давав можливість навчатися, а також щоб ми могли використати свій попередній досвід.
Розглядали й інші варіанти — дрони чи суміжні напрями, але розуміли, що там шлях до реальної користі був би довшим.
— Як проходила військова підготовка?
Моно: Повернулися в Україну ми у другій половині осені 2025 року і потрапили на військову підготовку. Але вона у нас була різна. У мене підготовка була специфічною, тому що я проходив офіцерські курси. Повноцінної БЗВП у класичному розумінні не було. Якщо чесно, цей досвід не виправдав очікувань. Навчання було досить відірване від реальності. Частка корисної інформації — відсотків десять.
Решта — переважно статутні речі: як рухатися строєм, як «правильно» наступати за книжкою. Плюс у тому, що викладали люди з реальним бойовим досвідом Вони часто прямо казали: «Так написано в статуті, але на практиці робіть інакше».
Саме це частково компенсувало слабку програму. У підсумку основне навчання я отримую в підрозділі.
Алое: У мене БЗВП була, і я до неї готувалася заздалегідь. Ми завчасно підтягували фізичну підготовку ще до виїзду. Ходили в зал майже щодня. Але фізична підготовка не має бути надлюдською. Зі мною на БЗВП була сорокадворічна жінка, яка до війни працювала у школі. Вона разом зі мною проходила смугу перешкод, бігала, стріляла без жодних проблем. Тепер ми, можна сказати, посестри.
Допомогли курси на Prometheus: частину знань, яких не давали на БЗВП, я отримала звідти. Моя БЗВП тривала 57 навчальних днів. Коли заняття вели інструктори з бойовим досвідом, навчання було якісним і структурованим. Такмед, наприклад, вели бойові медики — нас добре навчили алгоритму MARCH та інших практичних речей. Те саме стосувалося стрільби й тактики. Їх було багато.
Проблеми починалися, коли не вистачало інструкторів. Тоді доводилося багато чекати. Через це складалося враження, що БЗВП можна було би вмістити в меншу кількість годин.
«Ми працюємо по 12 годин на день». Про службу в ISTAR
— Чим ви зараз займаєтесь?
Алое: Розробкою системи, яка збирає дані, аналізує їх і працює з ситуаційною обізнаністю. Це вебзастосунок і мобільний застосунок.
Довідка
Вебзастосунок збирає всі дані по роботі і ефективності підрозділів, а командування має змогу переглядати звіти, фільтрувати інформацію за періодами та іншими параметрами. Мобільний застосунок призначений переважно для бійців на позиціях. Зараз його основна функціональність — це отримання інформації та сповіщень. Наприклад, у ньому є модуль загроз — аналог повітряної тривоги тільки для військових.
Про сам продукт детально розповідав Тополя, і з того часу концептуально нічого не змінилося: ми постійно розвиваємо продукт. Вже вийшли на рівень корпусу.
Фото надане підрозділом
— Як виглядає ваш звичайний робочий день?
Алое: Зараз ми працюємо по 12 годин на день, але за відчуттями це схоже на роботу в комерційному IT. Є стендапи, де обговорюємо, хто чим займався, чи є блокери, чи потрібна допомога. Протягом дня постійно комунікуємо з іншими командами, якщо задачі між собою пов’язані.
Є й нетипові для IT моменти. Наприклад, нас тут годують. І, на мою думку, смачно. Зараз мені комфортно працювати в такому режимі. На попередніх роботах часто був сильний тиск, дедлайни, постійне відчуття напруги. Тут ці 12 годин відчуваються спокійніше. Як буде далі — подивимось.
«Підтримка для нас — це передусім просто бути поруч». Війна і кохання
— Що вам допомагає триматись у складні моменти?
Моно: Хоч як банально це звучить, але найбільше допомагає взаємна підтримка. Головне, що ми поруч. Крім того, за ці роки психіка стала досить стабільною. Потрібно щось справді екстремальне, щоб вибити з рівноваги. Напевно, це могла б бути лише втрата близьких.
— Як відчувається те, що ви мобілізувалися разом, як пара? Це більше допомагає чи навпаки — додає стресу?
Алое: На етапі доєднання це точно було плюсом. Ми постійно обмінювалися інформацією: хто що дізнався, що треба знати, які відео чи статті подивитися. Це дуже допомагало.
Мені здається, якби хтось один із нас пішов у військо, а інший — ні, це було б складніше. В одного життя різко змінюється, він повністю занурений у службу, а інший залишається в іншій реальності.
Моно: Я теж бачу в цьому лише плюси. Те, що близька людина поруч, знімає багато тривоги: ти не думаєш постійно, чи все з нею гаразд. До того ж ми й у цивільному житті працювали разом, обмінювалися досвідом, допомагали одне одному. Тут це працює так само.
— Чи змінилися ваші стосунки за цей час і як саме?
Алое: З початком повномасштабної війни відбулася переоцінка цінностей, ставлення до сім’ї і до життя. З’явилось відчуття, що час може бути обмеженим.
Але якщо говорити саме про період після доєднання до війська, то я б не сказала, що наші стосунки кардинально змінилися. Можливо, ми стали трохи серйознішими, але зараз це складно оцінити — замало часу минуло.
— Як ви підтримуєте одне одного, коли важко? Маєте сімейні ритуали?
Моно: Дивитися Стерненка за обідом — це рахується? А якщо серйозно, то окремих ритуалів у нас немає. Ми просто багато спілкуємося і проводимо час разом. Я б не сказав, що в нас були серйозні проблеми у стосунках: навпаки, це радше рух у бік спільної мети.
Алое: Ми разом дуже давно, і за цей час пережили різні ситуації. Тому підтримка для нас — це передусім просто бути поруч. Ми проводимо час разом: гуляємо, займаємося спортом. Любимо сходити в кафе. Зараз ми раді, що служимо саме в Харкові, бо нам подобається це місто. Коли з’являється трохи вільного часу, виходимо кудись разом. Для нас це важливо.
«Якщо ти хоч якось допомагаєш, це вже добре». Про іноземних друзів і айтівців за кордоном
— Як ви зараз дивитеся на айтівців, які залишилися за кордоном?
Алое: Ми самі довго жили за кордоном під час повномасштабної війни й розуміємо, що нас обійшов великий шмат досвіду, який прожили люди в Україні. Тому судити незнайомих людей ми не можемо.
До того ж наше коло спілкування за кордоном складалося з дуже адекватних людей, які багато часу й грошей витрачали на допомогу підрозділам, друзям, сім’ям в Україні. Частина з них робила це публічно, частина — ні.
— У вас є друзі-іноземці. Як вони дивляться на війну в Україні?
Алое: Було цікаво спостерігати за змінами в естонцях. Там щороку всім домогосподарствам розсилають брошуру про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Але минулого літа багато людей почали сприймати це серйозніше: робили запаси, обговорювали плани на випадок відключення світла, тримали машину заправленою.
Фото з архіву пари
Ми говорили з друзями про сценарії можливого нападу росії на країни Балтії. Я ділилася тим, що знаю з українського досвіду — наприклад, що залишатися в окупованих містах небезпечно.
— Що б ви хотіли сказати українським айтівцям, які сумніваються, чи варто долучатися до війська?
Моно: Людям із IT і технічним бекграундом точно є де бути корисними. І це не лише програмування. Це бізнес-аналіз, дата-аналітика, робота із «залізом». Якщо ти працював у технологічному середовищі, ти майже гарантовано знайдеш, де застосувати свої навички.
