Найбільшими невдачами російської окупаційної армії і країни-окупанта Росії 2025 року були колосальні втрати на фронті, досить скромні, незрівнянно малі порівняно з планами, територіальні придбання, а також виснаження економіки РФ. Проте ворог продовжив хоч і повільний, але все-таки наступ, а також виснаження України.
Що стосується успіхів української армії, то до них можна зарахувати низку успішних операцій, які завдали величезної шкоди ворогу, наприклад, “Павутину”. Оборона була досить щільною майже на всіх ділянках фронту, що не дало змоги ворогові істотно просунутися. Водночас, як і раніше, залишається необхідність у мобілізації та більш ефективних організаційних заходах. Крім того, економіка нашої країни все ще не переведена на більш військові рейки.
Який найбільш реалістичний прогноз на 2026 рік? Якщо ситуація не зазнає особливих змін, зокрема в частині військової допомоги Європи і США, Україна продовжить втрачати території. Щоб переломити ситуацію, необхідне істотне збільшення союзницької допомоги, посилення мобілізації або ефективності ЗСУ. А краще – всі три складові разом узяті.
Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA висловив ізраїльський військовий оглядач Давид Шарп.
– Якщо підбивати підсумки 2025 року, за вашими оцінками, що можна назвати найбільшими промахами і найбільшими перемогами Путіна і Кремля за цей рік?
– Як мені бачиться, важливо, як вони самі інтерпретують і оцінюють для себе ситуацію. Історія воєн, зокрема і воєн сьогодення, знає дуже багато ситуацій, коли до тих чи інших успіхів або невдач сторін підходять із різними критеріями. Це є коренем багатьох проблем.
Наприклад, коли ізраїльтяни дивляться на війни чи ситуації на власні очі, вони використовують свої критерії, а не критерії протилежної сторони. Так і тут. Наприклад, якщо ми говоримо про втрати Росії у 2025 році, то навіть не знаючи точних цифр, але знаючи базисні речі, ми розуміємо, що вони колосальні. З позиції більшості країн, наприклад, західних, це абсолютно нестерпні втрати. А з позиції Путіна, вочевидь, вони були прийнятні заради тієї ціни, заради того завдання, яке він намагається вирішити.
Тобто ми бачимо різні критерії, і наші оцінки їхніх успіхів або невдач можуть не зовсім збігтися з тим, як вони самі себе оцінюють. Це дуже важливо.
А тепер давайте щодо невдач. Як я це бачу, в контексті невдач Росії тут можна торкнутися двох речей. По-перше, ті самі дуже великі втрати. Ми знаємо за всілякими іменами, що спливають (я не кажу про українські зведення), за абсолютно підтвердженою інформацією і непрямою, що втрати Росії цього року були дуже високими і що чисельність російського угруповання не дуже-то й зростала.
Ми чуємо і від Путіна, і від командувача ЗСУ генерала Сирського про приблизно 700 тисяч, і ця цифра вже досить давно незмінна. Їм не вдається істотно наростити чисельність угруповання, незважаючи на призов за величезні гроші. Вони зазнають дуже важких втрат. Я не думаю, що коли вони починали цей рік, такі вважалися хорошим варіантом. Це по-перше.
По-друге – як я можу припустити, вони розраховували на більший територіальний успіх і з погляду площі території, і з погляду якихось обвалень фронту і захоплення великих населених пунктів, хоча тут у нас знову-таки немає формальних підтверджень. Мені складно уявити, що росіяни розраховували захопити той самий Покровськ, до якого вони підійшли наприкінці літа минулого року, до кінця 2025 року.
Тобто це, на мій погляд, два основні моменти. Звісно, є різного роду локальні невдачі. Наприклад, візьмемо операцію “Павутина”, яка стала провалом російських сил безпеки й успіхом українських авторів операції. Можна знайти й інші важливі епізоди, але це вже епізоди на більш локальному і тактичному рівні.
З погляду успіхів я можу припустити, що вони оцінюють, що успіхом для Путіна було те, що ця російська ініціатива і повільне просування з триваючим виснаженням України та українських ресурсів тривало. Ця тенденція збереглася у 2025 році, Україна протягом року стала менше отримувати допомоги – менше з точки зору того, що Сполучені Штати змінили свій підхід. Також імовірно, що в Європі посилюються політичні сили, які не є прихильниками продовження допомоги Україні, і тим більше збільшення допомоги. Тобто в цьому стратегічному плані, у плані допомоги Україні, я думаю, Путін бачить певний успіх. Він бачить успіх і в тому, що російська армія продовжувала захоплювати території і здійснювати тактику видавлювання.
