Рітьє ван Домбург, нідерландська волонтерка

«Допомагати – це не вибір, а обов’язок», – каже 89-річна нідерландська волонтерка Рітьє ван Домбург або, як її називають домашні, бабуся Аама. Жінка багато пам’ятає про Другу світову війну, хоча й була тоді ще дитиною, та все життя вчила своїх дітей співчувати й діяти.

Її активна життєва позиція передалася наступним поколінням. Саме з таких цінностей народилася історія родини, що поєднала Нідерланди з Україною. Її донька Габріела разом із чоловіком тривалий час жила в Україні, продовжуючи доброчинну діяльність, до якої її змалку привчила мати. Згодом до справи долучилися рідні з Нідерландів, перетворивши сімейну цінність – вміння допомагати – на справжній міст дружби між двома країнами.

Після смерті Габріели та початку повномасштабного вторгнення її справу продовжують родичі та подруга з України. Так народився фонд «Даша», який став важливою точкою підтримки українців, особливо найменших і найвразливіших. Ідеться про надання цілеспрямованої, персоналізованої гуманітарної допомоги.

Особливу увагу фонд приділяє передчасно народженим дітям, а також протягом багатьох років допомагає дитячим будинкам, лікарням і місцевим організаціям. Що два тижні понад 200 кг гуманітарної допомоги отримують українські центри підтримки біженців, родини з людьми похилого віку та мами з дітьми. У межах програм підтримки дитбудинків надходять, зокрема, ліки, спеціальне харчування для хворих дітей, одяг, взуття, гігієнічні засоби, продукти, канцтовари, іграшки, постільна білизна. У 2024 році було передано понад 6000 кг допомоги до Дніпропетровської та Київської областей для людей, які опинились у скрутних умовах через війну.

Нідерландська волонтерка каже, що у 1940 році внаслідок бомбардування місто Роттердам було майже повністю знищене. За її словами, ця колективна історична пам’ять стала однією з причин, чому і нідерландський уряд, і прості громадяни активно відгукнулися на трагедію в Україні. Вона певна – немає нічого страшнішого за війну та байдужість, коли люди думають лише про себе, втрачаючи людяність.

ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА, ТОМУ МИ ПОРУЧ З УКРАЇНОЮ

– По-перше, щиро дякую вам та вашій родині за активну підтримку України, особливо в цей непростий час повномасштабної війни. Також дякую, що знайшли час для цієї розмови. Розкажіть, будь ласка, про ваше життєве кредо. Кажуть, що саме жахіття Другої світової спонукали вас і вашу родину допомагати тим, хто страждає через війну сьогодні.

– Розбомблений Роттердам у нашій крові, у ДНК нідерландців. Те, що сталося в Роттердамі тоді, – це те, що не мало повторитися. Але, на жаль, повторилося в Україні.

Я багато знаю про Другу світову і про те, як бомбили Роттердам. Я знаю, що таке війна. Тому ми поруч з Україною.

Мого батька мобілізували, він став одним із небагатьох вцілілих на Гребберберзі, де відбулася велика битва (одна з важливих баталій оборони Нідерландів на початку Другої світової війни, що відбулася в травні 1940 року, в перші дні німецького вторгнення в Нідерланди, – ред.). Я досі дуже добре пам’ятаю, як ми чули гул численних літаків.

Я з великої родини. Нас було шестеро дітей, а мама була вагітна сьомою дитиною. Нас усіх розбудили. Було темно, на підлозі застелений лише шматок тканини, ніяких килимів тоді не було, звичайно. Ми всі сиділи та молилися, бо війна – це дуже страшно.

Також під час війни я сильно захворіла. Врешті мене поклали до лікарні в Гаазі. Я пробула там, здається, чотири чи п’ять місяців. Лікарі не знали, що саме зі мною, але моє тіло деформувалося, це було щось на кшталт ревматизму. А потім мене виписали звідти напередодні голодної зими.

І зовсім нещодавно, коли встановлювали пам’ятний монумент з іменами усіх євреїв, я дізналася, що в той самий час, коли я була у лікарні, її директор переховував у будівлі євреїв, реєструючи як пацієнтів. Потім їх зрадили та всіх вивезли. Про це стало відомо лише після війни.

