Василь Лазоришинець, президент НАМНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії імені М.М.Амосова

Під час повномасштабної війни українська медицина стала однією з ключових ліній оборони. Лікарі не лише рятують життя на передовій, а й продовжують наукові дослідження, впроваджують інноваційні методи лікування бойових травм та шукають шляхи розвитку в надскладних умовах.

Про те, як Національна академія медичних наук України адаптувалася до реалій воєнного часу, як увійшла у Програму медичних гарантій, з якими викликами стикається сьогодні, як зберігає свій науковий потенціал та яких результатів досягла на міжнародній арені, у інтерв’ю Укрінформу розповів президент Національної академії медичних наук України, директор Інституту серцево-судинної хірургії ім.М.М.Амосова академік Василь Лазоришинець.

– Україна вже понад три роки живе у стані повномасштабної російсько-української війни. Василю Васильовичу, як заклади НАМНУ адаптувалися до жорстких умов війни, чи змінилася система управління Академією?

– Початок повномасштабного вторгнення став шоком для усіх нас. Того дня я дістався до Інституту Амосова, замість звичних 20–30 хвилин, за дві з половиною години, увесь Київ був у заторах. Приїхав в Інститут і залишився там на два місяці. З 24 лютого в Інституті Амосова цілодобово проживали близько 300 людей – пацієнти, лікарі, медсестри, санітарки. Уже з 25 лютого ми почали приймати поранених із Києва: з травмами грудної й черевної порожнин, з нейрохірургічними травмами. Організували сортувально-діагностичний пункт. Діагностували стан пацієнтів, а потім розвозили у профільні інститути. Потім вирішили змінити тактику. Розробили інший маршрут – запросили фахівців із різних установ НАМНУ, і наші хірурги працювали разом із ними на місці.

– Як було організовано управління на рівні всієї Академії медичних наук?

– Ми одразу ж організували штаб президії Академії медичних наук. Увели цілодобові чергування президента Академії та віцепрезидентів. Це було фактично оперативне управління та реагування на виклики війни.

Також спільно з тодішньою командувачкою Медичних сил ЗСУ Тетяною Остащенко та військовими медиками побували в усіх інститутах НАМНУ й перевірили стан готовності до надання медичної допомоги.

На той момент основним завданням було зберегти працездатність закладів охорони здоров’я, які надавали допомогу і цивільним, і, насамперед, військовим. Основний кадровий склад медичних фахівців ми зберегли: із тисячних колективів виїхали одиниці.  

– Які напрями досліджень стали пріоритетними для медичної науки в умовах війни? Чи залучені до розробки методик лікування бойових травм, реабілітації військових? 

– На прикладі Інституту Амосова можу сказати, що перших тяжкопоранених військовослужбовців ми почали оперувати від початку війни – у 2014 році. Тоді в Харківському госпіталі оперували пацієнтів за допомогою неодимових магнітів. І ми почали застосовувати цю методику для швидкого та малотравматичного вилучення металевих уламків, зокрема, із серця. Розробили магніти і для мініінвазивної хірургії –  розріз 3–4 см. Зараз спільно з Інститутом Патона працюємо над застосуванням ендоваскулярних магнітів. І тоді хірурги зможуть – через стегнову артерію чи вену –  діставати уламки із серця без його зупинки.

Щодня ми приймаємо від 50 до 80 пацієнтів, із них до 25 – військовослужбовці. Необов’язково поранені. Щоб не розпорошувати їх по відділеннях, створили спеціальне відділення військової та інноваційної кардіохірургії на 25 ліжок. За потреби, відкриваємо ще два додаткові відділення, що приймають таких пацієнтів. Це спростило маршрутизацію, обстеження й оперативні втручання.

– Василю Васильовичу, наскільки сьогодні українська медична наука є інтегрованою в реальний сектор охорони здоров’я? Які головні виклики стоять перед Академією сьогодні?

