У 2016 році вони проводили перший Urban Fest і напівмарафон у Дружківці, а зараз розвивають громадський сектор Кіровоградщини. Після релокації команда громадської організації “Нова Дружківка” допомагає трьом громадам інтегрувати переселенців, розвивати молодіжні ініціативи та працювати з безпекою.
Про еволюцію організації, роботу з переселенцями та плани на майбутнє керівник організації Сергій Пронкін розповів в інтерв’ю Вільному Радіо.
Від перших фестивалів до хабу змін: як у 2016-му стартувала “Нова Дружківка”
Хотілося б пригадати, як все починалося для вашої організації. Тоді, у 2016 році, які основні завдання ви ставили собі?
Зараз буду згадувати, як все починалося, як на психотерапевтичній сесії (сміється). У 2016 році ми з друзями заснували громадську організацію “Нова Дружківка”. Думаю, що тоді це була певна відповідь на виклики деокупації (місто звільнили від російської окупації 5 липня 2014 року, — ред.). Можливо, така реакція була не швидкою — ми довго обдумували, дивилися на приклади інших. І врешті створили організацію, щоб працювати над розвитком громадянського суспільства саме у Дружківці. Того ж року отримали перші кошти на імплементацію культурних проєктів. Тоді ж відкрили нашу Платформу ініціатив “Халва Хаб” — за прикладом того, що вже працювало у Слов’янську. Можна сказати, що Слов’янськ став для нас позитивним тригером, щоб розпочати офіційну діяльність. Ми поїхали з колегами на урбаністичний хакатон, щоб презентувати волонтерський проєкт “Мапа руху трамваїв Дружківки”. Ми побачили формат роботи відкритих платформ і громадських центрів, якими опікуються ГО. Тож і ми відкрили щось схоже у Дружківці.
Зараз, уже з позиції людини з 10-річним досвідом у громадському секторі, розумію: тоді я собі це не підсвічував і не окреслював. Але на початку ми хотіли закрити власні потреби, які були на той момент. Це був органічний процес. Я зараз називаю це “дорослішання громадських організацій”. Перші ініціативи — це те, що болить саме тобі. Це найбільше мотивує і заряджає на конкретні дії.
І що тоді боліло? Хотілося більше залучення молоді, розвитку міста, культурних проєктів?
Від початку ми більше концентрувалися на культурних подіях або навколокультурних. Першим був [проєкт про] підсилення інформаційної кампанії декомунізації. Ми багато й активно розповідали про перейменування і появу нових топонімів у Дружківці. Провели Urban Fest — одноденний мультикультурний фестиваль. Хотіли показати, що міські події можуть бути іншими, не такими, як звичні “святкування Дня міста” чи “9 Травня”.
Ми організували велику музичну сцену, запросили молоді українські гурти з усієї країни. Були інтерактиви для дорослих і молоді, вулична їжа — усе, що можна робити протягом дня на відкритому майданчику. Обрали локацію “Старий парк” — там раніше раз на рік збиралися на 9 Травня. А ми показали, що це місце може жити не раз на рік. У 2016-му там провели перший фестиваль.
Зараз важко уявити, але тоді ми провели ще й перший аматорський напівмарафон у Дружківці. Знайшли людей, які хотіли бігти 21 км, але додали також 5 і 10 км. Досі пам’ятаю перші медалі “Druzhkivka Half Marathon”. Коли згадую, думаю, що ми були просто “божевільними”, бо організували забіг через місяць після великого урбан-фестивалю. Зараз я б так не робив (усміхається).
Тож, можливо, і добре, що тоді не було досвіду?
Зате було багато енергії (сміється). Я не кажу, що не робив би ці події — робив би, але з більшими проміжками у часі. На той момент у нас уже була Платформа ініціатив, але ми її не “привласнювали” собі. Ми намагалися залучати різні культурні та освітні проєкти, щоб показати: у Дружківці є місце поза межами шкільних класів чи місцевого ДК, де можна робити щось корисне й цікаве для громади. І розвивати розуміння, що ми чогось варті і можемо впливати на зміни у суспільстві.
Якою була команда на старті?
Не було десятків людей. Співзасновників — п’ятеро. Операційна команда тоді — 4–5 людей. Далі команда зростала й зменшувалась залежно від проєктів. Але ядро збільшилося до 5–7 людей, і така структура зберігається донині.
Гуманітарна допомога, релокація і новий фокус: як організація почала працювати у приймаючих громадах
Як сильно змінилися задачі організації у лютому 2022 року? Ви сконцентрувалися на гуманітарній допомозі населенню?
