Плани президента США Дональда Трампа щодо встановлення контролю над Гренландією перестали бути екзотичною риторикою й дедалі більше скидаються на цілеспрямовану стратегію тиску – політичного, економічного й військово-психологічного.
Європейська відповідь на заяви Трампа – обмежена присутність військових у Гренландії та демонстративні навчання – виявилася радше символічною, ніж стримувальною. Вашингтон трактував ці кроки як “небезпечну гру” й використав їх як формальний привід для запровадження торговельних санкцій проти ключових європейських держав. Запроваджені мита, з перспективою різкого підвищення, стали сигналом: питання Гренландії виходить далеко за межі Арктики й перетворюється на інструмент економічної війни проти союзників.
Ситуація загострюється ще й тим, що американська адміністрація публічно ставить під сумнів спроможність Європи забезпечувати власну безпеку, фактично знецінюючи саму логіку НАТО. Риторика про “законність угоди”, апеляції до історичних прецедентів і прямі погрози торговельним тиском руйнують довіру, яка десятиліттями була основою трансатлантичного партнерства. У відповідь у ЄС дедалі голосніше лунають заклики відмовитися від політики умиротворення і готуватися до жорсткої конфронтації – включно з асиметричними економічними та безпековими кроками.
На цьому тлі криза навколо Гренландії перестає бути локальним конфліктом.
Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Трамп перейшов від риторики до дій: мита, заяви про “взяття” Гренландії за будь-якого розвитку подій. Європа відповіла символічно. Як, на вашу думку, далі розгортатиметься ситуація?
– Події можуть розвиватися як завгодно – з Трампом це завжди так. Ми знаємо, що від нього можна очікувати всього: і з точки зору формулювань, і з точки зору погроз, і з точки зору практичних кроків. Це, в певному сенсі, типовий Трамп. Водночас маємо справу з кризою, яка виникла буквально на порожньому місці. Так, Арктика справді стає новим безпековим хабом і водночас серйозною проблемою для так званого демократичного світу. Там активно намагаються закріпитися і Росія, і Китай. Це об’єктивна реальність. Але цю проблему можна було й можна вирішувати абсолютно спокійно, використовуючи вже наявні механізми. Є двостороння угода між США й Данією ще з 1951 року, яка фактично дозволяє американцям мати майже необмежену присутність – і персоналу, і баз. Ба більше, саме за ініціативою США військову присутність там свого часу було скорочено. Тобто з точки зору практичної безпеки проблеми не існує. Додамо сюди членство Данії в НАТО – і всі питання можна було б вирішувати в межах Альянсу. Тому раціонального пояснення тут немає.
Очевидно, тут працює інший фактор – бажання Трампа увійти в історію як “збирач північноамериканських земель”. Саме звідси й риторика про Канаду як 51-й штат. Для когось це виглядає смішно, але для американського лідера – це серйозно. Він вважає, що територія США не відповідає “величі” країни, і він не хоче поступатися ні Росії, ні Китаю.
Є й економічний момент – рідкісноземельні метали Гренландії. Але і Данія, і сама Гренландія неодноразово заявляли: американські компанії можуть заходити, працювати, інвестувати. І тут немає конфлікту. Тому й цей аргумент не витримує критики. Усе це дуже посилилося після, як йому здається, успішної операції у Венесуелі. У Трампа виникло відчуття, що він – “директор Всесвіту”, якому всі мають підкорятися. Особливо небезпечним є те, що навколо нього зібралися політичні пігмеї – люди, готові виправдовувати навіть найбільш грубі, дипломатично кажучи, його забаганки.
Цей гротескний сюжет може мати надзвичайно серйозні наслідки – аж до фактичного колапсу НАТО. Не обов’язково формального, але реального. Ми вперше підходимо до ситуації, коли потенційне протистояння можливе між США та європейськими членами НАТО. Єдиний стримувальний момент – це те, що таку політику не підтримує ні американське суспільство, ні значна частина політичного класу. Проти виступають не лише демократи, а й частина республіканців, що для США нетипово. Це дає певну надію, що тиск усередині країни може знизити градус напруженості. Але поки що я не бачу, щоб Трамп був готовий відступати. Навпаки – він схильний підвищувати ставки й діяти через погрози.
– Якщо військову й економічну присутність США в Гренландії можна було б спокійно обговорити, а китайський фактор там фактично мінімальний, то чому Трамп одразу переходить до мит й економічної війни? Чому не багатомісячні переговори, як у випадку з Путіним?
– Тут якраз і проявляється вся суперечливість його логіки. Він говорить про необхідність протидіяти Китаю і Росії, але водночас уникає будь-якого реального тиску на Путіна, намагаючись розмовляти з ним як з партнером. Це виглядає як відверта натяжка. Щоб пояснити поведінку Трампа, недостатньо лише експертів з міжнародних відносин чи Арктики – тут уже потрібен психоаналітик. Він діє імпульсивно, часто залежно від того, хто останнім “нашептав” йому потрібні аргументи.