– Найбільший виклик для Академії наук зараз – це процеси, пов’язані зі входженням у Програму медичних гарантій, яку реалізує Національна служба здоров’я України. Заклади Академії медичних наук 1 січня 2025 року почали працювати в нових умовах. Хочу віддати належне МОЗ, Міністерству фінансів і НСЗУ. Вони ухвалили рішення про перехідний період для закладів НАМНУ та створення своєрідного стабілізаційного фонду –  запровадження 68-го пакету у ПМГ–2025. Нам залишили фінансування в межах 2024 року.

– Наступного року цього стабілізаційного пакету не буде. Результати 8 місяців роботи інститутів показали, що із 32 закладів НАМНУ лише 5 або 6 інститутів можуть бути успішними. 9 чи 10 інститутів будуть заробляти близько 50 % коштів.

Є інститути, що заробили від 15 % до 0 % з коштів стабілізаційного фонду. Це – 11 установ, з яких 4 не заробили жодної копійки, тільки проїдають те, що їм виділяє держава. Їх доведеться ліквідувати.

Тому роботи зараз багато. Ми дуже активно співпрацюємо з профільним Комітетом ВР, МОЗ, НСЗУ. І тут потрібно ухвалювати спільне рішення, зокрема, разом з урядом щодо того, що робити з цими інститутами. Бо серед них є заклади із світовим іменем. Наприклад, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб Громашевського або Інститут очних хвороб та тканинної терапії Філатова, де виконують унікальні операції. Але ці установи виявилися неспроможними співпрацювати з НСЗУ. 

Ми створили робочу групу для того, щоб вивчити роботу кожного інституту, і тоді вже ухвалювати рішення. Важливо з’ясувати, чи питання полягає в монопрофільності інституту (і це загальнодержавна проблема), чи проблема – в менеджменті. Бо деякі керівники сидять у своїх кріслах по 20 років і їм не хочеться нічого змінювати. 

– Тут ще одна велика проблема – із 32 установ НАМНУ, 16 не мають керівників. На посадах очільників – виконувачі обов’язків.

Ми намагаємося виправити ситуацію. Але не можна за місяць чи два провести вибори в 16 закладах. Вже оголошено вибори у трьох – Інституті нейрохірургії ім.Ромоданова, Інституті громадського здоров’я ім.Марзєєва та Інституті медицини праці. На черзі ще 13 директорів, яких потрібно буде переобрати.

– Яким Ви бачите ідеального кандидата на посаду керівника науково-дослідного інституту?

– Мені дуже хочеться бачити на посадах керівників науково-дослідних інститутів молодих людей. Переконаний, що в нові сучасні “правила гри” має заходити молодь. 

Водночас нам необхідно зберегти практичну роботу – надання медичних послуг, наукову та освітню діяльність. І саме освіта – надважлива. Студенти мають можливість навчатися у стінах інститутів Національної академії медичних наук. Є співпраця з кафедрами Національного медичного університету, Інституту післядипломної освіти ім.Шупика і приватного медуніверситету в Києві.

– Які наслідки для інститутів НАМНУ мала неготовність їхнього керівництва до реформування, і як це вплинуло на їхнє місце у Програмі медичних гарантій?

– Зараз ми аналізуємо діяльність усіх інститутів. Вони хочуть чи не хочуть, ми вже всі є у Програмі медичних гарантій. 

Інститут Амосова готувався до входження у Програму медичних гарантій 3 роки. Ми розуміли, що не можна просто “з коліс”, за один день почати надавати медпослуги за новими умовами. А були директори закладів НАМНУ, які вирішили не починати підготовку та реформування, вважали, що “нас і так прогодують, тому що ми державна установа, нас не кинуть”.

Шкода, що й у попереднього керівництва Академії медичних наук також була така думка. А це тягнуло назад і не давало можливості прогнозувати майбутнє інститутів. Тому що ті заклади НАМНУ, які готувалися, вони отримали контракти з НСЗУ на 10, 12 пакетів медичних послуг, а Інститут Шалімова – на 17. 

