На початку 2026 року тема гарантій безпеки для України знов опинилася в центрі великої геополітичної гри. Саміт “коаліції охочих”, котрий відбувся 6 січня у Парижі, мав дати відповідь на принципове питання: чи здатен Захід запропонувати Україні такі гарантії, які не перетворять майбутню мирну угоду на приховану форму капітуляції.
Публічна риторика зустрічі була оптимістичною. За словами учасників, адміністрація Дональда Трампа та союзники України дійшли згоди про надання гарантій безпеки, яких Київ давно домагався, а “Європа та США представили єдиний фронт для України в Парижі”, виклавши детальний план розгортання британських і французьких військ після припинення вогню.
Президент Франції Еммануель Макрон говорив про “надійні гарантії безпеки”, багатонаціональні сили, механізми моніторингу припинення вогню та ключову роль США. Лідер України Володимир Зеленський наголошував, що йдеться не про декларації, а про конкретні зобов’язання. Спецпосланник США Стів Віткофф заявив про “значний прогрес” у розробці плану припинення війни та фактичне завершення роботи над протоколами безпеки, які, за його словами, підтримуються США та “захистять” Україну від майбутніх атак.
Утім, за оптимістичною риторикою, залишилося чимало запитань. За інформацією POLITICO, з фінальної версії проєкту прибрали конкретні зобов’язання США щодо участі в багатонаціональних силах. Американська роль фактично звелася до політичного керівництва моніторингом припинення вогню, розвідувальної та логістичної підтримки – без прямої військової присутності. Очікувану спільну заяву щодо гарантій безпеки зрештою підписала лише “коаліція охочих”, без формального приєднання Вашингтона.
Зеленський після зустрічі висловив стриманий оптимізм, водночас застерігши: досягнутий прогрес і досі недостатній для встановлення справжнього миру. Навіть попри заяви Джареда Кушнера про те, що “більшість питань вирішено”, роль західних військ та остаточний формат участі США залишаються невизначеними.
У підсумку Париж знов оголив головну проблему: за наявності політичної волі й правильних слів Захід досі не продемонстрував чітких важелів тиску на Москву. І ключове питання залишається відкритим – що саме має змусити Путіна змінити свою позицію, а не скористатися паузою для перегрупування.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Пропоную розпочати з “коаліції охочих”, яка напередодні зібралася в Парижі. За підсумками зустрічі заявлено, що європейці, американці та українці домовилися про надійні гарантії безпеки. Але США все ж не долучилися до підписання загального документа, який передбачає лише сприяння Вашингтона в механізмі моніторингу та верифікації режиму припинення вогню. У підсумковому тексті немає згадки про участь США у багатонаціональному контингенті, необхідному для забезпечення стримування. Що ми реально отримали в Парижі? Це знову розмови про розмови? І де зараз перебувають Сполучені Штати в контексті гарантій безпеки для України?
– Перше і найважливіше – окремі факти, уривки інформації, фото- й відеоматеріали свідчать про те, що розмова була надзвичайно складною. Вона була дуже емоційною. Якщо подивитися на підсумкове так зване фемелі-фото, то там є дуже показовий момент. Американських представників розмістили у правому куті фотографії. Фактично вони стояли окремо від основного ядра учасників. Насправді зустріч була присвячена діалогу між “коаліцією охочих” та американською стороною. Я свідомо не називаю це переговорами. Навіть на підсумковому фото видно, що американська делегація осторонь. Вони, інакше не скажеш, пробиралися до Єлисейського палацу “крадькома”. Їх не зустрічав ані президент, ані навіть керівник протоколу. Вони зайшли, по суті, з чорного ходу. Це дуже промовисті протокольні сигнали.
Щодо моменту підписання спільної декларації про розміщення сил коаліції після підписання мирної угоди. Документ підписали троє: президент Зеленський, президент Макрон і прем’єр-міністр Стармер. Але там є дуже дивний момент на початку церемонії. Сидять Зеленський і Стармер із відверто напруженими, навіть обуреними обличчями. Макрон сидить між ними, усміхається, з-під столу піднімає палець, ніби апелює до когось у залі. Це дрібниця, але дуже показова. Треба віддати належне французьким протоколістам: вони максимально приховали від публічної уваги напруженість, яка панувала на цій зустрічі. І їм це вдалося. Французи вміють це робити ще з часів Талейрана. Вони можуть витворяти що завгодно – і зовні все матиме пристойний вигляд. Але насправді розмова була дуже важкою, напруженою.
