Позивний Тоха, заступник командира розвідувального батальйону HATRED 3-ої окремої штурмової бригади

Заступник командира батальйону розвідки HATRED 3-ої окремої штурмової бригади з позивним Тоха — один із тих бійців, чиї життєві траєкторії різко змінила війна. Професійний спортсмен, тренер зі змішаних єдиноборств і засновник академії бойових мистецтв у Сарнах, він зустрів 24 лютого вже з усвідомленням неминучості великого вторгнення. Коли Росія напала, Тоха без вагань поїхав до столиці й приєднався до добровольців, які згодом стали основою 3-ої штурмової бригади.

За роки війни він пройшов шлях від стрільця до офіцера, пережив тяжкі поранення, але повернувся в стрій і сьогодні продовжує воювати поруч із тими, кого називає унікальними побратимами. У розмові з нами він згадує перші бої, Бахмут, Авдіївку та власне розуміння того, чому ця війна стала для нього особистим вибором, а служба — справою життя.

– Розкажи про себе: ким був у цивільному житті і яким для тебе був день 24 лютого?

– До повномасштабного вторгнення я був тренером зі змішаних єдиноборств та бразильського джиу-джитсу, професійним бійцем. Виступав у ММА, у всіх можливих турнірах, де можна було битися й боротися. Був і у «кулачці» – за рік сім боїв провів. У професійному ММА мав 18 боїв, здобув два пояси, отримав пурпурний пояс із бразильського джиу-джитсу, виступав по аматорах, виконав майстра спорту з ММА.

У мене були свої учні з хорошими результатами. Двоє вже стали професійними бійцями й тренували в моїй Академії бойових мистецтв «Берсерк» у місті Сарни, звідки я родом, це Рівненська область. Ми там жили цим – тренування, поїздки на бої, змагання, подорожі…  Як для маленького міста – рівень у нас був дуже серйозний, попри всі обмеження провінції.

Щодо 24 лютого… Загалом я вже розумів, що буде повномасштабне вторгнення. Мав кількох знайомих, які воювали в АТО. Вони казали: «Буде 100%». Я запитав, чи візьмуть мене до себе, якщо треба буде йти воювати. Відповіли: «Так, без питань».

Проблема в тому, що Сарни недалеко від кордону з Білоруссю. Було стрьомно, що орки можуть зайти саме сюди, а в мене тут сім’я. Але я вирішив: треба їхати в Київ. Бо якщо столицю візьмуть – шансів виграти війну майже не буде. От якось так.

– А друзі, з якими ти зідзвонювався перед 24 лютого, вони теж з «трійки»?

– На той момент не існувало Третьої штурмової бригади. Це були друзі, які воювали в АТО – хтось в «Азові», хтось у «Правому секторі». Але їхали ми саме в підрозділ, який формував Андрій Білецький.

Спочатку ми були умовним ТРО «Азов», потім ССО «Азов». А на Бахмут уже виїхали як БТГр – перший штурмовий батальйон Третьої окремої штурмової бригади. Бригада ще не була сформована, але документально це вже так виглядало. Тому шлях «трійки» офіційно почався з оборони Бахмута.

– Що стало ключовим мотивом, аби піти воювати?

– Я вважаю себе українським націоналістом, але на той час цього не усвідомлював. У мене були друзі зі спортивного правого руху, але я сам у тій тусовці не був. Коли почався Крим, ми з другом пішли записуватися добровольцями. Але тоді держава ж не називала це війною, і нам сказали: «Підписуйте контракт». А я контракту не хотів, бо служив строкову в 2008 році й потрапив на дисциплінарний батальйон. То в мене була сильна ненависть до служби. Коли почалось АТО, я тоді у збірній України був з ММА і зламав ногу на тренуванні. П’ять-шість місяців – гіпс, потім відновлення. Я випав майже на рік. Знайомі пішли воювати, а я – ні. Потім уже пішли «домовленості», торгівля з росіянами, і хлопці казали: «Чувак, там реально нема що робити». Одним словом, в АТО не пішов. Але тоді я собі пообіцяв: якщо почнеться знову – я піду, без будь-яких виправдань.