На щастя, я цього не знала в юному віці, бо, думаю, що це мене травмувало б. І, мабуть, згодом ви почуєте схожі історії від жертв війни в Україні. Вони лише потім дізнаються, що відбувалося навколо них, коли вони були дітьми. Ми тоді пережили війну. Але, на жаль, світ не змінюється.

– Як ваш досвід війни вплинув на виховання власних дітей? Які життєві цінності ви хотіли передати їм, зважаючи на те, що самі пережили?

– Нас змалку вчили: якщо хтось потребує допомоги – допоможи. У нас удома, попри воєнні роки, двері завжди були відчинені для інших. Моя мама завжди відгукувалася, якщо хтось мав складнощі, приходив по пораду чи допомогу.

У нас удома панувала атмосфера відкритості: діти завжди були бажаними гостями. До нас могли прийти друзі чи подруги наших дітей, погратися або поїсти з нами, навіть попри те, що нас і так було багато. У такій атмосфері я виховувала і своїх дітей.

Допомога іншим людям завжди була для нас найважливішою. Ця атмосфера… вона в тобі, і ти передаєш її своїм дітям.

У церкві я познайомилася з багатьма людьми – в ті часи саме там формувалося соціальне оточення, і почала допомагати сусідам як волонтерка. Наприклад, якщо хтось був хворий і потребував допомоги, треба було подбати про його дітей чи ще про щось, то ми це робили. Наше сусідське об’єднання навіть мало координатора.

Також я була в робочій групі за мир і справедливість. Потім Wereldwinkel – це «етична крамниця», де можна було придбати товари з різних країн, що розвиваються.

У Нідерландах Wereldwinkels існують із 1969 року та є частиною руху за справедливу торгівлю. На практиці це означає, що продукція, наприклад, походить із Африки, це можуть бути кава, чай, шоколад, спеції, прикраси, одяг, сувеніри, посуд, текстиль тощо. Виробникам гарантують справедливу ціну за їхню працю без експлуатації. Така крамниця працює на волонтерських засадах.

Якось, це було приблизно 40 років тому, ми прийшли до церкви в неділю, там була медсестра, молода дівчина, яка працювала в Кенії. Вона розповідала про Кенію та збирала пожертви через свої вироби. Потім я опікувалася гуманітарною допомогою Румунії – ми робили те, що зараз робимо для України.

– Яку саме допомогу ви надавали?

– То був час повалення Чаушеску. Ми збирали все необхідне. Також готували пакунки на Різдво, щоб люди мали свято.

Я ніколи не зазначала, від кого це, не прагнула уваги чи подяки. Особисто мені це не було потрібно, я просто тішилася, що люди будуть щасливі.

Потім була створена організація для допомоги Румунії, мене попросили долучитися. Спочатку потрібно було зібрати гроші, щоб оплатити транспортування, як-от зараз, коли ми теж збираємо гроші через фонд для України.

Я збирала гроші у своїй родині – близько 20 гульденів (офіційна валюта Нідерландів до запровадження євро у 2002 році, – ред.) за коробку, а в неї треба було покласти ще 10 кілограмів продуктів. Отже, пів року я просила гроші у родичів, потім ми ходили по магазинах і купували продукти.

Можна було надавати адресну допомогу, отримувати заявки від конкретних сімей, тож я відправляла одну коробку з продуктами та другу – з одягом, який вони просили. Важливо було все підбирати за розміром і потребами.

У Києві був притулок, якому ми допомагали. Чоловік моєї доньки Олаф працював в Україні виконавчим директором у великій компанії, тож вони з Габріелою десь три роки жили в Києві.

Моя дочка не мала дозволу на роботу в Україні, а з часом отримала дозвіл на проживання. Вони мали там друзів, бачили, хто потребує допомоги. Так вона взялася до волонтерської діяльності.

Ми підтримували її з Нідерландів: налагодили міцні зв’язки з дитячими будинками, лікарнями та місцевими організаціями.

Габріела подружилася зі Сашею, яка сьогодні віддано працює для фонду. Моя дочка відвідувала клуб жінок-експаток, вони також влаштовували великий благодійний ярмарок. Робили все самі. І там вона познайомилася з багатьма іншими експатками з Нідерландів, з Італії, з усього світу.

Вона, як і я: якщо вже щось робила, то по-справжньому. Згодом усе почало набирати обертів та рости. Вони збирали дуже багато грошей, і будь-хто, потребуючи допомоги, міг подати заявку.