У результаті ми побачили два документи. Точніше, поки що лише один – заяву, і ніхто не може сказати, хто її підписав. Я дозволю собі припустити, що її взагалі ніхто не підписував. Просто ніхто формально не заперечив проти її оприлюднення, і документ вийшов “від імені зустрічі”. Сховати факт підписання документа більш ніж 30 делегаціями неможливо. Це займає час, це завжди фіксується на фото й відео. Але жодного такого кадру ми не бачили. Для компенсації цього моменту поставили стіл, накрили його сірим покривалом – символічно сірим – і ніби “щось” туди поклали. І після цього з’явилася декларація. Декларація про розміщення багатонаціональних сил коаліції волі – саме цей термін переважно використовували на зустрічі. Після підписання мирної угоди. Ми побачили, як її підписали президент України, президент Франції та прем’єр Великої Британії.
Є ще один дуже важливий момент, який не можна оминути. Ключова зустріч відбулася зранку 6 січня. На ній були начальники генштабів Великої Британії, Франції, України та командувач Об’єднаних сил НАТО в Європі генерал Гринкевич. І за підсумками цієї зустрічі чотири представники генштабів ухвалили рішення не оприлюднювати жодної інформації щодо силової компоненти. Це було упереджувальне рішення, яке дозволило замовчати реальний зміст розмови. А розмова, очевидно, була дуже гарячою. Саме це дозволило вивести ситуацію в інший формат – у формат декларацій і заяв.
Якщо уважно подивитися, декларація про розміщення багатонаціональних сил – це одна сторінка тексту. Це радше декларація намірів, а не механізм і точно не гарантія. Я б не зачіпав питання статусу цих документів, якби не внутрішня дискусія в нашому суспільстві про те, що таке декларація, меморандум чи заява. З точки зору Віденської конвенції про право міжнародних договорів, усі ці форми мають однаковий статус, якщо в них зафіксовано зобов’язання. Але проблема в іншому. В “коаліції охочих” сьогодні чітко видно поділ: є європейці, які розуміють, що треба робити, і є американці, які, даруйте, продовжують рухатися якимись блудливими схемами. І в Парижі це проявилося максимально чітко. Тому я б зараз не перебільшував значення цих документів.
– Якщо підсумувати, загалом це знову старий європейський план, просто більш розгорнуто викладений і без чіткої, повноцінної підтримки США. Ви бачите хоча б теоретичні важелі впливу, які могли б змусити Москву змінити свою позицію? Адже Путін і до цього відкидав такі пропозиції, а коли вони розмиті й без американського силового прикриття, це навряд справить на нього необхідне враження.
– Якщо говорити про ці тексти, то сподіватися на їхню дієвість сьогодні я б не став. Їхня роль радше в іншому – у тому, що Вашингтон, Брюссель і Київ продовжують спілкуватися. І, даруйте, але якби не ця клята війна, прихід Трампа давно поставив би хрест і на НАТО, і на всіх цих діалогах. Це якесь зле, але водночас парадоксальне провидіння: Україна своєю боротьбою проти ворога утримує ще й сам діалог між Вашингтоном і Брюсселем.
Те, що передають журналісти з кулуарів Єлисейського палацу, – це навіть не конфлікти. Це значно серйозніше. Те, що генеральний секретар НАТО Рютте протягом трьох годин водив Віткоффа і Кушнера коридорами Єлисейського палацу, бо ті не знали, де притулитися, – це вже показник. У Європі на американських емісарів дивляться не просто з недовірою, а як на чужорідне тіло в системі євроатлантичної безпеки.
– Але ж паралельно чітко проявляється інше: без Сполучених Штатів європейська безпека не має міцності. І гарантії безпеки для України також.
– Безумовно. Якщо називати речі своїми іменами, то перше – це важка військово-транспортна авіація. Її в такому обсязі немає ні в кого, крім Сполучених Штатів Америки. А саме вона потрібна для перекидання великих сил у разі, якщо, не дай Боже, щось станеться. Велика Британія, і я про це вже казав, може покладатися на європейську інфраструктуру, але вона дозволяє доставити боєготові, підготовлені сили з місць базування в Європі до так званого Східного валу щонайменше за 40 днів, а за цей час жодна армія східних країн НАТО не витримає удару такої сили, яку нині тримає Україна.
У цьому сенсі позиція європейців, насамперед Урсули фон дер Ляєн, Антоніу Кошти, зрозуміла. І всі ці заяви буквально просякнуті однією думкою: ми маємо робити все, щоб допомагати Україні, бо це наш власний захист. Якщо говорити прямо, з їхніх заяв чітко випливає формула: допомагати Україні потрібно тому, що Україна захищає Європу. А от що робити в цій конструкції зі Сполученими Штатами Америки – питання відкрите. На жаль, якщо виходити з того, що відбувалося в Парижі, однозначно сказати, що європейці й США реально знаходять спільну мову, я б не став.
– Наскільки взагалі пропрацьована ситуація між Україною та Сполученими Штатами?