– І тут – 24 лютого…

– Так. І я відчув кожною клітинкою тіла: я маю бути там. Коли вже потрапив на війну і познайомився з людьми… чесно, я не знав, що такі існують. Навіть у фільмах таких не бачив. Мої побратими – унікальні. Коли я прийняв свій перший бій під Києвом, я зрозумів: це моє місце. Для цього я, по суті, і народився. Саме в підрозділі усвідомив, що я – український націоналіст. Пазли склалися. Я пішов на війну не задумуючись і буду воювати до останнього подиху – теж не задумуючись.

І якщо кожен із нас, хто прийшов у 2022-му, а хтось і раніше, загине – наше місце займуть інші. Молодь, яку ми виховуємо. Адже ми не лише воюємо – ми формуємо нову українську армію. Я не «надягаю корону» на Третю штурмову, але факт такий: ми – сучасна Січ. У нас рядовий може запропонувати тактичне рішення, озброєння і командир бригади чи навіть самого корпусу скаже: «Добре, робіть». Це відрізняє нас від старої армії, де треба пройти всі кола бюрократії, де рядовий ніколи не підійде до комбрига з ідеєю.

Я, може, наговорю зайвого, але це правда. Є люди, які 30 років просиділи в армії, полковники – і при цьому армія була в такому стані, що за це треба спитати. А я – цивільний хлопець, чотири роки на війні, і вже капітан. І розуміюся на війні інколи більше, ніж вони. Ми – нетиповий підрозділ. Тому в нас інші результати, інші втрати, інший рівень виживання.

– Які епізоди періоду боїв за Київ запам’ятались найбільше?

– На війні час стискається так, що за одну годину може відбутися стільки всього, скільки в цивільному житті й за роки не трапляється. Тепер, коли війна стала технологічною – дрони, роботи – цей час ще більше стискається.

Події пролітали швидко, але моє сприйняття було ніби в уповільненій зйомці. Я орієнтувався, дивився, що роблять побратими, слухав і виконував накази. Не було ані страху, ані паніки – такий чистий бойовий драйв. Пам’ятаю, як орки три доби нас просто вибивали артилерією – безперервно. Ми стояли в старому ДЗОТі ще часів Другої світової. І от уявіть, наскільки історія циклічна… Ми самі той ДЗОТ розчищали, відкопували траншеї, працювали цілодобово. І це не тлі постійного артилерійського «ґвалту».

Зараз, в умовах широкого застосування дронів, артилерія не втратила своєї важливості, однак основним засобом вогневого ураження та спостереження все ж стали безпілотники. Адже варто артилерії лише розпочати роботу – зробити три–п’ять пострілів – і гармату одразу доводиться переводити на іншу позицію, маскувати.

– Ну бо прилетить…

– Вірно. А тоді… Ворог спокійно виїжджав батареєю – чотири стволи – і міг валити по нам безперервно годинами, з короткими паузами: підвезли ще БК, зробили ТО гармати – і далі фігачать. Паралельно лізла їхня піхота. В мене був тоді перший стрілецький бій: бачу, як влучаю у ворога, як він падає, а по мені артилерія довбе, свистять кулі…

І от після того виїзду я, повторюю, зрозумів: це те, чого чекав усе життя. Я тут – нарешті – відчув свою роль. Страх? Ну він у всіх є. Але тоді це був якийсь інший стан, важко пояснити…

Було максимально жорстко, але всі наші тоді залишилися живі. На жаль, на іншій позиції хлопці загинули – молоді добровольці з Нацкорпусу… Це було боляче. І це був момент, коли ти реально усвідомлюєш: ось вона, війна, справжня.

– Після Київщини тебе куди занесло?

– Далі – Запорізький напрямок. Я був командиром відділення, потім сержантом взводу, далі – командиром взводу. Наприкінці запорізької кампанії став заступником командира роти. На Запорізькій кампанії ми провели десь пів року. Там був свій вайб: і завдання виконували, і в штурми ходили, і в розвідку, і повзали, і маскувалися. Але водночас мали час тренуватися й навіть трохи кайфували від життя між виходами.