Ця історія дуже схожа на Венесуелу чи Іран: створюється зовнішня криза, щоб відволікти увагу від внутрішніх проблем – падіння купівельної спроможності, зростання цін, соціального невдоволення. Це класичний політичний прийом. Але, судячи з опитувань, він працює дедалі гірше. Фактично Трамп сам створює проблему, а потім намагається героїчно з нею боротися. І все це вписується в його нав’язливе бажання домінувати на Західній півкулі й увійти в історію як “збирач земель”. Це виглядає майже абсурдно, але наслідки можуть бути дуже небезпечними.
– Тобто силовий сценарій ви повністю не відкидаєте?
– Я б сказав так: він не є неможливим. Не надто ймовірний, але можливий. Ми вже бачили, як Трамп діяв з Іраном – спочатку розмови, дедлайни, а потім удар. Подібна логіка була й у випадку з Венесуелою.
Для американських військових, особливо тих, хто перебуває в командних структурах НАТО, це колосальна проблема. І цей фактор не можна ігнорувати. Тож найближчим часом ми побачимо, куди це піде. Найгірше те, що поруч із Трампом зараз немає людей, здатних зупинити цю абсолютно абсурдну ескалацію.
– Європейські лідери формально реагують жорстко, але фактично відступають: згортають військову присутність, пом’якшують заяви, виправдовуються перед Трампом. Та й загалом протягом останнього року вони намагалися вдаватися до умиротворення та лестощів у спілкуванні з американським президентом, але це не призвело до бажаних результатів. Наскільки така модель поведінки адекватна в нинішніх умовах і чому Європа уникає прямого конфлікту?
– Як на мене, це вже не просто симптом, а прямий наслідок. Позиція Трампа щодо Європи – включно з історією Гренландії – є прямим результатом улесливої, а подекуди відверто запопадливої поведінки європейців. Європа об’єктивно не готова до силового протистояння з Росією. Їй потрібна американська парасолька – хай навіть у зменшеному форматі. Саме тому європейці й поводилися так, як поводилися. Ми ж пам’ятаємо той ганебний комплімент генсека НАТО Рютте про “татка Трампа”. Але практика показала інше: ця стратегія не дала жодного результату, крім того, що Трамп і його оточення почали ставитися до європейців з відвертою зневагою. Він абсолютно впевнений, що вони не доведуть свої гучні заяви про рішучі дії до кінця. І, чесно кажучи, він має для цього всі підстави.
Європі давно пора продемонструвати власний хребет. Її економічний потенціал і потенціал військово-промислового комплексу настільки значні, що дозволяють діяти набагато впевненіше. Але замість цього європейські лідери, як і у випадку з Росією раніше, чомусь сподіваються, що все якось “саме розсмокчеться”. Вони вірять, що ще більше лестощів щодо Трампа справлять на нього позитивне враження. Але тут варто розуміти його психотип. Це людина, яка готова споживати лестощі без обмежень. Йому цього ніколи не буде забагато. Але це не означає миру. Навпаки.
Він ділить світ на сильних і слабких. І європейців він вважає слабкими, безвольними. Він ставиться до них із презирством і або ігнорує їх, або ганяє, як по плінтусу. Власне, саме це ми зараз і спостерігаємо. Я не думаю, що європейці цього не розуміють. Це дуже досвідчені, інтелектуально розвинені політики. Але ми не бачимо жодного балансу у відносинах із США за Трампа, який дозволив би Європі переконливо захищати власні інтереси. І, звісно, це вкрай погано – зокрема й для нас.
– Чого саме боїться Європа: виходу США з п’ятої статті НАТО, втрати ядерної парасольки, економічного удару? Адже у США є вразливості – бази, логістика, Арктика, де без європейського потенціалу американцям буде складно. Чому, маючи ці важелі, Європа все одно поводиться настільки обережно?
– Саме так. Якщо Трамп дійсно серйозно налаштований посилювати американську присутність в Арктиці, то без європейських країн і Канади він просто не зможе цього зробити. Елементарний приклад: у США немає жодного криголама. Жодного. Для арктичної присутності потрібні канадські та європейські криголами. Це ще раз свідчить про те, що багато з його заяв – це робота на публіку.
А от щодо європейців – тут справді хочеться запросити вже не просто психолога, а соціопсихоаналітика. Ми ризикуємо перетворитися на якусь політичну клініку. По-перше, після початку повномасштабної війни Європа усвідомила, що не готова силою протистояти Росії. Вся її попередня політика щодо Москви була хибною. Альтернативну силову політику начебто почали формувати, але матеріального підґрунтя для цього критично бракує. Є плани, є рішення, але, як зазначають фахівці, їх виконують далеко не повністю. Проблеми залишаються серйозними. У такій конфігурації участь США в обороні Європи залишається необхідною.
По-друге, існує страх, що загострення трансатлантичних відносин може призвести до їхнього колапсу. А це для Європи і невигідно, і небезпечно. По-третє, в Європі просто немає лідера масштабу де Голля чи Черчилля – того, хто міг би повести за собою континент у безпековому сенсі й представляти Європу у відносинах зі США так, щоб із ним рахувалися. Це величезна проблема.
