Фільм «НА ДРАЙВІ» став однією з найамбітніших спроб українського кіно працювати у жанрі екшену, розповідаючи історію про сучасну молодь.
Продюсерка Альона Тимошенко поділилася, як з’явилася ідея стрічки, чому зйомки проходили саме в Харкові та як створювалося кіно про покоління, яке живе тут і зараз, незважаючи на війну.
Про ідею та виникнення проєкту
Де і коли вам спало на думку зняти фільм саме про харківську молодь та перегони? Що стало першою іскрою ідеї?
Ідея з’явилася не з одного конкретного моменту, а з внутрішнього відчуття. Ми всі живемо в умовах, коли війна стала тлом, але життя не припинилося. Спостерігаючи за молодими людьми, я помічала, як вони продовжують жити, ризикувати, кохати. Згодом стало зрозуміло, що історія про покоління, яке не чекає «після війни», щоб почати жити, сьогодні має особливе значення. Перегони виступили метафорою цього стану: швидкість, ризик і відчуття свободи.
Чому обрали саме Харків? Чи був це принциповий вибір – знімати в прифронтовому місті, а не у більш безпечному регіоні?
Так, це свідомий вибір. Харків — місто з характером, яке живе під постійним тиском, проте не здається і не зупиняється. Ми не хотіли створювати штучну, безпечну реальність. Важливо було працювати з правдою, і саме тому Харків став невід’ємною частиною цієї історії.
Про покоління та смисл
«Ми вже четвертий рік у війні. Але життя не можна поставити на паузу» – це ваше бачення героїв. Що це означає особисто для вас?
Це описує ту реальність, в якій ми всі живемо. Неможливо зупинити життя і чекати більш сприятливого часу. Життя — це прийняття рішень і взяття відповідальності, навіть попри складнощі й страх.
Чим відрізняються ваші герої від традиційних образів молоді під час війни в українському кінематографі?
Ми не прагнули показати їх як героїв чи символи. Нас цікавили звичайні люди. Вони помиляються, ризикують, іноді поводяться імпульсивно — але саме це робить їх живими і близькими глядачеві.
Про виробництво і ризики
Як технічно відбувалися зйомки реальних перегонів із каскадерами у підземному паркінгу? Які виклики були найскладнішими?
Цей етап виробництва був одним із найскладніших. Підземний паркінг — це обмежений простір, в якому будь-яка помилка може призвести до серйозних наслідків. Ми працювали з каскадерами, ретельно прораховували кожен рух та траєкторію. Підготовка тривала значно довше, ніж самі зйомки.
Як команда приймала рішення щодо безпеки? Чи були моменти, коли хотілося все зупинити?
Безпека була на першому місці з самого початку. Ми мали чіткі протоколи і контроль на кожному етапі. Бували ситуації, коли доводилося змінювати рішення або тимчасово зупиняти зйомки, очікуючи на відбій повітряної тривоги — це уже звична практика у наш час.
Де шукали молодих акторів — Едуарда Полякова, Івана Довженка, Іоланту Богдюн?
Ми шукали не просто акторів, а людей із особливою енергією та харизмою. Кастинг був тривалим і напруженим. Важливо було знайти тих, хто природно відчуває ритм життя, без зайвої театральності. Саме тому ці актори виглядають органічно на екрані.
Про українське кіно і ринок
«На Драйві» — перший український пригодницький екшен про автоперегони. Чому цей жанр досі не розвивався в Україні і що довелося винаходити з нуля?
Раніше Україні бракувало ресурсів та досвіду для роботи в таких жанрах. Багато рішень формувалися вже у процесі — від технічних підходів до побудови динамічних сцен.
Що було найважливішим для вас у створенні цього фільму?
Ми не ставили за мету кардинально змінити рівень кіно, а прагнули зробити якісний, сучасний продукт, який відповідає ритму та відчуттю сучасного глядача.
Наскільки реально сьогодні в Україні створювати комерційне жанрове кіно з орієнтацією на молодіжну аудиторію?
Це цілком реальна задача — ми її вже реалізували, хоча й зіткнулися з викликами. Важливо говорити з аудиторією чесно та сучасною мовою. Коли відчуття правди є присутнім, глядач її сприймає.
Як виникла ідея запросити MONATIK та інтегрувати його саундтреки?
Музика була ключовим елементом від самого початку. Ми шукали звучання, яке б відповідало ритму фільму. MONATIK органічно вписався у проєкт, його композиції підсилюють емоційність і динаміку сюжету.
Як змінилося ваше розуміння ролі продюсера після роботи над цим проєктом і які плани на майбутнє?
Проєкт вкотре довів, що роль продюсера — це постійний баланс між творчим підходом і відповідальністю. Продюсер мусить водночас контролювати процес і давати команді простір для свободи. Надалі ми плануємо розвивати жанрове українське кіно, працювати з історіями, які викликатимуть широкий відгук у глядачів і водночас міститимуть глибокий сенс.