– Як змінилося фінансове становище інститутів НАМНУ після їхнього входження в Програму медичних гарантій, і з якими викликами, зокрема, щодо тарифів, вони зіткнулися?

– Це знову ж таки питання монопрофільності інститутів НАМНУ. Наприклад, була проблема з тарифами на кардіохірургію. За кардіохірургічну операцію платили максимум 90 тисяч гривень. За ці кошти її неможливо виконати, бо реальна вартість такої операції – 150–200 тисяч гривень. Але зібралися МОЗ, НСЗУ та Асоціація кардіохірургів і вирішили це питання. Зокрема, кількість діагностично споріднених груп розширили з 19 до 43, встановили складність кардіохірургічних втручань – від нуля до чотирьох. 

Таким чином, тариф за кардіохірургічну операцію буде 360 тисяч гривень. До нас дослухалися і з першого січня 2026 року ми вже маємо працювати за новими вищими тарифами. І це виводить наші інститути на те, що ми будемо заробляти навіть більше, ніж було у 2024-му році.

Деякі інститути вже сьогодні заробляють більше, ніж до входження у Програму медичних гарантій. Наприклад, Інститут Шалімова на 30 % більше, ніж було до Програми медичних гарантій. Інститут медичної радіології – на 20 %. Так само Інститути травматології – у Києві та Харкові.

– Що робити з інститутами НАМНУ, які не можуть працювати так само ефективно? 

– Будемо вирішувати після того, як заслухаємо кожного керівника. Подивимося, що ми маємо реально. Щодва тижні ми проводили наради. На словах – “у всіх усе працює”. Зараз ухвалили рішення, що протягом вже 7 днів такі заклади мають подавати письмові звіти про роботу з мокрою печаткою та підписом керівника.

За підсумками робитимемо висновки, зокрема, приємні. Якщо хтось не справляється, значить, повинен буде піти. 

– А за якими основними критеріями оцінюватиметься діяльність керівників? 

– Зараз – один критерій: чи виживе інститут, чи не виживе. Маю на увазі клінічні інститути, тому що під наукову роботу держава дає кошти. Хоча вони незначні, на рівні 2024 року, та без урахування збільшення тарифів на воду, тепло, електроенергію. 

– Яка Ваша особиста позиція потрібно зберегти ці заклади чи все ж ліквідувати?

– Моя думка і переконання – мусимо зберегти ці інститути. Академії медичних наук України – 32 роки, і вона довела свою дієвість. 

За минулий рік у закладах системи НАМНУ зафіксовано 2,5 млн поліклінічних відвідувань, у стаціонарі проліковано майже 600 тисяч пацієнтів, 90 тисяч виконано надскладних оперативних втручань. (І, до речі, за всі 32 роки стаціонарно прооперовано майже 50 тисяч військовослужбовців).  

Про високий рівень свідчить той факт, що доповіді українських науковців приймають на Європейських та всесвітніх медичних з’їздах і форумах. Із 800 наукових публікацій, майже 140 – у міжнародних журналах. Це визнання нашої роботи.  

Наприклад, можу сказати тільки про Інститут Амосова. Цього року було вже 10 публікацій у міжнародних топових журналах. Наприклад таких як, “Аннали торакальної хірургії”, “Європейський журнал”, “Серцево-судинна хірургія”, чотири доповіді на Всесвітньому конгресі, п’ять доповідей – на Європейському конгресі. Підкреслю, це лише від одного інституту.

– Які інновації та реформи були впроваджені в діяльність Національної академії медичних наук, зокрема, у плануванні досліджень та організації медичної допомоги?

– Наразі ми активно вдосконалюємо підхід до планування наукових досліджень. Раніше МОЗ та НАМНУ працювали за власними планами, що призводило до роз’єднаності. Сьогодні, враховуючи нагальні соціальні потреби країни, ми створили спільну комісію з Міністерством охорони здоров’я. На ній кожна наукова тема обговорюється, що гарантує її відповідність державним пріоритетам.