І по переговорах, і взагалі загалом, ми можемо бачити, що Путін, незважаючи на серйозне виснаження економічних ресурсів, – і це, до речі кажучи, теж можна внести до списку невдач, – може собі дозволити продовжити, і що в нього є перспективи або подальшого захоплення території, або успіху через переговори. Це якщо говорити про загальні стратегічні моменти.
– Давайте тепер пройдемося по промахах і успіхах ЗСУ.
– Давайте теж почнемо з невдач. Українці продовжували втрачати території і при цьому теж неодноразово зазнавали важких втрат. Змінити тенденцію не вдалося, не було вжито деяких заходів, які могли б бути вжиті, і мобілізаційних, і організаційних. На мій погляд, не було вжито всіх можливих заходів, які призвели б до чисельного і якісного посилення Збройних сил України. Те ж саме можна говорити про переведення економіки на більш військові рейки. Тут теж є над чим працювати. Але ні в тому, ні в іншому напрямку ще не пізно робити кроки, тим паче, що позитивні наслідки від цих заходів не одразу можуть проявитися.
Так, мінус у тому, що тенденцію зупинити не вдалося. Це на тлі того, що допомога Україні ззовні не особливо зростає. Я маю на увазі якісно і кількісно.
З іншого боку, можна відзначити і позитивне. Можна назвати і операцію “Павутина”, і більш ефективні удари по тилових об’єктах Росії, ніж це було раніше. Це, безумовно, теж успіхи, але це більш низовий рівень. А більш глобальний рівень у тому, що, незважаючи на те, що я сказав у першому пункті, важливий успіх полягає в тому, що втратили невелику територію. На більшості ділянок фронту оборона була дуже міцною, і противник, незважаючи на просування, на прорахунки, зазнав дуже важких втрат і, найімовірніше, не зміг виконати свої плани з позиції кількості територій на цей рік. І противник теж виснажується.
І те, що Україна тримає щільну оборону, те, що навіть локальні невдачі на тих чи інших ділянках фронту не призвели до катастрофічних наслідків, на мій погляд, це теж успіх. Чи можна було за наявних ресурсів дещо краще, якби було вжито тих чи інших заходів і кроків і на військовому рівні, і на рівні керівництва? Думаю, що так, але це не означає, що не було серйозних досягнень. Відповідно, я можу лише побажати, щоб наступного року правильних рішень було більше і, відповідно, успіхів.
– Який, на ваш погляд, песимістичний, оптимістичний і реалістичний прогноз щодо війни в Україні на 2026 рік?
– Насамперед давайте залишимо осторонь політичну складову, переговори і варіант, за якого вони матимуть якийсь результат. Припустимо, що переговори не мали результату. Такого сценарію теж не можна виключати. Це означає, що війна триває.
Якщо виходити з того, що американці не змінюють у гірший бік свого підходу з погляду того, що передають Україні, якщо Європа теж не змінює в гірший бік, то ситуація загалом несприятлива, потрібно дивитися правді в очі. Тому що Україна відчуває дефіцит особового складу на фронті, а противник, незважаючи на важкі втрати, потихеньку, але продовжує просуватися. Для того, щоб ця тенденція змінилася, або Захід має надати більшу допомогу, або чисельність Збройних сил України має зрости, а ефективність їхніх дій підвищиться. Залежно від того, чи буде позитивне зрушення в цих питаннях, вдасться або не вдасться поліпшити цю негативну тенденцію з позиції України, яка має місце.
Але загалом, спираючись на те, що було торік, і якщо припустити, що не буде змін на краще наступного року, то найближчими місяцями ми будемо свідками приблизно такої самої ситуації, тобто наступ зі спробами продавлювання на низці ділянок фронту, повільна втрата територій. Власне, це і є реалістичний сценарій.
Про песимістичний сценарій можна буде говорити, якщо станеться якась негативна подія на фронті, ситуація виявиться гіршою, ніж таке повільне погіршення. Що стосується оптимістичного сценарію, то що тут сказати? Якщо не припускати якихось раптових змін влади, наприклад, у Росії, або чогось у такому самому роді, – це подія, яку не можна прогнозувати, – то оптимістично можна буде говорити, тільки якщо збільшиться допомога Заходу, або українська армія стане чисельнішою, або дещо ефективніше діятиме командування, або станеться одразу все. Наскільки великі шанси на цей оптимістичний сценарій, це кожен може вирішити для себе сам.