Габріела отримувала різні звернення: наприклад, у дитячому садочку розбиті всі вікна, потрібні ліки, спеціальне харчування. Саша, яку я вже згадувала, була перекладачкою.

Я теж бувала в Києві 4–5 разів. Ми відвідували дитбудинок, який підтримувала моя дочка.

Коли вона приходила до діток, то бавилася з ними в нідерландські ігри, розповідала про наші традиції, привозила їм із Нідерландів різні речі та смаколики.

Я бачила, що моя дочка любить Україну. Сьогодні масштаби підтримки ще більші – це вже офіційний фонд і вантажівки допомоги.

Моя донька пішла з життя. Тепер її чоловік Олаф дбає, як він навчився в Габріели, щоб уся допомога була наповнена любов’ю, й обов’язково кладе щось смачненьке для дітей.

ДАША – СЕРЦЕ НАШОГО ФОНДУ

– Розкажіть про створення фонду «Даша».

– Раніше майже всім опікувалася моя дочка. Але все стрімко розвивалося. Тож потрібен був фонд, щоб співпрацювати з більшими компаніями, тоді можна робити більше, а для них офіційна реєстрація – це своєрідна гарантія та довіра.

Донори (як приватні особи, так і компанії) більше довіряють фондам із цим сертифікатом і спеціальним статусом ANBI (Algemeen Nut Beogende Instelling), який надають організаціям, що працюють на благо суспільства під пильним контролем і, відповідно, мають довіру.

Тож фонд «Даша» офіційно було засновано у липні 2023 року. Що два тижні надсилається 200 кг гуманітарних вантажів у центри підтримки біженців, адресна допомога родинам із людьми похилого віку та мамам із дітьми, діють програми підтримки навчальних програм для дитячих будинків. Допомагаємо ліками, спецхарчуванням для хворих діток. Зокрема, в 2024 році було відправлено 6000 кг допомоги до Дніпропетровської та Київської областей. Це одяг, взуття, гігієнічні засоби, продукти, ліки, канцтовари для дітей, іграшки, постільна білизна, рушники тощо.

Також понад 70 родин отримали адресну допомогу. І ще ми профінансували дві зміни літнього табору для діток з інвалідністю, загалом 30 днів перебування, що дало змогу трохи відволікти їх від постійних тривог через атаки.

– Чому «Даша»? Чиїм іменем названо фонд?

– Фонд має назву «Даша», оскільки це ім’я першої дитини, якій було надано адресну допомогу сім років тому. Ми й досі що три місяці закуповуємо спеціальне харчування, щоб дівчинка могла повноцінно розвиватися та рости.

Даша була передчасно народженою з хворобою Гіршпрунга – це вроджене захворювання товстої кишки. Зараз їй уже сім років, вона маленька піратка-танцівниця. Даша – серце нашого фонду. Вона для нас як прийомна дитина, бо ми опікуємося нею з моменту її народження, оскільки у її батьків не було грошей на це.

 Ми віримо в дива. І диво сталося з Дашею завдяки Габріелі, Олафу та Саші. Донечка Саші народилася передчасно. Вона теж допомагає таким діткам в Україні – від одягу до спеціального обладнання. Саша – голова та співзасновниця ГО «Ранні пташки». Дуже часто «Даша» та «Ранні пташки» об’єднують зусилля, мають багато різних проєктів співпраці. Наприклад, Фонд «Даша» тепер допомагає закупити лазерне обладнання для оперування немовлят, що народилися передчасно, на Закарпатті.

– Усе життя ви, ваші діти, ваша родина присвячували допомозі людям і прагненню до миру…

– Так! Я, коли закінчилася Друга світова, була підлітком. І я завжди багато вивчала про війну.

Нещодавно були роковини бомбардування району Безейденхаут (Bezuidenhout) в Гаазі – це дуже трагічна подія 1945 року. Вся країна була у війні. І так само зараз в Україні.

На жаль, історія повторюється. Спочатку був Крим, Донбас, а потім – уся Україна. тепер завдяки розвитку технологій за війною можна стежити в реальному часі, а тоді ти не знав усього – щось можна було прочитати в газетах, а про щось дізнаєшся лише сьогодні.  

ВАЖЛИВО, ЩОБ ПІСЛЯ ВІЙНИ ЛЮДИ ПОВЕРТАЛИСЯ ТА ВІДБУДОВУВАЛИ СВОЮ КРАЇНУ

– Що ви відчули, коли дізналися про повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

– Мене охопила лють. Я була дуже зла на росіян. Це була перша реакція.

