Стефан Коршак — американський ветеран, який мешкає в Києві. Він — російськомовний військовий історик і пише про війни та конфлікти ще з часів служби в розвідці армії США в середині 1980-х років.
Він висвітлював п’ять воєн і нині працює журналістом у Kyiv Post. Його книга «Облога Маріуполя», написана у співавторстві з військовим аналітиком Крістофером Едвардсом, кілька тижнів тому вийшла у США.
Стефан родом із Техасу, з міста Г’юстон.
Для нього історія Аламо — це не просто епізод з минулого, а частина світогляду. Віра в те, що навіть невелика група людей, опинившись проти значно сильнішого ворога, здатна вплинути на хід історії. Що рішення стояти до кінця й чинити спротив — незалежно від того, чим усе завершиться — може змінити світ.
Коли я говорив зі Стефаном — він був у Києві, я в Миколаєві, — він без жодних вагань згадав саме цю аналогію.
«Облога Маріуполя, — сказав він, — стала для України її власним Аламо»
Не романтичною трагедією. Не безнадійною поразкою. А свідомим вибором. Невеликі групи українців чітко усвідомлювали, з яким ворогом мають справу, — і все одно вирішили боротися.
Це прозвучало майже як філософський висновок, тож я запитав його, яку роль у його роботі відіграє військовий і розвідувальний досвід. Я зазначив, що він спостерігає за війною як військовий історик і фіксує її перебіг у реальному часі. У відповідь Стефан відреагував дуже скромно — навіть із самоіронією.
«Ти робиш прості речі — але робиш їх знову і знову. Починаєш із того, щоб розрізняти танк і бронетранспортер. З часом, надивившись на техніку, вже можеш відрізнити Т-64 від Т-72. З цього робиш висновок про тип підрозділу, далі — про його позначення. Потім розумієш, де головний напрямок зусиль, а де допоміжні дії. І зрештою можеш досить точно оцінити, що, найімовірніше, станеться далі.
Це не ясновидіння. Це — результат постійної практики. У цьому немає нічого магічного», — наполягає він.
Він одразу звертає увагу на те, що в Україні є сильна спільнота журналістів, які знають мову й працюють безпосередньо на місцях. Часто вони від самого початку краще розуміють ситуацію, ніж західні спостерігачі, які стежать за подіями здалеку. Тут мають значення і близькість до подій, і знання мови, і власний досвід.
Усе це вплинуло на те, як він осмислював події в Маріуполі.
Потрібно додати трохи контексту.
У лютому 2022 року Маріуполь був містом приблизно такого ж розміру, як Анкоридж на Алясці. Він розташований на південному сході України, поблизу Росії та окупованого Донбасу. Це найбільший порт на Азовському морі й ключовий пункт для забезпечення сухопутного коридору Росії до окупованого Криму.
Прибережна дорога через Маріуполь веде на захід — у бік Херсона, Миколаєва та Одеси. Саме тому Маріуполь мав стратегічне значення для планів Росії швидко захопити Україну в межах так званої «триденної спеціальної військової операції», розпочатої 24 лютого 2022 року.
Того дня в Кремлі були повністю впевнені в успіху. Танкові колони мали зайти в центр міста. Український прапор — зняти. Російський — підняти. А наступ — продовжити далі на захід.
Слідом за танками мали прийти силові структури. Квартал за кварталом людей проводили б через так звані фільтраційні табори. (Це було не припущенням — фільтрація відбувалася всюди, де встановлювалася російська окупація.) Тих, хто наполягав на праві України існувати як вільна держава, чекали в’язниця, депортація або смерть. Ті ж, хто підкорявся, мали жити як піддані імперії.
Натомість упродовж 86 днів невелика група українських військових у Маріуполі зруйнувала ретельно вибудуваний Росією міф про власну «непереможність».
Саме про це — книга Стефана і наша з ним розмова.
На момент вторгнення Коршак уже сім років працював спостерігачем ОБСЄ на Донбасі. Три з них — у Маріуполі. Він добре знав такі підрозділи, як 36-та бригада — морських піхотинців з півдня України, яких називав «своїми хлопцями».
Українські військові, які обороняли Маріуполь і його околиці, добре розуміли, з чим мають справу. Ще задовго до повномасштабного вторгнення вони постійно патрулювали місцевість і вступали в бої з проросійськими силами. Вони добре знали свою техніку, мали досвід міських боїв і розуміли обмеження російської бронетехніки в умовах міста.