На той час ми вже встигли змінити приміщення нашої Платформи ініціатив — воно стало більшим. Це допомогло, бо в перші тижні після повномасштабного вторгнення ми там відкрили гуманітарний штаб. Ми могли приймати гуманітарну допомогу, використовувати велике приміщення як склад. Це давало змогу допомагати не тільки Дружківці, а й іншим територіальним громадам Донецької області.
Ми відігравали роль такого регіонального мініхабу. На той момент уже були партнерські відносини з різними громадами Донеччини — знайомі, друзі, колеги. До нас приїжджала велика фура з гуманітаркою, щось залишали для нашої громади, а решту перепаковували у менші автівки, які їхали далі.
Але на той момент ми вже відрефлексували, чим хочемо займатися. Якщо на початку роботи ГО “Нова Дружківка” ми закривали власні болючі потреби й реалізовували локальні ініціативи, то згодом почали досліджувати потреби мешканців — це був наступний рівень зростання. Ми відійшли від культурних проєктів у бік локальної демократії, розвитку громадянського суспільства, відповідальності мешканців за те, що відбувається в громаді.
Неправильно казати, що ми “подорослішали”, а раніше просто “гралися” у культурні події. Частково ми закрили ті перші потреби й залишили це поле як можливість для інших. Самі ж пішли в інше поле діяльності. Можливо, це і дало нам розуміння, що робити в перший тиждень великої війни. Тому ми швидко організували гуманітарний штаб і допомагали громаді справлятися зі зростаючими потребами.
Наразі організація переїхала і знову змінила фокус уваги. Як ви ухвалювали це рішення?
З березня до жовтня 2022 року ми займалися гуманітарною допомогою. У перші місяці ініціативи були більш адаптивні. Згодом місцева влада перебрала ці функції — спочатку міська рада, потім військова адміністрація. Ми зрозуміли, що починаємо дублювати діяльність. Не було спільної бази отримувачів, і нерівномірний розподіл допомоги спричиняв конфлікти. Відверто — ми почали вигорати. Це робота, яку мають виконувати люди з професійною підготовкою та супроводом психологів.
Тим часом почалася перша хвиля евакуації з Донецької області до Кіровоградської. Орієнтовно з серпня 2022-го виникла ідея трансформувати діяльність і почати допомагати приймаючим громадам. У нас є досвід локальної демократії, створення хабів, підтримки ініціатив, фасилітації процесів. Ми проходили навчальні програми від USAID, UNDP та інших. У кризу стало зрозуміло: ці знання не були даремними.
Ми почали шукати у відкритих джерелах громади Кіровоградщини, які приймали переселенців. Консолідованих списків не було. З постів офіційних осіб у соцмережах виписували назви громад і писали їм листи: хто ми, який маємо досвід, чим можемо бути корисними, чи готові вони прийняти релоковану або частково релоковану ГО.
Нам відповіли три громади [Кіровоградської області] — Знам’янська, Олександрійська та Приютівська. Це була “програма-максимум”, з якою ми могли впоратися. Почалася часткова релокація (не вся команда виїхала, декілька людей залишаються у Дружківці). Знам’янська та Олександрійська — міські громади, Приютівська — селищна, фактично місто-супутник Олександрії. Вони дуже схожі на Дружківку за масштабом — і це стало ключовим.
Перші проєкти також стосувалися гуманітарної допомоги. У нас був залишок коштів із великого гуманітарного проєкту, і ми перерозподілили його для приймаючих громад — допомогли місцям компактного проживання побутовою технікою. Це стало “ключиком входу” у співпрацю з владою. Паралельно шукали місцеві ГО й ініціативи — щоб зрозуміти, як вони працюють, на якому рівні розвитку перебувають, як оцінюють взаємодію всередині сектору.
“Непахане поле”: чому Кіровоградщина виявилася готовою до роботи з дружківськими активістами
Яку “середню температуру по палаті” ви виявили на момент, коли почали співпрацю?
Ми помітили, що було б добре знайти додаткові ресурси для розвитку. Це може прозвучати як зухвалість з огляду на те, що в нас було досить багато коштів для ініціатив у нашому регіоні. Я не хочу нікого образити в Кіровоградській області, але їхня географія така, що вони ніби були “у проході” між рухами із заходу на схід і зі сходу на захід або в столицю. І вони залишалися поза зоною уваги великих програм і донорів. Вони не транскордонний регіон, де можуть діяти, наприклад, польсько-українські чи словацько-українські програми. У 2014 році там не було бойових дій, громади не постраждали. Тому громадянське суспільство там не було таким розвиненим, як у Донецькій чи Луганській областях, і не таким, як у деяких західних областях — традиційних осередках громадської активності.
