Владислав Троїцький — театральний режисер і драматург. Народився 1964 року в Росії. У 11-річному віці разом із батьками переїхав в Україну. Здобув вищу освіту в Київському політехнічному інституті. Згодом навчався в Російській академії театрального мистецтва. На початку 1990-х заснував Центр сучасного мистецтва “ДАХ”. З 2003 по 2006 роки викладав у Київському державному університеті кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Засновник відомого етнохаос гурту “ДахаБраха” та фестивалю сучасного мистецтва “ГогольFest”.
Владислав Троїцький — гість нового випуску проєкту “Люди доброї волі” з ведучим Сакеном Аймурзаєвим на телеканалі FREEДОМ.
Європа втратила відчуття правди
— Ми зараз перебуваємо в Центрі сучасного мистецтва “ДАХ”. Чому ти вирішив повернутися до цих своїх стін?
— Дім — це дім. Це і назва “ДАХ”, і місце сили. Загалом відчуття, коли ти повертаєшся в Україну, і при тому що бачиш втому людей, але водночас відчуваєш дух. Насправді — і відчуття правди, таке глибинне відчуття правди, яке Європа практично втратила.
— Правди чи правоти?
— Правди. Хоча правда, правота — це, звісно, синоніми. Тут не рожеві єдинороги бігають, купа своїх питань є, але водночас я тут відчуваю справжню енергію. Енергію життя, не виживання. При тому що зараз непрості часи в Києві, холодно, справді непросто виживати. Але водночас є відчуття, що ми стоїмо, і за нами є правда. І всередині є якась людяність і є цінності. Це для мене дуже важливо.
— Ти зараз коротко сказав, що Європа щось втратила, коли ми говорили про правду. Що саме вона втратила?
— Я десь натрапив на новину про Валдайський клуб — є така диявольська організація, де збираються “упирі” й обговорюють, як узагалі все гадити світу. І там була озвучена концепція — сіяти хаос. А технологія методологів, технологія рефлекторного управління справді дуже ефективна.
І буквально кілька тижнів тому директор MI-6, британської розвідки, сказав, що Росія справді сіє хаос. І ти розумієш, що щось має це стримувати.
У Європі, окрім реваншу крайніх правих, іде “коричнева” хвиля, неонацистська, і вона накриває Європу. Причому, як не дивно, особливо на східних кордонах — Польща, Чехія. Коли ти розумієш, що один із головних націоналістів Чехії — етнічний японець. Це трохи сюрреалістично, але життя є життя.
І в цьому сенсі Європа, загалом західний світ, розгубився. Тому що цінності — свобода, демократія — стали просто словами, опудалами, за якими немає відчуття серцем. Можна багато говорити, але вони не розуміють, що це таке.
Ба більше, якщо ти трохи поспілкувався в Європі, розумієш: німецька, французька, будь-яка європейська бюрократія — це символ свободи. Я за три роки у Франції отримав листів більше, ніж за все життя, від різних офіційних і неофіційних структур. Я питаю художників: “А що ви хочете сказати артистам?” Вони відповідають: “А що режисер скаже?” Я кажу: “А у тебе особисто, як у людини, є що сказати?” — і у відповідь тиша.
— Тобто техніка є.
— Усе що завгодно. “Так, я можу виконати, що мені скажуть”. Або вони впадають у лівацькі ідеї — типу “біжи, трощи все”, і це нібито справедливість. Це симулятор свободи. Я люблю порівнювати: у нас була революція 2014 року, Майдан. Скільки в нас було розбитих вітрин, спалених машин? І що відбувається, коли будь-який протест відбувається в Німеччині, у Франції, взагалі в Європі. І ти розумієш: у нас це був дім, і його берегли. Навіть коли знімали бруківку — не руйнували.
Протидія хаосу, який генерує Росія і який загалом зараз генерується у світі, — це структура. Але жорстка структура в турбулентності стає крихкою. Тому ця “кристалічна решітка” має бути гнучкою.
Потрібно збудувати таку гнучку структуру, яка триматиме форму, але не ламатиметься під час випробувань. Цим я зараз і намагаюся займатися.
Стабільність стала головною ілюзією сучасного світу
— Ти бачив театр і мистецтво в Європі, Америці, Азії. Усюди є політизація мистецтва? Чи, навпаки, йдуть у свій екстравагантний кут?
— З одного боку, багато хто на цьому спекулює. Серйозних тем торкаються рідко. Можна говорити про фемінізм, ЛГБТ, екологію — це в тренді, це політика. Але коли йдеться про реванш крайніх правих — це майже не чіпають, бо це страшно.
— А російський імперіалізм?
— Його майже ніхто не рефлексує. Тому що побудовано великий міф про “велику російську культуру”. Продовжують ставити російську класику, запрошують “хороших росіян” режисерів, яких фінансують “хороші” російські олігархи на кшталт Романа Абрамовича. Гроші не пахнуть цинізмом.