Потім Рівненський полігон – формували Третю штурмову. Звідти нас терміново перекинули на Херсонську наступальну. Брали участь у звільненні міста. А вже через день-два після взяття Херсона нас знову кинули в Бахмут.

– Бахмут… Стикалися з «вагнерівцями»? Що про них скажеш?

– Там, звісно, був аби хто, багато зеків. Але їхній кістяк – це професійні найманці з великим бойовим досвідом, з тією ж Сирією за плечима. Оснащення й озброєння в них було нормальне, часом краще, ніж у нас. Їхня тактика – «м’ясні штурми». Бо ресурс дозволяв. От у них, умовно, є 100 зеків і 20 нормальних бійців. Ну навіщо ризикувати профі, якщо можна кидати сотню відморозків, які здихають, але виснажують нас? У нас бувало до 14 накатів на одну позицію за день. Уявіть: кожну годину лізе п’ятірка-десятка цих типів. Ми по них працюємо. А потім, коли ми вже виснажені, коли БК майже немає, коли є «трьохсоті», – заходить ота їхня двадцятка профі.

Сказати, що вони супер якісь елітні – не скажу. Але й легкими ці бої не були. Вони грамотно використовували свій людський ресурс. Та ми їх все одно дали їм конкретних люлєй…

– Найважчий день за весь час служби – який він був?

– Якщо чесно, найважчий мій день був не в бою, а коли став командиром роти. Це було в Авдіївці, на Коксохімі. Я тільки три тижні як на посаді, людей ще толком не знаю, і тут нам доводиться вирушати в Авдос.

І я, чесно кажучи, в шоці: у мене уже немає командира роти, на якого можу спертися, є лише комбат і комбриг – і вони теж на межі, бо роблять титанічну роботу. Ми заходимо на позицію, а там – зустрічний бій, нас намагаються оточити…  І тут рішення тільки на тобі: треба ставити задачі людям, які виснажені, яких мало. А навколо позиції – по 70 авіаударів КАБами на день. Постійний туман, дронове спостереження лягає. Щойно трішки розвиднилось – бачу, як на вулицю заходять десь 30 орків. Ми наводимо артилерію, запускаємо дрони, потім – заводимо БМП заходить на вулицю й нафіг розносить русню…

Я тоді кілька діб не спав. Буквально: пішов у туалет – прилітає КАБ, мене контузило, потім ще й пневмонія накрила… Там я, можна сказати, і сформувався як офіцер козацького війська.

– Знаю, що ти отримав поранення. Це був Бахмут чи Авдос?

– Бахмут… Під час наших штурмових дій я отримав тяжкі кульові поранення – в руку й ногу. Після восьми місяців реабілітації та присвоєння третьої групи інвалідності повернувся в стрій. І майже одразу поїхав в Авдіївку.

– А що дало сили повернутися?

– Та я це від самого початку для себе вирішив. Я – український націоналіст, і питання «повертатися чи ні» для мене просто не існувало. Я вже вибрав свій шлях – шлях боротьби за вільну українську державу. За ту державу, в якій житиме моя дитина, моя дворічна донька. Я хочу, щоб вона росла у країні для людей.

Армія – це опора, фундамент держави. Без сильної армії просто не буде держави. Чому хтось досі цього не розуміє – не знаю. Але я борюся за ці принципи, мої побратими й командири борються за ці принципи.

– А сім’я як відреагувала на таке рішення?

– Жінці важко зрозуміти такий вчинок, бо їй страшно. Вона любить, вона бачила мене після поранень – усі ці трубки, залізяки, простріляне тіло. Зрозуміло, що вона питала: може досить вже. Але так само вона знає, що я – українець, і для мене це все остаточний вибір. Навіть якщо б у мене не стало якоїсь кінцівки – все одно повернувся б.