Я завжди багато розповідала своїм дітям і онукам про війну. Про те, як це було тут, щоб вони краще зрозуміли, яке це горе, щоб покоління росли з думкою, що це погано, щоб таке ніколи не повторилося, щоб допомагали іншим. І те, що сталося в Україні, – це дуже страшно.

Завдяки моїй дочці Габріелі у нас міцний зв’язок з Україною. Мої сусіди, наприклад, теж співчувають, але це інше, бо ми там побували, допомагаємо, маємо друзів. Це одразу відчувалося, як щось своє, ніби родина. Розумієте, про що я? Ми дуже схожі в тому, як ставимося до дітей, як ставимося одне до одного, як піклуємося одне про одного, тож це таке тепле відчуття.

Дуже важливо, щоб після війни люди поверталися та відбудовували свою країну, застосовуючи здобуті за кордоном знання, щоб допомогти їй процвітати.

Люди мають навчатися будувати спільноту, щоб розбудовувати свою країну там, де вони є, але звісно, як у випадку з Росією, якщо у тебе там диктатор, з країни нічого не вийде.

Хоча Росія деякий час після Сталіна, здавалося, була на правильному шляху, намагалася, але Путін – це диявол.

Завдяки моїй дочці нам передалася любов до України. І це справедливо, бо ми маємо лише хороший досвід і бачимо, що українці тяжко працюють заради своєї країни.

Росія дуже постраждала через своїх лідерів. Був час, коли все начебто налагоджувалося, а потім з’явився Путін. І я думаю: «Невже немає нікого, хто міг би його зупинити?». І знову історія повторюється.

Ми вже бачили це з Гітлером, а зараз те саме. Поки такий чоловік при владі, нічого не зміниться. Кажуть: «Та буде інший», але я не впевнена. У Німеччині ж не було другого Гітлера. Це не так просто.

Я думаю, що росіяни теж втомилися. Але все це дуже складно. І після війни буде дуже складно, адже ваші зв’язки настільки переплетені.

Після Другої світової війни нідерландці ще довго не любили німців. Але минуло вісімдесят років. А тепер у нас є Україна та Росія. І я питаю себе, чи зникне ненависть між ними за вісімдесят років?

– Що ви відчуваєте зараз до сусідів?

– Ти питаєш, чи ми досі ненавидимо німців? Відповідь – ні.

Ми ще довго відчували біль. Але в певний момент нас удома почали вчити, що не можна звинувачувати наступні покоління в тому, що була війна, бо інші покоління не винні, вони не розв’язували війни. Сприймати це серцем важко, бо для тебе вони залишаються нападниками.

І хоча мій тато дуже постраждав у тій війні, мої батьки все одно вчили нас не звинувачувати наступні покоління, щоб у нашому майбутньому був мир. Але для цього має статися справжній злам у свідомості.

Після Другої світової війни була розгорнута широка кампанія із визнання провини та каяття за злочини нацизму, тобто осмислення минулого, тож треба постаратися зробити так само з росіянами. І Україна буде Україною, а Росія – Росією. І, можливо, через 50 років цю ворожість і ненависть вдасться подолати.

Але, якщо у тебе є сусід, який щодня псує тобі життя, ти ніколи не зможеш із ним помиритися. Росія була на боці боротьби проти гітлерівської Німеччини, але не для того, щоби встановити справедливість. Вони мали свої амбіції. І Сталін був іще страшнішим, ніж Гітлер.

Сьогодні Путін теж має амбіції. Тож, на жаль, усе дуже складно.

– Чи відчуваєте ви небезпеку тут, у Нідерландах, через амбіції Путіна?

– Ні, я думаю, що наша демократія тримається досить міцно, принаймні я на це розраховую. Сподіваюся, що тут в агресорів немає шансів, бо є демократія, є НАТО й інші інструменти. Можливо, це наївно, бо з цим Трампом не зрозуміло, що буде далі.

Я сподіваюся, що Україна матиме достатньо підтримки, щоб залишатися на правильному шляху.

Треба зберігати мужність і здоровий глузд. Мудрості, сил і терпеливості нам, особливо Україні! Маємо рухатися вперед і допомагати одне одному. І я дуже сподіваюся ще побачити мир.

Ірина Драбок, Гаага

Фото авторки