Важливим кроком також стала акредитація наукових установ у Міністерстві освіти і науки. Її результати безпосередньо впливають на фінансування. Установи з першою категорією акредитації отримують 100 % оплати наукових розробок із бюджету. Друга категорія дає 50 % фінансування. А заклади з третьою категорією можуть взагалі не отримати бюджетних коштів.

– Як Національна академія медичних наук адаптувала свої наукові розробки та практичну діяльність до потреб воєнного часу, і які основні досягнення у цій сфері?

– Понад 50 % наших наукових розробок безпосередньо пов’язані з наданням медичної допомоги військовослужбовцям. Ми зосереджені на вивченні та лікуванні вогнепальних і мінно-вибухових поранень. Особливо значні досягнення маємо в ортопедії та травматології, де застосовуємо 3D-моделювання для відновлення надскладних кісткових та м’язових ушкоджень, а також іннервації.

Крім досліджень, ми активно залучені до практичної роботи. Спільно з військовими медиками було розроблено та затверджено Постановою Кабінету Міністрів нову систему маршрутизації поранених. Раніше, після надання першої допомоги, пацієнти долали тривалий шлях через районні та центральні госпіталі, і лише потім потрапляли до високоспеціалізованих закладів, таких як інститути Амосова чи Шалімова.

Тепер цей процес значно пришвидшено: пораненого, одразу після першої допомоги, транспортують (автомобілем, потягом чи авіацією) безпосередньо до профільного інституту НАМНУ. Ця спільна робота наших фахівців і військових медиків допомагає врятувати більше життів.

– У часи війни міжнародна підтримка має критичне значення, зокрема, у сфері науки. Як війна вплинула на міжнародну співпрацю з українськими науковцями?

– Від початку повномасштабної війни ми активно співпрацюємо з нашими закордонними партнерами. Одним із перших кроків було моє звернення до Європейської асоціації серцево-судинних хірургів із проханням виключити з її складу представників Росії та Білорусі. Це звернення задовольнили, і вже на жовтневому з’їзді в Мілані росіян та білорусів не було ні серед доповідачів, ні в програмі. Асоціація також надала нам фінансову допомогу, перерахувавши кілька десятків тисяч євро на підтримку нашої роботи.

Ми приділяємо велику увагу навчанню та обміну досвідом. Зокрема, минулого року 15 українських фахівців Інституту Амосова пройшли стажування в Південній Кореї, вивчаючи медичний менеджмент. Ця програма, організована за підтримки Посольства Кореї та міжнародної організації KOICA, об’єднує представників як комунальних закладів, так і установ Національної академії медичних наук. Цього року до програми долучиться і Ужгород.

Наші фахівці активно беруть участь у міжнародних з’їздах як доповідачі та модератори, адже результати наших досліджень та практики є надзвичайно високими. Наприклад, у серцево-судинній хірургії ми демонструємо виняткові показники. Минулого року в наших установах було виконано 10 тисяч операцій з летальністю лише 1,2 %, тоді як у Європі цей показник становить 2–3 % і більше.

Цей успіх значною мірою залежить від нашої техніки. Ми проводимо 99 % операцій з хірургії ішемічної хвороби серця на працюючому серці, без його зупинки. У світі цей показник становить лише 20–25%. Цю унікальну технологію, що дала змогу знизити летальність у 20 разів – з 10 % до 0,5 % – ми перейняли у Сполучених Штатах ще у 2000 році.

– Чи можемо говорити, що про українську медичну науку знають? Які кроки робляться для її інтеграції в міжнародну спільноту?

– За останній рік науковці Академії медичних наук зробили близько 140 доповідей на міжнародних конференціях, що є свідченням високого рівня визнання нашої роботи. Ці досягнення є не лише особистим успіхом наших фахівців, а й підтвердженням авторитету української медицини у світі.