Звісно, я роблю все, щоб сім’я була забезпеченою, щоб не загинути, щоб моя дитина мене бачила, щоб дружина не була сама. По можливості приїжджаю додому. Але на моє рішення це не впливає. І тут справа не в тому, кого ти більше любиш чи що для тебе важливіше. Це про виживання – нації й держави. Бо якщо не я, то хто? Віддати долю своєї дитини, своєї країни комусь іншому й сказати: «Ну, хай тепер Петро замість мене це робить»? Ні.

– Ти згадав про донечку… Про що говорите з нею, коли є можливість, і як поєднуєш батьківство та війну?

– Малій два рочки. Ми з нею просто «угораємо», проводимо час як тільки можемо. Коли приїжджаю – стараюсь, щоб ми не сиділи вдома: часто їдемо кудись. Бо в подорожах дитина дуже швидко росте. Видно, як вона дорослішає, як у неї з’являються нові навички. Звісно, це складно. Я сумую, дружина сумує, їй тяжко самій з дитиною. Для малої це теж стрес – бачити батька раз на три-чотири місяці. Але ми постійно на зв’язку: відеодзвінки, фотки, відоси. Це важко, але тримаємось.

– Як зберігаєш настрій, як допомагаєш триматися своїм бійцям?

– Кожен все чудово усвідомлює. Завдання просте: знищити якомога більше ворогів, а далі вже як боги дадуть.

– Отже, ти займався бойовими мистецтвами з дитинства?

– Ні, не так. Я прийшов у спорт після строкової служби. У 18 пішов в армію, у 20 повернувся. Рік після того мотався по різних роботах…  Але швидко зрозумів, що це не моє життя. Якось по телевізору побачив UFC – і мене зачепило. Почав шукати, де можна тренуватись, їздив до Рівного маршруткою: сто кілометрів туди, сто назад. Три рази на тиждень.

Дружина давала мені лоток макаронів – грошей майже не було. Я приїжджав у Рівне й цілий день ходив по тренуваннях: джиу-джитсу, ММА, самбо – все підряд. Паралельно почав виступати, а ще – тренувати в Сарнах. І так протягнув у такому режимі 12 років.

Почав вигравати бої, з’явилися перші гонорари, більше учнів. Вже якось стало легше, ми з дружиною почали нормально жити. Вона розвивала свою студію в б’юті-сфері, ми вже й подорожувати почали. Словом, життя було класне.

– Наскільки досвід єдиноборств допоміг у військовій службі?

– Насправді це схожі сфери. І в спорті, і в командуванні головне – вміти чітко й зрозуміло донести задачу. Переконатися, що люди тебе почули, підготувати їх, забезпечити всім потрібним і вже потім – вести в бій.

Ти маєш знати своїх людей в обличчя, розуміти їхні проблеми, підтримувати. Тоді з’являється довіра. А коли бійці знають, що ти сам бойовий – був поранений, не відмовлявся від задач, першим викликався – то й віддача зовсім інша.

Боєць із мого міста, потрапив у мою роту і…  втратив ногу. Він потім казав: «Я там лежав і знав, що ти мене дістанеш». І ми його дістали. У нього історична освіта, але після фронту на цивілці себе знайти важкувато… Я йому кажу: «Не переживай, братику, придумаємо. Не кинемо». І що ви думаєте – він тепер служить у нас у хорунжій службі, читає лекції бійцям з історії. Молодий хлопець, при ділі, при зарплаті – і далі продовжує свою боротьбу.

Оце і є схожість війська зі спортом. Це ж не просто про «качати фізуху». Має бути виховання поглядів, любові до України. Тому й потрібні військово-патріотичні клуби, де спорт іде поряд із формуванням національної свідомості.

– Читав, що 24 січня організовуєш турнір з ММА. Ти в ньому береш участь чи лише опікуєшся проведенням?

– Ми відроджуємо легендарний турнір змішаних єдиноборств «Іду на ви». Один із організаторів служить у нашому Третьому армійському корпусі, так ми й здибались і вирішили оживити цю історію. Я там – один із організаторів, але сам битися не буду.