Коли в тебе немає реальних цінностей і відчуття добра і зла, ти кажеш: “Так, ми з Україною”, але при цьому продовжуєш купувати і торгувати. Business as usual. Це чудовисько.
Ми придумали проєкт “Антидот”. Через інтертеймент — весело, розхристано. Люди сміються, танцюють, а потім виходять і думають: “А що це було?”
Нещодавно в Ризі я поставив виставу за п’єсою “Король Убю”. Радикальна п’єса, постмодерністський авангард. Головний герой — агресивний жлоб, який бреше в очі. Як Путін. Він може в одному реченні суперечити сам собі — і це працює. Наприкінці він каже: “А тепер війна”. І вони починають жерти мізки своїх підлеглих. Там такий атракціон: відкривається кухня, вони їдять спагеті. І це війна. І ти розумієш, що це працює.
Якщо поставити екзистенційне питання: що таке свобода як ризик і відповідальність? Більшість відповість: “Я не хочу ризикувати. Я не хочу відповідальності”. Їм потрібна стабільність.
Коли людей лякають Третьою світовою війною, мігрантами, гендерами, екологією, потеплінням — наляканою людиною дуже легко маніпулювати. Вона в стресі й шукає того, хто скаже: “Зараз усе вирішимо. Призначимо ворогів”. Вороги — це головне.
Людство не вперше живе в апокаліптичному відчутті. Кликушество існувало ще з середніх віків. Це повторюється.
Зараз увесь світ — у процесі переформатування
— Ти бачиш це в Україні? В мистецтві, житті, бізнесі?
— Латентно — сто відсотків. Нам бракує системності. Проти нас працює дуже системний ворог. Імперська традиція формувалася століттями, особливо з XVIII століття, потім Радянський Союз — технологія відпрацьована.
Україна довго думала: ми пливемо в бік Європи, і там усе вирішиться. Виявилося, що Європа сама розгублена. Вона розслабилася і не готова до таких викликів.
Я сьогодні пройшовся Києвом. У багатьох немає нормальної температури вдома, у когось досі немає електрики. Відчаю я не бачу. Втома є, але зневіри немає. Є стійкість. А в Європі — тепло, тераса, кава. І це створює ілюзію, що все гаразд.
Коли ти турист — швидко забуваєш про тривоги, які в Європі не звучать. Але коли ти трохи заглиблюєшся в життя звичайного німця, звичайного поляка, звичайного француза, там насправді все не так просто. Поляки зараз більше виїжджають із Німеччини, ніж заїжджають туди. Бо немає віри. Розчарування. Відчуття, що щось нагнітається. Є криза, звісно.
І всі плачуть, кажуть, що гроші обрізають.
У марево життя можна впасти. Особливо в маленьких містах Європи, не в центрах на кшталт Парижа. Хоча криза в Парижі й Берліні відчувається насправді навіть гостріше.
Зараз увесь світ — у процесі переформатування.
— Україна зараз намагається вивести людей із цього напівсну.
— Це псевдоспокій. З одного боку, розумієш, це клас, це життя. Я в жодному разі не хочу сказати, що це погано. Це нормальне життя. В принципі, хотілося б, щоб і ми так жили: насолоджувалися кавою, могли випити вина, нормально поїсти, погуляти, виїхати, заїхати.
Мені часто ця ситуація нагадує дітей на березі океану. Вони граються у свої пасочки — і це прекрасно. Але ти просто бачиш, що Цунамі йде.
Один публіцист свого часу дуже точно написав, що Путін вірить у найгірше в людині. Ця віра, по-перше, допомагає успіху системи, бо найгірше завжди є, а по-друге, змінює наш погляд: ми теж починаємо бачити насамперед гидоту. Це вже ціла філософія, не просто політика.
— Бо це, насправді, феномен російської культури. Російська культура, принаймні література, майже вся — це смакування гидоти. Але там же є ідея підйому з дна. У того ж Достоєвського…
— Послухай, навіть коли вони підіймаються з цієї гидоти, це виглядає так чудовисько, що думаєш: ну, краще вже… Мишкін — якийсь промінь у віконці, але поспілкуйся з ним, проведи з ним час…
— Ні, я б з ним у купе не поїхав.
— Ми самі були заручниками цього. Я сам був корисним ідіотом. Я багато займався російською культурою, був поціновувачем Достоєвського. Достоєвський описував це як маргінес, а зараз це мейнстрим. І цей мейнстрим — Свидригайлов, Верховенський — усе це мерзенне, огидне. І от це зараз стає гімном.
— Але скасування у світі не сталося. В Латинській Америці, в Європі продовжують читати, вивчати. Нам потрібно йти в бік скасування чи будувати щось інше?
— Перший пріоритет — будувати своє. Бо українським наративом, українським міфом — що таке Україна — системно ніхто ніколи не займався. Лише зараз з’явилося розуміння, що цим потрібно займатися, і це починає переходити в системну фазу.