Побутує хибна думка, що академії медичних наук не є поширеним явищем у світі. Насправді є Федерація європейських академій медичних наук, до якої входять 23 країни Європи, а також США, Канада і Велика Британія.

Я вже мав розмову з президентом Федерації. Отримав запевнення у підтримці нашої співпраці. Думаю, що Національна академія медичних наук України найближчим часом може стати асоційованим членом цієї поважної організації.

Наші міжнародні партнери поставилися до нашого прагнення з великим розумінням і теплотою. Ця ознайомча онлайн-бесіда – перший крок до повноцінної інтеграції в європейську наукову спільноту, що відкриває нові можливості для обміну досвідом та спільної роботи.

– Василю Васильовичу, які Ваші аргументи проти ідеї ліквідувати НАМНУ?

– Без науки система охорони здоров’я не може існувати. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб зберегти науковий потенціал України. Адже за багатьма напрямами ми є справжніми лідерами. Наші результати, особливо в кардіохірургії, є унікальними та викликають подив у всього світу.

Наприклад, у лікуванні інфекційного ендокардиту, хвороби, що буквально “з’їдає” серце зсередини, ми досягли феноменальних результатів. На нашому рахунку понад п’ять тисяч операцій із летальністю лише 1,8 %. Для порівняння, в клініці Клівленда (США) цей показник становить 15 %, у клініці Джона Гопкінса – 8 %, а в інших світових центрах може сягати 20 %.

Коли ми представляємо ці дані на міжнародних з’їздах, реакція буває приголомшливою. Один італійський хірург був шокований, дізнавшись, що ми виконуємо 180 таких операцій на рік. Він сказав, що за 35 років практики провів лише 80, підкресливши наш унікальний досвід. Моїм кредо стало прагнення до того, щоб про наші досягнення знав увесь світ. Для цього ми активно публікуємося в провідних наукових виданнях.

Наші успіхи не обмежуються кардіохірургією. Центр радіаційної медицини має унікальний досвід, набутий під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Коли стався інцидент на японській АЕС “Фукусіма”, наші фахівці поїхали туди, щоб допомогти японським колегам розробити протоколи лікування. Це була безцінна допомога, за яку колишнього директора центру Дмитра Базику нагородили золотою медаллю від Імператора Японії.

З огляду на актуальну ядерну загрозу, це питання набуло особливої ваги, і ми неодноразово обговорювали його на засіданні президії.

Ми також активно співпрацюємо з міжнародними партнерами в інших сферах. Навіть в умовах, коли в США відбуваються зміни в політиці фінансування науки, зокрема, під час адміністрації Трампа, наші інститути продовжували отримувати гранти на дослідження. Наприклад, Інститут ендокринології тісно співпрацює зі США щодо лікування раку щитоподібної залози, що особливо актуально після Чорнобиля. Ця співпраця дозволяє Інституту отримувати значні міжнародні гранти. 

Це свідчить про високу цінність та унікальність наших напрацювань для міжнародної спільноти.

Кожен інститут Академії медичних наук має власні досягнення, про які важливо розповідати не лише науковцям на профільних конференціях, а й усьому світу. Публічність та відкритість – це ключ до визнання.

Одним із наших унікальних напрямків є акушерська кардіохірургія та кардіологія, яка фокусується на лікуванні вагітних жінок із вадами серця. У цій сфері наші фахівці здобули міжнародне визнання. Професор Давидова (з колишнього Інституту педіатрії, акушерства і гінекології) та доктор медичних наук Сіромаха (Інститут Амосова) є експертами Європейської асоціації кардіологів. Вони виступають модераторами на її з’їздах та представляють Україну на найвищому рівні. Це доводить, що ми не просто слідуємо за світовими тенденціями – ми їх формуємо.

Наше завдання – розширити інформаційне поле, щоб про ці досягнення дізналися не лише наукові кола, а й широка громадськість в Україні та Європі. Адже лише так можна показати справжній потенціал вітчизняної медичної науки.