Вони також добре розуміли арифметику.
У день повномасштабного вторгнення близько чотирьох тисяч українських захисників — зокрема бійці полку «Азов», 36-ї бригади морської піхоти, Нацгвардії, тероборони та поліції — протистояли приблизно 16–20 тисячам російських військових, оснащених танками, бронетехнікою, артилерією, гелікоптерами й ударною авіацією.
«Розумним» рішенням тоді був би відступ.
Але вони вирішили стояти.
У західних медіа на початку 2022 року переважала думка, що Україна ось-ось впаде: російські колони наступали з кількох напрямків, аналітики прогнозували швидкий крах. Так, їхній вибір здавався нелогічним.
Насправді — ні.
Танки, що заходять у місто без прикриття піхоти, стають легкою мішенню для всіх, у кого є протитанкова зброя. Якщо ж танки заходять разом із піхотою, першою під удар потрапляє саме вона — і тоді бронетехніка залишається без захисту. Друга світова війна не раз це доводила. У міських боях перевага зазвичай на боці того, хто обороняється.
І все ж, коли з’явилися перші кадри палаючої російської техніки в Маріуполі, західні спостерігачі й столиці, здавалося, були не менш здивовані, ніж самі росіяни.
Зіткнувшись із опором, Росія пішла на ескалацію — почала зрівнювати місто із землею. Маріуполь не вдалося взяти швидко, тож його вирішили зламати силою, щоб показати світові, що буває з тими, хто чинить опір.
Деякі слова сьогодні вживають надто легковажно й бездумно. Я ставлюся до них обережно — і під час нашої розмови чув, що Стефан так само зважено добирає формулювання. Це не «гітлерівський» геноцид, сказав він. Тут немає спеціальних таборів знищення. Але систематичні удари по містах, інфраструктурі й цивільному життю — спроба стерти Україну як державу, а українців як народ — відповідають визначенню геноциду. Він ужив це слово свідомо.
Разом з Едвардсом вони довго вагалися, чи включати до книги історію бомбардування Маріупольського драматичного театру — перед яким на землі великими літерами було виведено слово «ДЕТИ», добре видиме з повітря. Усередині ховалися цивльні. Росіяни скинули бомбу серед білого дня.
Коршак вважав, що цю подію можна подати, спираючись лише на беззаперечні факти: тип літака, тип боєприпасу, погодні умови, характер вибуху. Його співавтор вагався, чи варто включати цей епізод до книги, адже він виходив за межі суто військової тематики.
Зрештою вони дійшли згоди.
Бо Маріуполь — це не лише тактична історія.
Це історія про людей.
Під час облоги Стефан із родиною переховувався неподалік Бучі. Як він розповідав, у певний момент усвідомив, що з його 14-річною донькою могло статися те саме, що й з місцевими жителями.
Чому цього не сталося — пояснення просте.
Ті, хто міг відступити, вирішили залишитися.
І продовжували стояти.
Аж до того моменту, коли останні захисники Маріуполя за наказом із Києва склали зброю — на очах у всього світу.
Їм обіцяли гуманне поводження відповідно до міжнародного права. Але Росія цієї обіцянки не дотрималася.
Так впав Маріуполь. Його захисники заплатили — і досі платять — немислиму ціну. Тож як після цього хтось може стверджувати, що Україну неможливо перемогти?
У нашій розмові Коршак згадував не лише Аламо, а й Фермопіли.
Леонід і його спартанці три дні стримували всю перську армію. Їх знищили.
Але саме цим вони довели, що Перська імперія не є непереможною.
Українці в Маріуполі трималися 86 днів.
І довели те саме.
Наприкінці нашої розмови я поставив Стефанові трохи абсурдне запитання: якби ти міг сказати щось кожному американцю, що б це було?
Він замовк.
Його голос змінився.
«Мені за шістдесят, — сказав він. — Я виріс із вірою, що Американська революція була про свободу і гідність».
«Ти можеш ненавидіти українців. Але я бачив усе це на власні очі. Українці — патріоти, які ведуть свою власну визвольну війну».
«Я кажу це від щирого серця».
Як військовий історик, який чує відлуння Фермопіл.
Як техасець, який пам’ятає Аламо.
Як американець, який бачить, як наші власні революційні ідеали втілюються сьогодні — у танках і траншеях, у відео з дронів і в упертому героїзмі зовсім звичайних людей.
«Я кажу це від щирого серця».
Передрук з особистого блогу Марка Гейворда. Оригінал читайте тут.