У нас небагато фахівців, які розуміють, як це будувати. Є невелике коло експертів. Але далі потрібні практики — ті, хто працює “в полях”.
— “В полях”, зокрема зовнішніх.
— І внутрішніх також. Бо якщо в тебе немає міфу всередині, ти не можеш транслювати його назовні.
В авторитарних режимах є монополія на думку — всі співають одну ноту. Це простіше, ніж налаштовувати поліфонію. А Україна — органічна демократія. У нас ніколи не було поваги до держави й бюрократії, і, мабуть, не буде. Це не анархізм, а вольниця, воля — важливе поняття для політичного українця.
Україні притаманна поліфонія. Це або хаос, або вміння слухати одне одного і вибудовувати гармонію. У селах ніхто не знав музичної грамоти, але створювали геніальні пісні.
Вони слухали одне одного. І вибудовували спільну гармонію. Лідери могли змінюватися всередині пісні. І якщо ми зможемо цей феномен поліфонії перенести в політичне життя, це буде круто. Цим ми можемо ділитися зі світом. Це і є гнучка структура — вона тримається і запам’ятовується.
Важливо говорити не лише про жертву, а й про стійкість
— Що зараз народжується у всесвіті “ДАХу”. Що відбувається зараз і що буде далі — всередині України й для світу?
— Наша культурна стратегія довго була подієвою. Концерт, вистава, івент — і все. Не було вибудуваного розвитку.
Минулого року ми зробили виставку в Сантьяго, у Чилі, присвячену дітям. Країна лівацька, директорка музею прав людини — комуністка, але розумна. Вона спочатку не хотіла цю виставку, але погодилася. Коли прийшла — її це дуже зачепило. Там немає жаху, але це імерсивна, багаторівнева виставка.
Вона включила її в офіційні екскурсії для школярів і студентів і потім продовжила ще на півтора місяця — безпрецедентна історія. Зараз ми робимо її у Франції, потім у ПАР, у Йоганнесбурзі. Це відкритий код — ми залучаємо місцевих художників, журналістів, мислителів.
Ми говоримо про жертву, але й про стійкість. Бо жертву й нещасних ніхто не любить.
Буде тур Європою, ПАР, Аргентиною, Мексикою, Філіппінами, Індонезією — глобальний Південь. Паралельно — Канада.
У лютому робимо велику виставку в Музеї Другої світової війни в Гданську — “Маріуполь. Дорога пам’яті та мрії”. Бо це, з одного боку, огидний злочин, безглуздий акт залякування й помсти…
Це помста окупантів за те, що у 2014 році Маріуполь звільнився. І мало того що звільнився, він дуже сильно розвивався. Я пам’ятаю, коли ми спілкувалися з мером Маріуполя Вадимом Бойченком, він говорив, що вони спеціально вимірюють відсоток людей, які пишаються своїм містом. І з 2014 по 2021 рік це був один із найвищих показників по Україні.
Люди справді бачили, як місто розвивається, і це було круто. І от це показово знищується — причому з безглуздою жорстокістю. Ці тотальні бомбардування, вбивства людей.
І з одного боку — пам’ять, а з іншого — все-таки мрія. Мрія повернутися. Мрія, яка зберігає місто всередині тебе. Це місце твоєї сили, місце твоєї реалізації.
— Ви в Гданьську вперше таке робите?
— Так, ми будемо робити це в Гданьську, але вже одразу плануємо, що потім це буде в Брюсселі, у Страсбурзі. Загалом це триватиме.
— Але немає вистав, немає опер, немає драми. Тобто ти поки на паузі?
— У мене зараз є запрошення поставити виставу в Грузії. Але я не дуже розумію, навіщо зараз їхати в Грузію, бо це, по суті, проксі Росії. Хочуть у Тбілісі. Сакартвело я дуже люблю, але розумію, що… Я запропонував назву директору театру — він каже: посадять.
З одного боку, мені там пропонують поставити Параджанова. З іншого боку, в Литві пропонують постановку. Але я розумію, що зараз мені потрібно бути тут — в Україні. Більше тут — і з проєктами звідси їздити. Я буду робити набір у Києві. Просто зараз бракує часу.
Ми зараз плануємо все-таки “Гогольфест” у Києві. Ми будемо робити проєкти. Не хочу поки анонсувати — серйозні проєкти, пов’язані з Трипіллям. Загалом є де копати.
Для українців зараз це реальність — “Лупайте сю скалу”. Скелю зневіри, яка в тобі. Як уберегтися й зберегти в собі людяність, щоб цей камертон усередині звучав. Віра в людину, довіра, вміння бачити іншого.
Читайте також: Кирило мріє про теократію, у цьому сенсі Іран для нього — ідеал: інтерв’ю з архімандритом Говоруном
