15–16 травня у Дніпровському національному академічному театрі опери та балету сталися прем’єрні покази опери «Дон Жуан», над створенням якої працювала команда талановитих митців з Києва та Дніпра.
Ця постановка розповідає про спокусу і пристрасть, владу і підкорення, нехтування моральними межами та відчуття безкарності. Водночас це історія про стрімкі злети, що, здається, не мають меж, і неминучий занепад, коли людина втрачає тверду опору під ногами.
Нова версія «Дон Жуана» вражає сміливою режисурою, сучасною сценографією, динамічним ритмом та вишуканими костюмами. Окремої уваги заслуговує український переклад Миколи Лукаша, який передає не лише зміст лібрето, а й зберігає музичність, ритміку і характер оригіналу.
Про те, як народжувалася сучасна інтерпретація класичної опери Вольфганга Амадея Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте, ми поспілкувалися з режисером В’ячеславом Жилою, сценографом Романом Михайловим і художницею з костюмів Тетяною Іваночко.
—
### Актуальність історії Дон Жуана
Дон Жуан — це легендарний іспанський розпусник, який став героєм близько 150 художніх творів. Вперше цей персонаж з’явився в літературі ще в XVII столітті, у 1665 році, коли французький драматург Мольєр написав комедію «Дон Жуан» за мотивами легенди про іспанського аристократа Дон Жуана Теноріо. Любовні інтриги та пригоди цього героя залишалися безкарними завдяки покровительству його близького друга — короля дона Педро.
Але що саме змушує творчих людей постійно повертатися до цього образу?
В’ячеслав Жила, режисер постановки, ставить риторичне питання:
– «Це історія про вчинки й їхні наслідки, про спокусу та спокуту — що може бути більш вагомим і сучасним?»
Притягує режисера, зокрема, й аморальний образ Дон Жуана як антигероя, який попри свої злочинні вчинки дивним чином викликає співчуття.
– «Як так трапляється, що ти починаєш співчувати йому? Чому саме він викликає емоційний відгук? У чому його чарівність? І що таке мораль? Саме ці питання стали для мене ключовими», — пояснює В’ячеслав Жила.
Ще одним важливим аспектом для режисера стала традиційна, переважно патріархальна, точка зору, з якої переказують цю історію. Цей факт став поштовхом для дослідження жіночої перспективи.
– «Ми живемо в патріархальному світі і фактично майже нічого не знаємо про жінок. Ця опера спонукала мене глибше зануритися у дослідження жіночої природи», — ділиться В’ячеслав.
У авторському баченні Жили, Дон Жуан і його вірний слуга Лепорелло опиняються в специфічному «дзеркальному» просторі, де звичні закони не діють. Все знайоме, але водночас спотворене; індивідуальність губиться, поступаючись місцем однаковим правилам для всіх.
– «У цьому новому світі Дон Жуан уперше стикається з наслідками своїх поступків: жінки, яких він раніше не помічав, тепер налаштовані проти нього. Замість байдужості — активний спротив, замість пристрасті — загроза. Фінал вражає: драматична музика Моцарта підкреслює напруження, а на сцені одночасно виступають майже п’ятдесят артистів», — розповідає режисер.
—
### Сучасний образ Дон Жуана
За словами В’ячеслава Жили, сучасний Дон Жуан, подібно до класичного персонажа, залишається неоднозначною постаттю: енергійним, відвертим, закоханим у життя. Проте помітна одна важлива відмінність: якщо раніше він ігнорував почуття інших, то тепер це неможливо.
Для втілення внутрішнього світу героя команда доклала значних зусиль і до його зовнішнього образу. Художниця з костюмів Тетяна Іваночко зауважує, що костюм Дон Жуана створювали найдовше, хоча в підсумку він вийшов одним із найбільш лаконічних.
– «Костюм має класичний характер, що відповідає особистості героя. Дон Жуан — швидкий, живий персонаж, який виділяється на фоні інших. Це людина, що залишається на зв’язку зі своїми бажаннями, якими б вони не були. В той час як інші герої приховують свою сутність за масками, він залишається справжнім. Чим більше штучних надбудов у людей навколо — тим яскравішим стає його костюм», — коментує Тетяна.
Іншим прикладом є Дон Оттавіо, наречений Донни Анни, який постає як добра і порядна людина майже без власного голосу. Його костюм яскраво-синього кольору з масивними плечима створює образ поважного чоловіка, але й водночас піднімає запитання щодо його справжньої сутності.
—
### Трансформація класичної опери у сучасний формат
В’ячеслав Жила відзначає, що сьогоднішній глядач запитує про сміливе, активне і нестандартне прочитання класики. Саме тому у виставі, що прагне розкрити внутрішні конфлікти Моцарта та вади, які композитор натякає у музиці й біографії, на сцені несподівано з’являються швидкісні велосипеди, що влаштовують захопливі перегони.
Тетяна Іваночко додає, що режисер В’ячеслав Жила любить створювати на сцені світи, які не мають буквальної впізнаваності чи побутовості, але стрімлять ілюзію, фантасмагорію, ефект паралельної реальності.
– «Ми всі разом намагалися збудувати простір, який існує ніби поза часом, але водночас залишається емоційно дуже близьким і впізнаваним», — говорить художниця.