Чому? По-перше, стан здоров’я – у мене руки на стержнях і шурупах, пожиттєво. Нема сенсу ризикувати й випадати зі строю через спортивну травму. Тим паче, своє покликання я вже знайшов – це не спорт, а війна. По-друге, одночасно й організовувати, і виступати – це надто важко.

Що це для мене означає? Хочу, щоб цей турнір мав глибший зміст: там будуть битися й військові, і ветерани інклюзивної категорії. Це про дух, про міць, про незламність. Назва «Іду на ви» – це ж слова князя Святослава.

Цивільні хлопці, які виступатимуть, теж відчують, чим зараз живе країна. Хтось, може, зацікавиться військовою службою. А не захоче – то справа кожного. Але загалом це великий, змістовний рух.

– Які функції та відповідальність лежать на тобі зараз?

– Якщо коротко: це підготовка, моральний стан, навчання, купа процесів і заходів. Але основне – забезпечити боєздатність і виконання завдань.

– Що для тебе найскладніше на війні: мотивація людей, відповідальність чи ухвалення рішень під тиском?

– Війна – це комплекс. Тут немає головнішого чи другорядного. Все складається з дрібних елементів, які разом утворюють те, що називається ефективним веденням бойових дій. Саме це й робить наша бригада.

Командир, боєць – кожен має брати на себе ініціативу, рости, розвиватись, у тому числі в ідеологічному плані. Як я кажу хлопцям: зараз ви – військові. І треба відповідати цьому званню, бути професіоналом, а не просто чуваком у засмальцьованому пікселі чи свіжому мультикамі.

– А чи можеш згадати наказ, який найважче було виконати або віддати?

– Війни без втрат не буває – є поранені, є загиблі. Але різниця між підрозділами все ж є. Ми плануємо, забезпечуємо людей усім необхідним, щоб вони могли виконати задачу. У статуті чітко прописано: задачі мають бути реалістичними. Якщо в мене в роті «по цифрах» 50 піхотинців, це ще нічого не означає. Я маю знати їхній стан здоров’я, підготовку, моральний стан. Лише тоді ці числа складаються у показник реальної боєздатності. А не так, як у деяких: «О, в батальйоні 300 людей – зараз штурманемо посадку». А там половина – обмежено придатні, кухарі… Це абсурд. Але, на жаль, багато «високих фахівців» цього не розуміють.

Важкі задачі бувають, нікуди від цього не дінешся. Але обов’язок командира – зробити так, щоб задача була виконана і щоб люди залишилися живими.

– Які принципи командування вважаєш для себе непорушними?

– Непорушне – це правда. Ти маєш бути чесним зі своїм особовим складом: говорити правду, чути їхній фідбек, проблеми, переживання. І робити так, щоб хлопці розуміли, чому ми діємо саме так. Все інше – вже питання досвіду.

Мій принцип простий: ніколи не грати роль перед людьми. Солдати як ніхто відчувають, коли ти їх обманюєш, а коли говориш щиро. Тому будь справедливим – і до людей, і до себе. Якщо сам накосячив – визнай це, прийди і скажи: «Так, я помилився. Якщо має бути покарання – понесу». А не ховатись чи перекладати провину на когось іншого.

– Що можеш розповісти про розвідбатальйон 3-ої ОШБр? Що робить цей підрозділ особливим?

– Наш підрозділ виріс із маленької групи нашого друга, побратима – Малиша, легендарної постаті в націоналістичному русі. Він загинув у Бахмуті. Саме він сформував підрозділ «HATRED», який із часом розрісся до розвідувального батальйону Третьої штурмової бригади.

Розвідник має бути, умовно кажучи, «ніндзя». Але, крім бойових, є багато небойових посад: РЕР, БПЛА, НРК – нам критично потрібні ці фахівці. Потрібні техвідділи, які все це паяють і ремонтують. Потрібні люди, які придумують нові рішення, а я, як командир, маю впроваджувати їх у бойових умовах – щоб максимально зменшити ризики для піхоти й розвідгруп і передати більше функцій роботам і дронам. Таких людей нам треба багато.

– Як за період Великої війни змінилися тактика і характер бойових дій?