– Ми можемо довіритися начальнику Генштабу генералу Гнатову, який під час зустрічі в Києві з 15 радниками глав держав і урядів європейських країн говорив, що протоколи відпрацьовані, існує окрема угода про гарантії з боку США, що вона має три розділи й так далі. Але, розуміючи контекст цих заяв, я не можу відкидати, що це – українське бачення й українське розуміння ситуації.
– Українське прагнення бачити цю ситуацію саме такою.
– Так, найімовірніше, саме так. Бо з Парижа чітко відчувається інший підхід: європейці це бачать, вони це усвідомлюють і вони це пропонують. А те, як звучить участь Сполучених Штатів, зовсім не означає, що на практиці все буде саме так. Знаєте, коли в європейській та американській пресі на одній сторінці паралельно виходять матеріали про те, що до 4 червня США мають захопити Гренландію, і тут же – новини про Париж, це багато про що говорить щодо нинішньої взаємодії зі Штатами.
– Все ж таки, чи існує реальний вплив на Путіна й позицію Москви, щоб вона змінилася? І друге – чому американці так поводяться з темою гарантій безпеки? Ми з вами вже говорили: за бажанням вони могли б зробити кальку, умовно, з Ізраїлю або Південної Кореї. Але, здається, вони цього не планують робити.
– Тут треба поставити кілька базових питань. Перше – чи мають США потенціал, щоб забезпечити те, про що йдеться? Друге – наскільки це політично вигідно Дональду Трампу та його команді? Третє – чи усвідомлюють вони значущість цього процесу для долі самих Сполучених Штатів? Четверте – чи є в цьому прямий інтерес США? І п’яте – чи не існує кілька паралельних сценаріїв дій Вашингтона?
Зверніть увагу: частина аналітиків і медіа вважає, що між Путіним і Трампом уже є певна домовленість щодо Венесуели й України. Інші ж говорять про принципову недопустимість таких речей – і саме тому процес іде важко й потребує детального опрацювання. Але очевидно одне: поведінка Вашингтона зараз змінюється. І тактика після появи Кушнера в переговорній групі стала іншою. Команда Трампа шукає альтернативний спосіб розв’язання ситуації. Хоча після кейсу Мадуро стало зрозуміло: Москву можна не просто стримувати – її можна поставити на коліна в дуже короткий термін. Але цього не відбувається. Навіть тенденцій у цьому напрямі ми не бачимо. Тому в мене виникає просте питання: як скоро може відбутися наступний діалог між Вашингтоном і Москвою? Коли його ставиш, стає зрозуміло: Трамп у цьому зацікавлений. Йому потрібно розкручувати інформаційне поле. А от чи піде на це Путін після Каракаса – питання відкрите.
– Завершуючи тему. Макрон знову заявляє, що буде контактувати з Путіним. Навіщо це Європі й президенту Франції? І чого він може прагнути від Путіна саме зараз?
– А тут Макрон фактично використовує метод Трампа. Тільки тепер він бере його ж батіг. Макрон не збирається сам виходити на прямий діалог із Путіним у цій ситуації. Європейці виклали свої гарантії, вони навіть підписали декларацію про розміщення коаліційних сил. Тепер хід за Вашингтоном.
Парадокс у тому, що в цій ситуації Макрон укріпив свої позиції всередині Франції, хоча ще недавно всі говорили про його політичний кінець. І паралельно зростає роль Фрідріха Мерца. Він попереджав німців про російську загрозу, й події в Берліні під час різдвяно-новорічного періоду лише підтвердили його правоту. Його риторика в Парижі стала значно жорсткішою. Це означає, що серед європейських лідерів формуються нові підходи, зокрема й до відносин із Вашингтоном. Про Москву я вже не кажу.
– Тобто заява Мерца про те, що Німеччина має стати рушійною силою безпеки в Європі й Україні, – це справді переломний момент?
– Безумовно. Збереження впливу Мерца та ХДС-ХСС означатиме зростання ролі Німеччини як лідера європейської безпеки. Це чітко видно за планами оборонних компаній, зокрема Rheinmetall. Масштаби розбудови оборонно-промислового комплексу в Німеччині сьогодні в рази перевищують те, що ми бачимо у США. Потреби Європи колосальні. І закрити їх може або Німеччина, або трикутник Париж–Берлін–Лондон. І ми бачимо, що після чергових заяв Трампа ця близькість лише зростає. Роль Німеччини в Європі – об’єктивно піднімається.
– А Франція готова до такого переформатування? Адже роками була чітка модель: Франція – силовий компонент завдяки ядерній зброї, Німеччина – гаманець ЄС.