– З якими основними кадровими та фінансовими проблемами стикається Національна академія медичних наук? Наскільки гостро стоїть сьогодні проблема відтоку медичних науковців, молодих лікарів? 

– Найголовнішою проблемою в нашій системі залишається заробітна плата науковців. Уряд підвищив оплату праці лікарям. А науковці продовжують отримувати мізерні суми, що залишилися незмінними з 90-х років. Ми провели аналіз і виявили, що середня зарплата науковця в Академії медичних наук становить 7 200 гривень. Менше за встановлений  в Україні мінімальний рівень.

Цей нонсенс призводить до абсурдної ситуації: професор отримує 12 тисяч гривень на місяць, тоді як інтерн, який щойно закінчив навчання, заробляє 18-20 тисяч. Така несправедливість підриває мотивацію і не сприяє розвитку наукового потенціалу.

Попри проблеми з оплатою, ми не відчуваємо гострого дефіциту лікарів чи науковців. Однак, найбільший кадровий голод спостерігається серед середнього медичного персоналу. Молоді медсестри, які часто приходять до нас після онлайн-навчання з мінімальним досвідом, швидко переходять до приватних клінік, де заробітна плата у 3-4 рази вища. На жаль, із цією тенденцією ми не можемо конкурувати.

Щоб запобігти нестачі лікарів, в Інституті Амосова з 2018 року ми запровадили післядипломну освіту: інтернатуру на контрактній основі. Отримавши ліцензію від Міністерства освіти, ми почали готувати фахівців із хірургії, анестезіології, внутрішніх хвороб. У 2023 році ми розширили перелік, додавши патологічну анатомію та ядерну медицину.

Ми створили спеціальний освітній відділ і запрошуємо найкращих фахівців для викладання. Лише у 2023 році в нас навчалося 108 лікарів-інтернів. Я особисто спілкувався з ними і обіцяв, що кожен десятий, хто проявить себе, матиме шанс залишитися працювати в нашому Інституті. І це спрацювало: ми не можемо прийняти всіх, але кращі з кращих отримали постійну роботу в Академії.

– Які методики застосовуєте в Інституті Амосова для навчання лікарів-інтернів, щоб залучити найкращих фахівців і забезпечити високий рівень підготовки?

– Наше знайомство з новими лікарями-інтернами завжди починається з глибокого занурення в історію та дух Інституту Амосова. Під час першої лекції я знайомлю їх з нашими принципами та діяльністю, а завершую її візитом до музею Миколи Амосова. Це не просто екскурсія – це нагадування про відповідальність, яка супроводжує кожного, хто пов’язаний з ім’ям великого хірурга. Я завжди кажу їм: “Амосовець – сьогодні, амосовець – назавжди”.

Через погіршення якості освіти, зокрема, після переходу на онлайн-формат, ми запровадили суворе тестування для всіх нових інтернів. Вони проходять тест зі 100 питань, що охоплюють різні напрями медицини, аби ми могли оцінити їхній рівень знань. Якщо хтось набирає менше 50 % правильних відповідей, ми даємо другий шанс. У разі повторної невдачі нам доводиться прощатися з такими кандидатами, оскільки якість знань для нас – найважливіший критерій.

Навчання в нашому інституті триває від двох до трьох років, залежно від спеціальності. Ми прагнемо не просто надати знання, а й зацікавити та мотивувати молодих фахівців. Інтерни беруть участь у щоденних медичних “п’ятихвилинках”, де обговорюють наукові розробки та аналізують результати операцій. Вони також присутні на захистах дисертацій, що дозволяє їм поринути в атмосферу справжньої наукової роботи.

Ми не обмежуємося жорсткою навчальною програмою, а завжди даємо додаткові наукові завдання та теми для самостійної розробки. Я переконаний, що медицина – це навчання на все життя. Як колись говорив Амосов, кардіохірургія – це шлях безперервного вдосконалення, а я додаю, що це стосується кожного лікаря.