По-четверте, для нарощування оборонних спроможностей потрібна чесна розмова з суспільством і готовність іти на жертви. Спроби цього робив Макрон, але вони були малоефективними. Суспільства розділені: багато хто підтримує ідею безпеки, але коли доходить до конкретних втрат і витрат – готовність різко зменшується. У політичних колах ситуація така сама.
І нарешті, ще один фактор. Позиції таких лідерів, як Макрон, Стармер, певною мірою Мерц, усередині їхніх країн досить слабкі. І тут можна перейти навіть у площину конспірології: Трамп цілком може розраховувати на зміну політичного ландшафту в Європі. У новій Стратегії національної безпеки США прямо закладено очікування, що ліберальний європейський порядок добігає кінця, а до влади прийдуть “справжні патріоти”. Тобто ті, хто ідеологічно близький до Трампа: Орбан, “Альтернатива для Німеччини”, праві сили у Франції. Якщо все це умовно “засунути в пральну машину й увімкнути”, то в сумі ці фактори й пояснюють, чому ми не бачимо від Європи поведінки з міцним хребтом.
– Глава Єврокомісії заявила, що дії США щодо Гренландії підривають трансатлантичні відносини. Але чи досяг Трансатлантичний союз дна? Чи все ж таки є ще куди падати? Офіційний вихід США з НАТО, повний вихід з переговорного процесу щодо України, відкрита пропутінська позиція щодо умов завершення війни – це ще можливі сценарії?
– На жаль, простір для падіння ще є. Хотілося б, щоб цього не сталося, але якщо дивитися тверезо, така можливість зберігається. На початку другої каденції Трампа його заяви щодо НАТО ще залишали простір для обережного оптимізму. Здавалося, що система якось устаканиться. Але після історії з Венесуелою, після подальшого роздмухування його его стало зрозуміло: від нього можна очікувати найрадикальніших кроків. Зокрема й щодо НАТО.
Ідея так званої Ради миру – ще один приклад. Формально це виглядає як спроба реформувати світову безпеку, але за фактом – якась дивна оборудка. The Atlantic уже писав, що це більше схоже на правила вступу до гольф-клубу: мільярд готівкою – і заходьте.
У світі Трампа все продається і все купується, включно зі світовою безпекою. Одні правила – для великих, інші – для малих. З Росією і Китаєм – домовляємося, з іншими – диктуємо. Це прямий шлях до визнання сфер впливу. Картина складається небезпечна й відверто похмура. Хоча, зважаючи на останні події, я думаю, що на цьому етапі Трамп усе ж намагатиметься домовлятися з Китаєм і Росією, бо він щиро вважає себе всемогутнім, геніальним і здатним переграти всіх. Але саме в цьому й полягає головний ризик.
– На ваш погляд, Європа зможе не зменшити концентрацію на підтримці України через історію з Гренландією? Чи процес уже запущено, і вони, наприклад, почнуть більше витрачати ресурсів і озброєнь на посилення власної присутності саме в цьому регіоні?
– На мою думку, тут, знову ж таки, все залежить від того, як саме розвиватиметься ситуація. Ми вже не раз бачили, що будь-яка міжнародна криза відволікає увагу від російсько-української війни. Це було на прикладі Гази, це було на прикладі Ірану, це було на прикладі Венесуели, зараз ми бачимо це на прикладі Гренландії. Тобто все, що відволікає увагу наших партнерів, а тим більше – якщо виникають елементи протистояння між самими партнерами, – це погано для України й негативно позначається на рівні підтримки. Хоча, якщо говорити про Сполучені Штати, то там ця підтримка наразі видається дуже і дуже відносною.
По-друге, європейці прекрасно розуміють, що від того, як і на яких умовах завершиться цей етап війни, напряму залежить стратегічна глибина, яку отримає Путін, і те, як він діятиме після неминучого поновлення агресії. А те, що це поновлення є не просто ймовірним, а, я б сказав, майже неминучим, у Європі загалом усвідомлюють. Але тут знову проявляється класична європейська хвороба: багато розмов і значно менше конкретних дій.
Третій момент тісно пов’язаний із цим. На жаль, Путіну вдалося виграти ще один елемент цієї загальної партії. Своїми “зальотами” – літаками, ракетами, дронами в європейський простір – і млявою, аномічною реакцією Європи він фактично сформував нову логіку мислення. Логіку, за якою: так, Україні треба допомагати, але передусім потрібно думати про власну оборону. Ми, мовляв, вдячні Україні за те, що вона стримує росіян. Але, як влучно сказав прем’єр-міністр Польщі Туск – і це справді геніальна фраза, – раніше Україну сприймали як форпост захисту Європи від російської агресії, а зараз Україну дедалі частіше розглядають як своєрідний трамплін для подальшої російської агресії.
І ось тут виникає ключова проблема. Досі немає чіткого усвідомлення, що необхідно зробити все – включно з використанням власних запасів, поступками економічними інтересами, – аби реально зупинити Путіна й відібрати в нього стратегічну ініціативу. Якщо цього не станеться, то, по-перше, жодні перемир’я не матимуть сенсу. А по-друге, через певний час Європа знову опиниться в тій самій точці й знову буде говорити: “Ось настала зима – і знову прийшов Путін”.