– Німців занадто довго стримували, не дозволяючи їм рухатися в цьому напрямі. І тепер вони почнуть робити це з характерною для себе швидкістю. Німці залишаються німцями – точність і педантичність дозволять їм реалізувати те, що вони завжди вміли. І головне: вони прекрасно розуміють, що ключове завдання – витримати удар на Східному валу. Ні Франція, ні Велика Британія не можуть узяти цю проблему на себе. Вони ніколи не забезпечували її в Європі. А Німеччина це усвідомлює дуже чітко.
– Перейдемо до Венесуели. Для України – що це означає? Згадують, що ще у 2019 році росіяни пропонували схему: мовляв, ми вам віддаємо Венесуелу – ваш задній двір, без питань, а наш задній двір – це Україна, віддайте її нам. Наскільки, на ваш погляд, нинішня ситуація може трансформуватися? Це буде “мир через силу”? Чи все ж поділ світу – Венесуела в обмін на Україну, Гренландія в обмін на Тайвань, умовно?
– По-перше, я розглядаю обидва варіанти як можливі. Понад те, моделей розвитку подій може бути значно більше. Треба завжди пам’ятати: коли ми говоримо про Росію, поруч завжди є Китай. А коли говоримо про Сполучені Штати – завжди є Європа. У цій багаторівневій конструкції ігри можуть бути надзвичайно різними, особливо дипломатичні. Але є фундаментальні речі. Є НАТО як система координації дій у Північноатлантичному регіоні. Є США як ключовий, принаймні поки що, елемент цієї системи. Так само існує те, що ми називаємо БРІКС, ШОС та інші формати. І як би це не було неприємно визнавати, у цій альтернативній системі Росія відіграє одну з ключових ролей – не Китай.
Фактично ми маємо дві коаліції, що вже сформувалися на півдорозі: умовну “вісь зла” й коаліцію свободи та демократії. І всі маневри, які ми спостерігаємо всередині цієї конструкції, не виходять за межі цієї дилеми. Це означає, що концентрація сил і зближення в обох таборах вимагатимуть визначеності. А ця визначеність не дозволяє легко застосовувати логіку “обміну територіями”.
Схема “Венесуела в обмін на Україну”, “Гренландія в обмін на Тайвань” логічно не складається. Хоча теоретично такі сценарії можна уявити. Але є ще один важливий момент: ми насправді не знаємо, як поведеться Дональд Трамп у цій конфігурації. Поведінку Китаю ще можна більш-менш прогнозувати. Росія, очевидно, накручуватиме ситуацію і житиме війною. А от як діятиме Трамп – передбачити надзвичайно складно. І тут важливо не ототожнювати Дональда Трампа зі Сполученими Штатами Америки. Це не одне й те саме. Ми цілком можемо спрогнозувати його політичний провал на наступних виборах до Конгресу. А це означає, що порядок денний Трампа просто зникне з переліку ключових проблем США.
Але ключ до розв’язання ситуації є. Це союз України та Європи. Якщо звузити – Україна й Німеччина. Або Україна–Франція–Німеччина–Велика Британія. Або Україна–Польща–Франція–Німеччина–Велика Британія. Насправді відповіддю на глобальні зрушення є посилення європейської координації та тісна взаємодія між Україною і Європою.
– Чи можлива ситуація, за якої на тлі успіхів у Венесуелі держсекретар Марко Рубіо, як фактичний ідеолог силового підходу до Мадуро, що показав результат у Венесуелі, отримає від Трампа більший вплив і щодо українського треку? Чи Віткофф і Кушнер можуть відійти на другий план, бо переговори з Кремлем тривають, а результату, який би вразив Трампа, немає?
– Пане Романе, ви самим запитанням уже дали відповідь. Подивіться: Рубіо активно працює в Латинській Америці й демонструє результат. Він говорить про цілком досяжні речі – Куба, Колумбія. Згадайте його візит до Панами: вже на другий день після інавгурації він був там і чітко розставив акценти. І складається враження не лише в мене, що “поїзд”, на якому їде Віткофф, майже зупиняється. Париж у цьому сенсі виглядає як передостання станція.
Очевидно, що його вплив може зменшуватися, аби відкрити простір для інших сценаріїв. Є й формальний момент: завершується термін його повноважень, і для перепризначення потрібна згода Сенату. Це ще один фактор невизначеності. Теоретично ключову роль може спробувати перебрати Кушнер, адже його призначили пізніше. Але й там є чимало формальностей. Фактично, починаючи з Мар-а-Лаго, рух цього “поїзда Віткоффа” почав уповільнюватися. І тому так упевнено зараз кажуть: Москва все одно не підтримує ці пропозиції. Росія відкидає не лише ідею розміщення сил НАТО – вона проти навіть присутності військ країн НАТО, навіть якщо формально це не Альянс. Хоча про це говорили ще давно. І тут виникає принципове питання: у нинішній конфігурації хто більше НАТО – Україна разом з Європою чи США разом з Європою?