Сучасні риси простежуються й у костюмах. Тетяна розповідає, що надихалася не лише театром, а й світом моди, а також досвідом у архітектурі та девелопменті.
– «Я переконана, що для створення унікального образу у театральних костюмах необхідно черпати натхнення поза театральними рамками, інколи навіть у протилежних сферах. Інакше ризикуєш створити лише копію вже існуючого», — ділиться дизайнерка.
Спочатку перед нею стояло завдання змоделювати історичні костюми, але зважаючи на зміни матеріалів, ритму життя та світовідчуття, буквальне відтворення історичних форм було відкинуто.
– «Ми взяли за основу костюми доби твору, але подивилися на них через призму сучасності, гіперболізували образи, підкреслили їхню архітектурність і додали об’єм», — пояснює Тетяна.
—
### Значення костюмів: деталі, символізм і характер персонажів
Першим персонажем, для якого мисткиня створила костюм, стала Ельвіра у ніжних пурпурових і рожевих відтінках.
– «Минулого року ми з режисером Славою Жилою сиділи у чудовій майстерні Романа Михайлова й вигадували цей новий світ. Дивовижна картина в рожево-пурпурних тонах стала для мене відправною точкою в створенні образу», — розповідає Тетяна.
Любов до роботи з кольором позначається на більшості персонажів — їхні костюми надзвичайно гомогенні за відтінком і настроєм.
– «Деталі подобаються мені особисто, але як вони працюватимуть у розкритті персонажів, ми побачимо безпосередньо на сцені. Часто задум одягу починає працювати зовсім по-іншому, ніж очікувалося, і це залежить від живої взаємодії великої команди», — ділиться художниця.
Щодо інших героїв, варто відзначити Мазетто та Церліну, які є простими людьми, тому їхні костюми виконані з більш простих тканин і мають лаконічний крій. Металеві браслети Мазетто символізують його не надто чесний характер.
Весільна сукня Церліни, традиційно біла — символ невинності, у цій постановці сіра і порвана, що підкреслює справжні бажання персонажки та внутрішні протиріччя.
У Ельвіри особливу роль відіграє комір, що ніби заважає їй рухатися — це символ втрати контакту із собою і постійної гри ролей.
Костюм Командора трансформується: у першій дії це коричневий одяг, що після його смерті переходить до Донни Анни як символ успадкування влади і контролю.
– «Мені також до душі поєднання складного й простого, — додає Тетяна. — Тож, наприклад, у виставі кілька пар взуття із Zara».
Комфорт і практичність костюмів забезпечував швейний цех театру.
– «Там працюють справжні майстрині, які змогли зробити костюми зручними і довговічними, навіть при використанні складних тканин і крою», — хвалить команда діячів сцени.
—
### Візуальний простір постановки
Для сценографа Романа Михайлова ця вистава стала першим досвідом у цій ролі. Він використовував свої художні практики — живопис, графіку, інсталяції — для створення цілісного і впізнаваного візуального світу.
Митець свідомо обмежив використання надмірної бутафорії та складних декорацій, щоб розширити простір сцени і надати постановці монументальності. Основний акцент мав залишатися на музиці і дії акторів.
Окремо Роман розробляв афішу вистави — чорно-біле графічне зображення людини, що падає. За його словами, цей образ можна інтерпретувати по-різному — як падіння або як політ.
– «Мені як художнику, який працює з людськими емоціями, ближче думка, що це падіння старого “я”, очищення, неминуча загибель аморальної частини себе і народження нового циклу», — пояснює scenограф.
—
### Виклики на шляху створення постановки
Для В’ячеслава Жили «Дон Жуан» став першою оперною режисурою, що саме по собі стало вагомим викликом. На відміну від драматичного театру, де основою є літературний текст, в опері провідним елементом є музика. Це вимагало від режисера терміново пригадати сольфеджіо та навчитися читати клавір — складнішу нотацію, ніж лібрето.
– «Моцарт у прямому сенсі кодує семіотику музики, а сюжетний розвиток формується через такти та темп твору», — коментує В’ячеслав.
Велику підтримку під час роботи над постановкою надав директор-художній керівник театру Ростислав Карандеєв.
– «Підкорити оперу — надзвичайно складно. Ми з командою готувалися до цього проєкту понад рік. Солісти та диригент відкрили переді мною новий світ високого музичного мистецтва зі своїми унікальними правилами — я приймаю це і занурююся повністю», — ділиться режисер.
—
### Що очікувати глядачеві
В’ячеслав Жила розповідає, що головна мета постановки — зачарувати глядача через різноманітні засоби сценічної виразності. У цьому допомагають:
– пластика Ольги Семьошкіної,
– сценографія Романа Михайлова,
– костюми Тетяни Іваночко.
Музика Вольфганга Амадея Моцарта у виконанні оркестру і солістів під керівництвом диригента Ігоря Пучкова створює гіпнотичний ефект.
– «Я прагну, щоб слухачі підсвідомо співпереживали героям, уявляли яскраві сценічні знаки і символи, а головне — отримали естетичне і фізичне задоволення, а можливо й катарсис від побаченого», — підсумовує В’ячеслав Жила.