Тому ми вирішили, що це майже “непахане поле” — і в прямому, і в переносному сенсі, бо Кіровоградщина — аграрний регіон. Ми почали шукати проєкти та ініціативи, працювати з інтеграцією переміщених осіб, локальною демократією. Навіть спромоглися знайти проєкт і допомогти підвищити рівень інституційної спроможності.
Ваші проєкти мають дуже різну тематику — від екосвідомості до опитувань потреб жителів. Можливо, було б легше сфокусуватися на чомусь одному?
Опитування — це наш великий проєкт: ми розвивали три громадянські центри у Приютівці, Знам’янці та Олександрії. У цих громадах проводили опитування щодо проблем, потреб і міграційних настроїв внутрішньо переміщених осіб, паралельно робили те саме в Дружківці — але там уже досліджували потреби місцевого населення.
Крім великих проєктів розвитку громад і спільнот, є менші напрямки — зокрема, екологічний. Можливо, на це не завжди вистачає ресурсів, бо потрібні експерти, щоб робити це фахово. Ми, наприклад, проводили школу екоактивізму, де на базовому рівні навчали молодь питанням екологічної свідомості та поводження з відходами.
Ми часто працюємо паралельно. Був проєкт із безпеки — співпрацювали з рятувальниками. У Дружківці закупили для них обладнання: шоломи, домкрати, альпіністське спорядження для робіт на завалах.
В Олександрії перенесли практику 2019 року, коли на базі ДСНС створювали ресурсний центр для навчання цивільного населення особистої безпеки. Такі проєкти часто називають “Клас безпеки”, але ми виходимо за ці рамки. У нас ширший функціонал: це не лише для дітей. Курси проходять і відповідальні за пожежну безпеку в школах та на підприємствах, а також самі рятувальники — для них це може бути тимчасовий штаб у надзвичайній ситуації. Це багатофункціональне обладнане приміщення.
Ми намагаємося досвід, набутий на Донеччині, зрозуміло імплементувати в громади, з якими працюємо. Можливо, здається, що проєкти дуже різні, але все це — розвиток громад і спільнот. Бо ми — і про людей, і про інституції, і про територіальні громади. Якщо не займатися розвитком людей та ініціатив, усі інфраструктурні зміни будуть даремними. Я ще у 2019-му так казав і досі так думаю. Не можемо ми просто закупити нові електровелосипеди й на цьому зупинитися — треба навчити людей кататися й пояснити правила руху. Ось така метафора.
Чому громадам варто бачити у переселенцях ресурс, а не лише потребу
Бачила також серію подкастів, які присвячені темі розвитку громад. Розкажіть про цей напрям.
Це в нас така “проба пера”, я б сказав. Ми реалізували проєкт, пов’язаний із розвитком молодіжних спільнот. У трьох наших громадах-партнерах були молодіжні спільноти — як від комунальних молодіжних центрів, так і від громадських організацій. Ми намагалися навчити їхніх фахівців певним компетенціям, щоб вони були спроможні самостійно залучати кошти на розвиток центрів і своїх спільнот. У межах цього проєкту вирішили провести серію інтерв’ю й опублікувати їх у форматі подкастів.
Ми робили це для того, щоб дізнатися, яка ситуація з молодіжною політикою у Кіровоградській області, як її оцінюють люди, які так чи інакше працюють із молоддю. Ми зверталися також до представників інших громад, щоб побачити повнішу картину. Зараз бачимо, що людей можна “витягувати” на такий формат розмов. Іноді це краще, ніж проморолик на 10–15 секунд. Людині іноді треба більше часу, щоб розкритися. Тому формат подкастів залишаємо — людям подобається.
Що ви відмітили для себе після таких розмов? Це були нові висновки чи підтвердження попередніх?
Головне — це люди. Без людей не буде розвитку: ані в молодіжній політиці, ані в інтеграції ВПО, ані в розвитку бізнесу переселенців. Різні громади застосовують різні підходи й по-різному ставляться до ВПО. Мені подобається підхід громади Олександрії, де у ВПО бачать ресурс і залучають людей із набутим досвідом до роботи у громаді. Тобто до переселенців ставляться не лише як до отримувачів допомоги. Бо поширений підхід — продумувати лише гуманітарну частину і роботу ЦНАПів. Але в багатьох громадах є незакриті вакансії. І коли громади намагаються закрити їх за рахунок внутрішньо переміщених осіб, мені такий підхід імпонує.