Для цього ми створили сучасний симуляційний центр для навчання молоді та налагодили співпрацю з Київською політехнікою у сфері 3D-моделювання. Ми робимо все можливе, щоб наші інтерни мали доступ до передових технологій та набували знань, які будуть актуальними завжди.

– До речі, після тривалої паузи будівництво нового корпусу Інституту Амосова було відновлено. Які саме технології та обладнання допоможуть вивести галузь на європейський рівень?

– Ми не зупиняємося на досягнутому і продовжуємо будувати новий, інноваційний корпус нашого інституту площею 36 тисяч квадратних метрів. Для порівняння, зараз наші два корпуси займають лише 12,5 тисяч. Якщо ми завершимо будівництво, це буде один із найкращих кардіохірургічних госпіталів не лише в Україні, а й у всій Європі.

Будівництво було призупинено у 2023 році, але зараз ми отримали фінансування. Ми сподіваємося, що протягом п’яти років цей проєкт буде завершено.

Новий корпус буде оснащено найсучаснішим обладнанням. Зокрема, ми плануємо встановити ПЕТ-КТ (позитронно-емісійний томограф, поєднаний із комп’ютерним томографом) спеціально для потреб кардіології та кардіохірургії.

Крім того, ми встановимо циклофазотрон, який вироблятиме необхідні для досліджень речовини. Наразі ми змушені імпортувати їх, наприклад, із Ташкента, тоді як наше обладнання стоїть без діла. Ця ініціатива зробить нас більш незалежними та ефективними.

– Василю Васильовичу, як Вам вдається поєднувати таку багатозадачність? Ви – президент НАМНУ, очільник Інституту Амосова, досі оперуєте, Вас запрошують для участі в міжнародних конференціях.

– Моя багатозадачність, імовірно, обумовлена тим, що я за гороскопом – Близнюк (сміється – авт.). Я все життя працюю в такому режимі. На початку кар’єри я одночасно обіймав три посади: був секретарем комсомольської організації обласної лікарні, лікарем-хірургом та лікарем-патологоанатомом. Крім того, викладав на вечірньому факультеті в медичному училищі.

Пізніше, вже в Інституті Амосова, я поєднував посаду завідувача відділу з роботою начальника лікувально-організаційного управління Академії медичних наук. Це було відповідальне завдання, адже я керував усім лікувальним процесом в Академії. Згодом мене запросили до Міністерства охорони здоров’я, де я працював спочатку заступником, а потім і першим заступником міністра. У цей період я жартував, що я вже не ”Близнюк”, а “Трійнюк”. До такої роботи я звик. Бувало, що я о шостій ранку був в операційній, щоб виконати операцію, а вже о пів на дев’яту був на роботі в МОЗ. Моя бригада приходила ще раніше, щоб підготувати все необхідне.

Моя діяльність не обмежується лише роботою в Академії. П’ять років тому мене обрали президентом Української федерації лікарських асоціацій. Після завершення терміну, мене переобрали на другий, що передбачає мій статус “теперішнього президента”, тоді як ми вже обираємо “наступного”. Це стандартна міжнародна практика.

– І останнє запитання. Що, крім Вашої роботи надихає у цей надважкий час, що дає сили планувати майбутнє, рухатися вперед? 

– Я народився в Закарпатті. Це – “Срібна земля”. Вона і підживлює, і дає нові сили. 

А ще – наші Захисники. Хочу висловити глибоку вдячність Збройним Силам України за те, що вони дають нам, медикам, можливість працювати. Ми, цивільні лікарі, і наші військові колеги – усі ми робимо одну спільну справу: стоїмо на варті здоров’я українського народу. Наша демографічна ситуація не дозволяє нам втрачати пацієнтів, тому ми докладаємо всіх зусиль, щоб результати нашої роботи були якнайкращими.

Так само моя вдячність – військовим медикам. Ви – справжні герої. Тримайтеся і знайте – ми поруч і максимально допомагатимемо вам. 

Розмову вели Олександр Скиба та Наталія Максименко

Фото Олександра Клименка