– Війна змінюється приблизно кожні пів року. Зараз ми стоїмо на межі нової епохи – масового застосування штучного інтелекту.

Пів року тому був пік FPV-дронів, важких бомберів, «вампірів», почали масово використовувати НРК, бойові модулі, «камікадзе». Паралельно ростуть РЕБ і РЕР-системи.

І от скоро, схоже, вийдемо на рівень, коли ШI буде самостійно виконувати бойові задачі: ти вводиш програму, а далі – як у «Термінаторі». Кругова оборона, камери по периметру, роботи проти роботів…

Але одне залишиться незмінним – піхота. Земля буде нічиєю, доки туди не зайде піхотинець і не закріпиться. Просто піхоти буде менше, і працювати вона буде з укриттів, тунелів, бункерів. Бліндажі – в минулому. Буде багато «сірих зон», «kill zones». До речі, саме Третя штурмова почала застосовувати поняття «кіл-зона» ще півтора-два роки тому.

Ми постійно вигадуємо щось нове. Командири чують нас. Я приходжу й кажу: «Є задумка, фахівці підтвердили, що це реально». Мені дають ресурс – і через якийсь час ми вже застосовуємо це в бою.

– Як би ти описав теперішній моральний стан і тактику противника?

– Якщо чесно, у їхньому моральному стані мало що змінюється. Коли їх жорстко накриваєш – вони ниють, панікують, стріляються. Але їх і далі гонять уперед, як рабів.

А тактика змінюється разом із розвитком війни – знову ж таки, приблизно кожні пів року. Ми часто придумуємо щось перші, але не завжди можемо це масштабувати – бо ініціатива без ресурсу довго не живе. А у них навпаки: вони довго туплять, але потім крадуть нашу технологію й масово штампують її в своїх «Алабугах». І потім це летить по наших містах.

У стратегічному плані це велика проблема: ми вигадуємо, вони копіюють у промислових масштабах.

– Яка зброя або техніка показала найбільшу ефективність у цій війні? Чого українському війську не вистачає найбільше?

– Нам дуже потрібні люди. І важливо, щоб ви це підкреслили. У батальйоні, по-перше, служать справді сильні воїни – це ж розвідка. Але, по-друге, є багато позицій, які не бойові. Наприклад, рота електронної розвідки – туди треба дуже багато людей. Програмісти, ІТ-фахівці, люди, які хоча б трохи шарять у комп’ютерах – нам вони дуже потрібні.

Нам треба максимально робити ставку на технології. Бо скільки б піхоти не було – її завжди буде мало. Один довбаний дрон за 500 доларів може вбити кількох людей. А життя наших хлопців – безцінне.

Тому головне – не зациклюватися лише на піхоті, а знаходити рішення, які дають максимальне ураження ворога при мінімальній участі особового складу. Тоді менше людей буде гинути й «трьохсотитися». Все просто.

– Що для тебе буде справедливим завершенням російсько-української війни? Чи можливі якісь домовленості з Росією?

– Домовленості з РФ – неможливі. Історія циклічна. Ми воюємо з ними сотні років. У козацьку добу уклали безліч угод – і яка виконалась? Жодна. Потім Коліївщина, потім повстання, потім перші визвольні змагання, УПА – завжди те саме.

А тепер подивімося на цифри. Скільки українців загинуло в Голодоморах, таборах, скільки воювало й полягло у Першій і Другій світових за чужі держави? Лише в Першій світовій – близько п’яти мільйонів. Уяви, якби ці люди стояли за Україну – вони б шапками закидали і німців, і росіян. Але вони воювали за чуже, як і ті, хто сьогодні думає «якось проскочу». Не проскочать.

І якщо порівняти втрати – під час прямої війни за свою країну ми втрачаємо менше, ніж тоді, коли українців кидають на бойні за чужі інтереси.

Тому домовленостей із ними бути не може.

А щодо перемоги… Її в класичному розумінні не буде. Бо росіян – купа по всьому світу. І я хочу, щоб вони здихали по всьому світу. Навіть коли прямі бойові дії закінчаться.

Мирослав Ліскович. Київ