Що стосується молоді — потрібно навчати й давати можливість ставати лідерами. Не “дорослі дяді та тьоті з управлінь” мають нав’язувати, яким має бути проєкт. Треба питати безпосередньо у молоді, що хочуть вони. Молодіжна політика має формуватися не в кабінетах, а на вулицях, у молодіжних центрах, у процесі живого спілкування.
Робота з молоддю і мрії про документальне кіно: наступний етап “Нової Дружківки”
Зараз період, коли місцева влада у громадах не оновлюється через воєнний стан. Чи помічаєте вплив цього на роботу громад? Чи є плани на майбутні проєкти у цьому напрямку?
Щодо тези про неможливість переобрання місцевої влади — справді помітні застійні процеси. Немає ротації у міських радах, управліннях, виконкомах, і частково люди “занудилися”: вони б уже й пішли, але не можуть.
Якщо говорити про плани — ми виграли проєкт, пов’язаний із роботою з молоддю ВПО саме з Донецької області. Це те, що давно хотілося. Тема так чи інакше нас повертає в рідні краї й, скажу чесно, більше “чіпляє”. Проєкт буде великий: будемо працювати з молоддю ВПО Донеччини. Плануємо питати й дізнаватися, чи хочуть вони залишатися у приймаючих громадах, чи бачать себе в процесах раннього чи пізнього відновлення. Хочемо почути їхні потреби та позиції.
У військових адміністрацій немає часу закривати питання роботи з молоддю. Тому ми вирішили: якщо не ми — то хто? Є досвід. Уже плануємо навчальні заходи; збиратимемо думки, погляди, бажання щодо відновлення і власної участі або неучасті. Також поспілкуємося з ключовими стейкхолдерами — університетами, громадськими організаціями, які мають великий досвід роботи з молоддю. Наприклад, “Слов’янський культурний центр “Задзеркалля”. Хочемо почути їхні пропозиції й застереження.
Нашою метою є розробити дороговказ і план дій щодо роботи з молоддю на етапі раннього відновлення — щоб міські та обласні ВА мали на руках документ, заснований на даних, і не витрачали час на додаткові аналізи.
Велику увагу приділимо компоненту навчання: будуть офлайн-заходи й онлайн-вебінари з тем громадського розвитку, перехідних періодів, євроінтеграції тощо. Знову ж — плануємо випустити серію подкастів. Поговоримо з молоддю ВПО, працівниками молодіжних центрів, посадовцями.
Будемо не тільки навчатися — плануємо грати в гру “Код Донеччини”, яку розробила Донецька обласна молодіжна рада.
Можливо, є проєкти, які зараз не виходить реалізувати, але ви про них мрієте?
Останній Urban Fest ми провели перед ковідом. Хотілося б з новими знаннями й досвідом організувати щось подібне — можливо, масштабніше. Такі події об’єднують команду й залучених людей. Це про бажання побачити результат “тут і зараз”. А робота громадських організацій — це марафон, а не спринт. І коли немає хоч якихось швидких результатів — падає мотивація. Urban Fest — це можливість її не втратити. Але зараз війна не дозволяє проводити безпечні масові події.
І ще є ідея документалістики. Колись ми знімали історію про дружківчанина — академіка радянської та американської академій наук, кібернетика. Це була перша спроба документального кіно: ми записали історії родичів, зібрали пазл його життя. Але не промотували. Я певен: у багатьох громадах є люди, про яких варто розповісти.
Зараз ми створюємо громадський центр у селі Мошни Черкаської області — у будинку, збудованому за проєктом Владислава Городецького. Він автор Будинку з химерами та Костелу Святого Миколая, але мав і комерційні замовлення в малих населених пунктах. Цей будинок унікальний. У нашому проєктному житті ми часто натрапляємо на такі історії — хочеться їх фіксувати. Але не завжди є ресурси робити це розлого. Тому ідея документальної стрічки [про Владислава Городецького] десь усередині живе. Сподіваюсь, колись буде змога її реалізувати.
Раніше ми писали про те, як волонтерка з Донеччини створила спільноту допомоги в евакуації. Бібліотекарка з Краматорська Аннета Чуприна багато років допомагала місцевій спільноті. Через війну вона двічі залишала місто, але не облишила волонтерської справи: плете маскувальні сітки та кікімори.
